4. Козацько-селянські повстання кінця XVI — першої половини XVII ст.

Посилення кріпосницького та національно-релігійного гніту, експансія польської й литовської знаті на південні землі, які почали колонізувати «уходники» й запорожці, утиски козацької верстви викликали масове невдово­лення в українському суспільстві. Як наслідок, наприкінці. XVI — на початку XVII ст. Україною прокоти­лися дві хвилі народних виступів (у 1591 —1596 та 1625 — 1638 рр.), рушійною силою яких стало козацтво.

Перша проба сил: Косинський та Наливайко

Перше велике козацьке повстання 1591 — 1593 рр., спрямоване проти існуючих польсько-шляхетських по­рядків в Україні, було пов'язане з іменем «заслуже­ного козака», дрібного шляхтича з Підляшшя Кришто-фа Косинського. Тривалий час він перебував на За­порізькій Січі, займав важливі військові посади, був обраний гетьманом. У 1591 р. білоцерківський староста Я.Острозький відібрав у нього маєток на Київщині, наданий королем за бойові заслуги. Особиста кривда, завдана Косинському, наклалася на глибокі соціально-економічні суперечності тодішнього життя та непослі­довну політику польського уряду щодо козацтва, яка неодноразово змінювалася від репресій у спокійні часи до заохочень до служби під час небезпеки, Наприкінці. 1591 р. запорожці разом з реєстровцями під проводом К. Косинського прийшли під Білу Церкву — резиден­цію і замок Я.Острозького і захопили її. Повстанців підтримали міщани та селяни навколишніх міст і сіл — всього бл. 5 тис. чол. Ці події започаткували півстолітню козацьку війну проти Речі Посполитої, яка в сер, XVII ст. переросла у Національно-визвольну революцію.

Поступово повстанський рух проти польської влади набув значної сили і протягом 1592 р. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Козацькі загони оволоділи Трипіллям, Бо­гуславом, Переяславом, штурмували Київський замок. На визволеній території старшина приводила до при­сяги Війську Запорізькому селян, міщан і шляхту та вводила форми козацького устрою. Тобто боротьба од­ночасно велася за соціально-економічні права й роз­ширення козацьких порядків на нових землях.

Для боротьби з повстанцями було зібрано шляхет­ське ополчення під командуванням київського воєводи К.Острозького. На поч. лютого 1593 р. під м. П'ятка (теперішня Житомирщина) відбулася вирішальна битва, у якій погано озброєне повстанське військо в умовах суворих морозів І нестачі харчів майже тиж­день мужньо відбивало ворожі атаки, втративши від 2 до 3 тис. вбитими. Значних втрат зазнала й шляхта, а тому змушена була піти на укладення перемир'я. За його умовами К.Косинський зобов'язався скласти геть­манські повноваження, повернутися на Запоріжжя й не вчиняти бунтів, козаки мали повернути все награбо­ване майно, а селяни, що пристали до повстання, муси­ли повернутися до своїх панів.

Проте козацтво не склало зброї. Уже в травні 1593 р. К.Косинський на чолі двотисячного козацького загону вирушив із Запоріжжя під Черкаси, де взяв в облогу замок місцевого старости О.Вишневецького. Останній почав з повстанцями переговори, під час яких К.Ко­синського було підступно вбито. Але Й по смерті ватажка козаки не припинили облоги Черкас, змусивши О.Виш­невецького підписати договір, за яким вони отримали право вільного відходу на Запоріжжя та на волості, їм поверталося відібране у них майно тощо.

Не минуло й року, як в Україні спалахнуло нове грізне повстання 1594 —1596 рр., яке очолив Северин Наливай­ко. Він походив із Гусятина (нині Тернопільської обл.)

У молоді роки перебував на Запоріжжі, брав участь у морських і сухопутних походах запорожців проти турків і татар. Згодом, як сотник надвірної хоругви, служив у князя К.Острозького, Але після битви під П'яткою покинув службу, очолив козацький відділ, що діяв про­ти турків на нижньому Дністрі.

