9. Реформування земельних відносин та їх вплив на вдосконалення земельного законодавства.

Соціально-економічні фактори зумовили необхідність реформування земельних відносин в Україні і їхньої юридичної бази – земельного законодавства. Недосконалість законодавства про приватизацію земель та інститутів права колективної і приватної власності на землю зумовили незадовільний хід земельної реформи в Україні на перших роках незалежності. Це змушувало до пошуку додаткових правових заходів щодо прискорення реформування земельних відносин в Україні.

Відчутний поштовх до прискорення передачі земель у приватну власність громадян був здійснений з прийняттям КМУ 26.12.92 Декрету “Про приватизацію земельних ділянок” (на той період він мав силу закону), яким був покладений обов’язок на сільські, селищні і міські ради передати протягом 1993 р громадянам України у приватну власність земельні ділянки, надані їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва (присадібна ділянка), садівництва тощо у межах норм, встановлених Земельним кодексом.

Декретом була зупинена дія 6-річного мораторію на відчуження земельних ділянок (крім земель, наданих у колективну власність, та земель, наданих у власність громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства. Цей Декрет запровадив спрощений порядок оформлення права власності на землю. Цей Декрет був не єдиною спробою виконавчої влади прискорити реформування земельних відносин в Україні. Президент України Л. Кравчук видав указ від 14.10.93 “Про приватизацію обєктів незавершеного будівництва” і невдовзі Указ “Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують паливно-мастильні матеріали виключно населенню”, якими передбачалося внести координальні зміни в правове регулювання приватизації земель в Україні.

Для проведення земельної реформи створена відповідна правова база. Етапами розвитку земельної реформи стали положення Указів Президента України від 10листопада 1994р "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва", від 8серпня 1995р "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям", від 3грудня 1999р "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрної економіки", а також Закону України від 6жовтня 1998р «Про оренду земель», якими визначено механізм здійснення земельної реформи.

З прийняттям 25.10.2001 Земельного кодексу України, який набув чинності з 1.01.2002, окреслилися напрями земельної політики держави, яка концентрується на розв’язанні проблем розвитку відносин власності на землю, формуванні цивілізованого ринку земель, розвитку іпотечного кредитування, посилення державного контролю за використанням та охороною земель тощо.

Загалом, у розвиток Земельного кодексу України прийнято понад 50 законів, які регулюють земельні відносини. Крім того, прийнято цілий спектр підзаконних та відомчих нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання, розвиток земельних відносин та завершення земельної реформи.

Водночас, продовжується формування нормативної бази, спрямованої, зокрема, на регламентацію ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення.

Починаючи з 2010 року, основним програмним документом, що визначив низку стратегічно важливих напрямів розвитку земельних відносин та розробку відповідних проектів нормативних актів, є Програма економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава». Щорічно  одним  з  пріоритетних  завдань  Держземагентства України є реалізація передбачених Національними планами дій щодо впровадження Програми економічних реформ на відповідний рік завдань та заходів, що спрямовані на вдосконалення земельних відносин та завершення земельної реформи.

Удосконалення земельного законодавства в сучасних умовах слід зосередити на розробку законодавчих актів на таких напрямах регулювання земельних відносин.


1. Встановлення порядку використання земель окремих категорій земельного фонду, зокрема:
а) наповнення конкретними правовими нормами статусу щодо пріоритетності земель сільськогосподарського призначення; про землі сільськогосподарських підприємств, установ і організацій; про землі садівницьких товариств та для індивідуального садівництва;
б) про порядок використання земель житлової та громадської забудови; в) порядок використання земель оздоровчого, рекреаційного, історико- культурного призначення; земель промисловості, енергетики, зв’язку.


2. Визначення правових засад щодо обмежень прав на землю, зокрема правового режиму земель в охоронних зонах, в зонах санітарної охорони, в санітарно-захисних зонах, в зонах особливого режиму використання земель.


3. Набуття права на землю, зокрема продаж земельних ділянок на конкурентних засадах, а саме:
 а) удосконалення порядку продажу земельних ділянок державної та комунальної власності громадянам, юридичним особам, іноземним державам, іноземним юридичним особам;
 б) особливості обороту земель сільськогосподарського призначення.


4. Правові норми щодо припинення прав на землю вимагають прийняття ряду законів, зокрема про удосконалення порядку та спрощення процедур надання і вилучення земельних ділянок та пов’язаного з ними погодження питань місця розташування об’єкта; встановлення більш жорсткої системи вилучення особливо цінних земель та зміни їх цільового призначення.

Потребують урегулювання та розвитку окремі положення щодо охорони земельного фонду. Це — рекультивація порушених земель, режим і порядок використання техногенно забруднених земель, порядок консервації земель. Ці питання повинні бути врегульовані відповідними законодавчими актами.


Окремо слід зупинитися на питаннях законодавчої неврегульованості проблем управління в галузі використання та охорони земель.