засобу правового закріплення релігійних норм;

о засобу охорони релігійних традицій;

♦ засобу поєднання релігійних та державних функцій.

Сутність держави виявляється у її спроможності забезпечити захист та реалізацію пануючої релігії.

4. Загальносоціальна сутність держави характеризує державу як:

о засіб реалізації функцій по управлінню суспільством;

о засіб забезпечення рівності правового статусу суб'єктів суспіль­них відносин;

о засіб знаходження соціального компромісу.

Сутність держави виявляється в її можливості закріпити та забезпечи­ти верховенство соціальної сфери суспільства та верховенство прав і сво­бод людини.

4. Гносеологічний аспект сутності держави характеризує державу

як:

• юридичну категорію;

• явище, що має певні ознаки;

• явище, що характеризується певним функціональним призначен­ням.

Сутність держави виявляється у її досліджені як юридичної категорії, що використовується всіма юридичними науками.

Сутність держави - це категорія, що має багатоасгіектний харак­тер та пов'язується з характеристикою певної сторони діяльності держави в суспільстві.

NB: Деякі науковці вважають, що гносеологічний підхід до визначення сутності держави не існує, тому що він характеризується лише як метод дослідження дер­жави як явища, а не вираження сутності цієї категорії.

III. Поняття держави: різноманітність існуючих визначень та єдність сутності

Складність категорії „держава» визначає необхідність визначення по­няття держави. Питання про державу є дискусійним в юридичній літера­турі. Це зумовлено 3-ма основними причинами:

1. оскільки поняття держави пов'язується з можливістю реалізації інтересів певних соціальних, груп, то це спричиняє різноманітні підходи до характеристики держави як засобу організації суспільства, що забезпе­чує відображення певних суспільних інтересів;

2. різноманітність визначень держави пов'язується з різноманітними функціями та завданнями держави, які нею виконуються та змінюються залежно від історичного періоду та сутності держави;

3. держава є складним, динамічним, суперечливим явищем, що зу­мовлює різноманітність підходів до її характеристики.

Існуючі в юридичній літературі визначення держави можливо класи­фікувати на 3 групи, які одночасно характеризують етапи становлення державорозуміння.

1. Початкове державорозуміння, зміст якого складають ідеї про дер­жаву як засіб організації суспільства. Він характеризується розумінням держави як:

загального порядку (праці Ціцерона);

об'єднання людей, що управляють самі собою (Кант);

^ союз вільних людей з примусово встановленим мирним порядком та можливістю застосування примусу органами держави (Коркунов);

сукупність людей, що розміщуються на певній території, мають суверенну владу, яка здійснюється урядом (Дюгі);

союз громадян, що укладається в межах певної території та підко­ряється єдиній владі (Шершеневич).

2. Пов'язується з такою характеристикою держави як засобу політич­ного управління суспільством. Основним змістом держави є її призначен­ня, тому основними підходами до розуміння держави є її характеристика:

^ як соціальної категорії, що має юридичний характер та забезпечує політичну організацію суспільства (Кельзен);

як машина для пригнічення одного класу іншим (Енгельс); як засіб підтримки панування одного класу над іншим за допомо­гою сили (Ленін).

3. Сучасне державорозуміння, що характеризує державу як юридич­ну категорію, що має ряд основних та факультативних ознак. їх наявність надає можливість визначити державу як самостійну категорію та охарак­теризувати її особливості порівняно з іншими формами організації суспі­льства.

Основні ознаки держави - це властивості, відсутність хоча б однієї з яких не надає можливості говорити про організацію суспільства як дер­жави.

Факультативні ознаки — це властивості, що не мають обов'язкового характеру і їх наявність чи відсутність характеризує спосіб організації суспільства як державний.

До основних ознак відносяться:

1. наявність політичного, публічного характеру влади. Лише держа­вна влада має ці дві ознаки, що визначають ступінь обов'язковості рішень держави та можливості впровадження владних рішень силовими засоба­ми, а також ступінь поширеності владних рішень на населення та відо­кремленість влади від населення шляхом призначення професійних чино­вників;

2. наявність визначеної та документально закріпленої території.

Територія держави - це частина земної кулі, що відокремлена кордо­нами, на яку поширюється юрисдикція держави та в межах якої населення набуває характеру громадян чи підданих.

Значення території: 1) визначає межі юрисдикції держави, 2) характе­ризує особливості статусу громадян, 3) є умовою визначення держави суб'єктом міжнародних відносин.

В теорії існує категорія як об'єкт, що прирівнюється до території дер­жави - це територія посольств, консульств, торгівельних представництв, міжнародних засобів сполучення за умови, якщо ці об'єкти мають певні атрибути, що надають можливість визначити їх належність до певної держави.

2. наявність установ, органів та організацій, що на основі наданих їм повноважень приймають, гарантують та охороняють державно-владні рішення. Сукупність цих суб'єктів називається механізмом держави, а частину органів, що мають владні повноваження характеризують як апа­рат держави.

Значення механізму держави:

1. визначає особливості владних повноважень держави (законодавчі, виконавчі, судові),

2. визначає особливості забезпечення матеріальних основ функціо­нування держави (підприємства та організації, що здійснюють економічні функції"),

3. визначає особливості охорони владних рішень (органи спеціаль­ного призначення),

4. визначає особливості змісту владних рішень держави та методів їх здійснення,

5. визначає особливості внутрішньої структури держави.

А®: Держава - це правова організація політичної влади, яка, забезпечуючи ціліс­ність і безпеку суспільства, здійснює регулювання суспільних відносин в інтере­сах всього народу. До її основних ознак держави належать:

• територія;

• суверенітет;

» влада;

• механізм держави (апарат);

• правова база;

• фінансова база.

Тема 5: Проблеми розуміння держави як історичного явища.

Питання:

1. Поняття та структура суспільства. Забезпечення порядку в суспі­льстві.

2. Влада: поняття, ознаки, різновиди.

3. Влада соціально однорідного суспільства.

4. Особливості влади соціально неоднорідного суспільства

1. Поняття та структура суспільства. Забезпечення порядку в суспільстві

Функціонування держави в межах суспільства визначає необхідність дослідження самого суспільства як певним чином організованої соціаль­ної системи.

В сучасній політологічній та правовій літературі категорія «суспільство» розглядається в 2-х значеннях:

1. як суспільний інститут, який характеризується наявністю суб'єктів, кожен з яких має власні інтереси;

2. як певним чином організована система, що характеризується пев­ним рівнем упорядкованості відносин та взаємодією суб'єктів в процесі реалізації наданих суспільством прав та виконання покладених обов'язків.

Узагальнюючи згадані категорії, ми можемо охарактеризувати суспі­льство як продукт взаємодії людей, засіб організації їх діяльності, засіб їх взаємодії та забезпечення об'єднання людей у соціальні спільності у від­повідності до їх спільних інтересів.

Суспільство є самостійною категорією, що характеризується наступ­ними ознаками:

1. це динамічне явище, що постійно розвивається та вдосконалюється;

2. це багатоасгіектне явище, що відображає специфіку різноманітних сфер людського спілкування;

3. це соціальне явище, що формується під впливом взаємодії людей;

4. це соціальна основа, в межах якої функціонує держава;

5. це засіб надання та задоволення певних потреб суб'єкта, що хара­ктеризується як правовий статус особи;

6. це категорія, що має еволюційний характер та відрізняється пев­ним ступенем досконалості відносин.

Складність суспільства як категорії відображається у наявності струк­тури суспільства. Структура суспільства визначається як сукупність певних елементів, що визначають будову суспільства та впливають на його особливості.