Влітку 1594 р., повернувшись з успішного походу в Молдавію, С.Наливайко розмістив своїх людей на постій у маєтках брацлавської .шляхти, вимагаючи стацій (натуральних податків) або забираючи продовольство й фураж силою. Водночас він направив на Запоріжжя своїх посланців із пропозицією яро об'єднання сил для спільної боротьби проти польського панства. Щоб загладити свою участь у придушенні повстання Косин­ського, надіслав запорожцям 1,5 тис. коней, захопле­них у турків. У жовтні І594 р. наливайківці й бра­цлавські міщани прогнали місцеву шляхетську адміні­страцію, захопили Брацлав і проголосили його «вільним козацьким містом». Це, по суті, стало початком повстання.

Приблизно тоді ж на допомогу наливайківцям при­був загін запорожців на чолі з гетьманом Григорієм Лободою, представником козацької реєстрової стар­шини. Об'єднане військо Наливайка й Лободи, що на­лічувало бл. 12 тис, чол., спершу зробило кілька по­ходів у Молдавію, де, зокрема, змусило її правителя відмовитися від підданства турецькому султанові, а з весни 1595 р. цілком зосередилося на боротьбі з поль­сько-шляхетським режимом. У той час Наливайко пішов на Волинь та Білорусь, здобуваючи міста й беру­чи з них контрибуцію. Аналогічно діяв і гетьман Гри­горій Лобода, який зі своїми запорожцями подався на Подніпров'я. Ще один козацький загін полковника Матвія Шаули, здобувши Київ, направився у Біло­русь. Наприкінці; 1595 - на поч. 1596 р. повстанці вже контролювали все українське Правобережжя та Південно-Східну Білорусь. Особливе занепокоєння у польського уряду викликали звістки про наміри по­всталих створити на визволеній території незалежну від Польщі Українську республіку на чолі з князем.

У значній мірі успішне розгортання повстанського руху було зумовлене відсутністю шляхетського війська, яке тоді воювало у Молдавії. Та з його поверненням відбувається ускладнення ситуації. Польський уряд доручив придушити повстання польному гетьманові С.Жолкевському, одному з найкращих полководців того часу. Виступивши навесні 1596р. з добірним військом і значною артилерією, він вирішив розбити козаків по частинах і спочатку вдарив на військо На­ливайка. Але той з півтора тисячним загоном, вдало маневруючи, зумів уникнути нерівного бою і під захис­том табору з возів відступив до Поділля, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви.

У березні 1596р. повстанські загони об'єдналися під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ. Згодом в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля відбулася одна з вирішальних битв, після якої повстанці почали відступ, маючи намір схова­тися за московським кордоном. Але їх просування галь­мував величезний обоз приблизно з 7 — 9 тис. жінок, дітей, старих, який прикривали 3 тис. боєздатних козаків. У травні і 596 р, на р. Солонині під Лубнами (теперішня Полтавщина) повстанні потрапили в оточення пере­важаючих сил польського війська, яке налічувало понад 5 тис. жовнірів та декілька тисяч обслуги. Тут козаки спорудили міцний табір, який оточили возами з 7 — 9 рядів, окопали ровом і шанцями. На укріплення і вози поставили бл. 20 гармат. Майже 2 тижні вони героїчно оборонялися. Декілька великих штурмів табо­ру не дали полякам нічого. Навпаки, козаки самі роби­ли небезпечні вилазки і С.Жолкевський мусив увесь час бути насторожі. Боєздатна частина козацтва у цій ситуації могла спокійно прорватися через ворожі лави, але не хотіла залишати напризволяще жінок, дітей, ста­рих, поранених. А всі вибратись із пастки не могли.

Розуміючи, що козацький табір неприступний і зна­ючи, що на виручку обложеним іде допомога із Запо­ріжжя, С.Жолкенський вдався до такого засобу, як під­ступність, демонстративно ведучи переговори лише з Г.Лободою і поширюючи різні чутки, У результаті цього козаки звинуватили останнього в зраді і страти­ли. Новим гетьманом було обрано запорозького стар­шину Криштофа Кремйського.

