48. Політико-правове вчення Шарля-Луї Монтеск’є.

Шарль-Луї де Монтеск'є (1689–1755) — французький правник, філософ, письменник і політичний мислитель. Написав твір „Про дух законів“ (1748), що справив величезний вплив на політичну думку в Європі та Америці. Є одним з авторів теорії розподілу влади в [[Держава|державі]- згідно з якою виконавчу гілку влади очолює Король(Президент). Його правові і політичні погляди викладені у таких працях, як «Персидські листи» (1721), «Роздуми про причини величі та падіння римлян» (1734), «Про дух законів» (1748) Монтескйьо, а також Жан-Жак Руссо і Джон Локк заклали ідеологію сучасних форм представницької демократії.

Відштовхуючись від проблеми політичної свободи вирішує питання про устрій влади. Політична свобода існує лише в країнах, як правило, помірних, у яких не зловживають владою. Тим часом, віковий досвід підтверджує, що всяка людина, що має владу, схильна до зловживання нею.

Просвітителі, у тому числі і Монтеск’є, виходили з договірної теорії, твердили, що політичний лад твориться не потойбічними силами, а людьми і в інтересах людей. Люди зрозуміли, що поза державою вони не зможуть нормально існувати і розвиватися, і тому віддали перевагу державі. Будучи представником правого крила просвітителів, Монтеск’є не вірив у сили і здібності народних мас, він залишав за трудящими порівняно обмежені функції в суспільно-політичному житті. Однак він вважав, що державна влада існує для народу і відповідає характеру народу.

Монтеск’є досліджує три основних форми державної влади: республіку, монархію і деспотію.

Республіка - це правління, у якому верховна влада повністю чи частково знаходиться в руках народу.Монархія - влада однієї людини, здійснювана за допомогою законів.Деспотія - державний лад, що цілком підкоряється сваволі однієї особи, яка ігнорує будь-які закони.

Аналізуючи республіканський порядок, Монтеск’є виступає на захист загального виборчого права. Він доводить, що народ може вибирати гідних керівників і контролювати їх. Разом з тим він проти того, щоб вихідці з народу обиралися на керівні посади. Він бачить головний порок республіки в тому, що нею керують народні маси, які діють “за примхою серця, а не по велінню розуму”. Він надавав перевагу розумному монарху, який спирається на закони.

49. Політико-правові погляди Жан-Жака Руссо.

Французький філософ-просвітник, письменник, композитор (1712-1778). 18 століття. У своїх працях «Міркування про походження і причини нерівності між людьми» (1755), «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762) та інші гостро критикував феодально-абсолютистський лад, закликав до боротьби проти деспотизму. Ідеалізуючи первісне суспільство, Руссо протиставляв сучасний йому суспільний лад щасливому життю в так званому «природному стані», коли всі люди були, на його думку, рівними й вільними. Причину виникнення нерівності вбачав у приватній власності, проте не виступав за цілковиту її ліквідацію, а висунув утопічну теорію зрівняльного розподілу приватної власності як засіб знищення поділу суспільства на багатих і бідних. Водночас, саме в економіці Руссо вбачав основу розвитку суспільства.

Будучи прихильником договірної теорії походження держави, Руссо вважав, що внаслідок змови між багатими державна влада узаконила приватну власність, узурпувала природні права народу, і висловив думку, що народ має право розірвати цей договір, тобто повстати, повалити владу, яка існує, й встановити народний суверенітет.

Взірцем держави Жан-Жак Руссо вважав невелику республіку і мріяв перетворити сучасні йому держави на своєрідну федерацію невеликих республік.

Погляди Руссо відіграли важливу роль в ідеологічній підготовці Великої французької революції 1789—1799 років; справили вплив на передових тогочасних і пізніших мислителів, у тому числі українських, серед яких Григорій Сковорода, Ян Козельський та інші.

50. Політико –правові ідеї Чезаре Беккаріа.

Італійський юрист і публіцист, проповідник ідей буржуазії періоду її боротьби з феодалізмом (.1738—1794)

В трактаті «Про злочини і покарання» (1764) Беккаріа піддав різкій критиці кримінальне право та судові порядки феодальних держав, виступав проти поліцейської сваволі, застосування тортур і формальної системи доказів інквізиції.

Беккаріа обґрунтовував необхідність додержання законності, визначення покарання відповідно до злочину. Його працю високо цінили сучасники-просвітителі (Вольтер, Дідро) і вона мала великий вплив на погляди юристів 19 століття.