Структура суспільства може розглядатись в 2-х аспектах:

а) за сферами суспільних відносин.

Елементами структури суспільства є:

економічна система, як сукупність інститутів, що забезпечують матеріальну основу суспільства та гарантують охорону прав власника;

^ політична система, що характеризує соціально неоднорідне сус­пільство та визначає взаємодію спеціальних інститутів, що реалізують владні відносини;

соціальна система, як сукупність інститутів, що забезпечують особисті права людини;

^ духовна система, що визначає можливості користування та при­множення культурних цінностей суспільства.

б) інституціональпий аспект.

Характеризує структуру суспільства з точки зору суспільних відносин, акцентуючи увагу на особливостях суб'єктів. Елементами такої структури є:

^ особа,

соціальні спільності,

^ статус індивідуальних та колективних суб 'єктів,

^ взаємозв'язки, що забезпечують можливість реалізації певних ін­тересів.

Оскільки ми характеризуємо суспільство як складне явище, то необ­хідною умовою його розвитку ми визначаємо порядок.

Порядок - це стабільність, узгодженість та урегульованість суспіль­них відносин, що є основним засобом забезпечення певної гармонії у по­ведінці суб'єктів. Саме суспільний порядок:

1. відображає певний рівень організації суспільного життя;

2. забезпечує взаємодію різноманітних сфер життєдіяльності суспі­льства;

3. є засобом досягнення суспільної безпеки;

4. є засобом гарантування та реалізації суспільних інтересів.

Завдяки порядку суспільство набирає рис системності і визначає мож­ливості впливу системи норм на суспільство, що характеризується як со­ціальне регулювання і результатом якого є сам порядок.

Соціальне регулювання є способом визначення та гарантією здійснен­ня поведінки суб'єктів, що реалізується в певній сфері суспільства. Цей вид регулювання здійснюється визначеними суб'єктами за допомогою системи соціальних норм.

З розвитком суспільства соціальне регулювання проходить 2 етани:

І. психо-біологічний - характеризує регулювання як засіб задоволення біологічних потреб суб'єктів і має найпростіший рівень;

Іі. правове регулювання — є вищим рівнем соціального та забезпечує єдність суспільства в умовах його соціальної неоднорідності.

Таким чином суспільство є складним соціальним утворенням, що мас власну структуру, характеризується певним ступенем упорядко­ваності та забезпечує необхідні умови для функціонування держави.

І!. Влада: поняття, ознаки, різновиди

Організованість суспільства та суспільний порядок досягається за до­помогою влади. Влада - це можливість певних соціальних суб'єктів (колектив, народ, сім'я чи окрема особа) приймати рішення, які є обов'язковими для виконання підвладними, застосовуючи для цього різ­номанітні методи та засоби.

Ознаки влади:

1. це елемент надбудови, основою функціонування влади є економі­чні відносини;

2. це категорія, що має об'єктивний характер, оскільки виникає і фу­нкціонує разом із суспільством і не залежить від свідомості окремих суб'єктів;

3. наявність двох суб'єктів - владарюючого та підвладного;

4. наявність сутності влади, що полягає у можливості підкоряти пев­ній волі поведінку інших суб'єктів;

5. заснованість влади на демократичних принципах, авторитеті пев­них суб'єктів та силі, що і визначає особливість та значення влади;

6. наявність певних засобів, що гарантують і охороняють владні рі­шення;

7. можливість певних форм силового тиску на підвладних, що пере­шкоджають реалізації владних рішень.

Оскільки влада функціонує в суспільстві, то ми можемо визначити її суспільне призначення. Завдяки владі суспільні відносини набирають ці­леспрямованого характеру, забезпечується управління суспільством, здій­снюється контроль за поведінкою суб'єктів, забезпечуються можливості реалізації певних інтересів.

Як правило, в державно організованому суспільстві розрізняють два різновиди влади:

1. недержавна влада, що здійснюється без участі держави у тих сфе­рах відносин, які не є державно регульованими. Ця форма влади має різ­номанітні підвиди, що характеризують особливості суспільних інтересів, які охороняються чи реалізуються владою. Це сімейна, релігійна, корпо­ративна, економічна влада.

2. державна влада - здійснюється єдиним суб'єктом і характеризується як політична, публічна та суверенна. Вона має лише одну форму, однак функціонує за принципом розподілу повноважень між владними органа­ми (законодавчі, виконавчі, судові).

Таким чином влада є категорією, що на різних рівних життєдія­льності суспільства забезпечує його єдність та певний ступінь упоря­дкованості.

NB: Ознаки влади: бажання, можливість владарюючого суб'єкта приймати рі­шення та реалізовувати їх.

III. Влада соціально однорідного суспільства

Соціально однорідним суспільством називається недержавне суспільс­тво, в межах якого відсутній класовий розподіл та антагоністичні інтере­си. Це суспільство потребує найпростішого рівня упорядкування суспіль­них відносин, що і забезпечується за допомогою суспільної влади. Оскі­льки першою формою організації суспільства стала родова община, то правомірним буде характеристика найпростішого виду суспільної влади - влади додержавного суспільства.

Влада додержавного суспільства характеризується певними особливо­стями, має специфічне призначення та забезпечує певний рівень упоряд­кування суспільства, що в подальшому і визначає необхідність виникнен­ня особливої державної влади.

Основними ознаками влади додержавного суспільства є наступні:

1. здійснення влади в межах певного соціального утворення, яким є родова община і яка забезпечує особливий характер влади - суспільна;

2. заснованість влади на певному авторитеті, що зумовлює можли­вість добровільного виконання владних рішень, які по суті забезпечують життєдіяльність суспільства;

3. відсутність системи спеціальних органів, що забезпечували б при­йняття, реалізацію та охорону владних рішень, що виконувались в силу їх авторитетності та значення для суспільства;

4. відсутність антагоністичних протиріч в суспільстві забезпечує можливість єдності влади, що виявляється у наявності суспільної влади, що забезпечує життєдіяльність суспільства;

5. невідокремленість влади від населення, що свідчить про її непро­фесійний характер, тобто здійснення владних повноважень суб'єктами, що не мають спеціального статусу;

6. можливість влади забезпечити регулювання суспільних відносин на основі певних рішень, що мають усний характер, передаються з поко­ління в покоління, перетворюючись на звичаї;

7. наявність психо-біологічного характеру влади, що виявляється у можливості задоволення біологічних потреб суб'єктів та згодом перерос­тає в соціальне утворення, що забезпечує права та інтереси осіб, як суб'єктів суспільних відносин;

8. влада має єдиний характер, оскільки існує в єдиній формі як влада суспільна, що забезпечує життєдіяльність суспільства на певному етапі його розвитку та спричиняє необхідність у формуванні нової за якістю влади, що характеризується як державна.

Основними функціональним призначенням влади є забезпечення най­простішого рівня регулювання відносин у перехідний період розвитку суспільства. Цей період характеризується наступними рисами: відсутністю поділу відносин на сфери, відсутністю рис, що характеризують особу, відсутністю держави як засобу управління суспільством, відсутністю інтересів, що мали б антагоністичний характер.

Таким чином, влада додержавного суспільства:

• має суспільний характер,

• забезпечує найпростіший рівень організації суспільства,

• характеризує перехідний період розвитку суспільства,

• визначає необхідність у створенні державної влади.