На початку червня у розташування Жолкевського прибули свіжі підкріплення і важкі облогові гармати. Протягом кількох днів поляки вели безперервний об­стріл табору. Загинули сотні людей, ще більше було поранено. Становище ускладнювалося через спеку, не­стачу води, харчів та фуражу, почалися повальні по­шесті на людей та худобу, бракувало боєприпасів. Тому було вирішено задовольнити польські вимоги. Демора­лізовані повстанці зв'язали С.Наливайка і його най­ближчих соратників і видали Жолкенському. Проте їх це не врятувало. Поляки поставили нову вимогу, про яку мовчали раніше — повернення всіх втікачів до своїх панів. Коли повстанні відмовилися, то раптовим напа­дом беззахисний табір було розгромлено. «Так їх ру­бали немилосердно, що на милю або й більше труп ле­жав на труні», - писав один із поляків. Тільки К. Кремиському з частиною козаків вдалося прорвати­ся на Запоріжжя, Керівників повстання після страш­них тортур було страчено у Варшаві. Зокрема С.Нали­вайкові та М.Шаулі відрубали голови й четвертували.

Козацькі виступи 1591 —1596 рр. викликали пере­ляк серед польської шляхти, яка на сеймі проголосила козаків ворогами держави та ухвалила «винищити їх до останку». Однак усі ці постанови залишилися на папері. По-перше, Запорізька Січ була недоступною для польського пакетна і надалі залишалася головним осе­редком козацької вольниці. По-друге, на поч. XVII ст. Польща вступила в період безупинних воєн з Волощи­ною, Швецією, Московщиною, а тому раз по раз мусила звертатися за допомогою до козаків (зокрема у 1609 р. на .московській території у складі польського війська діяло 40 — 50 тис. козаків). Тому вже у 1601 р. поль­ський сейм скасовує свої рішення про ліквідацію коза­цького стану, які так і не набрали чинності. Правда, Солоницький, погром вплинув на внутрішній розкол козацтва, який проявився ще у відносинах між при­хильниками Наливайка і Лободи. У козацькому сере­довищі виникли дві течії; радикальна, яку представля­ло незаможне козацтво, що прагнуло до покращення свого становища шляхом негайних і рішучих дій проти польського панства, та поміркована, до якої належали матеріально забезпечені козаки, схильні до компромісів та мирного розширення своїх прав і привілеїв у Речі Посполитій. Домінуванням останньої течії, найяскрав­ішим представником якої був гетьман П. Сагайдачний, а також активною участю козацтва у зовнішньополі­тичних акціях, насамперед проти Криму та Туреччини, і пояснюється той факт, що протягом трьох десятиліть в Україні не було великих народних виступів.

Від Курукового озера до Кодацького порога

На. поч. 20-х років XVII ст. стосунки козацтва з польськими властями знову загострюються. Невдоволенні наслідками Хотинського миру козаки, ігноруючи всілякі урядові заборони та демонструючи свою неза­лежність, активно пустошили володіння Криму та Туреччини, втручалися у внутрішні справи цих країн тощо. Така поведінка викликала занепокоєння польської вла­ди, в т. ч. й короля, який зазначав з цього приводу: «По містах і містечках королівських уся влада в руках ко­заків; захоплюють собі судівництво, закони видають».

Для приборкання козацтва та повстанського руху, який розгортався у Середньому Подніпров'ї, влітку 1625 р. сюди було спрямовано 30-тисячме польське військо на чолі з С.Конєцпольським. Проти нього виступили об'єднані сили місцевих повстанців та запо­рожців - всього бл. 20 тис. війська, яке очолив гетьман Марко Жмайло. Запеклий бій між українцями та поляками, який відбувся 25 жовтня 1625 р. під містечком Криловим не дав переваги жодній зі сторін. Наступ­ного дня М.Жмайло, намагаючись уникнути штурму, відвів своє військо до Курукового озера (неподалік Кременчука), де заклав табір. Невдалі спроби польсько­го війська здобути його та різке похолодання змусило С.Конєцпольського запропонувати повстанцям перего­вори. Поміркована частина козацької старшини погоди­лася на цю пропозицію, а тому скинула з посади М. Жмай­ла, який виступав за продовження воєнних дій, і обрала замість нього Михайла Дорошенка. Новий геть­ман 5 листопада підписав з Конєцпольським Куруків­ську угоду, яка передбачала;

1) амністію повстанцям;

2) збільшення козацького реєстру з 3 до б тис. чол.;

3) збереження за козаками права обирати старшого, якого мав потім затверджувати король;

4) заборону козацьких походів на Крим і Туреччину тощо.

