конституційні;

» цивільні;

• трудові;

» інші.

3. за обсягом:

® основні правові стимули, що формують правомірну поведінку (суб'єктивне право);

• часткові, що є додатковими засобами стимулювання правомірної поведінки (законний інтерес);

® додаткові, що можуть передбачатись в законодавстві, або бути відсутніми (пільги).

3. за часом дії:

• постійні правові стимули, що забезпечують правомірну поведінку упродовж тривалого часу діяльності суб'єкта (підвищення зар. плати);

• тимчасові, що забезпечують додаткові підстави для реалізації обов'язку (премії).

3. за змістом:

• матеріально-правові, що передбачають відповідний матеріальний еквівалент;

• морально-правові, що не мають матеріального еквіваленту (подяка).

Таким чином, правові стимули характеризуються як реальна можливість впливу на поведінку суб'єктів права з метою добровіль­ного її приведення у відповідність до правових вимог. Основним призначенням цього правового засобу є створення умов щодо реалі­зації інтересів суб'єкта в межах дотримання чи виконання правових приписів.

II. Правові обмеження

Правові обмеження - це закріплене в праві утримання від протипра­вного діяння, метою якого є створення необхідних умов для задоволення інтересів уповноваженого суб'єкта та суспільних інтересів в цілому.

Правові обмеження є самостійними засобами правового впливу, що характеризуються наступними ознаками.

1. пов'язані зі створенням негативних умов для реалізації інтересів суб'єкта, якому належить обов'язок, та націлені одночасно на задоволен­ня інтересів протилежної сторони, а також інтересів суспільства;

2. основною метою є обмеження обсягу можливостей та свободи зо­бов'язаної сторони;

3. визначає негативну правову мотивацію, оскільки застосовується до правопорушника;

4. основним призначенням є зменшення негативної активності суб'єкта в сфері права;

5. націлено на захист суспільних інтересів, оскільки виконує функ­цію захисту суспільних відносин.

У відповідності до елементу структури правової норми вирізняють такі правові обмеження:

а) юридичні факти, що встановлюють обмеження і характеризуються як стримуючі обставини, що передбачені гіпотезою правової норми (факт перебування у шлюбі обмежує можливість укладання іншого шлюбу).

б) юридичні обов'язки. заборони та призупинення, що вміщені в дис­позиції.

Юридичні обов'язки - це варіанти необхідної поведінки, що стриму­ють зобов'язану сторону від задоволення власних інтересів та забезпечу­ють можливість діяти в інтересах уповноваженої сторони. Юридичний обов'язок дозволяє вчиняти передбачені законом дії, тим самим утриму­ючи суб'єкта від можливості вчинення діянь, що протирічать суб'єк­тивному праву іншої сторони та передбачають застосування покарання.

Заборони характеризуються як пасивний обов'язок, змістом якого є необхідність утримання від заборонених правом дій. Його метою є ство­рення перешкод щодо задоволення інтересів того суб'єкта, у відношенні якого діє і забезпечує реалізацію інтересів протилежної сторони. Основ­ним призначенням заборон є попередження під загрозою відповідальності можливості вчинення протиправних діянь.

Призупинення — це тимчасові заборони, що встановлюють можливос­ті використання посадовими особами належнігх їм функціональних обов'язків. Це не є видом юридичної відповідальності, оскільки не перед­бачає негативної оцінки діяння, а вміщує можливості подальшого вирі­шення питання щодо правомірності діяння. Як правило, призупинення тимчасово припиняють існуюче правопорушення, стримуючи можливість настання суспільно небезпечних наслідків. (Призупинення виконання ви­року у зв'язку з внесенням протесту).

в) покарання, як вид та форма правового осуду винної протиправної поведінки, в результаті якої особа отримує певні обмеження.

Правові стимули та правові обмеження, як правило, аналізуються од­ночасно, оскільки вони є парними юридичними категоріями, які в процесі правового регулювання є взаємопов'язаними та взаємозабезпечують одне

одну. Оскільки ці категорії визначаються як парні, то правомірним є висно­вок про наявність загальних та відмінних ознак стимулів та обмежень.

Загальні ознаки:

1. як стимули, так і обмеження є правомірними засобами впливу на інтереси суб'єктів;

2. наявність нормативно закріплених процедур застосування засобів, що мають стимулюючий чи обмежуючий характер;

3. забезпечуються засобами державного захисту та гарантуються за­коном;

4. є факторами, що забезпечують реалізацію інших засобів правового впливу;

5. пов'язані з певними правовими цінностями;

6. передбачають наявність певних суб'єктів, що викликають певні дії, які складають зміст їх поведінки.

Відмінності:

Таким чином, правові стимули та правові обмеження є самостій­ними засобами правового впливу, що на практиці забезпечують пра­вовий порядок лише за умови їх взаємодії та взаємозалежності. Ви­роблений найоптимальніших варіантів цієї взаємодії забезпечує мо­жливість добровільної реалізації правових приписів всіма суб'єк­тами права.

ill. Поняття, ознаки та функції правових пільг

Сучасний стан правового регулювання характеризується підвищенням ролі правових пільг. Пільги в сучасному законодавстві визнаються най­більш поширеним універсальним засобом, що забезпечує вирівнювання правового статусу окремих груп населення та основним способом надан­ня соціальної допомоги та підтримки.

Правова пільга - це правомірне полегшення становища певного суб'єкта, що закріплюється нормативно та надає можливість найбільш повно задовольнити суб'єктивні інтереси шляхом закріплення належних цьому суб'єкту особливих прав, які є доповнюючими, або/чи звільнення суб'єкта від певних обов'язків.

Правова пільга - це самостійна правова категорія, що характеризуєть­ся наступними ознаками:

⁴ забезпечує більш повне задоволення інтересів суб'єктів чи поле­гшення умов їх життєдіяльності;

* здійснює в межах суспільних інтересів з метою захисту соціаль­них прав певних суб'єктів та забезпечення задоволення їх інтересів;

• це виключення із загальних правил, відхилення від єдиних вимог нормативного характеру та спосіб юридичної диференціації. Чим доско- налішим є право, тим диференційованіше воно регламентує певні питання діяльності суб'єктів (приклад: пільги в сфері пенсійного забезпечення);

• це елемент правового статусу особи, що забезпечує можливість доповнення основних прав і свобод суб'єкта специфічними можливостя­ми правового характеру;

" це правомірне виключення із правил, що встановлено компетент­ними органами держави, має нормативний характер та є конкретизованим в актах індивідуального характеру. Серед системи нормативних актів правові пільги можуть встановлюватись лише на законодавчому рівні чи на рівні підзаконного регулювання;

• основним призначенням пільг є забезпечення рівності різномані­тних правових статусів та можливостей суб'єктів в соціально неоднорід­ному суспільстві.

Самостійним різновидом пільг є привілеї. Вони характеризуються як спеціальні пільги для конкретних суб'єктів (владних органів чи посадових осіб), що є необхідними для повного та якісного здійснення цими суб'єктами покладених на них спеціальних обов'язків.