IV. Особливості влади соціально неоднорідного суспільства

Влада соціально неоднорідного суспільства характеризується скла­дністю, що виявляється:

а) у різноманітності суб'єктів, що її здійснюють,

б) у різноманітності сфер життєдіяльності суспільства, що підлягають владному упорядкуванню.

В межах соціально неоднорідного суспільства функціонують суспіль­на, політична та державна влада.

Суспільна влада характеризується складністю та можливістю регулю­вати ті відносини, які не належать до сфери державно-політичного регу­лювання. Як правило, завданням цієї влади є забезпечення правового ста­тусу особи, тобто прав та обов'язків, що надаються суспільством, а також виконання саморегулюючих функцій, досконалість яких надає можли­вість говорити про наявність громадянського суспільства.

Від влади додержавного суспільства, що характеризується монохарак- тером, тобто можливістю одного суб'єкта влади регулювати різноманітні сфери життєдіяльності суспільства, влада стає поліструктурною. Це надає можливість здійснення влади в різноманітних сферах, різноманітними суб'єктами та за допомогою різних соціальних норм. Саме це зумовлює можливість виокремити в межах суспільної влади релігійну, моральну, корпоративну, сімейну та економічну.

Особливістю соціально неоднорідного суспільства є наявність полі­тичної влади. її суб'єктами є органи та організації, що забезпечують за­кріплення та реалізацію політичних інтересів різноманітних соціальних груп. Як правило, суб'єкти політичної влади об'єднуються в більш широ­кі утворення, які характеризуються як суб'єкти (елементи) політичної системи суспільства.

Вона виконує 2 основних завдання:

1. відображення та захист різноманітних політичних інтересів сус­пільства,

2. створення перешкод щодо авторитарного впливу держави на сус­пільство, що забезпечується можливістю спричинення тиску на політику держави відповідно до установчих документів політичного об'єднання (статут та програма).

Важливою особливістю функціонування соціально неоднорідного сус­пільства є наявність державної влади. З однієї сторони вона характеризу­ється як різновид соціальної і тому має ознаки соціальної влади, а з іншої - характеризується певними особливостями, що вказують на її самостій­ний характер.

Особливості державної влади:

1. це влада, що реалізується через державу - тобто через спеціально створені органи, поширює повноваження на всю територію, забезпечує власні рішення примусовою силою;

2. це влада, що має публічний характер, що зумовлює її значення, оскільки лише вона функціонує в межах всього суспільства, здійснюється професійним апаратом та забезпечує компроміс суспільних інтересів;

3. це суверенна влада, що має верховенство всередині країни та не­залежність поза її межами.

Суверенність влади виявляється в можливості:

існування на певній території лише однієї державної влади; визнання неконституційними інших різновидів влади; закріплення прав та свобод особи у конституційній формі; можливості приймати рішення без втручання інших суб'єктів (як міжнародних, так і внутрішніх поза їх повноваженнями);

можливості приймати участь у роботі міжнародних організацій та об'єднань і укладати різного роду угоди.

4. Це влада, що має монополію на прийняття правових норм, що за­безпечує не лише обов'язковість владних рішень, а і їх гарантування при­мусовою силою.

Таким чином, державна влада мас політичний характер, що зу­мовлюється можливістю здійснення певної політики шляхом впро­вадження інтересів певних соціальних груп та знаходження компро­місу різноманітних інтересів суспільства.

Державна влада характеризується наявністю певної структури, еле­ментами якої є: суб'єкти,

*■' об'єкти,

зміст владних відносин,

У засоби, способи та прийоми здійснення владних рішень,

^ владні ресурси.

Суб'єктами державної влади можуть бути державні органи та народ. Однак на думку проф Черданцева О.Ф., суб'єктами державної влади є державні органи та посадові особи.

Об'єктами влади є певні варіанти поведінки суб'єктів, що об'єктивно потребують владного втручання. При чому останнє може базуватися на різноманітних мотивах - силі, звичці, інтересі, переконанні чи авторитеті.

Змістом владних відносин є рішення суб'єктів, що володіють владою, підкорення своїм рішенням підвладних та можливість спричинення сило­вого тиску.

Щодо засобів здійснення державної влади, то вони охоплюються кате­горією політичний режим та характеризують державну владу з точки зору її демократичності чи антидемократичності.

Ресурси державної влади - це сукупність умов та факторів, що забез­печують реальність державної влади. Як правило, вони класифікуються на утилітарні (матеріальні та нематеріальні блага, що пов'язуються з по­всякденними інтересами людей), примусові (що мають моральний вплив) та нормативні (що передбачають можливості упорядкування поведінки та забезпечують функціонування суспільства як соціальної системи).

Однак, в сучасній літературі існує і інша класифікація ресурсів держа­вної влади:

1. матеріальні ресурси, що забезпечуються економічною системою суспільства та надають можливість функціонування владних структур, а також здійснення ними контролюючих повноважень;

2. соціальні ресурси - надають можливість уникнути соціальних конфліктів, а також забезпечують процес гармонізації міжкласових та міжособистісних відносин;

3. культурно-інформаційні ресурси - надають можливість спричиня­ти певний вплив на поведінку суб'єктів шляхом використання різноманіт­них градицій, а також інформованості населення;

4) силові ресурси — складають органи спеціального призначення, що забезпечують контроль над суспільством за допомогою нормативного закріплення примусових засобів чи реальної їх дії.

Таким чином, в межах соціально неоднорідного суспільства фун­кціонують три основних різновиди влади, що характеризуються спі­льними та відмінними рисами.

Спільні риси:

1. вони функціонують в межах суспільства;

2. характеризуються наявністю визначених функцій;

3. характеризуються наявністю владних відносин;

4. передбачають наявність певних суб'єктів;

5. їх метою є упорядкування суспільних відносин;

6. характеризуються певною структурою, змістом та формами здійс­нення.

Проблеми співвідношення суспільної і державної влади

В будь-якому суспільстві, в межах якого функціонує держава, існують 2 основні форми владних відносин:

1. суспільна влада;

2. державна влада.

Влада взагалі розуміється як реальна можливість суб'єктів, що її здій­снюють підкоряти своїй волі підвладних.

Існування двох вищеназваних форм влади визначає необхідність хара­ктеристики їх взаємодії.

Проблемним в юридичній науці є визначення співвідношення держав­ної та суспільної влади. Існує 2 позиції з цього питання:

1. суспільна та державна влада співвідносяться як загальне та особли­ве, оскільки державна влада реалізується в межах суспільства і є різнови­дом суспільної;

2. за думкою більшості вчених, суспільна та державна влада є само­стійними категоріями, що характеризуються наявністю як спільних, так і відмінних ознак.

Спільні ознаки.

1. Це відносини, що передбачають певне підпорядкування суб'єктів.

2. Це владні відносини, що існують в суспільстві.

3. Передбачають певних суб'єктів.

4. Мають визначений зміст.

5. їх основним призначенням є упорядкування суспільних відносин.

Проблеми співвідношення державної та політичної влади

Оскільки держава функціонує в соціально-неоднорідному суспільстві, що характеризується наявністю особливої сфери суспільних відносин - політичної та політичних інтересів, то досить важливим є дослідження співвідношення державної та політичної влади.

Щодо цієї проблеми, то в літературі найбільш поширеними є 3 підхо­ди до визначення взаємодії цих влад:

1. категорія політична влада є найбільш ширшою, ніж категорія державна, оскільки здійснюється суб'єктами, що складають політичну систему суспільства (держава, політичні партії, політичні рухи, громадсь­кі об'єднання);

2. державна влада є більш широкою категорією, оскільки реалізуєть­ся державою як центральним елементом політичної системи, що визначає статус інших елементів;

3. це рівнозначні категорії, оскільки основним суб'єктом реалізації як політичної так і державної влади є саме держава.

