II. Соціальна правова держава

В сучасній літературі обґрунтовується можливість існування такого якісного стану держави як соціальна правова. Можливість її функціону­вання передбачає необхідність визначення особливостей цих самостійно якісних характеристик держави.

Поняття соціальної держави виникло у XX ст., а поняття правової держави у XIX ст., хоча витоки цих категорій ми знаходимо ще у древніх філософів. Основним призначенням правової держави вони вважали зна­ходження ефективного механізму взаємодії влади та права; соціальна держава характеризувалась як спосіб організації суспільства, що забезпе­чує стабільний розвиток соціальної та економічної системи, а також реа­льність соціальних прав людини.

Вперше термін правова держава був вжитий Велькером в 1813 р., од­нак створення юридично завершеної категорії належить Роберту Молю, який в 1829 р. охарактеризував правову державу як конституційну, що заснована на конституційному закріплені прав і свобод особи, а також в забезпеченні судового захисту особи.

Категорія соціальна держава була введена до наукового обігу в 1929 р. німецьким вченим Хеллером. Вона визначалась як така форма організації влади, що забезпечує подолання соціальних протиріч та координацію ін­тересів соціальних груп.

Поєднання соціальної та правової держави є можливим лише на основі ефективного використання двох принципів:

• верховенства права - як принципу правової держави,

• соціальної справедливості - як принципу соціальної держави.

А отже, ця держава можлива за умови, якщо в суспільстві, з однієї сторони, справедливість не визнається більш високою цінністю ніж пра­во, а з іншої, право не суперечить принципу справедливості.

Соціальна правова держава - це політична організація суспільства, в межах якої влада підкорюється праву, а основні права людини та соціаль­на безпека складають зміст свободи, заснованої на праві. Якщо категорія соціальна правова держава характеризувати як самостійну, то ми повинні визначити її ознаки, основними серед яких є:

1. наявність правового закону (що відповідає існуючій в суспільстві справедливості);

2. законодавче закріплення та реальне забезпечення прав людини;

3. наявність ефективних форм контролю за здійсненням законів;

4. гарантування державою соціальної безпеки та механізмів реаліза­ції соціальних благ;

5. забезпечення основних прав людини у відповідності до міжнарод­них стандартів;

6. надання державою допомоги малозабезпеченим громадянам;

7. здійснення державою політики соціального компромісу

III. Громадська думка та право

Громадська думка - це стан масової свідомості, що пов'язана із зов­нішнім проявом певних суджень з приводу суспільно значущих проблем.

Громадська думка - це самостійна політико-правова категорія, що має реальне значення лише в демократично організованому суспільстві. Ознаки:

• пов'язується з висловлюванням публічних суджень,

• характеризується можливістю впливу на важливі сфери,

• спричиняє вплив на політичну систему і на процес функціонуван­ня суспільства,

• є особливим соціальним інститутом,

• є засобом офіційного висловлювання населення,

• забезпечує формування єдиної думки серед різноманітних соціа­льних груп стосовно важливих сфер суспільного розвитку,

• є інститутом суспільної влади, оскільки впливає на поведінку суб'єктів,

• характеризує громадянське суспільство, що є вільним від політич­ного диктату,

• створює умови щодо врахування позицій суспільства державою,

• суб'єктами громадської думки є вільні від держави індивіди - вла­сники.

Функціонування громадської думки як соціального інституту потребує правового закріплення, як правило, конституцією, системою політичних прав.

Спірним в сучасній літературі є питання щодо впливу громадської ду­мки на право на етапі його прийняття та реалізації. З цього приводу існу­ють два протилежних погляди:

1. Карцева Н. (Росія) - відстоює думку, що в період соціальної не­стабільності врахування громадської думки можливе для уникнення соці­альних катастроф, однак, більш важливою є думка законодавців, що за­безпечує єдність суспільства не лише в соціальній, а й політичній сфері.