Наявність правових пільг є цілком правомірною, оскільки будь-яке су­спільство, в межах якого функціонує влада, повинно забезпечувати особ­ливі публічно-політичні функції, що зумовлює необхідність юридичного виокремлення осіб, які здійснюють важливі для функціонування суспільс­тва обов'язки. Основною метою пільг є узгодження інтересів особи, соці­альних груп та держави, адже вони гармонізують ці інтереси та забезпе­чують розподіл соціальних благ. Як правило, вони встановлюються для суб'єктів, конкретні інтереси яких в межах загальних правил не можуть отримати необхідного забезпечення та охорони. Саме це і зумовлює осо­бливості функцій правових пільг.

Функції правових пільг - це напрямки впливу нормативно закріпле­них пільг на процес правового регулювання.

1. Компенсаційна функція полягає у створенні хоч би приблизно рі­вних можливостей щодо функціонування суб'єктів в соціально неоднорі­дному суспільстві. В процесі виконання цієї функції має форму особливо­го права, що доповнює вже наявні можливості з метою їх гарантування.

2. Стимулююча функція забезпечує можливість формування актив­них мотивів щодо участі у суспільно корисній діяльності та створення необхідних умов для задоволення власних інтересів особи (податкові пільги).

Сучасне законодавство та правове регулювання потребує підвищення ролі правових пільг, що може здійснюватись наступним шляхом:

1. вироблення на рівні держави цілеспрямованої політики щодо на­дання та реалізації пільг;

2. упорядкування вже існуючих пільг шляхом прийняття спеціального нормативного акта про правові пільги;

3. створення правових механізмів щодо неможливості використання пільг як засобу політичної боротьби та забезпечення популістських інте­ресів існуючої влади;

4. визначення доцільності існування системи пільг та ступеню їх ефек­тивності;

5. систематизація законодавства, що регламентує сферу пільгового за­безпечення та забезпечення обнародування нормативних актів, що вста­новлюють пільги для вищих посадових осіб держави;

6. науковий аналіз існуючої системи пільг з метою їх пристосування до об'єктивних умов розвитку суспільства;

7. забезпечення правових пільг матеріальними та юридичними гаран­тіями, механізмами їх реалізації, контролем за їх здійсненням та відпові­дальністю осіб, що їх призначають.

Таким чином, правові пільги є необхідним засобом правового впливу в умовах відкритого демократичного суспільства. У автори­тарному суспільстві правові пільги набирають характеру привілеїв, що забезпечують нерівність правового статусу суб'єктів.

IV. Поняття, ознаки та функції правових заохочень

Правове заохочення - це форма добровільного схвалення добровіль­ної поведінки, в результаті якої здійснюється винагорода суб'єкта шляхом встановлення для нього позитивних наслідків правомірної діяльності.

Правове заохочення є самостійним різновидом засобів правового впливу, що характеризується такими ознаками:

1. Пов'язане з поведінкою суб'єкта, що відповідає інтересам суспіль­ства. Цю поведінку, як правило, характеризують як корисну, що у свою чергу:

а) пов'язується з соціально активною діяльністю, що передбачає на­самперед реалізацію юридичного обов'язку;

б) передбачає використання наданих суб'єкту прав в межах дозволеної діяльності, тобто без порушення прав інших суб'єктів;

в) характеризується як поведінка, що за існуючими стандартами пере­вищує встановлені вимоги;

г) це поведінка, що передбачає досягнення позитивного результату;

д) це поведінка, що визначає можливість застосування заохочень в за­лежності від ступеню заслуги суб'єкта.

2. Це поведінка, що передбачає добровільний вчинок, оскільки заохо­чення залежить від значення її наслідків.

3. Заохочення є формою винагороди з боку суспільства та держави, що закріплюється нормативним документом в диспозитивному порядку.

4. Схвалення є взаємовигідним як для держави, так і для суспільства, так і для самого суб'єкта, оскільки надає можливість узгодити різномані­тні інтереси, тобто інтерес суспільства до правомірної поведінки, а також інтерес суб'єкта до безперешкожної реалізації прав та виконання обов'язків.

5. Це юридичний стимул, що має дієвий характер. Однак, необхідно враховувати і те, що заохочення може виконувати і певну обмежуючу роль (наприклад, встановлення премії є стимулом до результативної праці та одночасно засобом обмеження протиправної поведінки).

Значення заохочень в процесі правового регулювання визначається їх функціями, тобто засобами впливу на поведінку суб'єктів.

1. функція соціапьного контролю — виявляється в координації пев­ної діяльності суб'єктів та їх утриманні від протиправної діяльності;

2. комунікативна функція - характеризується наданням певної пра­вової інформації чи відомостей, що надходять від суб'єкта управління до об'єкту, забезпечуючи їх взаємодію;

3. мотиваційна функція - надає можливість не лише добровільного виконання обов'язків, а і вчинення творчих дій, що перевищують звичай­ні вимоги та забезпечують активну діяльність у сфері права;

4. оціночна функція - забезпечує офіційну позитивну оцінку заслу­женої поведінки суб'єкта, її публічне визнання та схвалення. Заохочення відображає ступінь нормативності діяльності суб'єкта для суспільства;

5. гарантуюча функція - створює позитивні умови для зміцнення суспільної дисципліни і порядку шляхом добровільної реалізації обов'язків;

6. розподільча функція - право, встановлюючи заохочення, визна­чає умови користування певними благами, що складають предмет суб'єктивного інтересу;

7. виховна функція - забезпечує можливість визначення моделі пра­вомірної поведінки, що спричиняє формування високого рівня правосві­домості та правової культури суб'єктів.

Найбільш обґрунтованим в юридичній літературі є питання щодо кпасифікаціїзаохочень за шістьма критеріями:

1. за предметом правового регулювання розрізняють:

• конституційні заохочення (державні нагороди);

• адміністративні заохочення (дострокове присвоєння звання);

• трудові заохочення (грамота, премія);

  2. за характером:

матеріальні заохочення, що мають грошовий чи матеріальний ек­вівалент;

процесуальні заохочення, що, як правило, не мають матеріального

виразу;

2. за сферою реалізації:

• заохочення в сфері літератури;

• заохочення в сфері мистецтва; ® заохочення в сфері науки;

• заохочення в сфері техніки;

• заохочення в сфері державної служби тощо;

  4. за суб'єктами:

■У державні заохочення (урядові); ■У недержавні (муніципальні);

4. за змістом:

• фінансові, що мають грошовий еквівалент;

• моральні, що задовольняють індивідуальні інтереси нематеріаль­ного характеру;

• організаційні, що забезпечують позачергове надання певних мож­ливостей;

  6. за ієрархією:

о загальнодержавні; о регіональні; о локальні.

Таким чином, наявність різноманітних засобів правового впливу надає можливість узгодити поведінку суб'єктів з суспільним та дер­жавними інтересами, а також забезпечити необхідний порядок у сус­пільстві та процес правового регулювання в цілому.

Тема 11: Правові колізії та способи їх подолання

Питання:

1. Поняття, ознаки та аспекти прояву правових колізій.

2. Причини існування колізій у сфері права.

3. Характеристика колізійних норм.

і. Поняття, ознаки та аспекти прояву правових колізій

Процес правового регулювання характеризується як встановлений но­рмативно вплив держави на суспільні відносини. Процес правового регу­лювання зумовлюється певними факторами та має певний ступінь ефек­тивності. Ефективність правового регулювання залежить від непротиріч- ності законодавства та наявності механізмів подолання колізій, що вини­кають між правовими приписами.