Політична та державна влада є самостійними юридичними категорія­ми, що характеризуються спільними рисами:

• Вони реалізується чітко визначеними суб'єктами.

• Здійснюються в інтересах певної частини суспільства.

• Приймають рішення, що мають певну форму.

• Рішення характеризуються певним ступенем обов'язковості.

• Забезпечують компроміс політичних інтересів суспільства.

Відмінні риси:

Тема 6: Проблеми праворозуміння1

Питання:

1. Типи праворозуміння.

2. Основні школи права.

3. Етапи розвитку вітчизняного праворозуміння упродовж XX ст.

І. Типи праворозуміння

Праворозуміння - це наукова категорія, яка відображає результат процесу дослідження права: його сутності, цінності, призначення та ролі в житті людини, держави та суспільства.

Проблема праворозуміння є вихідною (або ключовою) проблемою правознавства, оскільки від її вирішення залежить вирішення таких фун­даментальних проблем юридичної науки як: проблема джерел права, нра- вотворчості, правосвідомості та правової культури, законності і правопо­рядку, проблема розуміння сутності держави.

Для юриспруденції визначне значення має покладений в її основу тип розуміння права. Саме тип праворозуміння визначає парадигму (модель, взірець) пізнання правових і державних явищ.

З розвитком правових вчень сформувалися такі протилежні типи пра­ворозуміння, як юридичний (від лат. jus — право) та легістський (від лат. lex - закон).

Згідно з юридичним типом праворозуміння правом є складне соціаль­не явище (особливим соціальним регулятором, що має власну об'єктивну природу, сутність), яке не залежить від волі чи свавілля законовстанов- люючої (державної") влади.

Згідно з легістським типом праворозуміння, право - це сукупність за­конодавчо закріплених норм, тобто владних приписів держави (правило поведінки, встановлене державною владою).

Таким чином юридичний тип праворозуміння базується на розмежу­ванні права і закону, а легістський - на ототожненні, в цьому і полягає їх суттєва відмінність. Юридичний тип праворозуміння охоплює ті школи права, які розмежовували поняття право та закон, тобто розглядали право як явище наддержавне, а легістський охоплює ті школи права, які отото­жнюють поняття права та закону, тобто розглядають право як похідне від держави.

До юридичного типу праворозуміння відносяться такі школи права, як:

• природна,

• історична,

• психологічна,

• соціологічна.

До легістського типу відносяться 2 школи права:

« нормативістська,

® аналітична школа права.

II. Основні школи права

Праворозуміння є виразом різноманітних правових поглядів, су­джень і оцінок, існування яких і стало базисом для формування відповід­них шкіл права, основними серед яких є:

> Природна школа права (отримала завершену форму в період бур­жуазних революцій XVII - XVIII ст.ст.)

Представники: античні мислителі - Геракліт, Протагор, Сократ, Аріс- тотель та інші; Гуго Гроцій, Спіноза, Монтеск'є, Кант, Гегель, Моль, Гоббс, Локк, Радищев, Десницький, Неволін, Редькін, Чичерін, Новгоро­дцев та інші.

Базисні положення (ідеї):

^ Джерелом права є людська особистість, людська природа.

^ Виразом природного (наддержавного) права є невід'ємні права людини (на життя, свободу, власність, рівність, безпеку).

• Історична школа права (виникла в кінці XVIII - на початку XIX ст.ст.)

Представники: Савін'ї, ГІухта, Гуго, Загоскін, Ковалевський, Виногра­дов, Владимирський-Буданов, Поллок, Пост та інші.

Базисні положення (ідеї):

Право є результатом історичного розвитку суспільства.

^ Право розвивається разом із життям народу, відображаючи його національні і культурні особливості.

• Психологічна школа права (XX ст.)

Представники: Петражицький, Росс, Рейснер, Кнапп, Бірлінг, Тард, Лундштед, Джонсон та інші.

Базисні положення (ідеї):

Право - це складний емоційно-психологічний процес (інтуїтивне право), тобто джерелом права є емоції людини.

Розвиток права визначає психологія людини, оскільки право є ре­зультатом самовизначення особи у суспільстві.

Норми права впливають на життя суспільства через правосвідо­мість його членів.

• Соціологічна школа права (XX ст.)

Представники: Ерліх, Дюгі, Оріу, Холмс, Паунд, Левелін, Френк, Же- ні, Муромцев, Дністрянський та інші.

Базисні положення (ідеї):

^ Джерелом права є суспільні відносини, без реалізації в правовід­носинах законодавчі норми є недієвими.

^ Норму права формує юридична практика, передусім діяльність суддів.

• Нормативістська та аналітична школи права (неопозитивістські школи - XX ст.)

Представники: засновник нормативістської - Кельзен, засновник ана­літичної - Харт.

Базисні положення (ідеї):

Право і закон - поняття тотожні.

^ Право - це офіційно встановлене правило поведінки, виконання якого забезпечується примусовою силою держави.

^ Основною ознакою права є формальна визначеність.

Державно-владний характер права посилює його регулятивний потенціал.

> Інтегративна школа права (сформувалась в останні роки XX

ст.)

Засновник: Джером Холд.

Базисні положення (ідеї):

Необхідність об'єднання досягнень різноманітних правових кон­цепцій з метою всебічного дослідження права.

III. Етапи розвитку вітчизняного праворозуміння упродовж XX ст

В розвитку вітчизняного праворозуміння упродовж XX ст. можна ви­значити наступні етапи:

1. - початок XX ст. (до 1917р.) - період плюралізму правових погля­дів. В цей період вітчизняні представники природного, історичного, соці­ологічного, психологічного підходів до розуміння права активно дискуту­вали з представниками юридичного позитивізму. Більшість вчених- правознавців визнавали, що першоджерелом є людська особистість, а закон - це тільки одна з можливих форм права.

2. - кінець другого десятиріччя (1917-1920 рр.) - період правового нігілізму. В цей період відбувається ігнорування ролі права у забезпечен­ні життєдіяльності суспільства.

3. -20-тірр. XX ст. - період класового праворозуміння. Ці роки бу­ли відмічені суттєвим пожвавленням. В цей період формувалися різнома­нітні концепції тлумачення права, хоча всі вони спиралися на марксист­сько-ленінську концепцію. Основні концепції:

соціальна концепція права (Стучка),

^ економічна концепція права (ГІашуканіс), психологічна концепція права (Рейснер), нормативна концепція права (Криленко).

Єдність цих концепцій полягає у дослідженні сутності права виключно з класових позицій та тлумаченні права як явища тимчасового.

Думки вчених цих концепцій були визнані антикомуністичними, шкід­ливими.

4. - середина 30-х - 40-і рр. - період вузьконормативного чи тоталі­тарного праворозуміння. В радянській юридичній науці цієї доби особли­ву роль відіграла І Всесоюзна нарада з питань науки радянської держави і права, що відбулась у липні 1939 року (було присутньо 600 вчених з різ­них республік). В цей період право розглядалось як наказ диктаторської влади.

5. — середини 50-х - 60-і рр. - період домінування нормативного пра- ворозуміння. Даний період пов'язаний з подоланням культу Сталіна і „хрущовською відлигою». Право вже не розглядається як наказ верхівки влади, але повністю ототожнюється з радянським законодавством, яке в більшості випадків було неправовим.