2. Карбон'є Жорж (Франція) вважає, що громадська думка в суспі­льстві відображає загальну волю, тому обов'язково повинна враховува­тись законодавством незалежно від стану розвитку суспільства.

Юридична практика засновується на вимозі того, що законодавець по­винен врахувати громадську думку, а не керуватися її висновками як ім­перативом. На дутику більшості вчених в процесі прийняття законів зако­нодавець повинен узагальнювати громадську думку, співвіднести її зі своїм життєвим досвідом та визначити її відповідність потребам населен­ня. Вплив громадської думки на право повинен залежати від різновиду нормативного акту та визначатись етапом прийняття чи дії права.

№ п/п	Етап	Завдання	Можливості врахування громадсь­кої думки
1	Початковий	Вияв потреб у пра­вовому регулюванні	Визначення наявності соціальної проблеми та можливостей її вирі­шення пр. засобами
2	Розробка концепції НПА	Вияв різноманітних соціальних інтересів	Визначення можливостей знахо­дження соціального компромісу
3	Підготовка проекту НПА	Визначення можли­востей реалізації майбутнього доку­менту	Можливості виявити відношення населення до положень юридичного документа
4	Дія НПА	Вияв ступеню ефек­тивності правової норми	Визначення відповідності положень юридичного документа інтересам населення та можливості його добро­вільного виконання

*НПА - нормативно-правовий акт

Таким чином, громадська думка є самостійним демократичним інститутом, значення якого залежить від рівня розвинутості держа­ви, тих завдань, які вона визначає у правовій сфері та можливостей, які вона встановлює для окремих суспільних інститутів. В будь- якому випадку громадська думка характеризується як реальна ос­нова формування правосвідомості суспільства.

IV. Держава та право: проблеми співвідношення

Держава і право як засоби соціального регулювання характеризуються єдністю, відмінностями та співвідношенням.

Єдність держави і права виявляється в наступному:

1. держава і право виникають і розвиваються сумісно;

2. характеризуються єдиними підходами до типології та визначення сутності;

3. є засобами управління та здійснення влади;

4. є засобами врівноваження особистих та суспільних інтересів;

5. діють на єдиній економічній та політичній основі, їх розвиток зу­мовлюється єдиними факторами;

6. залежать від рівня розвитку суспільства та впливають на нього;

7. мають внутрішню структуру та певне функціональне призначення. Відмінності держави і права визначаються різноманітністю їх впливу

на суспільство та різноманітною їх структурою:

Держава	Право
1. є особливою формою організації політичної влади	1. є самостійним засобом соціального регулювання
2. первинним елементом структури держави є органи	2. первинним елементом структури права є норма
3. структурні елементи складають су­купність певних утворень, що діють за принципом розподілу повноважень	3. норми складають систему, що харак­теризується підпорядкуванням
4. способи зовнішньої організації вла­ди характеризується як форма держави	4. форма права характеризує способи закріплення норм в юридичних доку­ментах
5. структурно первинні елементи будо­ви держави складають підрозділи, фі­зичні та посадові особи	5. структуру права складають підрозді­ли правових норм, що об'єднуються в інститути та галузі
6. держава приймає обов'язкові рішен­ня. шо маніть правову форму	6. визначає статус держави та закріп­лює її повноваження

Взаємодія держави і права засновується на тому, що:

1. Держава:

• створює право;

• визначає зміст методів правового впливу;

• гарантує та охороняє правові приписи;

• визначає повноваження суб'єктів права;

• встановлює зміст правових норм;

• є суб'єктом правозастосування.

  2. Право:

• існує у визначеній державою формі;

має визначену державою ступінь обов'язковості;

• визначає та закріплює функції держави;

• закріплює статус владних структур;

• визначає межі втручання держави в сферу суспільних відносин;

• закріплює статус держави як суб'єкта міжнародного права;

• встановлює державну відповідальність за порушення взятих перед суспільством зобов'язань.