Інтерес вчених до проблеми юридичних колізій зумовлюється двома основними причинами:

а) необхідністю покращення законодавства

б) пануванням у радянській юридичній науці теорії безконтрольності радянського права, що є ефективним засобом упорядкування відносин, який не має будь-яких протиріч.

Вивчення юридичних колізій та аналіз протиріч правового регулюван­ня потребує дослідження соціальних протиріч, різновидом яких є правові.

Соціальні протиріччя характеризуються наявністю певних ознак, які притаманні і юридичним колізіям:

1. Наявність конфлікту, що супроводжується незацікавленістю сто­рін в знаходженні компромісу.

2. Наявність суб'єктивного фактору, тобто сторін конфлікту, що ма­ють певні інтереси та мету діяльності.

3. Динамізм конфлікту, що характеризується певними стадіями роз­витку.

Враховуючи те, що правові колізії визначаються змістом права, то можливо говорити про наявність двох основних категорій причин, що їх зумовлюють:

а) оскільки право є відображенням економічних відносин, то матеріа­льна сфера суспільства, яка має суперечливий характер, породжує наяв­ність конфліктів у праві

б) оскільки право має самостійне значення, то йому притаманні супе­речності, які не мають матеріальної основи, маючи правову основу.

Наявність серед особливих рис права стабільності та незмінності зу­мовлює 2 тенденції його розвитку, з одного боку, це динамізм права, що зумовлює його відповідність змінам суспільної діяльності, з іншого - ста­тичність, що забезпечує збереження внутрішньої структури з точки зору єдності та узгодженості.

Звичайно, що динамізм та статичність мають протирічний характер, що позначається і на праві.

Таким чином, протиріччя правового характеру породжуються, з одного боку, «старінням» норм, іцо не відповідають об'єктивним умовам, а з іншого - динамікою суспільного життя, що регулюється правовими нормами, які приймаються в різний час.

Необхідно зазначити, що в юридичній науці відсутній єдиний підхід до визначення юридичної колізії. Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона характеризує колізію як зіткнення юридичних норм у процесі розгляду юридичної справи. Ю.О.Тихомиров характеризує юридичні ко­лізії як протиріччя між правовими нормами, актами та інститутами, що зумовлюють складнощі на практиці. С.С.Алексеев вважає, що колізії - це протиріччя та зіткнення, що можливі лише між нормативно-правовими актами, а не нормами. Більш широко юридичні колізії розуміє Н.О.Ласен- ко, оскільки характеризує їх як відношення між нормами, що виникають в процесі вирішення однієї ситуації.

Юридичні колізії - це зумовлений системою об'єктивних та суб'єк­тивних причин різновид протиріч у сфері права, сутність якого виявля­ється у наявності розбіжностей між приписами нормативно-правових ак­тів чи нормативних та інтерпретаційних актів, що спрямовані на регулю­вання однотипних суспільних відносин чи роз'яснення правових норм.

Юридичні колізії характеризуються наявністю наступних особливо­стей.

• зумовленість колізії системою об'єктивних та суб'єктивних фак­торів;

• належність до правової сфери;

• протирічність між приписами нормативно-правових актів;

® протирічність між нормами нормативно-правових актів та актів, що роз'яснюють їх положення;

• суперечливість норм, що регулюють однотипні суспільні відноси­ни;

• наявність певних труднощів у процесі реалізації норм, які мають колізійний характер.

Багатоманітність та неоднозначність правових колізій зумовлює необхідність їх класифікації, що здійснюється за 6 основними критерія­ми:

1. За характером причин, що породжують колізії, розрізняють:

а) правові колізії, що витікають внаслідок розвитку самих суспільних відносин (рівень економічного розвитку, розвинутість інститутів грома­дянського суспільства, наявність інститутів демократії);

б) правові колізії, що є наслідком дії суб'єктивних факторів (можливість знаходження соціального компромісу, боротьба за політичну владу, рівень правової культури населення, наукова обгрунтованість зако­нодавства).

2. За юридичною силою нормативних актів, що вміщають колізуючі норми (вертикальні колізії):

а) колізії норм національного законодавства та норм міжнародного права;

б) колізії норм національного законодавства.

В Україні колізії першого різновиду (а) породжуються самою Консти­туцією, що проголошує загальновизнані норми та принципи міжнародно­го права, а також норми міжнародних договорів складовою частиною національної правової системи. Більше того, Конституція України прого­лошує правило про те, що у випадку протиріччя між нормами верховенс­тво належить нормам міжнародного права.

Саме це суттєво зменшує роль України як суб'єкта міжнародного пра­ва та обмежує її державний суверенітет.

Як відомо, міжнародному праву характерні 3 системи принципів: проекти ідей;

проекти загального характеру; основні принципи.

Саме тому вищезгадане положення Конституції потребує тлумачення, змістом якого повинне бути уточнення, про які принципи йдеться мова та яким чином повинні бути укладені міжнародні договори.

Колізії між нормами національного законодавства мають місце в процесі застосування різних за юридичною силою норм, тому можливими є наступні колізії:

1. між нормами Конституції та конституційних законів;

2. нормами Конституції та звичайних законів;

3. нормами конституційних та звичайних законів;

4. нормами кодифікаційних та некодифікаційних актів;

5. нормами законодавства федеративної держави та її суб'єктів;

6. нормами законодавства суб'єктів федерації;

7. нормами законів та підзаконних актів;

8. нормами загальних, відомчих, місцевих та локальних підзаконних актів;

9. нормами законів, підзаконних актів та актів місцевого самовряду­вання;

10. між нормами актів місцевого характеру.

Вирішення проблем подолання колізій в національному законодав­стві потребує прийняття двох законів: про нормативно-правові акти

про загальні принципи організації місцевого самоврядування.

3. Колізії, що існують між нормами, що мають рівну юридичну силу (горизонтальні колізії), виявляються між нормами, які:

а) містяться в одній статті нормативного акту

б) містяться в різних статтях одного нормативного акту

в) містяться в різних нормативно-правових актах.

4. Колізії між структурними елементами норм права виявляються у формі колізій між гіпотезами, диспозиціями та санкціями правової норми, підкреслюючи складну структуру правового припису. Такі колізії лікві­дуються лише шляхом внесення змін до статті нормативного акту.

5. За субстанціональним характером колізії виникають внаслідок про­тиріччя між нормами, що вміщуються в нормативно-правових актах, та нормами, що вміщуються в акті тлумачення. Як правило, ці колізії вини­кають внаслідок неправомірного звужувального чи розширювального тлумачення та ліквідуються лише шляхом відміни інтерпретаційних норм.

6. За суб'єктами правового регулювання розподіляють:

а) колізії юридичного статусу осіб

б) колізії компетенції юридичних органів

в) колізії статусу громадських об'єднань

г) колізії в нормах, що визначають повноваження посадових осіб.

Саме ці колізії призводять до невиправданого втручання суб'єктів, які

наділені владними повноваженнями, до компетенції інших органів і до узурпації влади.

Таким чином, правові колізії є різновидом соціальних протиріч, виявляються в правовій сфері та значно знижують ефективність правового регулювання.

іі. Причини існування колізій у сфері права

Юридичні колізії, як правило, зумовлюються цілим рядом причин. Причини існування колізій характеризуються як сукупність умов, що мають об'єктивний та суб'єктивний характер.

