Тема 6. Українські землі у складі російської та австро-угорської імперій. Капіталістична еволюція україни, її особливості

Соціально-економічний розвиток України у першій половині ХІХ ст.

Початок ХІХ ст. ознаменувався спробами уряду Олександра І реформувати внутрішнє життя російської імперії. Підтверджувалася „Жалувана грамота дворянству”, колишні колегії замінювалися міністерствами (1802). Тривала уніфікація управлінської системи. У 1802 р. уряд ліквідував величезну Малоросійську губернію і натомість утворив Чернігівську і Полтавську. Новоросійську губернію було поділено на Катеринославську, Таврійську та Миколаївську (з 1803 р. Херсонську). У 1828 р. вони увійшли до складу Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства. Щоб ослабити позиції польської шляхти після повстання 1830 р., царський уряд у 1832 р. утворив Київське генерал-губернаторство у складі Київської, Волинської і Подільської губерній. Через три роки Слобідсько-Українську губернію реформовано в Харківську. Вся територія України була поділена на дев’ять губерній, які в незмінному вигляді проіснували до початку ХХ ст. Губернії поділялися на повіти.

Реформування адміністративної системи країни мало на меті посилити владу центру над окраїнами, ліквідувати їхні національні особливості та русифікувати неросійське населення. Цей процес супроводжувався розростанням адміністративно-чиновницького апарату й посиленням контролю над внутрішнім життям.

Україна тяжко переживала спробу уряду перекласти тягар утримання армії виключно на плечі селянства. З цією метою голова управління військових справ Олексій Аракчеєв почав із 1817 р. насаджувати військові поселення. До 1825 р. у Слобідсько-Українській, катеринославській і Херсонській губерніях власті розмістили 16 кінних і 3 піхотних полки. З’явилися вони також у Київській та Подільських губерніях. Україна наповнилась довічними солдатами. Військовий статут регламентував усе життя поселенців – військову службу, роботу в полі, особистий час, родинні відносини, у тому числі й одруження. Однак деспотизм, муштра, жорстока експлуатація перетворили поселенців із вірних слуг на непримиренних ворогів режиму. Повстання бузьких поселенців у 1817 р., чугуївських – у 1819 р., шебелинських – у 1829 р. та інші стали пересторогою для царського уряду. Тому уряд у 1857 р. мусив ліквідувати військові поселення, а поселенців перевести до розряду державних селян.

На початку ХІХ ст. найчисельнішу верству селянства становили кріпаки. Їхнє становище у порівнянні з попередніми роками погіршувалося. Обезземелювання доповнювалося збільшенням різноманітних повинностей і податків. Найтяжчою формою податків залишалася панщина. Хоч царський уряд і обмежував її трьома днями на тиждень, але поміщики навчилися обминати закон. Вони давали кріпакам такі „уроки”, які вимагали значно більшого часу для виконання. Панщина надовго відривала селянина від власного господарства. Але доводячи селянські господарства до жебрацького стану, поміщики тим самим підривали економіку й своїх маєтків.

Російський уряд зробив спробу вийти з цього становища. У 1803 р. був виданий закон про так званих „вільних хліборобів”. За ним поміщикам дозволялось звільняти селян за викуп із землею. Однак бажаючих звільнити кріпаків виявилося мало.

Доведені до відчаю селяни тікали на Південь, Кубань, Дон і там оголошували себе вільними людьми. Основним районом компактного проживання українців стала Кубань.

Чисельність поміщицьких селян на 1858 р. зменшилося до 49,9% усього селянства. Найбільше їх було на Правобережжі. Царський уряд усіляко намагався уніфікувати вільні верстви сільського населення до стану державних селян. До них належали козаки, військові, обивателі, однодвірці та інші. Кількість державних селян до 1858 р. досягла 50,1% всього селянства. Вони мали значно ширші права, ніж поміщицькі. На початку століття власті були змушені припинити передавання державних селян у приватну власність. У 1801 р. уряд дозволив їм купувати землю.

Існувала невелика група удільних селян, які належали царські родині. Вони зосереджувалися переважно на Слобожанщині, Лівобережжі та Катеринославщині. За своїм соціальним становищем удільні селяни наближалися до поміщицьких. Крім інших платежів вони щороку сплачували певну суму на утримання царської сім’ї. Тільки в 1858 – 1859 рр. уряд відмінив їхню кріпосну залежність.

Сільське господарство перебувало в неоднозначному становищі. З одного боку розширювалися посівні площі. Цей процес відбувався за рахунок південного регіону, де вони протягом першої половини ХІХ ст. збільшились у 25 разів. Удосконалювалися технологія обробітку ґрунтів і знаряддя праці, господарства втягувались у товарно-грошові відносини. З іншого боку, селянські господарства центральних районів України економічно занепадали. Це проявлялося насамперед в обезземелюванні поміщицьких селян, наділи яких все більше переходили у власність поміщиків. Перед реформою 1861 р. розміри полів селян вже не могли задовольнити потреби кріпаків.

Погіршувалась економічна спроможність державних селян. Вони були змушені продавати свої землі. Особливо цей процес активно проходив серед козаків. Їхні господарства також не доходили до розміру прожиткового мінімуму у 5 десятин. Державні селяни розорювалися, не могли сплачувати податки. Щоб стягнути борги, казна продавала майно, хліб, худобу боржників, віддавала їх на роботи місцевим багатіям, здавала в рекрути.

Основним заняттям українського селянства залишалося зернове землеробство.

Товарно-грошові відносини швидко вторгалися в поміщицькі господарства або руйнуючи їх, або змушуючи пристосовуватися до нових умов.

Виробничі відносини між поміщиками та кріпаками вступили у стадію кризи.

Антикріпосницький рух

Криза кріпосного господарства, що розгорталася в умовах зростання промисловості, торгівлі, класового розшарування, проявилася і в посиленні прагнення селянства до незалежності. Реальним свідченням цього стала зростаюча класова боротьба на селі.

Протягом 1800 – 1860 рр. в Україні сталося близько 2400 виступів селян. За своїм характером ця боротьба була антифеодальною, спрямованою на знищення кріпосницького ладу. Протест селян проявлявся у різних формах – від скарг на поміщиків і урядовців, підпалів, порубок лісу, потрав поміщицьких посівів до масових втеч і великих повстань.

Досить поширеним було подання скарг до урядових установ і адресованих особисто цареві.

Не діставши справедливого вирішення скарги, селяни відмовлялись виконувати панщину, підпалювали маєтки, розправлялися з кріпосниками, сподіваючись, що після цього вони стануть вільними. Особливо масового характеру набрали підпали у 30-х – 50-х рр. на Правобережжі.

Селяни масово втікали від кріпацтва на Південь України. Царський уряд вживав чимало репресивних заходів, посилював покарання селян за втечі та бродяжництво.