V. Держава та особа: проблеми взаємодії

Відносини в суспільстві можна охарактеризувати як відносини між особою та суспільством, а також як відносини особи та держави. Остання група відносин базується на встановлені такого балансу, при якому :

а) особа мала б можливості безперешкодно реалізувати надані їй пра­ва, а також законні інтереси;

б) держава отримала б підтримку від особи стосовно наданих державі повноважень та функцій шляхом добровільного виконання особою обов'язків та забезпечення дієвих механізмів відповідальності.

В сучасній теорії є наявними 2 основних підходи до визначення спів­відношення держава-особа:

1. Гуманістичний (природно-правовий) підхід - заснований на ідеї визнання особи як основної соціальної цінності, що реалізує надані їй можливості та характеристиці держави як засобу гарантування наданих особі можливостей. Права особи визначаються як природні, якими вона володіє незалежно від держави, а держава існує лише для гарантування та забезпечення цих прав. При цьому зміст та обсяг природних прав розши­рюється по мірі розвитку суспільства.

2. Державний (юридико-позигпивістський) підхід - належить до ма­теріалістичних теорій і засновується на пріоритеті держави, яка характе­ризується як мета, що полягає в забезпеченні порядку в суспільстві, а особа є засобом досягнення мети і саме тому отримує права від суспільс­тва чи держави. Держава є джерелом законодавчого закріплення прав особи, які змінюються в залежності від державної волі, її можливостей та доцільності.

Сучасна юридична практика в сфері співвідношення особи та держави виходить з того, що (Пакт про громадянські та політичні права) держава забезпечує права особи, що знаходиться під її юрисдикцією, законодавчо забезпечує механізм реалізації прав особи, надає всім суб'єктам, чиї права порушені, правових засобів захисту та відповідає за дієвість застосування права.

Згідно положень конституції категорії особа та держава взаємодіють на основі наступних принципів:

Держава:

1. гарантує кожному інформацію про належні права та свободи;

2. створює умови для реалізації закріплених прав та свобод;

3. створює можливості, що забезпечують свободу вияву суб'єктивних інтересів у всіх сферах життєдіяльності суспільства;

4. встановлює чітко визначені випадки щодо обмеження суб'єктивних прав;

5. гарантує захист прав і свобод судом;

6. діє в межах наданих конституцією повноважень;

7. встановлює відповідальність посадових осіб за вчинені правопо­рушення в сфері суб'єктивних прав;

8. встановлює принцип, що забороняє можливість притягнення до відповідальності за вчинення одного і того ж правопорушення двічі;

9. зобов'язана відшкодовувати збитки за власний рахунок у випадку спричинення моральної і матеріальної шкоди посадовими особами;

10. гарантує право звернення за захистом до міжнародних судових органів чи міжнародних організацій, учасниками яких є держава.

Особа:

1. користується наданими державою правами, не порушуючи права інших суб'єктів;

2. виконує покладені обов'язки добровільно чи завдяки використан­ню примусової сили;

3. несе встановлену законом відповідальність у випадку невиконання покладених обов'язків чи порушення прав інших суб'єктів;

4. реалізує надану державою можливість звернення за судовим захи­стом;

5. має право вимагати відповідальності посадових осіб;

6. шляхом реалізації наданих демократичних інститутів приймає участь у формуванні та функціонуванні виборних державних структур;

7. реалізує право на власну думку стосовно рівня ефективності фун­кціонування держави та її органів;

8. забезпечує реалізацію державних рішень шляхом правомірної по­ведінки;

9. є суб'єктом відносин в межах громадянського суспільства, які не є державно-організованими.

Таким чином, особливості взаємодії держави і особи в державно організованому суспільстві забезпечують, з однієї сторони, реаль­ність прийнятих державою рішень, а з іншої, можливість захисту та відновлення суб'єктивних прав, що порушуються як державою, так і іншими суб'єктами.