Об'єктивними причинами існування колізій є суперечливість розвитку економічних відносин, недосконалість визначення статусу суб'єктів полі­тичних відносин та невизначеність статусу держави як суб'єкта політич­них та правових відносин.

Більш широким є коло суб'єктивних причин, що зумовлюються рівнем удосконалення законодавства, яке є результатом практичної діяльності певних суб'єктів.

Серед причин такого роду називають:

1. недосконалу якість сучасного законодавства, що відображається у його протирічності та невідповідності правилам законодавчої техніки;

2. недостатня системність нормативно-правових актів, що заснову­ється на непослідовності, а також на наявності гіідзаконних нормативних актів, що прийняті по законодавчо нерегламентованим питанням;

3. низький рівень «розчистки» законодавства, що супроводжується дією одночасно нових та вже відмінених нормативних актів;

4. відсутність будь-якого вивчення проблеми делегованого законо­давства та можливостей суб'єктів суспільних відносин здійснювати пра- вотворчу функцію за дорученням держави. Вказаний вид колізії призво- дить до наявності в системі законодавства нормативних актів, які прийня­ті поза повноваженнями суб'єктів правотворчості, які регламентують ва­жливі сфери життєдіяльності суспільства. Подолання таких колізій є мо­жливим за умови прийняття Закону «Про делеговану нормотворчість»;

5. несвоєчасне скасування застарілих нормативних актів чи внесення до діючих актів змін та доповнень. Сучасна наука повинна виробити принципи процесу змін до законодавства, основним призначенням яких є опублікування редакції нового нормативно-правового акту, що враховує прийняті зміни та доповнення;

6. недосконалість системи інвентаризації нормативних актів, що по­требує прийняття Зводу Законів України як акту консолідаційного харак­теру, що ліквідував би застаріли норми та положення;

7. недосконалість термінології нормативного масиву, що викликає складнощі правозастосовчої практики, оскільки існування різноманітних характеристик рівнозначних правових термінів зумовлює виникнення колізії;

8. наявність великої кількості нормативно-правових актів, що регла­ментують рівнопорядкові суспільні відносини. Достатньо наголосити на те, що з дня проголошення незалежності України парламентом було при­йнято 609 актів вищої юридичної сили та 1200 нормативних документів підзаконного характеру. Слід також зазначити, що нині діючими в систе­мі нормативних актів України є документи, що прийняті нашою держа­вою у 20-х, 30-х та 40-х рр.;

9. відсутність концепції правової політики, що повинна бути прийн­ята на рівні держави та визначати основні напрямки правового регулю­вання, що здійснюється лише на законодавчому рівні;

10. відсутність системи нормативно-правових актів, що визначили б процес прийняття та ознаки нормативно-правового акту, що мав би за­конний характер (Закон «Про закони», Закон «Про нормативно-правові акти», Закон «Про порядок введення нормативних актів в дію»);

11. наявність в сучасному законодавстві відсилочних та оціночних понять, що призводять до наявності права у владних суб'єктів визначати зміст акту у відповідності до власних інтересів;

12. відсутність повної реалізації принципу гласності у законодавчій сфері, що призводить до наявності актів, що вступають в силу з моменту отримання владними суб'єктами та призводить до незнання положень цих актів з боку суб'єктів права та довільного їх тлумачення;

13. відсутність наукових досліджень проблеми колізійних норм як основного засобу подолання юридичних колізій;

14. невідповідність законодавства науково обґрунтованим положен­ням та принципам, що зумовлює його протирічний характер;

15. невизначеність повноважень суб'єктів владних відносин, що при­зводить до порушення принципу розподілу влади та втручання в нормот- ворчу діяльність інших державних структур;

16. невідповідність національного законодавства держави міжнарод­ним стандартам, що призводить до необгрунтованого проголошення принципу верховенства міжнародного права над національним;

17. низький рівень професійної культури юристів, що призводить до незнання нормативного масиву та, як результат, до низької ролі доктри- нального тлумачення;

18. відсутність правової культури населення, що призводить до нігі­лістичного відношення до права.

Таким чином, причини існування колізій в законодавстві харак­теризують їх наявність в законодавстві будь-якої держави. Однак, саме їх кількість і свідчить про рівень ефективності національного законодавства.

III. Характеристика колізійних норм

а) характеристика правового регулювання

б) поняття, ознаки види колізійних норм.

А) Системність суспільства як соціального утворення забезпечується системою засобів, що визначаються як соціальні норми, що регламенту­ють певну сферу суспільних відносин. Окреме місце в системі засобів соціального впливу належить соціальним нормам та такому їх різновиду, як правові.

Саме вони встановлюють можливості, форми і методи впливу держави на суб'єктів суспільних відносин та надають соціальному регулюванню більш досконалих та ефективних форм.

Соціальне регулювання, що здійснюється за допомогою правових норм, характеризується як правове. Воно є основним різновидом соціаль­ного регулювання, що і визначає наявність рис, що є спільними із соціа­льним регулюванням, та самостійність ознак, що характеризують правове регулювання як самостійну категорію. Серед основних ознак правового регулювання визначають:

• наявність чітко визначеного предмету, тобто сфери відносин, які усвідомлюються суб'єктами та мають важливе значення для суспільства;

• наявність нормативно закріплених засобів, тцо характеризують:

активне право суб'єкта (дозвіл) пасивний обов'язок (заборону)

активний обов'язок вчиняти правомірні дії (зобов'язання)

• наявність визначених методів, що:

координують дії суб'єктів, характеризуючи їх рівне положення в сфері права

визначають їх субординаційну підлеглість в процесі викорис­тання прав та виконання обов'язків, підкреслюючи наявність у одного із суб'єктів владних повноважень

• наявність визначених суб 'єктів, якими можуть бути фізичні, юри­дичні, посадові особи та держава;

• визначеність статусу суб'єктів, оскільки у правовому регулю­ванні одна із сторін є уповноваженою, а інша - зобов'язаною;

• заснованість на системі норм, що забезпечують правовий харак­тер регулювання та визначають:

умови правомірності правового регулювання

статус суб'єктів

пільги чи відповідальність

• передбачає наявність системи засобів, які утворюють механізм правового регулювання',

• забезпечуються та охороняються державою, оскільки саме вона є основним суб'єктом правотворчості та єдиним суб'єктом правозастосу- вання;

• надає можливість визначити межі втручання держави в суспі­льні відносини, оскільки правове регулювання має цілеспрямований, ор­ганізований та упорядкований характер.

Таким чином, правове регулювання є різновидом соціального, що здійснюється державою за допомогою правових засобів з метою впо­рядкування відносин між різноманітними суб'єктами права та на­дання суспільству рис системності.

Б) Основним засобом забезпечення правового регулювання є правова норма, що встановлює зміст суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, визначає форми взаємодії суб'єктів права, характеризує умови правомір­ності правового регулювання та закріплює санкції, що застосовуються до правопорушників.

Оскільки суспільні відносини є складними за формою, змістом, струк­турою та сферою, то процес їх регулювання потребує комплексу правових норм, що мають різноманітний характер.

Ці норми мають різноманітне призначення, що і забезпечує в кінцево­му результаті сам процес регулювання.