Особливе місце посідали відкриті масові виступи селян проти гнобителів. Протягом довгого часу (з 1811 по 1826 р.) відмовлялися виконувати повинності жителя с. Підвисокого Уманського повіту. Найвідомішим ватажком повсталих селян у 1813-1835р. став Устим Кармалюк. Народився у с. Головчинцях Подільської губернії у 1797 р. у селянській сім’ї. 1812 р. за бунтарські дії був відданий поміщиком Пигловським у солдати. У 1813 разом з Д. Хроном утік з уланського полку у Кам’янці-Подільському. Повернувся в рідні місця. 1814 р. очолив рух проти російської адміністрації та дворянства. 1830-1835 селянський рух під проводом К. охопив все Поділля, суміжні з ним р-ни Бессарабії та Київщини. У повстанському русі брали участь бл. 20 тис. чоловік. Протягом 23 років боротьби повстанські загони на чалі з Кармалюком здійснили понад тис. нападів на поміщицькі маєтки. Захоплені у поміщиків гроші і майно роздавали селянській бідноті. Для боротьби з повстанцями рос. уряд у листопаді 1833 р. створив т. зв. Галузинецьку комісію. Кармалюка 4 рази заарештовували, засуджували до каторжних робіт і засилали до Сибіру. Але кожного разу він втікав, повертався на Поділля й знову очолював повстанський рух. У жовтні 1835 був убитий із засідки шляхтичем Рутковським. Образ народного месника відобразили у своїй творчості М. Старицький, М. Вовчок та ін.

Наймасовішим виступом селян у середині ХІХ ст. стала Київська козаччина. Її початок спонукав царський Маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення для участі у Кримській війні. Серед людей поширилася чутка про волю для тих, хто запишеться у козаки й візьме участь у воєнних діях. Багато кріпаків кинули панську роботу й ватагами переходили від села до села, підбурюючи один одного до більш рішучих дій. Вони чіплялися до попів, мордували їх, вимагаючи зачитати царську грамоту про волю. У русі взяло участь понад 180 тис. чол. Заворушення розпочалося з Київщини й поширювалося на інші українські землі. Царський уряд кинув на його придушення війська. Криваві сутички відбулися в містечках Корсунь, Таганча, а також у селах Бикова Гребля й Березна. З обох сторін були вбиті й поранені, й повстання захлинулося.

Не встигло завмерти відлуння Київської козаччини, як збурилося сільське населення Катеринославщини й Херсонщини. Під впливом чуток про заклики царського уряду переселятися до Криму маса людей навесні 1856 р. рушила в „похід у Таврію за волею”. 75 тис. чоловік цілими селами знялися з насиджених місць і подалися на Південь у пошуках кращої долі. Дорогою мігранти розганяли невеликі загони поліції. Тільки регулярні війська після кількох кровопролитних сутичок розігнали волелюбців і змусили їх повернутися назад.

На боротьбу за свої права піднімалися й робітники промислових підприємств. Вони скаржилися властям на погані умови роботи, тікали, підпалювали майстерні або відмовлялися виконувати роботи. Виступи робітників відбулися в друкарні Києво-Печерської лаври (1805), на Луганському ливарному заводі (1817-1835), Писарівській мануфактурі на Харківщині (1817), Машівський суконній мануфактурі (1823). Тільки з допомогою військової сили підприємці припинили стихійні виступи робітників, навели лад у приміщеннях і відновили роботу підприємств.

Незважаючи на поразки розрізнених селянських виступів, їх розгортання протягом першої половини ХІХ ст. і особливо грізні повстання в роки Кримської війни змусили царський уряд поставити на порядок денний питання про скасування кріпосного права в Росії.

Політизація національного руху в першій половині ХІХ ст.

Після Вітчизняної війни 1812 р. активізувалася діяльність масонських лож. Поряд із завданням духовного самовдосконалення масони прагнули вдосконалити суспільство, зробити його „корисним і приємним для всіх”. Такі настрої були опозиційними соціальній політиці царизму.

Кількість масонських організацій збільшувалася. З 1817 р. в Одесі стала діяти організація „Понт Євксинський” на чолі з першою особою краю генерал-губернатором графом Олександром Ланжероном. Головний масон мав глибоку європейську освіту, брав участь у війні Сполучених штатів за незалежність, бачив відсталість Росії від передових країн світу й не міг не ратувати за визволення кріпаків з соціальної неволі. До складу ложі входило щонайменше 70 осіб – військові, чиновники, поміщики. Певного національного забарвлення масонським зібранням надавали відомі діячі національного відродження Іван Котляревський, який служив у той час у війську в Одесі, та ректор Рішельєвського ліцею Іван Орлай. В іншій одеській масонській ложі „Три царства природи” національні сили представляли онуки останнього гетьмана України Кирило і Петро Розумовські. На засіданнях лож обговорювалися й політичні питання. Про це властям донесли, це стало відомо масонам і ложі саморозпустилися.

Чіткіше національне забарвлення мала діяльність київської масонської ложі „З’єднаних слов’ян” (1818-1822). У ній основну роль відігравала польська інтелігенція, що проявилось і в масонському символі. По хресту йшов напис польською мовою: „Єдність Слов’янська”. Ідея Слов’янської єдності була близькою інтелігенції інших національностей, тому в організацію вступило багато українців і росіян. Всього у ложі було 80 чоловік. Основною темою масонських зібрань була ідея національного визволення слов’янських народів, які страждали під владою Австрійської та Російської імперій.

Зате полтавська масонська ложа „Любов до істини” (1818-1819) основний наголос робила на національні проблеми України. Керівником ложі був Михайло Новиков, небіж російського просвітителя Миколи Новикова. В організації було понад 20 осіб. Серед них виділялися Іван Котляревський, Григорій Тарнавський та інші. Чутки про ложу дійшли до Петербурга, і цар Олександр І закрив її особистим наказом.

Поступово частина масонів переходила від пасивної до дієвої опозиції царизму. Так, зокрема, зробила частина членів полтавської ложі. На її базі у 1821 р. утворилося таємне „Малоросійське товариство”, душею якого був предводитель дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василь Лукашевич. Як і багато його сучасників, Лукашевич поділяв ідеї французької буржуазної революції. Однодумцями Лукашевича стали поміщики і чиновники Олександр Величко, Петро Капніст, Іван Котляревський, Семен Кочубей і Василь Тарнавський. Товариство діяло за умов посиленої активності поліцейських властей після виходу царського указу 1822 р. про закриття всіх масонських організацій на території Російської імперії. Збираючись у різних місцях, члени товариства виступали за пропаганду традицій і славних сторінок минулого України.

Лукашевич і його однодумці відстоювали ідеї державної незалежності України. „Малоросійське товариство” справило помітний вплив на пробудження національної свідомості.

Діяльність декабристів в Україні

Вітчизняна війна 1812 р. національне відродження в Росії революціонізували частину офіцерського корпусу російської армії. Розчарувавшись у власних сподіваннях на офіційне реформування Росії за західноєвропейським зразком, група армійських офіцерів поставила своїм завданням силою встановити в Росії конституційний лад. Причому серед офіцерства не було єдності щодо методів досягнення поставленої мети, внутрішнього устрою майбутньої держави і ставлення до національних окраїн. Це явище в суспільних рухах неминуче, і саме воно негативно позначилося на декабристському русі.

Перша відома нам опозиційна царизму організація офіцерів виникла в Кам’янці-Подільському під назвою „Залізні персні” (1815-1816). Організатор товариства майор Володимир Раєвський дотримувався антикріпосницьких і республіканських поглядів на майбутнє Росії. Цю ідею підтримувало й кілька офіцерів місцевого гарнізону. Однак поширення волелюбних ідей серед офіцерства ставало небезпечним, і організація саморозпустилася.

