35. Гуманізм епохи Відродження. Політико-правові ідеї Реформації

Відродження і Реформація - найбільші й найзнаменніші події пізнього західноєвропейського середньовіччя. І хоча вони належали до епохи феодалізму, але за соціально-історичною сутністю пред­ставляли антифеодальні, ранньобуржуазні явища, хоча за деякими показниками дух буржуазності як такий перевершили, завдяки чому набули життя зразки культури, що стали основою всього подальшо­го розвитку цивілізації людства.

Термін «Відродження», введений десь у середині XVI ст., спер­шу означав факт воскресіння, відновлення в духовній культурі тих видатних досягнень античної цивілізації, що були втрачені в епоху середньовіччя.

Передумовою та основою Відродження був гуманізм - праг­нення вчених, філософів, політиків замінити традиційне для серед­ньовічної схоластики дослідження текстів Біблії й творів отців церкви вивченням людини, її психології та моралі. Представники гуманізму протиставляли церковно-схоластичній вченості світські науки і освіту, які вивчали людину, її відносини з іншими людьми, спираючись при цьому на досвід, раціоналістичні оцінки й виснов­ки. Гуманісти стверджували, що місце людини в суспільстві має визначатися заслугами індивіда, набутими лише власною діяльніс­тю, і не повинно залежати від будь-яких інших факторів, безпосе­редньо не пов'язаних з цією діяльністю (походження, станової на­лежності, майнових благ і т. ін.).

Великий внесок зробило Відродження у формування світського раціоналістичного світогляду, вироблення справді наукової мето­дології вивчення природи і суспільства, зокрема й методології аналізу держави, політики, права. Предметом дослідження став об'єктивний світ, закономірності його руху, а описання й пояснен­ня цих закономірностей вимагає застосування надійних знарядь дослідження, таких як відчуття й розум. За їхньої допомоги вчені Відродження розраховували досягти істини.

Вже в ХГУ-ХУ ст. слово «Реформація» фігурува­ло в тодішніх ідеологів, які виражали за його допомоги думку про необхідність удосконалювати, покращувати церкву, світські по­рядки, правові інститути та ін.

Реформації, як і Відродженню, були властиві моменти зламу феодальних і виникнення капіталістичних відносин, посилення авторитету буржуазних прошарків суспільства, критики офіцій­ної церкви й перебудови релігійних вчень, серйозного зрушення в бік секуляризації суспільної свідомості (звільнення від релігій­них пут).

Надзвичайно важливим чинником було винайдення книгодру­кування. Перші друковані книги, що з'явилися в середині 60-х ро­ків XV ст., започаткували духовну революцію в Європі, стали підставою Реформації. Реформаторська література надихала саму духовну революцію, сприяла утвердженню реформаторської сві­домості вірян. Останні завдяки книгодрукуванню отримали не тільки Святе Письмо рідною мовою, а й полемічну літературу, яка переконала їх у слушності тез, висунутих реформаторами. Тому реформаційний рух швидко прогресував.

У першій половині XVI ст. в Західній Європі розгорнувся ши­рокий суспільний рух, антифеодальний за соціально-економічною і політичною сутністю, релігійний за ідеологічною формою. Цей рух дістав назву Реформації, оскільки його найближчими цілями були «виправлення» офіційної доктрини римо-католицької церкви, зміна церковної організації, перебудова взаємовідносин церкви й держави. Головним вогнищем європейської Реформації стала Ні­меччина.

Вождем бюргерської Реформації був Мартін Лютер (1483— 1546). Саме він сформулював ті релігійно-політичні гасла, які спер­шу надихнули і згуртували в Німеччині практично всіх прихиль­ників Реформації.

Спершу Лютер виступив досить різко проти церкви, папи, священиків. Церква, на його думку, не є єдиним посередником між Богом і людиною. А спасіння людини не залежить від церковних таїнств, обрядів і жертв на користь церкви, а досягається безпосе­редньо, чистою вірою в Святе Письмо, у Слово Боже, як воно є в Євангелії. Тому його вчення називалося євангельським.

Реформація сприяла створенню світської суверенної держави. Але обгрунтування, дане цьому Лютером, мало цілком релігійний характер. Бог, писав Лютер, створив два царства: Боже і світське. І зробив він це через двоїсту природу людини, що є водночас і ду­ховною, і тілесною.

Держава, за вченням Лютера, повинна піклуватися про зовніш­ні відносини і внутрішні порядки, вирішувати світські конфлікти, боротися з проявами зла. Особи, які здійснюють ці функції, воло­діють владою, їхня влада над оточенням основується на насильни­цькому штучному пануванні.

Лютер вважав вищим законом і кращим зако­нодавцем розум.

Дещо іншим шляхом пішла народна реформація, очолена Томасом Мюниером (близько 1490-1525), який надав реформа­торському рухові характер відкритої безкомпромісної боротьби проти всяких феодальних порядків, гнобительської влади князів, засилля церкви.

Вождь селянської війни в Німеччині вважав, що весь світ по­винен зазнати такого потрясіння, в результаті якого зверхників над народом буде скинуто з трону правління. Але скинути гнобителів не можна, покладаючись лише на Бога. Тут потрібні люди, які во­лодіють мечем. Поки світські й духовні правителі грубою силою придушують селян, іншого виходу немає. І майбутній устрій, за­хищаючись, теж буде вимушений вдаватися до меча.

Мюнцер, будучи революціонером, не вирішував у деталях форми державного устрою, але вважав, що простий народ стане в ньому джерелом і суб'єктом політичної влади. І все ж у поглядах Мюнцера були й республіканські ідеї. Зокрема, він чітко сформу­лював вимогу забезпечити охорону основ держави, визначення напрямку державної політики і постійний контроль над нею сами­ми народними масами.