Куруківська угода задовольнила інтереси лише тієї незначної частини козацтва, яка потрапила до реєстру, але зовсім не влаштовувала десятки тисяч нереєстро­вих козаків, які за її умовами мали повернутися в під­данство до панів. Тому більшість із них відійшла на Запоріжжя. Сюди втікали тисячі селян і міщан, які не хотіли більше терпіти панської сваволі. Вже на літо 1629 р. за порогами Дніпра зосередилося бл. 40 тис. люду, готового в будь-який момент піднятися на бо­ротьбу проти польсько-шляхетського режиму. Остан­ньою краплею, що переповнила чашу народного терпін­ня, стала діяльність Грицька Чорного, який добився гетьманської посади після смерті у кримському поході М. Дорошенка. Новий гетьман виязляв цілковиту ло­яльність до Польщі, прийняв унію, жорстоко карай не­ задоволених польською політикою, намагався посили­ти контроль уряду за Січчю, поклявся вести смертель­ну боротьбу з самовільним козацтвом. Тоді запорожці та нереєстровці обрали новим гетьманом енергійного і талановитого Тараса Федоровича (Трясила), а Г.Чор­ного викрали й засуди до страти. У березні 1630 р. 10-тисячнс козацьке військо вирушило з Січі на «во­лость». Його очолив Т.Трясило, який звернувся до укра­їнського народу з універсалом, де закликав до повстання проти поневолювачів. На його поклик до війська стали Приєднуватися селяни, міщани, частина реєстрового ко­зацтва- Повсталі оволоділи Корсунем, Каневом, Бари­шівкою, іншими селами та містами й зупинилися у Пере­яславі. Незабаром все Середнє Подніпров'я піднялося на ляхів.

На придушення повстання з Бара вирушив корон­ний гетьман Конецпольський, який закликав шляхту приєднуватися до його війська, щоб «погасити цю :по­жежу хлопською кров'ю». По дорозі жовніри виріза­ли мешканців Лисянки, Івниці, Плесецького, Димера та інших сіл і міст Подніпров'я, не зважаючи ніна стать, ні на вік. У травні почалися запеклі бої між 20-тисячним польським військом та приблизно 30-тисячним пов­станським табором під Переяславом, які тривали три тижні. Їх апогеєм стала знаменита «Тарасова ніч», коли невеликий козацький загін проник у вороже роз­ташування і знищив усю Золоту роту, яка охороняла штаб і складалася зі 150 представників най знатніших родів польської шляхти. Сам Конєцвольський ледве врятувався. Загалом поляки втратили бл. 10 тис. чол. та майже всю артилерію. Було блоковано шляхи для підсту­пу. Становище ускладнювалося також активними діями повстанських загонів по всьому Подніпров'ю. Перемо­га була близькою. Але на заваді їй знову стали незгоди і чвари між повстанцями. Частина старшини й реєстров­ці» хотіла використати сприятливий момент для закріп­лення своїх прав і привілеїв, а тому погодилася на пропо­зицію С. Конецпольського розпочати переговори. Т. Тря­сило ж, не бажаючи йти на угоду зі шляхтою, разом з 10 тис, своїх прихильників відійшов на Запоріжжя. 8 червня 1630 р. між козацькою старшиною, що залиши­лась, і С.Конецпольськмм було укладено Переяслав­ську угоду. Вона зберігала умови попередньої Куру­ківської угоди, але реєстр збільшувався до 8 тис. чол. Гетьманом реєстру затвердили Тимофія Орендарська, Переяславська угода; як і її попередниця — Куруків­ська, викликала величезне невдоволення серед широ­ких кіл українського суспільства. Тисячі повстанців відмовлялися повертатися в кріпацьке ярмо і створю­вали нові загони або втікали на Запоріжжя, в багатьох місцевостях мали місце заворушення. Не допомогли й видані новообраним королем Владиславом IV та за­тверджені на сеймі у 1633 р. «Статгі для заспокоєння руського народу», за якими узаконювалося існу­вання православної церкви та повернення їй частини майна. Тому на поч. 1635р. сейм Речі Посполитої затвердив постанову «Про припинення козацького сва­вілля». Було вирішено збільшити кількість коронних військ на Подніпров'ї, щоб зміцнити контроль за україн­ським населенням, а для повної ізоляції Запорізької Січі від решти України протягом березня — липня 1635 р, біля Кодацького порога збудували Кодацьку фортецю (тепер у межах м. Дніпропетровська), Сильний гарнізон, який складався з 200 німецьких найманців на чолі з французьким офіцером Ж.Маріоном, не про­пускав по Дніпру човнів на Січ, а кінні роз'їзди патрулювали околиці, затримуючи всіх, хто добирався на Запоріжжя чи з нього. Порушників заарештовували й відправляли на важкі роботи або а тюрми. Розуміючи, що без припливу свіжих сил Запорізька Січ не може існувати, запорожці вирішили ліквідувати небезпеку, У ніч з11 на 12 серпня 1635р. З тис. січовиків на чолі у гетьманом нереєстрового козацтва Іваном Сули ­мою здобули фортецю, зруйнували її мури й винищили гарнізон. Ця подія могла стати сигналом для нового козацького повстання. Однак незабаром реєстрова стар­шина підступно, при допомозі підісланих зрадників, схопила І.Сулиму та його найближчих соратників, їх було відправлено у Варшаву і там страчено через чет­вертування.