Подібні настрої пробуджували думки офіцерів у інших місцевостях Російської імперії. У 1816 р. у Петербурзі виникла офіцерська таємна організація „Союз порятунку”. Вона налічувала близько 30 осіб і становила за мету з допомогою військової сили здійснити державний переворот, встановити в Росії конституційну монархію і скасувати кріпосне право. Проте коли наприкінці 1817 р. стало питання про фізичне знищення царя Олександра І, то поміркована частина офіцерів відкололася від організації і та розпалася.

Радикально настроєні члени „Союзу порятунку” створили іншу таємну організацію – „Союз благоденства” (1818 – 1821). Її очолювала так звана Корінна управа (дума), що складалася з 29 осіб. До центрального керівного органу входили Олександр і Микита Муравйови, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли, Павло Пестель, Михайло Орлов, Іван Якушкін, Сергій Трубецькой та ін. Корінній управі підпорядковувалися місцеві управи в Петербурзі, Москві, Кишиневі, Тульчині, Полтаві та ін. гарнізонних містах. До товариства вступило понад 200 офіцерів, чиновників, представників творчої інтелігенції.

Активно діяла Тульчинська управа загальною чисельністю близько 30 чол. Її очолював ад’ютант головнокомандуючого Другою армією полковник Павло Пестель. Він брав участь ще в діяльності „Союзу порятунку”, був основним автором його статуту і вирізнявся глибокими революційними переконаннями. Управа координувала дії місцевих осередків, створених активними діячами руху в Кам’янці, Києві, Яготині. Хомутці, Обухівці.

Основним напрямом діяльності „Союзу Благоденства” була пропаганда ідей повалення монархії, прийняття конституції й встановлення республіканської форми правління. Ставилося завдання перетворити державу із захисника інтересів окремих станів на гаранта громадського порятунку й добробуту всіх громадян. Трирічна робота „Союзу благоденства” не дала бажаних результатів у здійсненні програми й здійсненні стратегічної мети. У союзі посилились відцентрові тенденції, а також суперечності між радикально та помірковано настроєними його членами.

У березні 1821 р. „Союз благоденства” почав розпадатися. Члени Тульчинської управи на своєму засіданні проголосили створення Південного товариства з центром у Тульчині. Керівним органом стала Директорія на чолі з Пестелем і Олександром Юшневським. Для координації дій з іншими членами товариства до її складу було введено Микиту Муравйова. У свою чергу восени 1822 р. члени Північного товариства обрали свій керівний орган – Думу – в складі Микити Муравйова (голова), Сергія Трубецького і Євгена Оболенського (члени). Обидва товариства швидко розвивалися. На 1825 р. чисельність Північного товариства зросла до 105 членів, а Південного – до 101. Активними діячами Північного товариства стали Михайло Лунін, Іван Пущин, Микола Бестужев, Петро Каховський, Кіндрат Рилєєв, Олександр Якубович та ін., Південного – Сергій Волконський, Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, Михайло Бестужев-Рюмін, Олександр і Йосип Поджіо та ін. Обидва товариства мали спільну мету – шляхом військового перевороту повалити самодержавний лад і ліквідувати кріпосне право. Але щодо майбутнього устрою держави погляди революціонерів розділилися. Це чітко виявилося в Ії програмних документах.

Учасники Київського з’їзду 1823-1824 рр. схвалили написану Пестелем програму „Руська правда”. Вона передбачала ліквідацію кріпацтва, перетворення усіх селян на громадян з однаковими політичними правами, недоторканість приватної власності та особистої свободи громадян, поділ землі на приватну й громадську та право громадян на отримання наділу з громадського фонду для занять сільським господарством, обмеження поміщицького землеволодіння 5 тис. десятин. Росія мала стати республікою з поділом власті на законодавчу (Народне віче), виконавчу (Державна дума) і наглядальну (Верховний собор). В національному плані програми містила як прогресивні, так і консервативні положення. Вона визнавала право на самовизначення лише для польського народу й відмовляла в ньому українському та іншим народам Російської імперії. Проголошувалася месіанська роль росіян у співжитті з іншими народами в межах однієї держави.

Дещо інший підхід до вирішення національної проблеми мала таємна організація „Товариство об’єднаних слов’ян”, утворена в 1823 р. у Новограді-Волинському братами офіцерами Андрієм і Петром Борисовими, за активною участю польського шляхтича Юліана Люблінського. Поступово чисельність товариства зросла до 60 осіб. У програмних документах товариства „Правила об’єднаних слов’ян” та „Клятва об’єднаних слов’ян” ставилася мета боротьби проти самодержавства, кріпацтва і деспотизму. Передбачалося визволення слов’янських народів і створення федеративного союзу держав у складі Росії, Польщі, Молдавії, Валахії, Сербії, Далмації, Моравії та ін. країн. Однак Україна в планах товариства не фігурувала як об’єкт майбутньої федерації народів. У вересні 1825 р. Товариство об’єднаннях слов’ян об’єдналося з Південним товариством.

З ініціативи Пестеля, Бестужева-Рюміна та Муравйова-Апостола з 1823 р. розпочалося зближення Південного товариства з Патріотичним товариством (1821 – 1826) польських революціонерів. Його керівник Валерій Лукасінський, а також Маврицій Мохнацький, Северин Крижанівський та ін. ставили головним завданням відновлення державної незалежності Польщі. До її складу мала ввійти і більшість українських земель. В угоді 1824 р. про спільні дії поляки зобов’язувалися підняти повстання у Варшаві й заарештувати намісника царя Костянтина Павловича.

З програмними документами Південного товариства дисонували положення проекту „Конституції” Північного товариства, складеного Муравйовим. Він передбачав встановлення конституційної монархії й федеративного устрою майбутньої держави. Планувалося утворити Українську й Чорноморську федерації з центром у Харкові і Києві.

Україна була обрана місцем державного перевороту. „Південне” та „Північне” товариства узгодили час спільного виступу – літо 1826 р. (час перебування Олександра І на військових маневрах). У листопаді 1825 р. цар несподівано захворів і за загадкових обставин помер у Таганрозі. 14 грудня 1825 р. у день присяги військ та Сенату Миколі І члени Північного товариства організували повстання. План передбачав захоплення Зимового палацу та арешт царської сім’ї, оволодіння Петропавловською фортецею, встановлення контролю над Сенатом та сенаторами.

Але сенатори присягнули імператорові рано-вранці і роз’їхалися по домівках. Загони Якубовича та Булатова не наважилися штурмувати Зимовий палац та Петропавловську фортецю. Повстання на Сенатській площі таким чином вже не мало значення. Серед повстанців не було єдності, й до вечора повстання було придушене.

Напередодні повстання у Петербурзі був заарештований Пестель. Незважаючи на це повстання в Україні почалося 29 грудня 1825 р., коли кілька офіцерів з Чернігівського полку визволили з-під арешту Муравйова-Апостола. Того ж дня до повсталих приєдналась рота з сусіднього села Ковалівки. Наступного дня повстанці увійшли до Василькова, приєднали до себе ще три роти й оволоділи штабом полку. Полк рушив на Білу Церкву. 3 січня 1826 р. полк наштовхнувся на каральний загін, який гарматним вогнем розсіяв повсталих. Розгром довершила кавалерійська атака карателів.

Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. Півроку тривало слідство, яким керував сам Микола І. До смертної кари було засуджено п’ятьох найактивніших декабристів: Павла Пестеля, Кіндрата Рилєєва, Сергія Муравйова-Апостола, Михайла Бестужева-Рюміна і Петра Каховського. 13 липня 1826 р. їх повісили у Петропавлівський фортеці. 137 офіцерів повсталих полків було засуджено на каторгу до Сибіру або заслано на Кавказ, де тривала війна з горцями.

Причини поразок декабристів. Ізольованість дій декабристів, відсутність підтримки народних мас, нерішучість дворян, які очолювали повстання.

Польський визвольний рух

Як ми знаємо, польське патріотичне товариство стало союзником Південного товариства декабристів. Поразка їхнього повстання мала тяжкі наслідки й для польського визвольного руху: Патріотичне товариство було розгромлене, а його учасники заарештовані і заслані. Однак царизму не вдалося припинити польський визвольний рух. Демократичні сили очолив відомий учений і революціонер Йоахим Лелевель – професор Віленського і Варшавського університетів з 1819 по 1824 р.

Під час польського визвольного повстання 1830 – 1831 рр. відновилась діяльність очолюваного Лелевелем Патріотичного товариства, програма якого передбачала національне визволення Польщі, повалення самодержавства, скасування кріпацтва. Боротьба велася під гаслом: „За нашу і вашу свободу!”, тобто свободу польського й російського народів, поневолених самодержавством.

За пропозицією Лелевеля польський сейм звернувся до населення Правобережної України із закликом до повстання. Туди було послано кавалерійський полк генерала Дверницького. Однак загального повстання правобережна шляхта підняти не змогла, а її окремі загони зазнавали поразки від царських військ. Корпус Дверницького у квітні 1831 р. перейшов австрійський кордон, де був роззброєний. Найзначніші сили повстанців очолив відставний генерал Колишко. У травні 1831 р. на поділлі його військо зазнало поразки. Українське селянство, пригноблене польськими поміщиками, не підтримало повстання, вважаючи його панською справою.

Тисячі повстанців, рятуючись від розправи царського уряду, втекли за кордон. Лелевель очолив прогресивні сили емігрантів.

У 30-х роках на Україні діяло кілька таємних організацій польських революціонерів. Найзначнішим було товариство „Співдружність польського народу” (1835-1839), центр якого спочатку перебував у Львові, а потім перемістився у с. Лісов на Волині. Товариство очолював соратник Лелевеля Шимон Конарський. У 1835 р. він таємно прибув на Україну й приєднав до „Співдружності польського народу” місцеві організації – „Товариство, створене для блага людства і вітчизни”, яке діяло на Волині, гурток студентів Київського університету на чолі з учителем Петром Боровським і „Демократичне товариство” (Одеса), яким керував купець Гнат Млодецький.

Ідейні та організаційні засади „Співдружності польського народу” викладалися в статуті під двома девізами: „Через народ для народу” і „Свобода, рівність, братерство”. Перший девіз означав орієнтацію на участь народу в революції та суспільних реформах, а другий запозичено від Великої французької революції. Головними напрямами діяльності товариства визначалися повалення деспотизму, відновлення самостійності Польщі, внутрішні реформи суспільного ладу. Товариство готувало сили для збройного повстання проти царського самодержавства.

Царському уряду вдалося викрити і розгромити товариство. Шимона Конарського засудили до смертної кари. Репресій зазнав і Київський університет: на початку 1839 р. його закрили, студентів і викладачів звільнили. Лише восени університет відновив роботу, але під урядовим наглядом.

Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, літературним (або культурницьким) та політичним. На першому фольклорно-етнографічному етапі невеличкі групи вчених з метою підтвердження самобутності свого народу збирають та вивчають історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам’ятки. Змістом другого літературного, або ж культурницького етапу, є відродження мови народу, боротьба за сферу її вжитку, особливо в літературі і освіті. Третій, політичний етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їхніх політичних організацій, усвідомленням національних сил, появою та зміцненням їх політичних організацій, усвідомленням їх національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення. Національно-культурні процеси в Україні вписуються до цієї триетапної схеми.

Наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер 9національної, культурної, духовної, мовної) буття народу після їх занепаду.

Наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні й публікації історичних джерел та пам’яток історичної думки. Виданні журналів і альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України.

Попри всі вади названих історичних творів (описовість, компілятивність, фрагментарність), ці праці свідчили про появу двох прогресивних тенденцій – розширення джерельної бази та початок активного осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії. Копітка праця істориків-аматорів XVIII ст. підготувала появу в першій половині ХІХ ст. двох самобутніх, оригінальних історичних творів. Це „Історія Русів” анонімного автора та працю Д. Бантиш-Каменського „Історія Малої Росії”.

У 1777 р. виходом у світ у Петербурзі „Опису весільних українських обрядів” Калиновського було фактично започатковано українську етнографію. Фундатором української фольклористики став М. Цертелєв, який видав збірку „Опыт собрания старинных малороссийских песней” (1819). Продовжувачем справи М. Цертелєва став майбутній ректор Київського університету М. Максимович, який видав цілу серію збірок українського фольклору „Малоросійські пісні” (1827), „Українські народні пісні” (1834), „Збірник малоросійських пісень” (1849).

На початку ХІХ ст. з’явилася перша друкована граматика української мови – „Граматика малорусского наречия” (1818) О. Павловського. У 1823 р. вийшов словник української мови, складений Войцеховичем. У 1834 р. видатний харківський славіст І. Срезневський опублікував статтю „Взгляд на памятники украинской народной словесності”. Її лейтмотивом була теза про те, що українська мова – не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє. Своєрідним підтвердженням його слів стала творчість родоначальника української літератури І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка. У 1840 р. вийшла перша збірка Шевченка „Кобзар”.

У 30-х роках змінюються акценти у внутрішній політиці російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих основ – самодержавства, православ’я, народності. Поява пропагандистського гасла „народності” означало посилення русифікаторської політики та новий наступ на права національних меншин. У цьому контексті й слід оцінювати й сприймати факт виникнення в 1848 р. у Києві української політичної організації – Кирило-Мефодіївського братства (товариства).

Засновниками К.–М. Братства стали В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков. У роботі братства активну роль брав Т. Шевченко. Основні програмні положення організації сформульовані у „Книзі буття українського народу” і „Статуті Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія”. Характерною рисою цього об’єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов’янських просветителів. Сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства.

„Книга буття українського народу” – це синтезна модель перебудови суспільного життя, в якій була зроблена спроба врахувати релігійні, соціальні й національні фактори. Концепція кирило-мефодіївців містила: 1) створення демократичної федерації християнських слов’янських республік; 2) знищення царизму та скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження у суспільстві демократичних прав і свобод; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов’янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма далеко виходила за межі власне української проблематики. Саме українському народові відводилася місія визволителя росіян від їхнього деспотизму, а поляків – від аристократизму, роль об’єднувача і спасителя всіх слов’янських народів.

Програмні документи товариства народжувалися у дискусіях. Навіть вибравши компромісний варіант суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися в питанні про шляхи її реалізації. Розбіжності у поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (Білозерський, Костомаров, Куліш) – до революційних форм (Андрузький, Гулак, Шевченко).