51 Ідеологія просвітницького абсолютизму. Семион Полоцький. Епохою Просвітництва чи Століттям розуму, як правило, називають період історії Європи між «Славетною революцією» 1688 р. в Англії та революцією 1789-1799 р.р. у Франції. У цей час відбулися радикальні зміни у філософії і світогляді європейців, пов’язані з боротьбою буржуазії та народних мас проти абсолютизму та феодалізму. Просвітництво залишило помітний слід у науці, літературі, мистецтві, політиці («просвітницький абсолютизм»), але головним чином – в історії суспільно-політичної думки та суспільного руху.

Просвітництво охопило майже всі країни, інтелектуали-просвітителі суттєво відрізнялися один від одного філософськими концепціями, методами пізнання, політичними поглядами, соціальним статусом і родом діяльності. Різнодумство просвітителів породжувало атмосферу постійної дискусії, в якій відшліфовувалися сучасні концепції прав людини і громадянина, громадянського суспільства і плюралістичної демократії, правової держави і розподілу влади, ринкової економіки та етики індивідуалізму. Просвітителі не були абстрактними філософами. Вони займалися суспільною діяльністю, вважаючи, що в такий спосіб зможуть впливати на думку громадян і політику урядів. Майже всі вони були відомі як письменники, публіцисти, університетські викладачі або політичні діячі. Цих людей об’єднувало служіння єдиним ідеалам і цілям, таким, як свобода, добробут і щастя людей, мир, ненасилля, віротерпимість, вільнодумство, неприйняття усталених догм і влади авторитетів.

Просвітителі критикували абсолютну владу монарха, стано-вий устрій, обмеження особистісних прав і свобод, релігійні забобони і неосвіченість. Вони відкривали людині нове розуміння сенсу життя, тому їх і називали просвітителями.

У великій кількості почали виникати університети, наукові товариства та інші подібні установи. Це, у свою чергу, призвело до бурхливого розвитку науки й філософії. Філософія Просвітництва та швидкий розвиток нових галузей промисловості дали потужний імпульс нау-ковій думці, у результаті чого була зроблена більшість наукових відкриттів та винаходів.

Серед видатних представників епохи Просвітництва Дж. Локк, Шарль Луї Монтескйо, Жан Жак Руссо, Франсуа Марі Арус Вольтер.

Семион Полоцький(1629-1680) – білоруський мислитель. Його ідеї: світ створений богом; існує два "начало" (матеріальне-чотири стихії, із яких виникають всі інщі речі і духовне).Соціально-політичні ідеї: сильна держава з освіченим монархом. В суспільстві на повинно бути ьдуже багатих та дуже бідних.

Володіючи багатобічними знаннями й інтересами, він виявляв собою тип універсального просвітителя, усеохопного діяча. При дворі Олексія Михайловича Симеон Полоцький дістав визнання як мудрійший «філософ». Він брав участь у справах державної важливості, зокрема в роботі церковного собору 1666—1667 рр, на основі матеріалів і постанов собору склав книгу «Жезл правління», видану у 1667 році. Симеон Полоцький займався вихованням і освітою царських дітей — майбутніх царя Федора і царівни-правительки Софії, прищепив їм любов до віршування.

52. Політичні ідеї Феофана Прокоповича.

Український і російський письменник, церковний діяч (1681— 1736). Свою державно-правову теорію він виклав у декількох творах, серед яких "Слово про владу й честь царську", "Слова й промови повчальні, похвальні й поздоровні", "Правда волі монаршої у визначенні спадкоємця держави своєї".

Суть розробленої теорії просвітницького абсолютизму полягала в обґрунтуванні пріоритету світської влади, підпорядкуванні церкви державі, секуляризації, тобто перетворення церковних і монастирських маєтностей у світські. Модифікуючи теорію природного права і суспільного договору, пристосовуючи її до умов України, Росії, Феофан Прокопович орієнтується на інтереси купців, мануфактурників, дворянства, а інтереси народу інтерпретує. За теорією просвітницького абсолютизму монарх – це верховний носій державної влади, ставиться над усіма громадянами, а його дії спрямовані на загальну користь. Зрозуміло, що теорії просвітницького абсолютизму визнавала верховним носієм державної влади лише освіченого, мудрого властителя. Освіта і розвиток наук розглядалися як основа історичного процесу, сили держави і добробуту народу.