75. Політико-правове вчення марксизму.

Маркси́зм — узагальнена назва сукупності теоретичних та політичних положень Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, які їхні послідовники намагаються інтерпретувати, розвивати та реалізувати на практиці. Першим марксизм визначив Енгельс, як «поєднання діалектичного методу з комуністичним світоглядом» («Анти-Дюрінг», 1878).

Різноманітні визначення марксизму мають умовно наступну структуру (поділяються на наступні групи):

засновану на історико-матеріалістичних поглядах теорію «наукового соціалізму»

різноманітні теорії, які, як на першоджерело, посилаються на Маркса та Енгельса.

політичні рухи, які орієнтуються на теорію Маркса

марксизм-ленінізм — радянський різновид марксизму, офіційну державну доктрину колишнього СРСР та радянського блоку.

Зміст вчення

Спираючись на спадщину німецької класичної філософії, англійської політекономії і французького утопічного соціалізму, Карл Маркс та Фрідріх Енгельс розробили матеріалістичний погляд на історію, теорію доданої вартості як економічну основу капіталізму й вчення про комунізм — безкласове суспільство, що неминуче прийде на зміну капіталізму. Роль могильника капіталізму марксизм відводить пролетаріату.

Найважливішими творами в становленні марксизму були «Маніфест комуністичної партії», в якому проголошується неминучість загибелі капіталізму й стверджується роль робітничого класу, «Капітал» Карла Маркса — фундаментальний аналіз економіки капіталізму, та «Діалектика природи» - незавершена праця Фрідріха Енгельса, в якій сформульовані філософські погляди засновників марксизму.

Постмарксизм

Постмарксизм виник як теоретичний напрямок, який намагається зберегти елементи марксистської філософії після колапсу марксизму як глобальної політичної сили в другій половині XX століття та переорієнтуватись у відповідь на стрімкі зміни в середовищі культури. Ґрунтується на працях Ернеста Лаклау та Шанталь Муфф. Наразі, марксизм на Заході, зазвичай, вважається дискредитованим вченням, обтяженим авторитаризмом та тоталітаризмом, протилежним сучасній підтримці (теоретичній та політичній) культурному плюралізму та лібералізму.

76. Політико-правова ідеологія більшовизму

Більшовики — члени лівого (ленінського) крила РСДРП після її розколу на більшовиків і меншовиків. Надалі більшовики виділилися в окрему партію, що в 1917—1952 роках називалася РСДРП(б), РКП(б) і ВКП(б) («б» означає «більшовиків»), поки не була перейменована в КПРС. Слово «більшовик» відбиває той факт, що прихильники Леніна виявилися в більшості на виборах керівних органів на другому з'їзді партії в 1903 році.

У 19 січня 1918 року, під час апофеозу більшовицького терору, Патріарх Мос­ков­ський і Всієї Русі Тихон публічно піддав більшовиків анафемі^[1][2]

Більшовизм як політична практика та спосіб мислення

Поряд з вузьким історичним значенням, термін більшовизм одержав поширення в політології і публіцистиці як синонім крайнього екстремізму, ідеологічного фанатизму, політичної нетерпимості, схильності до насильства.

Зазначені риси політичної поведінки були властиві як окремим представникам першого політичного покоління РСДРП(б)-РКП(б), так і політичній практиці цієї організації в цілому. Згодом, були виділені в загальний стереотип поведінки, властивий не лише комуністичним політичним рухам. Так, проявом більшовизму називають радикальні («гайдаровські») реформи в Росії початку 90-х рр. ХХ ст.

Для «більшовиків» властивий апріориський підхід в оцінюванні вчинків людей, соціальної й особистої поведінки — «істинність» якого-небудь судження, погляди, ін. оцінюється виходячи з відповідності апріорі визначеному «єдино вірному» вченню (напр., марксизму), його спрямованості на яку-небудь апріорі поставлену мету (досягнення комуністичної формації, соціальної революції). У радянській ідеології 1920-х — 30-х рр. була поширена концепція класової моралі, відповідно до якої етично значимими слід було вважати лише вчинки, вчинені в інтересах диктатури робітничого класу й т.п.

До початку XX ст. серед російських і українських марксистів не було істотних розходжень у поглядах на пробле­ми держави і права. їх поєднувало безкомпромісне протистоян­ня царському самодержавству, капіталізму, прагнення присто­сувати марксистські ідеї до конкретних російських умов, об´єднати пролетарів під марксистські прапори і підготувати ре­волюцію. Ці завдання формулювала у своїй програмі Російська соціал-демократична робітнича партія, що проголосила в 1898 р. створення загальноросійської марксистської партії. Але вже че­рез п´ять років у РСДРП відбувся розкол на більшовиків (при­хильників В. Леніна) і меншовиків (прихильників Г. Плеханова, західноєвропейської соціал-демократії). Ленінська партія «нового типу» відкидала шлях реформ, «буржуазного» конституціоналіз­му, парламентаризму, взявши курс на соціалістичну революцію. Більшовизм, ленінізм, які не так давно звалися «марксизмом XX століття», справедливіше назвати «російським марксизмом XX століття», адже їх ідеологія ґрунтувалася на марксизмі, який В. Ленін і його послідовники-більшовики намагалися пристосу­вати до російських умов, нових політичних реалій початку сто­ліття. Виходячи з цих умов, вождь більшовиків і розвивав марк­систські положення про державу, владу, політику, право.

Спорідненість з нацизмом

Деякі дослідники вказують на деякий ступінь спорідненості більшовизму та нацизму. Так, мета обох ідеологій — розбудова ідеального суспільства шляхом викорінення джерела зла. Для більшовиків, злом була приватна власність і власники. Однак, оскільки зло не зникає після ліквідації власників як класу, носіями зла стають всі люди «розбещені духом капіталізму». У другому випадку носіями зла є так звані «нижчі раси»[5].

І нацизм, і більшовизм обґрунтовують свою легітимність спираючись на авторитет науки. Вони претендують на перевиховання людства і створення нової людини. Обидві ідеології проголошують прагнення добра: нацизм — німецькому народові, більшовизм — усьому людству