6. - середина 70-х - - 80-і рр. - формування широкого чи багатоаспе- ктного праворозуміння (Керімов, Нерсесянц, Козюбра) поряд з існуван­ням нормативного праворозуміння (Алєксєєв, Халфіна, Рабінович).

7. - 90-ірр. - сьогодення - період панування широкого чи багатоас- пектного праворозуміння - праворозуміння, що базується на розмежу­ванні права і закону.

Положення:

1. Широке праворозуміння є основою інтегративної школи права.

2. Згідно з широким праворозумінням право є складним соціальним явищем, яке має різноманітні властивості і як наслідок цього різноманітні форми прояву (а не лише тільки одну таку форму як закон).

3. Широке праворозуміння передбачає множинність визначень права.

Вихідне (наддержавне) визначення права: Право - це справедлива і рівна міра свободи людей.

Тема 7: Правогенез та онтологія права.

Питання:

1. Право та комунікація.

2. Право як цінність.

3. Право та закон.

4. Об'єктивне та суб'єктивне право.

І. Право та комунікація

Дослідження проблеми взаємозв'язку права та комунікації пов'язано з необхідністю вивчення:

1. проблем правогенезу;

2. природи людини та суспільства;

3. права як засобу упорядкування суспільних відносин;

4. права як цивілізованої форми впливу держави на державно- організоване суспільство.

Правогенез - це категорія, що характеризує процес виникнення пра­ва, його становлення як специфічного соціального явища. Процес станов­лення права пов'язаний з існування самого людського суспільства, тому умови його виникнення пов'язані з проблемою становлення людини. Со­ціальний характер людини як істоти пов'язується необхідністю вивчення процесу становлення людини у взаємодії з оточуючим середовищем. На відміну від всіх інших живих істот, оточуючим середовищем яких є лише природа, становлення людини залежить не лише від природних умов, а й від людського середовища. Людська природа надає можливість людині творити саму себе. Це означає, що створення особистості має соціальний комунікативний характер, заснований на різноманітних аспектах взаємо­дії людей. Ця взаємодія визначає необхідність спілкування, що в кінцево­му рахунку спричиняє виникнення потреби у порядку.

Порядок (інституціоналізація) вимагає певного контролю людської поведінки та переходу від звички до усвідомленої поведінки, що пов'язане з можливістю її передбачення та характеризує її як об'єктивну.

Суспільний порядок потребує певної взаємодії людей, що має подвій­ний характер (наявність трьох суб'єктів). Це характеризує не лише взає­модію людини з іншими суб'єктами суспільних відносин, а її взаємодію із соціальним середовищем. При цьому суспільство являє собою, з однієї сторони, продукт людської діяльності, оскільки формується під впливом поведінки людей, а з іншої сторони, залишається об'єктивною категорі­єю, оскільки залежить від факторів, що мають самостійний характер. Са­ме тому по відношенню до людини суспільство є суб'єктивним і об'єктивним одночасно.

Таким чином, проблема правогенезу пов'язується із соціолого- феноменологічною (комунікативною) теорією.

Важливе значення для становлення права має такий аспект суспільства як етногенез.

Етнос - це певний колектив суб'єктів, що має особливу внутрішню структуру та характеризується оригінальним стереотипом поведінки. У зрівнянні з суспільством етнос має певні особливості, що характеризують становлення права:

це система, що складається історично та розвивається; в основу системних зв'язків в межах групи покладається відчуття свого та чужого, а не усвідомлені відносини як у суспільстві;

більш значна ступінь залежності від природних факторів, що сприяють виживанню етносу чи його зникненню.

Виникнення права на певному етапі розвитку суспільства забезпечує можливість розширення форм та засобів комунікації. Це пов'язується з чітким визначенням за допомогою права можливої та необхідної поведін­ки суб'єктів.

З виникнення держави комунікативне значення права виявляється у чі­ткому визначенні меж правового впливу та можливості примусового ви­конання державних рішень.

Таким чином, право та комунікація є взаємозалежними категорія­ми і комунікативна роль права може бути сформована наступним чином:

1. поза суспільством, тобто в природі права не існує;

2. закони природи є вічними і незмінними, а право є динамічною ка­тегорією, що не лише змінюється, а і може порушуватись;

3. право виявляється в суспільстві як певний порядок суспільних відносин;

4. учасники суспільних відносин мають певний рівень свободи, що визначається обов'язками інших суб'єктів;

5. міра свободи визначається певними правилами, що мають обов'язковий характер;

6. дія права має комунікативну направленість, оскільки, окрім вста­новлених прав та обов'язків суб'єктів, передбачає певну кореляцію їх по­ведінки;

7. комунікативна роль права виявляється і в тому, що воно передба­чає два рівні взаємодії людини:

а) по відношенню до інших людей;

б) по відношенню до суспільства в цілому -- що і забезпечує публічний характер права;

8. само суспільство є сукупністю різноманітних комунікативних сфер, що зумовлює необхідність встановлення загального порядку та за­доволення загальних інтересів;

9. функціонування права пов'язується з виокремленням двох різно­видів соціумів:

® первинного - як сукупності всіх людей, що функціонує за допомо­гою спеціальних засобів, які встановлюються на рівні суспільства та за­хищаються владними структурами;

® вторинного суспільства - що функціонує як певна організація, що створюється на основі спільності інтересів та регламентується нормами, які мають договірну основу;

10. право завжди має письмовий характер, оскільки лише в такому значенні воно є елементом правової комунікації. При цьому воно форму­валося у первинних текстах (нормативно-правових актах) та у вторинних юридичних текстах (індивідуальних нормативно-правових актах);

11. комунікативна роль права виявляється також у взаємності прав та обов'язків суб'єктів, що не лише забезпечує реальність суб'єктивного права, а і створює умови для розширення комунікації;

12) специфічною соціальною умовою виникнення цивілізаційних форм права є наявність держави. Саме вона забезпечує функціонування різноманітних форм права та його взаємодію з іншими засобами соціаль­ного впливу.

Таким чином, право є засобом суспільної комунікації, що харак­теризується еволюційними формами розвитку, залежить від природи людини як соціального елементу суспільства від різноманітних соці­альних груп та від держави як засобу управління суспільством.

І!. Право як цінність

Поряд з моральним та релігійними нормами, право є одним з найдав­ніших засобів, що супроводжує функціонування людського суспільства. Саме право є універсальним засобом людського спілкування, що забезпе­чує необхідні умови для соціальної практики. Воно відображає рівень розвитку суспільства, залежить від процесів, які в ньому відбуваються і є частиною культури суспільства.

Право є культурною цінністю, однак його місце в системі соціаль­них цінностей є різним. В межах певних суспільних одиниць право являє собою вищу соціальну цінність та зумовлює розвиток моральних та релі­гійних цінностей. В межах інших суспільних одиниць воно має другоряд­не значення і виконує другорядну роль. Саме на основі цієї ідеї в теорії права розрізняють правове вчення двох напрямків.

В західній науці, першооснову якої складає індивідуальна культура, право визначається основним засобом суспільного розвитку. Соціальна досконалість суспільства засновується на досконалості правового закону. Саме ці закони забезпечують реалізацію індивідуальних інтересів та суб'єктивних прав.

Східні концепції права засновані на ідеї колективістської правової культури, основу якої складає моральність суспільства, а право є засобом її закріплення. Основу розвитку суспільства складає служіння в ім'я зага­льного блага. Таким чином, основу такого суспільства складає ідеологія, а не право.

В сучасній юридичній науці існує два погляди на характеристику цін­ності права. Вони обґрунтовані в межах спеціальної науки - аксеології.