З огляду на те, що для права, як і будь-якого інституту системи, характе­рний певний ступінь неузгодженості, обумовлений внутрішніми (недо­сконалість системи) та зовнішніми (вплив суспільства) факторами, визнача­ється необхідність існування особливого різновиду норм, що забезпечують ліквідацію будь-яких протиріч в праві. І такими нормами є колізійні.

Існування колізійних норм забезпечує можливість звільняти правотво- рчі органи від необхідності прийняття спеціальних нормативних актів з метою ліквідації правових протиріч, а також полегшити правозастосовчу практику, забезпечивши її системою узгоджених норм.

Специфіка колізійних норм як засобу подолання колізій та прогалин у праві виявляється у їх: функціях предметі

змісті та структурі.

Функції колЬійної норми характеризуються як напрямки її впливу на процес регулювання. Як правило, правові колізії здійснюють 3 різновиди функцій:

а) стимулююча, змістом якої є створення умов щодо найбільш повної реалізації правових приписів;

б) інформаційна, що надає можливість суб'єктам права визначити, яким чином долаються прогалини в праві та яку норму з конфліктуючих повинен застосувати суб'єкт;

в) системоутворююча, основним призначенням якої є забезпечення узгодженості законодавства та визначення його змісту.

Предмет регулювання колізійних норм є досить складним, що зумо­влює наявність 2-х протилежних позицій щодо його визначення:

1. - колізійні норми не мають самостійного предмету, оскільки це є різ­новид спеціальних норм, що мають опосередкований характер та ство­рюють необхідні умови для реалізації реіулятпвних та охоронних норм;

2. колізійні норми мають самостійний предмет, який складають варіа­нти поведінки суб'єктів у сфері правореалізації шляхом закріплення пра­вил подолання колізій та прогалин у праві.

Зміст колЬійної норми характеризується 3-х аспектною структурою:

1. інтелектуальний зміст - характеризується як намір законодавця визначити модель усунення конфлікту, що виникає в процесі реалізації правових норм;

2. вольовий зміст - характеризує владне значення колізійних норм, що усувають протиріччя між приписами, які мають владний характер;

3. нормативно-юридичний зміст, що складають визначені суспільні відносини, система юридичних фактів, а також правила застосування приписів у разі їх суперечності.

Особливості змісту колізійних норм об'єктивно зумовлюють їх ор­ганізацію з 2-х частин - гіпотези та диспозиції, що і визначають особли­вості структури цього різновиду норм.

Гіпотеза визначає коло відносин, а диспозиція встановлює правило, норма якого закону чи який саме припис повинен застосовуватися з ме­тою розв'язання конфлікту.

Неоднорідність та рівнозначність колізій зумовлює специфіку колізій­них норм, що існують у 3-х різновидах:

1. Темпоральні норми, які спеціалізуються на розв'язанні колізій між різночасно діючими нормами права, тобто нормами, що прийняті в різний час з одного і того ж питання.

Практикою вироблено 2 способи заміни нормативно-правових актів - прямий та фактичний.

Перший характеризується як утрата нормативним актом обов'язко­вості із закріпленням терміну його дії чи прийняттям спеціального доку­менту, що його відміняє.

При фактичній зміні акт зупиняє дію у випадку, коли він замінений пі­зніше прийнятим актом, що регулює ті ж відносини, або коли відсутні фактичні умови, що зумовлюють дію норми.

Темпоральні норми встановлюють загальний колізійний принцип, ви­нятки з нього та загальну його конкретизацію.

Загальний темпоральний принцип відомий із часів давньоримського права і визначається формулою:

«наступний закон із одного і того ж питання скасовує дію попередньо­го».

2. Просторові колізійні норми - забезпечують ліквідацію колізій між приписами, що діють у різноманітних просторових межах та зумовлю­ються неспівпадінням меж дії суспільних відносин та норм, що їх регу­люють, внаслідок зміни меж правового регулювання шляхом звуження чи розширення сфери відносин, що регулюється за допомогою права.

Як правило, колізії норм у просторі розглядають як конфлікт норм, що виникає внаслідок дії приписів на різноманітній території. Засобом подо­лання таких колізій і є просторові колізійні норми, що розраховані на не- визначену кількість випадків застосування. Саме вони регламентують правила подолання просторових колізій як в межах територій держави, так і в міждержавних відносинах.

3. Ієрархічні норми - забезпечують усунення колізій, що виникають між правовими нормами, що мають різну юридичну силу. Ці норми є за­собом забезпечення субординації приписів в межах правової системи.

Ієрархічні колізії, що долаються за допомогою цих норм, породжу­ються і є результатом права нормотворчих органів приймати різноманітні за змістом норми з одного і того ж питання, а також відсутності чіткого визначення правового статусу цих органів у сфері правотворчості, що спричиняє повторне прийняття аналогічних приписів.

Ієрархічні колізійні норми усувають протиріччя за допомогою таких принципів, як верховенство Конституції; можливість прийняття підзакон- них актів на основі, на виконання та у відповідності до закону, а також вимогою різноманітної юридичної сили нормативно-правових актів, що складають акти підзаконного характеру.

Таким чином, наявність колізійних норм забезпечує можливості щодо встановлення єдиних правил подолання протиріч між норма­ми, що мають рівну юридичну силу, що діють за принципом терито­ріального підпорядкування або ж вміщені в нормативно-правових актах різноманітної юридичної сили.

Л(В: Види колізійних норм:

1. темпоральні (часові) колізійні норми - спрямовані на подолання колізій між правовими приписами прийнятими щодо одного і того ж питания в різний час. Загальним колізійно-темпоральним принципом є: „наступний нормативно- правовий акт з того є питання скасовує дію попереднього;

2. просторові колізійні норми - спрямовані на подолання колізій з приводу одного й того ж питання між приписами нормативно-правового акту, що діють у різних просторових межах. Загальний колізійпо-просторовий принцип: „перевага надається нормам міжнародного права»;

3. ієрархічні (субординацій!») колізійні норми - спрямовані на подолання ко­лізій між приписами нормативно-мравових актів, що мають різну юридичну силу. Загальним колізійно-ієрархічним принципом є: „в разі суперечності застосову­ються норми, що мають вищу юридичну силу»;

4. змістовні колізійні норми - спрямовані па подолання колізій між загальни­ми і спеціальним нормативно-правовими актами (загальні поширюються на окре­му сферу відносин, а спеціальні діють в межах чітко визначеного виду відносин і встановлюють для них певні особливості регулювання). Загальним колізійно- змістовним принципом є: „спеціальний нормативно-правовий акт скасовує дію загального».

Існують складні колізійні випадки, коли збігаються темпоральні і просторові колізійні норми.

Тема 12: Проблеми співвідношення держави і права з економічною та політичною системами.

Питання:

1. Роль економіки в генезі права.

2. Види та риси соціально-економічних систем.

3. Поняття та суб'єкти політичної системи.

4. Теорії політичних систем.

5. Структура та функції політичної системи суспільства.

6. Держава і право в політичній системі суспільства.

І. Роль економіки в генезі права

Характеристика суспільства як складного соціального механізму, що характеризується певним рівнем упорядкування суспільних відносин у різноманітних сферах, визначає необхідність дослідження взаємодії осно­вних суспільних сфер. Серед них називають економічну, політичну та державно-правову.

