72. Політико-правові вчення слов’янофілів і западників

Слов'янофі́льство — світоглядно-ідеологічна і суспільно-політична течія в Росії у 1840 — 1870 рр., яка на противагу російській орієнтації на Західну Європу (так званих «західників») перейшла на шлях російського панславізму, ідеалізувала все, що російське, протиставляла Росію Заходові, православ'я («єдина правдива християнська релігія») — католицизмові, московські звичаї — європейським, вихваляла минувшину й суспільний лад Московської держави (зокрема допетровської доби), а також общину, артілі тощо.

Російські слов'янофіли (О. Хом'яков, Іван Кірєєвський, Петро Кірєєвський, Іван Аксаков, Констянтин Аксаков, Ю. Самарін, І. Беляєв та інші) виступали за скасування кріпацтва та обороняли деякі демократичні свободи, але були прихильниками державного і національного централізму в Російській імперії. Вважали, що Росія повинна стати на чолі й керувати всіма слов'янськими народами, і були проти позитивного вирішення українського і навіть польського питань.

Російське слов'янофільство майже не мало впливу серед українців.

Одним з провідних слов'янофілів Чехії був Едвард Єлінек.

У 1840-1850-х роках в російській суспільній і філософській думці з'явилися два напрями — слов'янофіли, які стали говорити про «особливий шлях Росії» і «західники», які наполягали на необхідності для Росії йти шляхом західної цивілізації, особливо в області суспільного устрою, цивільного життя, культури. Погляди слов'янофілів склалися в ідейних суперечках, що загострилися після надрукування «Філософського листа» Чаадаєва. Слов'янофіли виступали з обґрунтуванням самобутнього шляху історичного розвитку Росії, принципово відмінного від шляху західноєвропейського. Самобутність Росії, на думку слов'янофілів, у відсутності в її історії класової боротьби, в російській поземельній громаді і артілях, у православ'ї як єдино істинному християнстві.

Головну роль у виробленні поглядів слов'янофілів зіграли літератори, поети і вчені Хомяков, Кирієвський, Аксаков, Самарін. Видними слов'янофілами були Кошелєв, Валуєв, Чижов, Бєляєв, Гільфердінг, Ламанський, Черкаський. Близькими до слов'янофілами у суспільно-ідейних позиціях були письменники Даль, Островський, Григор'єв, Тютчев, Язиков. Значний внесок у погляди слов'янофілів внесли історики й мовознавці Ф. Буслаєв, Бодянський, Григорович.

Через цензурні перепони слов'янофіли довгий час не мали постійного друкованого органу, друкувалися переважно в журналі «Москвитянин». Після деякого пом'якшення цензури в кінці 1850-х вони видавали журнал «Русская беседа», «Сельское благоустройство» та газети «Молва» і «Парус».

Ідеалізуючи патріархальність і принципи традиціоналізму, слов'янофіли розуміли народ у дусі консервативного романтизму. У той же час слов'янофіли закликали інтелігенцію до зближення з народом, до вивчення його життя і побуту, культури та мови. Ідеї слов'янофілів своєрідно переломилися у релігійно-філософських концепціях кінця XIX — початку XX століття (Соловйов, Бердяєв, Булгаков, Карсавін, Флоренський та ін.)

Западники, Західники, Західництво — напрямок російської антифеодальної громадської думки 1840-х років, що протистояв слов'янофілам. Первісною організаційною базою західників були Московські літературні салони. Ідейні суперечки в московських салонах зображені Герценим в «Минулому і думах». У московський гурток західників входили Герцен, Грановський, Огарьов, Боткін, Кетчер, Корш, Кавелін та інші. Тісний зв'язок з гуртком мав Бєлінський, що жив у Петербурзі, до західників відносився також Іван Тургенєв.

До загальних рис ідеології західників відносяться неприйняття феодально-кріпосницьких порядків в економіці, політиці й культурі; вимога соціально-економічних реформ за західним зразком. Представники західників вважали можливим встановити буржуазно-демократичний лад мирним шляхом — за допомогою освіти і пропаганди сформувати громадську думку і змусити монархію на буржуазні реформи; вони високо оцінювали перетворення Петра I.

Західники виступали за подолання соціальної та економічної відсталості Росії не на базі розвитку самобутніх елементів культури (як пропонували слов'янофіли), а за рахунок досвіду Європи, котра пішла вперед. Вони акцентували увагу не на розбіжностях Росії і Заходу, а на загальному в їхній історичній та культурній долі.

У середині 1840-х років в середовищі західників стався принциповий розкол — після диспуту Герцена з Грановським західники розділилося на ліберальне (Анненков, Грановський, Кавелін та інші) і революційно-демократичне крило (Герцен, Огарьов, Бєлінський). Розбіжності стосувалися ставлення до релігії (Грановський і Корш відстоювали догмат про безсмертя душі, демократи і Боткін виступали з позицій атеїзму і матеріалізму) і питання про методи реформ і пореформеного розвитку Росії (демократи висували ідеї революційної боротьби і побудови соціалізму). Ці розбіжності були перенесені і в сферу естетики і філософії.

На філософські пошуки західників зробили вплив: на ранніх етапах — Шиллер, Гегель, Шеллінг; пізніше Фейєрбах, Конт і Сен-Сімон.

У пореформений час, в умовах капіталістичного розвитку західництво як особливий напрямок у суспільній думці перестав існувати.

Погляди західників отримали розвиток в російській ліберальній думці кінця XIX — початку XX століття.