Повстання 1637—1638 років

Страта І.Сулими, «очищення» реєстру Війська Запорі­зького від бунтівників та його скорочення до 7 тис. осіб викликали масове обурення та стали приводом до нового повстання., яке очолили Л.Бут (Павлюк), Я.Остря­нин (Остряниця), Д.Гуня. На першому його етапі керівником став полковник реєстровців Павло Бут — учасник зруйнування Кодадької фортеці. У червні 1637 р, він разом із загоном запорожців і реєстровці захопив у Корсуні артилерію реєстрового війська і пе­ревіз її на Січ. Обраний там гетьманом, П.Бут звер­нувся до українського народу з універсалом; яким за­кликав усіх вступати до козацтва і в серпні на чолі козацького війська вирушив із Запоріжжя на волость. Невдовзі повстанський рух поширився на все Подніпро­в'я, особливо на Лівобережжі. Його підтримала части­на реєстровців. Відбувалося масове "покозаченнняі" на­селення, яке почало громити панські маєтки, розправ­лятися з орендарями. Навіть польний гетьман М.По­тоцький мусив визнати» що в Україні «всі до останньо­го покозачились... тут кожний хлоп — козак». Пере­лякана шляхта тікала зі своїх маєтків до Полиці.

16 грудня 1637 р. під Кумейками, поблизу Черкас, зійшлися 15-тисячне польське військо під проводом М.Потоцького і повстанці, яких було бл. 10 тис. чол. Бій був запеклим. Козаки успішно відбили три штур­ми, виявивши неабияку мужність, а ті, у кого не було зброї, «били жовнірів голоблями та дишлями". Навіть після того, як полякам під час четвертого штурму вда­лося підпалити козацькі вози з порохом, що вибухнули з надзвичайною силою, козаки утримували свої позиції. Тільки пізньої ночі бій почав згасати, а на світанку повстанці, які зазнали значних втрат почали відступа­ти. Вони дійшли до м. Боровиці, південніше Черкас, де й закріпилися. Почалася облога, безперервні обстріли й штурми місточка, Старшина умовила П.Бута пого­дитися на переговори з М.Потодьким, під час яких козацький гетьман був підступно схоплений. Його та ще кількох старшин згодом стратили у Варшаві. По­встанці, залишившись без керівництва і 24 грудня капітулювали.