Дослідження взаємодії економічних відносин та права пов'язується з необхідністю визначення поняття „економіка». Воно має грецьке похо­дження і означає „мистецтво ведення домашнього господарства». В су­часній науці економікою визначають як матеріальну сферу життєдіяльно­сті людини, що характеризується як певна система господарських відно­син.

Більшість авторів вважають, що економічна сфера виникає із наро­дженням суспільства, однак існують і інші позиції щодо проблеми заро­дження економічних відносин. Загалом їх можна поділити на 2 групи:

1. Економіка з'являється тоді, коли вироблення матеріальних благ за­сновується на свободі господарюючих суб'єктів, яка визначається ринко­вими відносинами. Це означає, що рабовласницьке та феодальне суспіль­ство не мало сфери економічних відносин (Чепурін М.М., Кисельо- ва О.О.).

2. Економічні відносини засновуються не на переконанні, а на сило­вих командних принципах, тому економічні відносини існують в будь- якому суспільстві, в межах якого діє держава (Борисов Є.Ф.).

Існують різноманітні теорії залежності права від економічних від­носин.

о марксистсько-ленінська теорія абсолютизувала роль економіки, применшуючи роль права і суспільства;

о сучасні економічні теорії засновуються на ідеї взаємозалежності економіки та права, особливості якої визначаються способом розподілу економічних відносин. Ці способи полягають в ідеї існування 2-х типів економіки: привласнюючої та виробляючої.

В цьому зв'язку досить цікавим є підхід щодо можливості існування двох шляхів формування права: за умови панування державної власності, а також в межах суспільства, що засноване на приватній власності.

У першому випадку правові положення мають казуальний характер та форму рішення правлячої верхівки. В іншому випадку право має форма­льний характер, оскільки воно відображає рівність прав власника.

Таким чином, економічні відносини суспільства безпосередньо впливають на процес зародження права, визначаючи необхідність не лише встановлення, а й охорони прав суб'єктів власності, так і на процес формування права, оскільки економічні відносини забезпе­чують реальну основу взаємовпливу економіки і права або ж одно­стороннього впливу цих категорій.

іі. Види та риси соціально-економічних систем

Проблема взаємодії права та економічних відносин надає можливість визначити певні групи соціальних систем, що мають економічний харак­тер, тобто відображають особливості дії права на економіку. Ці системи визначаються в залежності від особливостей правового обгрунтування економічних рішень.

Загальноприйнятим є виокремлення наступних соціально-економічних систем:

1. соціальні системи з ринковою економікою;

2. соціальні системи з адміністративно-командною економікою;

3. соціальні системи зі змішаною економікою.

Особливості взаємодії економіки і права в межах першого типу сис­тем подані економічними теоріями лібералізму, основними серед яких є теорія вільного ринкового господарства (Фрідман), теорія інституціо­налізму (Гелбрейт) та теорія регульованого капіталізму (Кейнс).

Відповідно до цих теорій основними рисами соціально-економічних систем першого типу є:

1. неможливість існування особистої та політичної свободи поза ме­жами свободи економічної;

2. неможливість заміни економічної конкуренції координацією, оскільки вона перешкоджає праву індивіда на прийняття самостійних економічних рішень;

3. можливість планування економічних процесів лише за умови на­явності економічної конкуренції;

4. наявність засобів правового впливу на підтримку та охорону кон­куренції;

5. неможливість держави одноособово встановлювати правила кон­куренції в сфері економіки;

6. економічна свобода захищається виключно правовими засобами;

7. можливість забезпечення державою матеріальної рівності на рівні стартових можливостей;

8. наявність державно-політичного курсу на досягнення ідеї справед­ливого розподілу завжди призводить до порушення принципу законності.

Командно-адміністративна система засновується на визнанні особ­ливого характеру соціалістичного права та соціалістичних методів госпо­дарювання. В її межах співвідношення економіки і права можливо визна­чити наступною схемою: „право - це концентрований вираз політики, а політика — концентрований вираз економіки».

Основні риси\

• панування державної форми власності в сфері економіки;

• відсутність самостійно господарюючих суб'єктів, що призводить до небажання впроваджувати нові технології та перевиробництво непо­трібних товарів;

• державно-правове втручання в економічну сферу без врахування об'єктивних економічних законів;

• фактична економічна експлуатація людини державою;

• визначення структури та обсягу виробництва належить лише дер­жаві та не враховує особливості попиту;

• надання економічному плануванню статусу закону;

• виключення можливості вільних ринкових відносин;

• надмірна централізація управління економічними процесами;

• наявність законодавчо закріплених пільг правлячої еліти в сфері розподілу.

Соціально-економічні системи зі змішаною економікою отримали поширенння в середині XX століття. їх поява пов'язується зі збільшенням ролі держави у сфері регулювання економічних відносин, а також у поєд­нанні капіталістичного і соціалістичного способів господарювання. Ця система має найоптимальніший характер і визначається наступними рисами:

1. розподіл більшої частини матеріальних ресурсів шляхом здійс­нення торгових операцій, однак, при суттєвій ролі держави;

2. можливість врахування інтересів держави у сфері функціонування ринку та їх закріплення за допомогою права;

3. можливість держави за допомогою права встановлювати правила діяльності підприємств;

4. збереження монополії держави у сфері оборони, освіти та будів­ництва доріг;

5. правове забезпечення з боку держави її можливостей у сфері соці­альної політики;

6. шляхом впливу на ціни та виробництво, а також встановлюючи розміри податків та зборів, держава забезпечує можливості свого існу­вання та матеріальні засоби реалізації прийнятих рішень;

7. право, враховуючи об'єктивні закони розвитку економіки, забез­печує соціальну та економічну справедливість, а метою права стає забез­печення економічної свободи громадян.

Вплив права на економіку в межах будь-якого з названих типів систем може мати позитивний характер (реалізувати стимулюючу функцію), однак може бути і негативним (встановлювати правила, відповідно до яких розвиток необхідних сфер економічних відносин є неможливим).

III. Поняття та суб'єкти політичної системи

Дослідження сучасного суспільства пов'язується з необхідністю ви­значення системності різноманітних сфер його життєдіяльності. Саме системність суспільства надає можливість:

1. дослідити його як результат взаємодії різноманітних факторів та властивостей;

2. визначити взаємодію елементів системи в її межах;

3. визначити взаємозв'язки елементів із зовнішніми факторами;

4. визначити фактори, що сприяють стабілізації та розвитку системи.

Саме з таких аспектів аналізують політичну систему суспільства.

Політична система це сукупність взаємодіючих норм, ідей та за­снованих на них політичних інститутів, а також їх діяльності, які в сукуп­ності забезпечують організацію політичної влади, а також взаємодію держави та громадян у політичній сфері.

Політична система в процесі функціонування являє собою діалектич­ний взаємозв'язок чотирьох сторін (аспектів):

1. інституційної (суб'єкти політичних відносин);

2. регулятивної (сукупність соціальних норм);

3. функціональної (методи політичної діяльності, що в сукупності складають політичний режим);

4. ідеологічної (політична свідомість та політична культура).