1-а точка зору - характеризує цінність права як управлінську катего­рію, оскільки основним його призначенням є регулювання суспільних відносин шляхом встановлення прав та обов'язків суб'єктів (Недбайло П.О.).

ІІ-а точка зору - характеризує багатоаспектну цінність права як кате­горії, що має не лише суспільну, а і суто гносеологічну цінність (О.М. Малько, М.І. Матузов, О.Ф. Скакун).

Цінність права характеризується наступними напрямками:

1. інструментальна цінність права — виявляється в його можливос­тях забезпечення суспільству рис упорядкованості та цивілізованості;

2. суспільна цінність права - виявляється у забезпеченні розвитку тих відносин, в яких зацікавлене саме суспільство;

3. ідеологічна цінність права - виявляється у виробленні категорій та понять, що є складовими суспільної ідеології;

4. політична цінність права - виявляється в можливості регулювати процес здійснення владних відносин та забезпеченні функціонування по­літичної системи суспільства;

5. моральна цінність права - виявляється у закріпленні певного рів­ня справедливості, а також рівності суб'єктів перед правом;

6. гуманістична цінність права - забезпечує правове закріплення прав людини в якості вищої соціальної цінності;

7. охоронна цінність права - забезпечує можливість знаходження соціального компромісу та гарантування можливостей, що надаються людині суспільством та державою.

Таким чином, право є ціннісною категорією, що характеризує йо­го призначення в суспільстві та через функціональне його призна­чення визначає роль права у створенні умов щодо існування суспіль­ства як певним чином організованої соціальної системи.

III. Право та закон

Проблема співвідношення права та закону є однією з найбільш дискусійних у сучасній теорії права. Її вирішення залежить від належності вченого до певної наукової школи та підтримки ним певного типу право- розуміння.

Розуміння права як системи норм, встановлених та санкціонованих державою охоплюється правовим етатизмом і передбачає лише форма­льну відмінність права та закону. Закон в такому випадку розглядається як одна з форм права. Окрім закону визнається існування права і в інших формах: правового звичаю, нормативного договору та судового прецеде­нта. Окрім закону до нормативно-правових актів як форми права відно­сять також підзаконні акти, що є меншими за юридичною силою і при­ймаються на основі, на виконання та у відповідності до закону.

При цьому статичне розуміння права передбачає розуміння закону в матеріальному та формальному значенні. Під правовим законом у ма- терішіьному смислі розуміють як будь-яку діючу норму права, так і пра­вову норму, шо визнається державою. На цій підставі прибічники право­вого етатизму вважають, що право є тотожним закону.

Формальний зміст закону не ототожнює закон зі всіма правовими но­рмами. Законом вважають лише ті норми, які отримують специфічну тек­стуальну форму виразу. Це різновид нормативно-правових актів, що при­ймаються спеціальними законодавчими органами в особливому порядку та мають вишу юридичну силу.

Інший тип праворозуміння засновується на наявності власної природи права як специфічного феномену та характеризується як школа природ­ного права. Її прибічники не задовольняються формальними відміннос­тями права та закону. Державні закони, якщо розглядати їх не формально, а по суті, є обов'язкові для всіх установлення, що підтримуються можли­вістю державного примусу. Однак, такими є всі діючі юридичні норми держави. І норми Конституції, і норми указів глави держави, і норми по­станов уряду є узаконеними нормами, тобто законом. Однак, на думку прибічників постнатуралізму, право не зводиться до закону, оскільки во­но народжується не державою, а природою людини і відображає не волю держави чи конкретного правителя, а природну закономірність і буття. Прибічники цього типу праворозуміння вважають, що законодавець не створює право, а надає офіційної форми тому праву, яке існує в природі як постійне і незмінне та досконале. Фіксація в законі такого права надає самому законові правового характеру, зумовлює виникнення правового закону.

В ліберальній концепції праворозуміння, правовий закон пов'язується з закрішіенням та захистом індивідуальних прав та свобод, в яких і відо­бражаються природний стан людини. Відповідно, закон, що порушує природні права людини, хоча і залишається державним, є неправовим, оскільки в ньому відсутній правовий зміст. Таким чином, вирішення пи­тання про співвідношення права та закону передбачає вирішення питання про співвідношення права та держави.

Зазначені вище підходи викликають певні зауваження:

1. Право дійсно не може зводитись лише до установлень держави, од­нак, воно не є суто природним явищем, що існує незалежно від суспільст­ва та має вічний зміст як вияв справедливості та моральної чистоти.

Право завжди існує в суспільстві, завжди є недосконалим і несправед­ливим настільки, наскільки несправедливе саме суспільство. Існування права зумовлене необхідністю захищати особисту і суспільну безпеку, вирішувати конфлікти, гарантувати права.

2. Справедливість права є відносною, оскільки воно не може бути справедливим взагалі. Його справедливість визначається у контексті пев­ної культури, соціального середовища чи індивідуальної ситуації.

3. Будь-які цінності у праві мають не апріорний (встановлений для будь-якого соціального досвіду) характер, а є історичними цінностями, обумовленими соціокультурним рівнем та розвитком суспільства.

4. Незалежно від того, чи визнаємо ми закон правовим чи неправовим, він породжує певні наслідки для суб'єктів і продовжує діяти. Тому понят­тя „неправовий закон» стосовно до вищого законодавчого акту держави, що реалізується у правовідносинах є протирічним, як вираз „гарячий лід» чи „квадратне коло».

5. Навіть наявність справедливих правових норм не надає можливості говорити про справедливість чи несправедливість права взагалі. Право не може гарантувати не лише абсолютного характеру справедливості, а й її присутності у праві взагалі.

6. Не всі правові норми підлягають оцінці з точки зору справедливос­ті. І ті норми, які можуть бути оцінені з точки зору справедливості, будуть оцінені по-різному різними представниками одного суспільства. Більше того, навіть ті норми, які більшість у суспільства визначає несправедли­вими, можуть зберігати відносну соціальну цінність.

Науковим критерієм визначення закону правовим може бути лише на­явність чи відсутність суб'єктів, що користуються закріпленими в законі правами та виконують обов'язки. Це визначено появою нової теорії - ко­мунікативна теорія. Таким чином, право не вичерпується державно ор­ганізованою формою буття (законом). Його не слід ототожнювати із за­коном, ні протиставляти йому. Воно існує поряд із державним законом та знаходиться з ним у комунікативних відносинах.

Право — це універсальне соціальне явище, що існує на різних рівнях. Воно може бути централізованим (універсальним) та децентралізованим (приватним). Соціальне право може мати різноманітні зовнішні форми: міф, звичай, доктрина, договір, священне писання, нормативний акт, ін­струкції.

За ступенем поширеності та систематизованості в децентралізованому праві розрізняють індивідуальне, що забезпечує індивідуальні можливості суб'єкта; сімейне, що функціонує в межах кожної сім'ї, відображаючи її особливості; корпоративне, що виникає в межах певних співтовариств для досягнення їх функцій та цілей; спортивне, ігрове, канонічне (церковне), міжнародне.

В рамках соціального права діє офіційне (державне) та неофіційне. Вони є взаємодіючими.

Таким чином, проблема розмежування права та закону залежить від розуміння права, його природи, призначення та взаємодії із суспі­льством та державою.

Тема 8: Держава та особа: проблеми взаємодії

Питання:

1. Людина, особа, громадянин: співвідношення понять.

2. Правовий статус: поняття і структура.