Навесні 1847 р. після доносу студента Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите. На початку слідства офіційна влада не бачила в братстві серйозної загрози для самодержавства. Але глибше вивчення творів Шевченка та документів братства змінили думку про нього. Власті побачили чітку антимонархічну спрямованість, прагнення радикальним шляхом досягти соціального визволення, обґрунтування права українського народу на власну державність і демократію. Через це усі члени організації без усякого суду потрапили у заслання.

Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії (кінець XVIII – перша половина ХІХ ст.)

Адміністративно-політичний устрій західноукраїнських земель. Внаслідок першого 1772 р. та третього 1795 р. поділів Польщі Галичина, а згідно Константинопольської австро-турецької конвенції 1775 р. і Буковина увійшли до складу багатонаціональної Австрійської імперії, під владою якої у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Таким чином, Габсбурги стали володарями великої частини України площею понад 70 тис. кв. Км з населенням понад 2,5 млн. чоловік, у тому числі 2 млн. українців.

Галичина разом із частиною польських земель була виділена в окремий край – „королівство Галіції і Лодомерії” з центром у Львові. Королівство складалося з 19 округів, 12 з яких становили українську східну Галичину. 1786 р. на правах окремого округу до Галичини була приєднана Буковина з центром у Чернівцях. Закарпаття, як і раніше входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва.

Адміністративний апарат в королівстві очолював губернатор, в округах – старости. На місцях адміністративні й судово-поліційські функції здійснювали поміщики або спеціально утримувані ними, але затверджувані старостами мандатори. Містами управляли магістрати, склад яких також затверджувався урядовими органами.

Допоміжним органом крайової адміністрації був становий сейм, до якого входили представники магнатів, шляхти, духовенства та міщанства. На Закарпатті адміністрацію в комітатах очолювали жупани, періодично скликались збори дворянства.

Соціально-економічний розвиток краю. Підкорення західноукраїнських земель Австрією призвело до змін в економічному, політичному і соціальному розвитку. Хронологічно воно співпало з початком реформ у дусі просвіченого абсолютизму, здійснюваних Марією-Терезою та Йосифом ІІ у 70 – 80-х рр. XVIIІ ст. Однак ліквідація найвідсталіших форм експлуатації відповідала лише інтересам найзаможнішого селянства. Аграрні реформи не поліпшили становища основної маси малоземельної та безземельної бідноти.

У 1779 р. Марія-Тереза видала патент (імператорський наказ), у якому вимагала від поміщиків поводити себе з селянами по-людськи. Її спадкоємець Йосиф ІІ у 1782 р. своїм патентом скасував особисту залежність селян від поміщиків, надав їм право обирати професію без згоди пана, одружуватися, переселятися, передавати майно у спадщину. 1784 р. сільським громадам було надано право самоврядування, 1786 р. запроваджено триденну панщину.

Серйозні зміни відбулися й у релігійній сфері: по-перше, церква підпорядковувалася державі, по-друге, змінився статус священиків – вони стали державними службовцями, по-третє, 1773 р. було ліквідовано орден єзуїтів, по-четверте, цісарським патентом 1781 р. покладено край дискримінації некатолицьких конфесій і зрівняно в правах католицьку, протестантську та греко-католицьку церкви.

Модернізація суспільства вимагала серйозних змін у галузі освіти. У цій сфері короновані реформатори, спираючись на ідеї просвіченого абсолютизму, проголосили загальну середню освіту, створили в містах і селах цілу мережу навчальних закладів, перевели шкільну освіту на державний кошт. 1784 р. відкрили на місці закритої єзуїтської академії Львівський університет. Дозволили початковій школі користуватися рідною мовою.

Після смерті Йосифа ІІ його наступники згорнули реформи й відмовилися від модернізації. Поміщики розпочали відновлення втрачених позицій в аграрному секторі. Вони захоплювали селянські землі, збільшували повинності, насамперед панщину.

Посилення експлуатації кріпацької праці спричинило деградацію та розорення селянських господарств. Але і фільварково-панщинні господарства не вписувалися у нові ринкові відносини, деградували й занепадали.

Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток сільського господарства, але й промислового виробництва. Ситуація ускладнювалася і колоніальною політикою Австрійської імперії, суть якої полягала у перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту й джерело сировини й дешевої робочої сили. Це призвело до того, що в середині ХІХ ст. виробництво промислової продукції на душу населення в західноукраїнських землях було у 5 разів нижчим, ніж у чеських та німецьких землях імперії.

Дії австрійського уряду, спрямовані на посилення експлуатації селян, підвищення експлуатації їхньої праці у комбінації зі сваволею поміщиків зумовлювали зростання соціального напруження в суспільстві.

Антифеодальна боротьба на західноукраїнських землях

У Північній Буковині одним з найбільш масових і активних був виступ селян Русько-Довгопольської дільниці у 1843 -1844 рр., очолений селянином Лук’яном Кобилицею (1812-1851). 1839 р. обраний селянами уповноваженим, якому доручалося відстоювати громадські інтереси. Проте звернення Л. Кобилиці та інших уповноважених в державні установи щодо утисків православного українського населення залишалися без наслідків. 1943-1844 р. Кобилиця очолив виступи селян 22 громад, які рішуче відмовилися відробляти панщину, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимоги відкриття українських шкіл, вільного користування лісами і пасовиськами, зажадали переведення їх на становище державних селян. У березні 1844 р. повстання було придушено за допомогою урядових військ, а кобилицю заарештовано і ув’язнено. Під час революції 1848-49 рр. в Австрійській імперії селяни Буковини обрали Кобилицю депутатом парламенту. В парламенті К. виступив за надання політ. Автономії Буковині і приєднання її до Галичини, вимагав скасування кріпацтва і передачу селянам землі без викупу. В листопаді 1848 р. на багатолюдних зборах у Вижниці закликав селян до повстання. Сел. Виступи під. Кер. К. тривали до літа 1849 р. У квітні 1850 р. К. був заарештований. Після катувань в ув’язненні тяжко захворів. Його заслали у м. Гура-Гумора (Румунія), де він і помер.

Особливо великий резонанс викликало селянське повстання в Галичині 1846 р. Почавшись після поразки польського повстання в лютому 1846 р., воно охопило головним чином Західну Галичину та частково Сяноцький та Самборський округи Східної Галичини. Селяни організовувались у збройні загони, громили панські двори та виловлювали польських повстанців-шляхтичів, припиняли виконання повинностей. Лише запровадженням надзвичайного стану та застосуванням військової сили владі вдалося опанувати становищем. Але навесні та влітку 1846 р. уже понад 150 громад знову відмовилося виконувати панщину.

Селянський рух тримав панівний клас і правлячі кола у стані постійної тривоги та змушував їх іти на певні компроміси. У 1836 р. Угорський сейм прийняв так званий урбаріальний закон, згідно з яким селяни одержали право непорушного користування наділами, вільного відходу від поміщика за умови погашення усіх повинностей, податків і боргів. Після селянського повстання 1846 р. законом від 13 квітня в Галичині було скасовано роботи за примусовим наймом („літні допоміжні дні”), гужову повинність, спрощено процедуру оскарження дій поміщиків. Циркуляри 1946 р. розширили права селян щодо земельних наділів, передбачали часткове зменшення панщини.

На кінець 40-х років гострота соціальних антагонізмів досягла критичної межі. Потрібні були радикальні зміни.

Національне відродження .