Суб'єкти політичної системи - це організації, структури чи особи,

що мають політичні повноваження. Основними серед них є:

а) політичні партії як добровільні об'єднання громадян, завданням яких є здійснення представницьких функцій, інтеграція соціальних груп та вплив на діяльність держави у відповідності до установчих документів.

Серед партій розрізняють наступні види:

■S класові',

національні чи релігійні;

^ проблемні, діяльність яких націлена на розв'язання певних суспі­льних проблем (екологічна, аграрна);

державно-патріотичні, що націлені на забезпечення єдності дер­жави;

^ індивідуальні, що формуються навколо популярної політичної особи з метою підтримки її діяльності;

гротескні, що демонструють самобутність пристрастей певної со­ціальної групи;

б) політичні рухи як об'єднання, що здійснюють діяльність шляхом проведення масових міроприємств та залучення населення до політичної сфери. На відміну від партій в них відсутня чітка централізація, постійне членство, чітка програма та чітко визначені політичні цілі;

в) групи тиску - це організовані колективи, що відображають інтере­си певних соціальних груп у державних та урядових структурах, здійс­нюють свою діяльність шляхом лобіювання рішень. Як правило, мають конспіративний характер, справжня мета приховується навіть від членів групи, мають ієрархічну структуру, засновують діяльність на емоційному рівні та характеризуються чітким дозуванням інформації щодо їх діяльно­сті;

г) держава, що є центральним елементом політичної системи та осно­вним суб'єктом прийняття, реалізації та охорони владних рішень. Рівень взаємодії держави з іншими елементами політичної системи та форми взаємодії залежать від реальності демократичних інститутів у суспільстві та можливостей впливу окремих індивідів на державну політику;

д) громадські об'єднання є елементами політичної системи лише в одному аспекті - в процесі реалізації представницьких функцій. Основ­ним же їх призначенням є досягнення статутних цілей, що відображають спільність інтересів соціальної групи в економічній та соціальній сферах;

є) трудові колективи визначаються суб'єктами політичних відносин лише в постсоціалістичних країнах. Однак, навіть конституційне закріп­лення їх політичного статусу має суто декларативний характер, тому що політичних функцій вони не виконують.

Таким чином, наявність різноманітних суб'єктів політичної сис­теми, з однієї сторони, перешкоджає авторитарній діяльності держа­ви в політичній сфері, а з іншої - забезпечує відображення різномані­тних політичних інтересів основних соціальних груп суспільства. Саме тому ми характеризуємо не політичну систему держави, а полі­тичну систему суспільства.

IV. Теорії політичних систем

Поняття „система» було введено до наукового обігу у сфері біології німецьким вченим Бартоламфі в 20-х роках XX століття. Воно означало процес обміну клітин та навколишнього середовища. Пізніше поняття „система» було поширено на суспільні відносини англійським соціологом Парсонсом, який визначив суспільство як системне утворення, що функ­ціонує шляхом взаємодії 4-х підсистем: економічної, політичної, соціаль­ної та духовної.

Вказане поняття „система» спричинило обгрунтування певних погля­дів на характеристику цих підсистем. Основне місце серед них належить теоріям політичних систем.

Теорії політичних систем - це сукупність обгрунтованих ідей та по­ложень, що відображають суб'єктивний підхід науковців до визначення політичної системи та її місця в системі суспільних відносин.

Найбільш поширеними є три теорії політичних системи.

1. Теорія системного підходу до політичної системи (американський політолог Ітон). Ця теорія характеризує політичну систему як механізм формування та функціонування влади, що існує в суспільстві, має полі­тичний характер та забезпечує можливість розподілу ресурсів та ціннос­тей. Значення:

   1. надає можливість визначення міцяполітики в суспільній дійсності, в життєдіяльності суспільства;

   2. визначає механізм соціальних змін в суспільстві;

   3. визначає місце політики в життєдіяльності суспільства;

   4. характеризує політику як засіб впливу на інші суспільні сфери.

2. Теорія структурно-функціонального підходу (англійський політо­лог Амонд). Визначає правову систему як сукупність елементів та інсти­тутів, що виконують певні функції та забезпечують реалізацію, перш за все, політичних інтересів. Основним призначенням політичної системи є забезпечення стабільності в суспільстві, а мета діяльності політичної сис­теми досягається шляхом реалізації кожним з елементів покладених на нього функцій. Структурно політична система складається з відповідних елементів, які забезпечують представництво інтересів суспільства в ціло­му, держави та окремих соціальних груп Саме це надає можливість реа­лізації 3 основних функції політичної системи:

• взаємодія із зовнішнім середовищем;

• взаємодія між елементами політичної системи;

• забезпечення системності в межах політичної системи.

  3. Інформаційна теорія політичної системи (Дейч). Характеризує політичну сферу як управління та координацію зусиль по досягненню політичної мети. Діяльність політичної системи засновується на інформа­ції про рівень розвитку суспільства, результати попередьної діяльності та необхідність розв'язання нових проблем. Сам процес функціонування політичної системи залежить від двох різновидів інформації:

а) інформація із зовнішнього середовища (потреби суспільства);

б) інформація про власний розвиток (потреби елементів політичної системи).

На основі співставлення цих інформацій приймаються політичні рі­шення, що можуть реально виконуватись та забезпечувати досягнення політичних цілей. Суб'єкти політичної системи мають динамічний харак­тер та залежать від цінності інформації, що ними надається.

V. Структура та функції політичної системи суспільства

Політична система - це правова категорія, що характеризується струк­турною відокремленістю та функціональним призначенням.

Структура політичної системи - це сукупність елементів, що її складають та характеризується певною уособленістю та взаємодією у процесі здійснення владних відносин.

Структуру складають 5 основних елементів'.

1. політичні та правові норми як засоби регулювання політичних відносин, що мають формальну визначеність у конституції, кодексах, ста­тутах, програмах та політичних процедурах;

2. політичний елемент, що складає сукупність політичних та дер­жавних установ, організацій та інститутів. які характеризуються нор­мативно закріпленим статусом та відносинами, що характеризують взає­модію цих організацій в процесі реалізації владних повноважень. В юри­дичні літературі цей елемент називають ще політичними інститутами;

3. політична діяльність, що характеризується як дії суб'єкта полі­тичних відносин, націлені на забезпечення функціонування та захист по­літичної влади в суспільстві. Вказаний елемент характеризується такими категоріями, як політична активність, політична позиція, політичний нігі­лізм, політична пасивність;

4. політична свідомість як елемент духовної надбудови суспільства, що формує мотиви політичної діяльності та виявляється на двох рівнях:

   1. концептуальному, що відображений у існуючих в суспільстві по­літичних концепціях, теоріях та ідеях;

   2. повсякденному, що відображається в уявленнях населення про по­літику, про сутність та значення політичної діяльності;

5. політична культура як елемент політичної ідеології, що визнача­ється як система цінностей, ідей та переконань, що характеризують особ­ливості суб'єктів політичної діяльності.

Місце політичної системи в структурі суспільства та її призначення характеризується категорією „функції політичної системи».

Функції політичної системи - це напрямки діяльності суб'єктів полі­тичних відносин, націлені на реалізацію владних можливостей, на підри- мку та забезпечення функціонування політичної системи.

Найбільш поширеною в юридичній літературі є класифікація функцій політичної системи на 2 групи.

