26.Пол!тичн! та правов! !де!. Середньов!чних єресей.

Християнство вже від початку виникнення вимушено було вести вперту боротьбу з різними опозиційними течіями і рухами. Найбільш поширеними і небезпечними для раннього християнства течіями були: Гностицизм, маніхейство, монтаністи та ін. Представники цих течій, виражаючи інтереси простих громадян, виступали проти єпископів, пресвітерів, дияконів, які претендували на привілейоване становище в релігійній громаді (церкві), вимагали відновлення початкової демократичної організації громади, повернення церкви до її початкового стану. Названі течії були прообразом середньовічних опозиційних рухів, з якими церква, та й держава, вели вперту боротьбу. Течії, опозиційні або просто ворожі офіційному віровченню, дістали назву єресі.

За формальною ознакою єресь є рухом релігійним і належить до історії церкви. Але за сутністю вона (єресь) являє собою протест не тільки проти панівної церкви, а й проти всього феодального ладу. Це пояснювалося тим, як уже було відзначено, що церква в той час була найвищим узагальненням і найвищою санкцією феодального ладу. За цих умов загальні нападки на церкву були одночасно нападками й на феодальну державу.

Поширення єретичних рухів у Західній Європі припало на початок XI ст. Це було зумовлено, з одного боку, встановленням зв´язків зі Сходом, звідки до Європи проникали ворожі католицизмові вчення (в 1054 р. християнська церква переділилася на східну православну і західну католицьку). З іншого боку, поширення єретичних рухів у Західній Європі зумовлювалось ослабленням католицької церкви через запеклу боротьбу між нею та світською владою.

Передумовою виникнення єретичних рухів став розвиток у Західній Європі антифеодальних елементів, тісно пов´язаних із розвитком міст, торгівлі, появою міського плебсу, міських соціальних низів і зростанням їхньої участі в громадянському й політичному житті.

Найбільше поширились єретичні рухи в країнах і містах з найбільш розвиненою економікою та культурою. Міста в цих країнах стали вогнищами єресей, впливаючи на навколишнє сільське населення.

Першим великим єретичним рухом, який мав європейський резонанс, було богомильство (від імені священика Богомила). Філософську основу вчення богомилів становило вчення про боротьбу добра і зла у світі. Ці два начала уособлювались ним у Бо-зі та дияволі. Доброму Богові Христу протистоїть злий диявол, якому теж належать усі царства світу. Богомили твердили, що ніхто не може одночасно служити цим двом началам. Не можна служити і Богові, і момоні (багатству). З цього випливає, що диявол - це багатство.

Богомили вказували шлях подолання зла. Людина може спастися, але їй необхідно вдатися до найсуворішого аскетизму, відмовитися від споживання м´яса, шлюбних відносин, занять звичайною фізичною працею. Бідність проголошувалася богомилами вищою доброчинністю і необхідною умовою становлення праведної людини. Ось чому вони виступали проти багатства, феодальних порядків, називаючи їх диявольськими.

Богомили засуджували православне духовенство за негідний християнської віри спосіб життя, гонитву за земними благами, не веліли рабам працювати на своїх панів.

Особливу проблему для католицької церкви становила єресь вальденсів, послідовників П´єра Вальдо. Вальденси вирізнялися суворою дисципліною, а також повагою до керівників своїх братств. Повстаючи проти громіздкої церковної бюрократії, вальденси визнавали тільки ступені єпископа, священика і диякона. Вони категорично виступали проти смертної кари, проголошуючи, зокрема, що суди чи власті не можуть засуджувати до смерті, не скоюючи гріха.

Сумніваючись у можливості очищення від гріхів після земного життя, вальденси водночас фанатично дотримувалися текстів Святого Письма, ставлячи під сумнів усю подальшу літературу святих отців.

Розглянувши стисло вчення лише деяких найголовніших видів середньовічних єресей, можна дійти висновку, що всі вони вимагали відновлення ранньохристиянської рівності у відносинах між членами релігійної громади, а також визнання цієї рівності і для громадянських відносин. Зрівняння дворянства з селянами, міських патриціїв з плебеями, скасування панщини, оброків, податків, привілеїв і майнових відмінностей - ось ті практичні висновки, яких доходили ідеологи богомилів, вальденсів, катарів та інших єретичних рухів із вчення раннього християнства.

Середньовічні єресі становили небезпеку як для церкви, так і для світської влади. Тому не дивно, що і Папа, і світські власті вживали рішучих заходів для їх придушення. З цією метою церква розробила низку теорій, як ідеологічну зброю проти єретиків, а також утворила монаший орден домініканців. У 1233 р. Папа Григорій IX заснував інквізицію, яка боролася не тільки зі звичайною єрессю, а й із чаклунами й відьмами.

Домініканці стали інквізиторами та блискуче впоралися з цим завданням, проявляючи виняткову жорстокість до всіх противників католицизму. Результатом посилених переслідувань єретиків, масового фізичного їх знищення стало те, що єретичні рухи почали слабшати.

Вже у другій половині XIV - на початку XV ст. в ряді країн знову спалахнули великі повстання селян, трудового населення міст проти феодалів, іще більшого розмаху набули єресі. У загальному потоці опозиційних єретичних рухів чітко вирізнилися дві самостійні течії: бюргерська і селянсько-плебейська єресі.

Бюргерська єресь, або єресь міст, вважалась офіційною єрессю середньовіччя, була спрямована головно проти багатства і політичного становища церков.

Видатним представником бюргерської єресі був доктор богослов´я і професор Оксфордського університету в Англії Джон Вікліф, який дав теоретичне обґрунтування постанові англійського парламенту про заборону апеляції до Папи на судові рішення духовних осіб, а також про скасування щорічної данини Папі. Водночас він заперечував усю католицьку церковну ієрархію, визнавав лише священика і диякона. Главою церкви в Англії мав бути король, із повноваженнями заміщати вакантні єпископські посади.

Дж. Вікліф вимагав заборонити церкві володіти матеріальними багатствами, провадити фінансові операції, торгувати індульгенціями. Гонитва священиків за матеріальними благами, писав він, є причиною їх морального падіння.

Ще більшого розмаху набув у XV ст. єретичний рух у Чехії, де він був спрямований не тільки проти римо-католицької церкви, а й проти феодалів, а також проти засилля німецьких феодалів у Чехії. Очолив цей рух чеський патріот, професор Празького університету Ян Гус. У своїх виступах він сміливо викривав Папу, духовенство і міську аристократію, звинувачуючи їх у жадобі та прагненні захопити великі багатства. Причину всіх ґанджів духовенства Ян Гус убачав у тому, що церква володіє великою земельною власністю і зосередила в руках великі багатства, тож пропонував відчуження церковних земель на користь держави.

Вчення єретичних рухів вплинули на подальший розвиток політичної думки в країнах Західної Європи.