Специфіка національного відродження в цьому регіоні полягала в тому, що основними носіями української національної ідеї було духовенство. У 1816 р. з ініціативи священика І. Могильницького у Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація – „Товариство священиків”, навколо якого гуртувалося патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення в початкову школу української мови. З-під пера його учасників вийшли перші граматики української мови – І. Могильницького (1822), Й. Лозинського (1833), Й. Левицького (1834). Крім того, І. Могильницький написав науковий трактат польською мовою „Розвідка про руську мову” (1829), в якому обстоював ідею самобутності української мови, вказував на її відмінність від польської та російської.

На початку 30-х років ХІХ ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання „Руська трійця”. Його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866) та Я. Головацький (1814-1888), які активно виступили на захист рідної української мови.

Перебуваючи під впливом ідейних віянь романтизму, національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Бантиш-Каменський), етнографів (Максимович) та літераторів (Котляревський) з Наддніпрянської України, члени „Руської трійці” своє головне завдання вбачали у піднесенні авторитету та статусу української мови, розширенні сфери її впливу, прагненні „підняти дух народний, просвітити народ”, максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записниками в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували у багатьох містечках та селах Галичини, Буковини й Закарпаття. Наслідком цих експедицій стали численні добірки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а також знання реального становища українського народу під іноземним гнітом.

Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник власних поезій та перекладів „Син Русі” (1833), в якому вже досить чітко пролунали заклики до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком „Руської трійці став підготовлений до друку збірник „Зоря”, який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Лейтмотивом збірки було засудження іноземного панування, уславлення визвольної боротьби народу, оспівування народних ватажків Б. Хмельницького та С. Наливайка. Прозвучав у збірці й заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Слід зазначити, що видання цієї книги було заборонено і Віденською, і Львівською цензурою.

Для молодих авторів розпочався період переслідувань, обшуків, доносів, звинувачень. Проте гуртківці не припинили активної діяльності. Вони прочитали водночас у трьох церквах Львова лекції українською мовою. Гуртківці енергійно виступали проти латинізації письменства, підтримували повернення української мови у побут інтелігенції. У !836 р. М. Шашкевич підготував підручник для молодших школярів – „Читанку”, написаний живою розмовною укр. Мовою (термін „читанка” належить М. Шашкевичу).

Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ „Русалка Дністровая”. І хоча ідеї визволення прозвучали у ній із значно меншою силою, ніж у „Зорі”, лише 200 екземплярів цієї збірки потрапили до рук читачів, решта була конфіскована. Це був новаторський твір, написаний живою народною мовою, фонетичним правописом, „гражданським” шрифтом. Це робило збірку близькою і зрозумілою широким народним верствам. Зміст „Русалки Дністрової” визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу та заклик до її відновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності.

„Русалка Дністровая” стала підсумком ідейних шукань та своєрідним піком діяльності „Руської трійці”. Незабаром це об’єднання розпадається. Переслідуваний світською та церковною владою на 32-му році життя помирає М. Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич, який починає пропагувати ідею польсько-українського союзу під верховенством Польщі. Довше всіх обстоював ідеї „Руської трійці” Я. Головацький. Але згодом він приєднується до москвофілів і в 1867 р. емігрує до Росії.

Революція 1848 – 1849 р. Наприкінці першої половини ХІХ ст. Австрійська імперія була змушена повернутися до політики реформування. На початку 1848 р. в ряді європейських країн розпочалися буржуазні й буржуазно-демократичні революції. Їх полум’я охопило й Австрійську імперію. 13 березня спалахнуло народне повстання у Відні. Імператор Фердинанд І був змушений декларувати буржуазно-демократичні свободи та пообіцяти конституцію.

З початком революції широкого розмаху набрав національно-визвольний рух у слов’янських провінціях. Побоюючись повторення подій 1846 р., уряд 17 квітня 1848 р. оголосив про скасування феодальної залежності селян і панщини в Східній Галичині. Скасування кріпацтва відбулося майже на п’ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії. Суть реформи зводилася фактично до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами вартості кріпосних повинностей поміщикам.

Формально селяни зберігали за собою землі, якими вони користувалися до реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були виділені найкращі землі, а частина селянських – відрізана. Селянська реформа загострила проблему так званих сервітутів, тобто лісів і пасовищ, за користування якими у пореформений період селяни мусили сплачувати визначену поміщиком ціну. На практиці це означало, що юридично свободний селянин потрапляв в економічне кріпацтво. Суттєво підривала селянське господарство і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей. Щорічні селянські платежі за „визволення” у Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі. Показово, що навіть у цьому питанні виявлялася імперська дискримінація: галицький селянин сплачував суму у три рази більшу, ніж чеський, і у п’ять разів більшу, ніж німецький.

Однак скасування вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав сприяли перетворенню селянства на самостійну політичну силу.

Під впливом революції 1848-1849 рр. зазнала змін вся суспільна організація держави. Імператор проголосив демократичні свободи та проголосив конституцію. Ці радикальні зрушення пожвавили суспільний рух на західноукраїнських землях. Першими виявили активність польські буржуазно-ліберальні кола, які у квітні 1848 р. проголосили утворення у Львові Центральної ради народової. Головна мета цієї організації полягала у відновленні Польщі в кордонах 1772 р. та наданні їй статусу автономної провінції у складі Австрійської імперії. Таке рішення позбавляло прав українське населення на вільний самостійний національний розвиток.

Пожвавлення революційного руху, пробудження національної свідомості, непоступливість у національному питанні діячів Центральної ради народової прискорили процес консолідації українських патріотичних сил, і вже в травні 1848 р. у Львові виникає перша русько-українська організація – Головна Руська Рада, на чолі якої спочатку стояв Григорій Яхимович, а згодом Михайло Куземський.

Це патріотичне об’єднання видало маніфест, у якому було сформульовано політичну платформу організації:

• вказувалося на те, що українці Галичини й Наддніпрянщини є єдиним народом;

• підкреслювалося, що пращури українців мали свою державність, культуру, право, мову, були народом, який „рівнявся славі найзаможнішим народам Європи”;

• висувалася ідея поділу Галичини на дві провінції – польську й українську з окремими адміністраціями;

• ставили питання про розширення сфери вжитку української мови, про зрівняння у правах уніатського духовенства з католицьким; про дозвіл українцям обіймати всі державні посади.

Маніфест закінчувався лаконічним патріотичним гаслом: „Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом!” Рішучі вимоги українців зустріли активну протидію з польської сторони. Поляки на противагу українській організації ініціювали створення полонофільського комітету – Руського собору. Що стосується офіційних властей, то вони відкинули політичні вимоги українців, але пішли на значні поступки у культурній сфері. Відчувши послаблення, українська громада активізує свою діяльність. Виявами цієї активності було видання першої у Львові газети українською мовою – „Зорі Галицької” (1848 – 1852), скликання з’їзду діячів науки і культури – „Собор руських учених” (1848), заснування культурно-освітнього товариства „Галицько-Руська матиця” з метою видання книжок для народу (1848), відкриття у Львові Народного дому з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом (1848), створення у Львівському університеті кафедри української мови (1849).

У середині ХІХ ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному в липні 1848 р. австрійському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них – селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, розглядали різні аспекти національних відносин (зокрема, подали петицію, що містила вимогу поділу Галичини на польську та українську частини).