1. зовнішні функції, що виявляються в процесі взаємодії політичної си­стеми з іншими сферами життєдіяльності суспільства. Серед цих функцій розрізняють:

   1. функцію реагування - забезпечує можливість політичної системи відображати певні імпульси, що зумовлюються розвитком суспільства, та забезпечувати суспільні інтереси в сфері політичної влади;

   2. функцію адаптації — забезпечує можливість пристосування полі­тичної системи до зовнішнього середовища з меою забезпечення, з одно­го боку, політичні потреби суспільства в цілому, а з іншого - забезпечен­ня життєдіяльності самої політичної системи. Ця функція здійснюється шляхом підготовки суб'єктів владних відносин (лідерів), що спроможні знаходити найбільш оптимальні шляхи вирішення актуальних публічних проблем;

   3. екстракційну функцію - забезпечує можливість ефективно реагу­вати на завдання, що формуються суспільством в процесі його розвитку, та реалізувати ці завдання шляхом використання економічних, природних та соціальних ресурсів суспільства;

   4. дистрибутивну функцію - забезпечує інтеграцію та узгодження інтересів різноманітних соціальних груп шляхом їх відображення, закріп­лення та охорони.

2. внутрішні функції, що здійснюються в межах політичної системи, надаючи їй організованого системного характеру:

   1. функція полтичної соціалізації — забезпечує збереження моделі політичної системи в існуючому вигляді шляхом вироблення стандартів політичної поведінки та лояльного відношення до існуючої влади;

   2. регулятивна функція - забезпечує вплив політичної системи на суспільство шляхом координації діяльності суб'єктів політичної системи. Ця функція реалізується шляхом прийняття норм та правил, що регламен­тують політичну діяльність та шляхом застосування засобів впливу до порушників політичної дисципліни;

   3. функція адаптації - забезпечує можливість збереження життєдія­льності політичної системи шляхом її пристосування до змін у навколиш­ньому середовищі. Вона здійснюється шляхом підготовки спеціальних суб'єктів, які не лише реалізують інтереси суспільства, а і забезпечують стабільність самої політичної системи;

   4. стабілізаційна функція - надає можливість шляхом правового за­кріплення досягти стабільності політичних відносин та політичної систе­ми завдяки загальнообов'язковості цих норм та можливості їх гаранту­вання примусовими засобами;

   5. виховна функція - забезпечує формування високого рівня полі­тичної свідомості, що забезпечує добровільну участь населення в процесі прийняття та реалізації політичних рішень, а також усвідомлення потреби у політичній діяльності.

Таким чином, наявність структурної уособленості політичної си­стеми надає можливість визначити її як необхідний елемент життє­діяльності суспільства, що має самостійний характер, а характерис­тика функцій політичної системи забезпечує її аналіз як системи, що забезпечує реальність такої важливої сфери життєдіяльності суспіль­ства як політична.

VI. Держава і право в політичній системі суспільства

Визначення політичної системи як засобу збереження суспільства від авторитарного впливу держави визначає необхідність вивчення проблеми місця держави і права в інституціональному аспекті політичної системи. Загальновідомим є визначення держави як основного суб'єкта політичних відносин, а права - як основного засобу закріплення та охорони політич­них рішень, що забезпечує характеристику держави в якості центрального елемента політичної системи, а права - як державно-владного засобу впливу на суспільство.

Держава є центральним елементом політичної системи завдяки тому, що, по-перше, вона характеризується особливостями, що не притаманні жодному з інших елементів політичної системи.

По-друге, вона впливає на діяльність інших елементів політичної сис­теми, встановлюючи їм межі можливої поведінки в сфері політичних від­носин.

По-третє, оскільки держава перебуває під впливом інших елементів політичної системи, що перешкоджають її авторитарному впливу на сус­пільство.

1. Держава, на відміну від інших елементів політичної системи:

• є єдиною територіальною організацією політичної влади в межах суспільства, що хараткеризується такими інститутами як громадянство, кордони та суверенітет;

• має систему спеціально створених органів, що наділені правами по управлінню суспільством;

^ є суб'єктом правотворчості, що не лише розробляє правові норми, а і охороняє їх примусовою силою;

• має єдину суверенну владу, що поширюється на всю територію;

• характеризується економічною самостійністю, яка забезпечується можливістю держави встановлювати податки та інші обов'язкові платежі;

• є офіційним представником суспільства як ззовні, так і в межах країни.

  2. Держава в процесі здійснення політичної влади взаємодіє з іншими елементами політичної системи шляхом:

•ґ офіційного визнання статусу суб'єктів в процесі реєстрації їх установчих документів;

забезпечення легітимності політичних рішень; гарантування прав та свобод суб'єктів політичної діяльності;

^ визначення правового режиму організацій та діяльності елементів політичної системи;

здійснення нагляду за законністю в діяльності елементів політич­ної системи;

*/ конституційне закріплення політичного режиму.

2. Держава знаходиться під впливом елементів політичної системи,

які:

» забезпечують відображення та реалізацію різноманітних політич­них інтересів;

• здійснюють представницькі функції;

« забезпечують вплив на політику держави у відповідності до уста­новчих документів;

• захищають політичні права та свободи суб'єктів;

• не допускають авторитарного впливу держави у політичній сфері.

Правові норми є елементом структури політичної системи на регуля­тивному рівні. Це основний засіб регулювання політичних відносин, оскі­льки правові норми поширюються на все суспільство, мають загально­обов'язковий характер та забезпечуються правовими засобами.

Таким чином, держава і право є основними елементами політич­ної системи в будь-якому суспільстві, однак рівень їх взаємодії з ін­шими елементами визначає рівень демократичності як політичної системи, так і суспільства в цілому

.

Навчальне видання

Бобровник Світлана Василівна

ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

(курс лекцій)

³ Кучинский В.А. Личность, свобода, право. - М., 1978. - С. 115.

1 Тема підготовлена к.ю.н. С.І. Алаіс 44

1 Конституционный статус личности в СССР. - М., 1980. - С.21-26.

2 Витрук Н.В. Основы правового положения личности в социалистическом обще­стве. -М„ 1979.-С.29.

3 Див.: Общая теория прав человека / Под ред. Е.А.Лукашевой. - М., 1996. - С.29-30.

4 Матузов М.И., Малько A.B. Теория государства и права. -М, 1997. - С.237-238.

59

1 Див., напр.: Общая теория прав человека / Под ред. Е.А.Лукашевой. - М., 1996. -С.17.

2 Див. доклад.: Скакун О Ф. Теория государства и права. - X., 2000. - С.186-188.

1 Иеринг Р. Борьба за право. -М., 1991. - С.8.

2 Бабун Р. Общее учение о праве и государстве. - К., 1925. - С. 115.

3 Див.: Дюги Л. Конституционное право. Общая теория права. - М., 1908. - С. 1. 68

1 Див.: Теория государства и права / Под ред. М.М.Рассолова. - М., 2000. - С.216- 211.

' Див.докладніше: Скакун О Ф. Теория государства и права. - X., 2000. - С. 190- 194.

1 Див.: Матузов Н.И. Личность. Права. Демократия. - Саратов, !972. - С.65.

2 Обсуждение учебника по теории права // Гос-во и право. - 1994. - № 5. - С.84.

3 Див.: Общая теория государства и права. Академич.курс. - Т.1. — М., 1998. - С. 279.