3.Національний та релігійний рух в Україні

Захоплюючи українські землі і посилюючи кріпосницький гніт, поляки також намагалися змусити український народ зректися рідної мови, культури та церкви, ставили за мету повністю його денаціоналізувати. Така політика мала забезпечити завойовникам безперешкодний доступ до економічних багатств України, підпорядкувати їм політичне та культурне життя українців.

Полонізація української знаті

Особливу увагу у своїх колонізаторських планах поляки приділяли українській знаті, намагаючись переманити її на свій бік. Тим самим вони позбавляли українське суспільство його еліти, функції якого полягали у здійсненні політичного керівництва, сприянні розвитку культури та освіти, підтримці православної церкви, формуванні й збереженні національної самобутності. Нового імпульсу надала Люблінська унія, яка втягнула в цей процес панівну верству більшості українських земель. Економічні інтереси й політичні амбіції, бажання позбутися, як здавалося, провінційності й вирватися на широку арену тодішнього життя спонукали українське панство Волині, Побужжя, Полісся та інших територій інтенсивно інтегрувалися в польське суспільство, переймати його культуру, мову, віру. Серед них були такі уславлені роди, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Пронські, Ружинські та багато інших.

До XV ст. православна церква у Великому князівстві Литовському відігравала значну роль. Її віросповідання прийняла литовська знать. Усе змінилося в XV ст. Під впливом Польщі великий князь, а з ним і його оточення перейшли до католицизму. Православні вже не могли займати державні посади. Правителі грубо втручалися в церковні справи, свавільно призначаючи митрополита, єпископів та інших ієрархів. Світська влада повністю контролювала духовенство. Така практика призвела до того, що православними владиками ставали аморальні, злочинні, розпусні особи. Ще гірше діялося в низах. Місцева шляхта поводилясь зі священниками, як з особистою власністю, призначала їх на свій розсуд, не питаючи дозволу єпископа чи митрополита. Панство присвоювало маєтки , власність монастирів та окремих священнослужителів. Порядні духівники втікали зі своїх парафій, натомість туди направляли обмежених, часто неписьменних пройдисвітів.

Посилення польсько-католицької експансії в Україні, процес винадоровлення української еліти викликали занепокоєння та опір патріотично налаштованої шляхти серед заможних кіл міщанства, православного духовенства, селянства, козацтва. Залишились відданими батьківській вірі та культурі й окремі магнати. Серед останніх найбільше відзначився князь Василь-Костянтин Острозький, якого називали «некоронованим королем» і який близько 1576 р. заснував у своєму маєтку на Волині славнозвісну Острозьку академію – першу школу вищого рівня, навколо якої згуртувалися найкращі культурно-освітні сили України.

Братства

Найбільш яскравими проявами і водночас організаційними осередками загальнонародного руху проти польсько-католицької експансії стали братства – релігійні та культурно-просвітницькі організації, які виникали при церковних парафіях в Україні в XV – XVII ст. Братства опікувалися церквою , влаштовували братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі. Вони активніше виступають на захист українського населення – звертаються зі скаргами на дії польської адміністрації до суддів, посилають посольства до короля. Цим братства сприяли пробудженню в усього суспільства зацікавлення до громадської діяльності, зміцнювали моральність і національний дух, православну віру, ширили культуру й освіту.

Найдавнішим і найвідомішим було Львівське братство при Успенському соборі, засноване бл. 1453 р. Братства діяли в Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Тернополі та інших містах України. Вони підтримували між собою тісний зв'язок і намагалися поширити ідеї на інші регіони, для чого обмінювалися статутами й виряджали до інших міст найкращих проповідників. Діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною. У XVII ст. велику роль у національно-культурному житті України відіграло Київське братство, засноване в 1615 р. при Богоявленському монастирі. Воно одразу стало головним консолідуючим центром для всієї України. Іншою важливою сферою діяльності Львівського братства, як і деяких інших братств, було книгодрукування. Коли до Львова приїхав Іван Федоров – друкар, якого вигнали з Москви за спробу використати свою, як там вважали, «блюзнірську» нову техніку книго друкарства, - братство допомогло йому заснувати друкарню. У 1574 р. з’являється його перша книжка «Апостол». На початку 1580-х років, коли кредитори стали погрожувати Федорову, що відберуть у нього друкарню, її викупило Львівське братство, перетворивши місто на центр православного книгодрукування.

Своєю подвижницькою діяльністю братства спричинилися до національно-культурного відродження України наприкінці XVI ст. Вони зміцнили українське суспільство , яке тепер могло опертися на мережу шкіл, друкарень, кадри освічених людей. Водночас братський рух мав і ряд вад: відсутність стабільних організаційних форм, фінансові проблеми, постійне втручання у внутрішні справи церкви, чому різко противилися православні ієрархи.