Але революційна хвиля досить швидко пішла на спад. Почався наступ реакції: консервативні сили намагалися відвоювати втрачені позиції. Вже в березні 1849 р. було розпущено парламент, невдовзі скасовано конституцію. У 1851 р. була розпущена Головна Руська Рада.

Скасування кріпацтва в Російській імперії

Матеріальне становище населення було незадовільним через майже безперервну участь Росії у великих й малих війнах. Протягом ХІХ ст. Росія воювала 70 років, прибутки бюджету витрачалися на армію і флот, на мирні потреби не залишалося коштів.

Після поразки царської армії у Кримській війні 1853-1856 рр. у зв’язку з бурхливим зростанням селянських виступів нагальною потребою стало скасування кріпацтва. Кріпацтво сповільнювало темпи економічного розвитку. Уряд і цар добре розуміли необхідність проведення реформ, але були змушені зважати на ставлення до них дворянства – опори панівного ладу. Боротьба між урядом і дворянством тривалий час велася на рівні вироблення відповідних законопроектів. З початку 1857 р. їх підготовкою займався спеціальний Таємний комітет, з 1858 р. перейменований на Головний комітет у селянських справах. Через губернські комітети до вироблення законодавчих актів про скасування кріпацтва залучалося майже все дворянство. Існували різні, часто протилежні точки зору на розв’язання проблеми. В Україні їх представляли Григорій Галаган, послідовний противник кріпацтва, та Михайло Позен, захисник панівного ладу. Більшість дворян розуміла необхідність скасування кріпацтва, але при цьому намагалася залишити за собою землю й певну владу над селянами. Чимало поміщиків Правобережної України ратували за звільнення селян без землі. Інші пропонували звільнити з наділом, але за умови викупу землі і волі. Поміщики пропонували встановити такі малі наділи, що державна комісія мусила їх збільшити. Уряд балансував між кріпаками й кріпосниками.

Основні положення про скасування кріпацтва викладались у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. і „Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності”. У цих документах звільнення селян подавалося як благодійний, добровільний акт дворянства й уряду. За цими документами селяни становилися особисто вільними, проте право власності на землю залишалося за поміщиками. В користуванні селян залишалися садиба і польовий наділ, за який вони мусили відбувати панщину або платили оброк. Таке становище вважалось тимчасовим, протягом якого між селянином і поміщиком укладалась угода про викуп землі.

На кріпосних селян поширювалися економічні права, котрі визнавалися за вільними особами: купувати нерухомість, займатися торгівлею і промислами, заводити фабрики. Крім цього, селяни отримували право збиратися на сходи і обирати на три роки органи селянського самоврядування.

Проте разом із прогресивними моментами реформи, зберігався цілий ряд положень, за якими селянство залишалося нижчим станом з обмеженим правом пересування. Селяни отримували не безстрокові паспорти, а терміном лише на рік. Найсильнішим оплотом кріпосницьких традицій залишалося збереження великого поміщицького землеволодіння.

На відміну від інших селяни вважалися податним станом, мусили платити подушний податок і відбувати рекрутську повинність.

При проведенні реформи мали враховуватися насамперед інтереси поміщиків, і тільки в окремих випадках – селян. Це проявлялося у встановленні неоднакових розмірів селянських наділів. Там, де земля була родючою, вони були меншими, там де ні – більшими. Конкретні розміри селянських земель визначали місцеві положення. У Херсонській, Катеринославській, частково Таврійській губернії встановлювався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу. У Харківській і Чернігівській – від 1 до 4,5 дес. Поміщикам надавалося право відчужувати надлишки селянських наділів, якщо вони перевищували дореформені, насильно обмінювати свої угіддя, переносити селянські двори. Певна специфіка передбачалася при реалізації земельної реформи на Правобережжі. Згідно з „Місцевим положенням” правобережний селянин мав право одержати той розмір наділу, який закріплювали за ним „Інвентарні правила 1847 – 1848 рр.

Поміщикам за одержану землю платили не селяни, а казна п’ятивідсотковими державними банківськими білетами та викупними свідоцтвами. Переважно вони йшли на погашення боргів поміщицьких господарств. Селяни мали компенсувати державну позику протягом 49 років з відповідними річними відсотками.

З весни 1861 року 5,3 млн. українських селян дістали юридичну свободу, право займатися будь-яким ремеслом чи торгівлею. Але внаслідок реформ вони втратили 1 млн. десятин землі. Одержані наділи не могли забезпечити сім’ї навіть прожитковим мінімумом. Крім того, за землю треба було сплатити грабіжницькі викупні платежі. За одержану землю селянство України сплатило до 1906 р. 382 млн. карбованців при її ринковій ціні 128 млн.

Суттєвим наслідком реформи стало перетворення робочої сили на товар, що сприяло розвитку капіталістичних відносин.

Капіталістична модернізація в Російській імперії

У ХІХ ст. в Російській імперії проходить промисловий переворот – перехід від мануфактури до машинної індустрії, найхарактернішими ознаками якої є застосування у виробництві парових двигунів та системи машин і верстатів. Якщо у першій половині століття технологічні новації спостерігалися у винокурінні, цукровому, борошномельному, олійному виробництві, то у другій половині активно розвивалися такі галузі, як вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Наприклад, видобуток кам’яного вугілля до початку ХХ ст. збільшився у 116 разів і становив майже 70 / . Більшість металургійних заводів була побудована на кошти іноземців. Загалом ключові позиції в економіці регіону захопив бельгійський, французький, німецький та британський капітал. На початку ХХ ст. іноземним підприємцям належало понад 90 / акціонерного капіталу монополістичних об’єднань. Іноземці експлуатували дешеву працю місцевих робітників, а прибуток вивозили на батьківщину. Тільки Дж. Хьюз за 25 років своєї діяльності на Півдні України вивіз до Англії капітал у розмірі 25 млн. карбованців. Разом із синами він заснував робітниче поселення Юзівку, збудував 10 шахт та металургійний завод.

Умови життя та праці у робітників таких підприємств були жахливими. Система соціального захисту робітників знаходилася у зародковому стані.

Індустріалізація краю поклала початок екологічним проблемам: вирубувалися ліси, зникали представники флори та фауни, пересихали річки.

Розвиток транспорту.

Одну з найважливіших передумов індустріалізації господарства стала модернізація традиційних видів транспорту. Виникає новий вид перевезення людей і вантажів – залізничний. Першою почала працювати залізниця між Одесою і Балтою, відкрита у 1865 р. Майже одночасно будівництво велося в інших напрямках. До 80-х рр. ним займалися переважно іноземні акціонерні компанії. У 1869 р. стала до ладу Курсько-Харківсько-Азовська залізниця. Наступного року вступила в дію Курсько-Київська, а ще через рік пішли перші поїзди по колії Київ – Одеса. У 1873 р. відкрився рух залізницею Київ – Брест. У 1875 р. встановилося залізничне сполучення між Лозовою і Севастополем, Києвом і Фастовом.

У зв’язку із загальною кризою і депресією 80-х – першої половини 90‑х рр. темпи залізничного будівництва уповільнилися. У 1884 р. почала працювати Катеринославська залізниця. Вона з’єднала Криворізький залізорудний район з Донецькою залізницею (відкрита 1879 р.).

Важливу роль відігравав водний транспорт. На Дніпро та його притоки припадав 91 / судноплавних шляхів України. Помітно збільшилась кількість пароплавів.