Після цього М.Потоцькин розпорошив решту пов­станських загонів і надзвичайно жорстоко приборкав селянський рух на Лівобережжі, Однак Запоріжжя ли­шалося нескореним. Сюди, як і раніше, стікалися ве­ликі маси народу. Спроба І.Караїмовича, що став стар­шим над реєстровими козаками, розгромити Січ на поч. 1638 р. наштовхнулася на рішучу протидію реєстровців, які не хотіли воювати з січовиками. Запорізьким геть­маном було обрано Яцька Острянина, котрий звернув­ся до народу із закликом повстання проти соціаль­ного, національного та релігійного гніту. Навесні зно­ву розпочалися бойові дії. Повсталі, кількість яких зросла до 12 тис., захопили Чигирин, Кременчук, а потім вдало підбили ворожій наступ під Голтвою, знищивши до 3,5 тис. вояків і змусивши неприятеля відступати. Але на підмогу полякам прийшов зі свіжими силами Я.Вишневецький. У запеклому бою під Жовнином (недалеко від впадіння Суми в Дніпро) коронному вій­ську пощастило в кількох місцях прорвати козацький табір, захопити 8 гармат і багато пороху. Вважаючи подальший опір марним, Я.Острянин з частиною війська прорвався на Слобожанщину.

Ті ж повстанці, що залишилися, обрали гетьманом Дмитра Гуню під його керівництвом зуміли дати відсіч полякай, а потім відійшли до самого Дніпра, де під шаленим обстрілом заклали новий добре укріплений табір. Зважаючи, що його важко буде взяти штурмом, поляки вирішили заволодіти ним за допомогою обло-гм, яка тривала протягом другої половини червня - початку серпня. Крім того, щоб деморалізувати козаків і прискорити їхню капітуляцію, М.ІІогоцький наказав мордувати та знищувати в околицях мирне населення. Одночасно він запропонував повстанцям переговори на умовах збереження реєстру в дотеперішній кількості. Козаки на цю пропозицію відповіли, що піднялися на боротьбу не за здобуття привілеїв кільком тисячам реє­стровців, а за визволення всього українського народу від польського ярма. Тоді М.Потоцький наказав вести штурм безперервно; вдень і вночі, Потерпаючи від нестйтків їжі й боєприпасів, повстанці мужньо за­хищалися, надіючись на успішну місію козацького пол­ковника Філоненка, який пробивався, до них із двохтисячним загоном та запасами харчів і боєприпасів. Але до табору зуміли дістатися лише - кілька сот козаків, а запасів харчів ледве вистачило на два дні. Втративши останню надію на допомогу, частина повстанців 7 серп­ня погодилася почати переговори з польським геть­маном. Ті, хто не бажай компромісу з порогом, на чолі з Гунею і Филоненком покинули табір і подалися на Запоріжжя.

Після укладення договору козаки, прокладаючись на польські обіцянки, почали невеликими групами розхо­дитися по домівках. Проте пани й на цей раз не до­тримали слова, винищивши більшу їх частину. По всій Україні почався жахливий терор, жертвами якого ста­ли сотні й тисячі безвинних людей, незважаючи на стать і вік. Уцілілі змушені, були визнати ухвалу польського сейму — т. зв. Ординацію Війська Запорізького реє­стрового, за якою: 1) скасовувалася виборність стар­шини, козацький суд і посада гетьмана, замість якого призначався обраний сеймом із числа шляхти комісар. Військові осавули й полковники теж призначалися з відданих Речі Посполитій шляхтичів; 2) козацький реєстр зменшувався до 6 тис. осіб, а всі «виписники» мали повернутися у підданство до своїх панів; 3) реєс­трові козаки могли проживати лише в Черкаському, Канівському та Корсунському старостах; 4) міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося всту­пати у козаки і навіть віддавати своїх доньок заміж за козаків; 5) для контролю Запорізької Січі тут постій­но мали перебувати два полки реєстровців. На Запо­ріжжя можна було переходити тільки за окремим дозво­лом, порушники каралися смертю.

Здавалося, що цього разу козацтво було зламане ос­таточно. Поляки підбудували Кодак, щоб тримати в шорах січовиків. Запанувала глуха реакція. Період козацької активності змінився десятиліттям т. зв. зо­лотого спокою. Проте це був спокій перед бурею. Укра­їна нагромаджувала сили для рішучої боротьби за волю і чекала для нього слушної нагоди.

Лекція № 5