3. Правовий статус особи і громадянина.

4. Права людини: поняття та структура.

5. Об'єктивне та суб'єктивне право.

6. Поняття юридичного обов'язку.

7. Проблема класифікації прав.

8. Гарантії прав та свобод людини і громадянина.

І. Людина, особа, громадянин: співвідношення понять

Характер взаємодії держави та особи є важливим показником стану суспільства в цілому, а також його завдань та перспектив розвитку. Не­можливо зрозуміти сучасне суспільство та сучасну людину без вивчення багатоманітних відносин людини та держави.

Дослідження проблеми співвідношення держави та індивіда зумовлює необхідність аналізу змісту, ознак та взаємодії категорій «людина», «особа», «громадянин». Саме ці категорії характеризують належність лю­дини як біологічного суб'єкта до суспільства та держави і визначають особливості її статусу.

Проблема людини займає одно з провідних місць у суспільствознавст­ві. У філософії, соціології, психології, юриспруденції Поняття людини характеризується певними особливостями, що відображає своєрідність предмету та завдань науки. В сфері правознавства важливою є характери­стика особи з точки зору її правоздатності, дієздатності та спроможності нести юридичну відповідальність.

Поняття «людина» у тлумачному словнику визначається як «Жива іс­тота, що володіє можливістю мислити та розмовляти, створювати знаря­ддя праці та користуватися ними в процесі суспільної праці». Отже, це поняття включає два аспекти: природний та соціальний. Дійсно, людина сприймається, перш за все, як жива істота природи.

Людина - це біологічна категорія, що визначає належність живої істо­ти до людського роду за певними анатомічними особливостями та фізіо­логічними функціями.

Основним рисами людини є:

розвинутість інстинктів, що забезпечує можливість реалізації ін­тересів різноманітного характеру;

наявність мови як засобу спілкування та узгодження діяльності людини;

необхідність спілкування з собі подібними з метою досягнення компромісу інтересів;

чіткий розподіл праці в людському середовищі, що надає можли­вість досягти високого ступеню організованості відносин.

Очевидно, що людина - істота не лише природна, а і соціальна. Такі її специфічні явища як мова, мислення, можливість створювати знаряддя праці могли сформуватися та розвинутись лише в суспільстві.

Ця категорія характеризує перший етап розвитку суспільства - його становлення як соціальної системи, для якої характерною є наявність біо­логічних суб'єктів з повною відсутністю соціальних зв'язків між ними.

Процес розвитку та еволюції суспільства спричинив виникнення спе­цифічних відносин між суб'єктами, що характеризуються певним рівнем усвідомленості та узгодженості. Саме це зумовлює соціальний характер поняття «людина» та його перетворення на соціально-значиму категорію «особа». Ця категорія визначається стосовно до певного етапу розвитку людського суспільства. Особа формується на такому етапі його розвитку, коли людина отримує відносну незалежність від природи та повну свобо­ду дій.

Особа - людина, яка має історично зумовлений ступінь розвитку, ко­ристується правами, що надаються суспільством, та виконує обов'язки, що ним покладаються.

Саме на соціальний характер категорії «особа» вказують її наступні риси:

• Розумність, тобто здатність мислити та приймати осмислені, а не інстинктивні рішення. Ця ознака зумовлює можливість упорядкування процесу спілкування суб'єктів.

• Свобода, тобто можливість вибору із встановлених суспільством варіантів поведінки саме того, який найбільш повно відповідає інтересам особи та не порушує прав інших суб'єктів, що і забезпечує можливість усвідомленого відношення суб'єкта до власної поведінки.

• Індивідуальність, що виявляється в наявності специфічних рис, які виділяють особу з маси собі подібних. Саме це надає можливість реа­льно визначити соціальний стан, професію, вік, місце особи в суспільстві.

• Відповідальність, що характеризується як можливість передбача­ти результати своїх дій, керувати ними та самостійно нести відповідаль­ність у разі невиконання обов'язків чи порушення прав інших осіб. Ця риса забезпечує певне співвіднесення власної поведінки з інтересами сус­пільства та її самооцінку у відповідності до існуючих стандартів.

Особа формується під впливом двох факторів: 1) індивідуальних вро­джених властивостей; 2) соціального середовища, що впливає на людину. Безумовно, суспільні відносини є важливим фактором впливу на особу. Однак, особа не формується пасивно, вона є активним суб'єктом. Соціа­льну природу особи визначають такі компоненти її структури, як свідо­мість, воля, можливість діяльності. Свідомість є цементуючим елемен­том, що відображає можливість усвідомлювати дійсність, віддавати звіт своїм вчинкам. Відсутність самосвідомості особи не надає можливості говорити про наявність особи. Воля як компонент структури особи харак­теризується як можливість вибору діяльності та досягнення певної мети. Діяльність пов'язується з можливістю використання інтелектуальної та фізичної енергії для досягнення певного результату.

В сучасній літературі відносно поняття особистості є дві діаметрально протилежні позиції. У відповідності з першою особами вважаються лише видатні люди, що мають виключні таланти та індивідуальність. Інша, що є більш сприйнятливою, визначає особою будь-яку людину, що є суб'єктом суспільних відносин.

З виникненням держави та владної сфери відносин соціальна категорія «особа» набирає політичного змісту і перетворюється у категорію «громадянин».

Громадянин - це особа, яка належить до постійного населення певної держави, має нормативно закріплений статус, користується захистом держави як у межах її території, так і поза нею. Громадянин має певні особливості, що надають можливість бути суб'єктом не лише економіч­них та соціальних, а і політичних відносин.

1. Це особа, яка належить до постійного населення певної держави.

2. Це особа, що користується правами, наданими державою та вико­нує обов'язки, покладені на неї.

3. Це особа, що користується захистом з боку держави, як правовим, так і судовим.

4. Це особа, яка несе законодавчо закріплену відповідальність у ви­падку порушення чи невиконання певних рішень, а також у випадку по­рушення суб'єктивних прав інших осіб чи невиконання власних юридич­них обов'язків.

Зв'язок громадянина та держави визначається в процесі характеристи­ки ознак держави:

• державна публічна влада є офіційним представником суспільства. Саме тому відносини громадянин - держава мають державно-політичний характер;

• держава є територіальним устроєм суспільства, що забезпечує пе­вний рівень упорядкування суспільних відносин за допомогою спеціаль­них засобів - правових норм. Це зумовлює правовий характер взаємодії громадянина та держави;

• держава за допомогою права узгоджує інтереси різноманітних суб'єктів та груп та гарантує взаємну відповідальність громадянина та держави, що визначає громадянина як рівноправного партнера держави.

Таким чином, еволюція понять «людина», «особа» та «громадянин» визначає не лише відповідні етапи становлення, розвитку, функціонуван­ня та вдосконалення суспільства і держави. Згадані категорії надають мо­жливість визначити належність людини до суспільства та держави, охара­ктеризувати особливості їх статусу та можливості щодо захисту суб'єктивних інтересів.

11. Правовий статус: поняття і структура

Складні зв'язки між державою та індивідами, а також між індивідами в державно-організованому суспільстві фіксуються державою в юридич­ній формі - у формі прав, свобод та обов'язків. В своїй єдності саме вони складають правовий статус індивіда, який, в свою чергу, відображає осо­бливості соціальної структури суспільства, рівень демократії та стан за­конності. Правовий статус як юридична категорія не лише визначає стандарти можливої та необхідної поведінки, що забезпечують нормальну життєдіяльність соціального середовища, а і характеризують реальну вза­ємодію держави та особи.

