89. Сучасні концепції природного права.

Юридична наука стверджує, що природно-правовою можна вважати будь-яку доктрину, в основі якої лежить теза про існування незалежних від держави норм і принципів, що втілюють розум, справедливість, об’єктивний порядок цінностей, мудрість Бога, які мають пряму дію і є директивними для законодавця. Існує кілька варіантів природного права: теологічний варіант природного права – це звернення до Бога; світський варіант – це звернення до природи взагалі і природи людини зокрема.

За теорією природного права право природне і право позитивне протиставляються. В природному праві визначається примат суб’активного права над об’єктивним, тобто права людини визначають примат права влади, а не навпаки; механізм позитивного права діє навпаки: влада визначає об’єм суб’єктивних прав людей, встановлюючи закон. Свої права індивід отримує від держави, в їх природа є патерналістською.

У сучасних умовах набула поширення теорія «відродженого природного права». В теорії домінують інтереси особистості, які є критерієм правової норми, але аж ніяк воля держави чи суспільства.

В залежності від пояснення джерел формування природного права існує кілька доктрин: неотомізм – природне право, одержане індивідом від Бога; неогегельянство – природне право, що виникає з гармонії об’єктивного розуму і самої ідеї права; неокантіанство - природне право, що виникає з чистої ідеї і є безумовним велінням розуму; феноменологічна доктрина – природне право, що виникає з правових цінностей; екзистенціоналістська доктрина – обґрунтовує виникнення природного права із самого існування абстрактної людини. Реальне буття права вбачається не в комплексі норм, а в правовому переживанні конкретної ситуації. Творити право покликане, зокрема, правосуддя, яке виходить із конкретної ситуації, а не з наперед установлених норм; герменевтична доктрина стверджує, що сутність права полягає у справедливості, яка передбачає формальну рівність людей, обмеження свавілля і утвердження суспільної безпеки. Для досягнення такого стану створюються позитивні норми відповідно до свого часу і місця.

90. Теорія еліт.

Теорія елітарної демократії виникла у 70—80-х роках XX ст. на основі поєднання елементів теорії еліт і теорії «плюралістичної демократії» (С.Келлер, О.Штаммер, Д.Рісмен).  Рання теорія еліт («еліта» — краще, добірне, обране) розроблялася В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельсом (кінець XIX — початок XX ст.). її основне положення — у влади перебувають два класи: пануючі (еліта) і підвладні (народ, трудящі). Не маючи нічого спільного з демократичними теоріями, рання теорія еліт відкидала спроможність мас до управління. Винятком є припущення Г.Моска про відновлення еліти за рахунок найздібніших до управління з числа активних нижчих верств суспільства. Але це аж ніяк не свідчить про демократичну позицію теорії раннього елітаризму, її ідеологи були переконані в тому, що правлячий клас концентрує управління політичним життям країни у своїх руках, а втручання неосвіченого народу в політику може лише дестабілізувати або зруйнувати сформовані громадсько-політичні структури.

Відповідно до теорії еліт кожне суспільство не схоже на інше внаслідок розбіжностей у природі своїх еліт. Воно обумовлено, крім інших чинників, нерівномірним поділом престижу, влади або почестей, пов'язаних із політичним суперництвом. Визнавалися два види прийомів і засобів правління більшістю з боку еліти — сила і хитрість. Еліту, яка віддає перевагу насильству, Парето називав елітою левів, а еліту, що тяжіє до хитрості - елітою лис. На думку Р. Парето, історія суспільств — це головним чином циркуляція еліт. Його підтримав Р. Міхельс у роботі «Соціологія партійних організацій у сучасній демократії». Він стверджував, що відбувається зміна еліт за законом олігархії, згідно з яким у всіх партіях, організаціях, незалежно від їхнього типу, «демократія веде до олігархії». Рядові члени організацій, нездатні до управління, висувають керівників, котрі «антидемо-кратизуються», перетворюються на «партійну еліту». Тобто на певному етапі демократія перетворюється на олігархію. По суті, демократія перетворюється на арену «циркуляції партійних еліт». Першочерговим завданням Р. Міхельс вважав формування «гідної» партійної еліти.

105