Природа, структура та зміст правового статусу як ключового поняття юридичної науки завжди були предметом вивчення як науковцями, так і представниками юридичної практики. В юридичній літературі існує декі­лька підходів до визначення змісту категорії правовий статус та його структури.

Деякі вчені самостійними елементами правового статусу особи нази­вають громадянство¹, загальну правоздатність, гарантії², законні інтереси та юридичну відповідальність^. Інші автори, навпаки, деякі з вищезгада­них елементів характеризують або як передумову (громадянство, право­здатність), або як другорядні елементи статусу (юридична відповідаль­ність, законні інтереси), або як такі, що виходять за межі правового ста­тусу (гарантії)³. Серед елементів цієї категорії називають також правові норми, що закріплюють статус особи, правосуб'єктність, правові принци­пи та правовідносини статусного типу⁴.

Найбільш поширеним є визначення правового статусу як системи за­конодавчо встановлених та гарантованих державою прав, свобод, закон­них інтересів та обов'язків особи. Правовий статус є засобом норматив­ного закріплення основних принципів взаємодії особи та держави. Він являє собою систему еталонів, зразків поведінки суб'єктів, які, з одного боку, захищаються державою, а з іншого - схвалюються суспільством.

Таким чином, правовий статус характеризує положення особи у взаємовідносинах з суспільством та державою.

Це самостійна юридична категорія, що характеризується наступними ознаками:

1. Правовий статус має універсальний характер, оскільки поширю­ється на всіх суб'єктів.

2. Відображає індивідуальні особливості людини та її реальне поло­ження в системі суспільних відносин.

3. Права та свободи, що складають основу статусу, не можуть реалі­зуватись без інших компонентів статусу - обов'язків та відповідальності.

4. Ця категорія забезпечує системність прав, свобод та обов'язків.

Елементи структури правового статусу є взаємозалежними та взаємо­діючими.

Права особи в структурі правового статусу - це формально-визначені та юридично гарантовані можливості користуватися соціальними благами та реалізувати суб'єктивні інтереси. Це частина об'єктивного права, що визначає його належність певній особі. Іншими словами, це ті юридичні можливості певної людини, що є похідними від загальних абстрактних правил, закріплених законодавчо.

Свободи особи - це нормативно закріплені можливості, що мають пе­вні особливості у зрівнянні з правом. Надаючи свободи, держава робить акцент на визначенні людини в певних сферах суспільної діяльності. Це виявляється у самостійному виборі суб'єктом способу життя, діяльності та поведінки в умовах, що надаються державою і суспільством. Свободи надають можливість встановити певну межу, що визначає можливості втручання держави в життя особи. Як правило, свободи мають диспози­тивний зміст, що забезпечує можливість вибору того варіанту поведінки, що найбільш повно забезпечує реалізацію суб'єктивних інтересів. Згада­ємо, наприклад, конституційно закріплену свободу совісті, що гарантує можливість сповідувати релігію, не сповідувати ніякої релігії, мати та поширювати релігійні та не релігійні погляди. Саме це забезпечує немож­ливість тиску на волевиявлення людини, обмеження її свободи.

Законні інтереси особи - це юридично значимі претензії на соціальні блага, які не охоплюються змістом прав і свобод. Вони захищаються дер­жавою та законом у такому ж обсязі, як права та свободи, хоча, на відміну від них, зміст законного інтересу чітко не визначений законодавцем. Це пов'язується з неможливістю за допомогою правових норм передбачити абсолютно всі життєві обставини та детально регламентувати всі можливі бажання суб'єктів, що можуть виникати в майбутньому. На практиці в процесі визначення та захисту законних інтересів, як правило, застосову­ють аналогію права та закону, або ж поширювальне тлумачення норм.

Юридичні обов 'язки особи - це встановлені та гарантовані державою вимоги до поведінки людини, офіційна міра необхідної діяльності.

Права та обов'язки об'єктивно взаємопов'язані між собою через їх взаємообумовленість та рівність. Належне виконання покладеного обов'язку є необхідною умовою та гарантією реалізації прав, свобод та законних інтересів суб'єктів, забезпечує інтереси держави та суспільства.

Виконання обов'язку є юридичною та моральною основою людини ви­магати від інших суб'єктів та держави гарантування належних йому прав.

Правовий статус об'єктивно відображає як позитивні, так і негативні риси реально діючої політико-правової системи. Саме тому його характе­ристика пов'язується з сутністю тієї соціальної системи, в межах якої правовий статус виникає та функціонує. Він є частиною, елементом сус­пільства.

Сучасний статус особи в Україні характеризується нестабільністю, низьким рівнем соціально-правової захищеності суб'єктів, відсутністю реальних гарантій, неспроможністю владних органів забезпечити, гаран­тувати та охороняти інтереси громадян. Правовий статус значно дестабі­лізується під впливом соціальної напруги, політичного протистояння, складної криміногенної обстановки, росту злочинності, екологічних ката­строф та шокових засобів проведення різноманітних реформ. Соціальні дискомфорти, неадаптованість до нових умов, невпевненість в майбут­ньому складають систему соціально-психологічних факторів, що вплива­ють на правовий стан особи.

Однак, в сучасних умовах складаються і позитивні тенденції правово­го статусу. Серед них - формування нової законодавчої бази правового статусу, що засновується на міжнародно-правових стандартах; формуван­ня нових пріоритетів взаємодії інтересів особи та держави, змістом яких є визнання особи вищою соціальною цінністю, а її інтересів - пріоритетни­ми; очищення категорії правовий статус від ідеологічного та класового догматизму; перехід від імперативних методів регулювання правового статусу до диспозитивних.

Практичне значення категорії правовий статус, його відображення взаємодії особи та суспільства, громадянина та держави, а також індивіда та колективу визначають актуальність дослідження цього феномену як теорією держави та права, так і галузевими науками.

З нашої точки зору, найбільш правомірною є класифікація правового статусу за двома критеріями.

1. За характером (змістом) правовий статус класифікують на:

• загальний (конституційний), що характеризує статус особи як громадянина держави. Він визначається конституцією і не залежить від певних поточних обставин, є рівним, єдиним і стабільним для всіх суб'єктів. Зміна цього статусу залежить від волі законодавця, а не бажан­ня конкретної особи. Цей статус є базовим, вихідним для решти статусів, тому він не повинен враховувати багатоманітності суб'єктів права, їх особливостей та специфіки. Він визначає ступінь демократичності та со­ціальне призначення держави;

• спеціальний (родовий) статус відображає особливості правового положення певних категорій громадян. Він базується на загальному, хоча більш детально характеризує доповнюючі права, обов'язки та пільги, пе­редбачені законодавством для певної категорії осіб (статус студентів, вій­ськовослужбовців, пенсіонерів, інвалідів та ін.);

• галузевий статус характеризує особливості прав та обов'язків суб'єктів стосовно певної сфери суспільних відносин. Конкретизує зага­льний статус нормами галузевого законодавства. Це надає можливість виділити адміністративно-правовий, цивільно-правовий, фінансово- правовий, кримінально-правовий та ін. статуси;

» індивідуальний статус фіксує можливості та обов'язки певної конк­ретної особи. Він являє собою сукупність персоніфікованих прав та обов'язків, є динамічним та змінюється відповідно до змін в житті суб'єкта.

2. За суб'єктами розрізняють правовий статус:

фізичних та юридичних осіб;

іноземців, осіб без громадянства;

біженців;

українських громадян, які знаходяться за кордоном;

професійний та посадовий статус;