Виняткове значення в економіці України мав морський торговий флот. Через азово-чорноморські порти Україна підтримувала зв’язки з азійськими та європейськими країнами. Найбільшим портом стала Одеса. Через неї вивозилося багато різноманітної продукції, особливо пшениці. Тому Одесу стали називати „пшеничним містом”.

Гірничодобувна промисловість.

Протягом 60-80-х років в Україні завершився промисловий переворот. Цей процес чітко простежувався і в Донецькому гірничозаводському басейні. У перше пореформене десятиріччя в ньому переважали дрібні вугільні розробки місцевих поміщиків, козацької старшини й заможних селян. Зі своїми дрібними капіталами вони не могли підняти вугільну промисловість на той рівень, який би відповідав вимогам часу. Цю роль виконали акціонерні товариства із залученням іноземного капіталу. Протягом 1872-1899 р. у Донбасі з’явилося 20 великих кам’яновугільних акціонерних компаній. Прискорене видобування вугілля здійснювалося завдяки активному впровадженню парових машин. У Донбасі вироблялося 69/ загальнодержавного видобутку вугілля і вироблялося 100/ коксу.

Розпочалася розробка відомих раніше родовищ залізних, марганцевих та інших руд. Іноземці активно вкладали свої кошти у розвиток промисловості Катеринославської губернії. Видобуток залізної руди в районі Кривого Рога в 1900 р. становив 57/ відсотків загальнодержавного. Україна давала в 1899 р. 45/ загального видобутку марганцевої руди. Швидкими темпами розроблялися родовища марганцевої руди в Нікополі, ртуті і соди – в Донбасі, солі – в Катеринославській, Харківській і Херсонській губерніях.

Становлення металургійної промисловості.

Центр металургії перемістився з Полісся у Донбас і на Катеринославщину. Англійський капіталіст Джон Хьюз створив „новоросійське товариство кам’яновугільного, залізного, сталевого й рейкового виробництва”. Маючи значні пільги від держави, він досить швидко збудував крупний металургійний завод. Навколо нього незабаром з’явилося робітниче містечко Юзівка. У 1871 р. завод дав першу плавку чавуну. Згодом став виробляти залізо та сталь.

Машинобудування.

Капіталістичні реформи дали поштовх розвитку вітчизняного машинобудування. Майже всі великі машинобудівні заводи належали іноземцям. Завод Грієвза в Бердянську вважався одним з найбільших в Європі за випуском жниварок. У Києві в 90-х роках діяло 8 машинобудівних заводів.

Харківський паровозобудівний та Луганський машинобудівний заводи в 1900 р. випустили 233 паротяги, або 23,3/ їх загальноросійського виробництва. Одним з визнаних центрів суднобудування поступово ставав Херсон. У Києві в 1873 р. розпочалося будівництво майстерень „Акціонерного товариства пароплавства по Дніпру і його притоках”. З пуском у 1897 р. великого суднобудівного й судномеханічного заводу в Миколаєві там почав формуватися центр суднобудування.

Капіталізація харчової та легкої промисловості.

Після економічної кризи 1873 -1876 рр. досить швидкими темпами стала розвиватися цукрова промисловість. Головна заслуга в цьому належала місцевим підприємцям, які з метою концентрації капіталу для одержання великих прибутків об’єднувалися в акціонерні товариства. На їх базі в 1887 р. було створено синдикат цукрозаводчиків, що контролював виробництво і збут цукру в усій Україні. Найбільший вплив у ньому мали Бобринські, Браницькі, Береденко. Виробництво цукру до кінця століття збільшилося майже вп’ятеро. Україна в середині 90-х давала приблизно 84\ цукрової продукції.

Значні зрушення відбувалися в борошномельній промисловості. Парові млини приходили на зміну вітрякам і водяним млинам. Концентрація та капіталізація виробництва відбувалася у винокуренній промисловості. Розвивалося олійництво та тютюнова промисловість(Полтавська та Чернігівська губернії). Найменш розвиненою була легка промисловість. Значна кількість текстилю вироблялася в домашніх умовах. Виняток становив центр суконного виробництва в Клинцях Чернігівської губернії.

Розвиток міст.

Зросла кількість міських поселень у Донецько-Криворізькому промисловому регіоні. З’явились Юзівка, Камянське, Нижньодніпровськ, Нікополь, Кривий Ріг та ін. Розвивалися залізничні станції – Лозова, Ясинувата, Люботин, Бахмач, Коростень, Козятин, Жмеринка. За загальним переписом 1897 р. кількість українських міст залишалася майже незмінною – 130. за цей час скоротилася кількість невеликих містечок з населенням до 10 тис. чол., проте зросла кількість більших міст. Особливо швидкими темпами розвивалися промислові та торговельно-адміністративні центри. Населення Катеринослава становило 113 тис. чол., Харкова – майже 174 тис., Києва – 247,7 тис., Одеси - 403,8 тис. чол. Чисельність міських жителів становила в 1897 р. 13/ всього населення.

Розвивалося комунальне господарство. У великих містах забруковувалися центральні вулиці, здійснювалося їх озеленення, закладалися парки. Протягом 80-90-х років побудовані електростанції в Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі. У 1892 р. в Києві пущено перший в Росії трамвай. За ним пішли трамваї в Катеринославі, Житомирі, Єлисаветграді, Севастополі. В окремих містах вулиці стали освітлювати газовими або електричними ліхтарями. Будувалися водогони. На початку 80-х років запроваджується телефонний зв’язок в Одесі, дещо пізніше – в Києві, Харкові, Маріуполі.

Торгівля.

Активізувався внутрішній ринок. У 60 – 70-х роках була запроваджена кредитна система. У 1860 р. було засновано Державний банк. Він надавав позики торгівцям. Почали працювати Київський приватний комерційний банк, Харківський торговий банк, Одеський комерційний банк. Діяли товарні біржі.

Найбільшими на Лівобережжі були 4 Харківські ярмарки, Іллінський у Полтаві, 3 – у Ромнах, Воздвиженський у Королевці. На Правобережжі – Контрактовий у Києві, Петропавлівський у Ярмолинцях, Троїцькій у Балті. На Півдні – ярмарки у Катеринославі, Миколаєві, Каховці. Головною статтею експорту став хліб.

Демократичні реформи в Російській імперії

Скасування кріпацтва вимагало перетворень в інших сферах суспільного життя й розпочало серію реформ. У 1864 р. була проведена земська реформа. Вона передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління – земств. Земства контролювали місцеве господарство, народну освіту, медичне обслуговування, благоустрій, шляхи сполучення. В Україні земства не вводилися лише на Правобережжі, з остраху, що польські шляхтичі захоплять собі всю владу в регіоні.

Судова реформа 1864 р. ліквідувала становий характер судів, закритість судових засідань і залежність суддів від адміністрації. Суд став гласним, всестановим, змагальним (у судах з’явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного) Крім того, було засновано суд присяжних у карному судочинстві.

Реформа освіти 1864 р. запровадила єдину систему початкової, середньої та вищої освіти. „Положення про народні училища” 1864 р. запроваджувало єдину систему початкової освіти. До неї належали усі початкові школи, які підпорядковувалися Міністерству народної освіти. Серйозні зміни відбулися в середній школі. Згідно зі статутом 1864 р. встановлювалося 2 типи гімназій: класична (з викладанням латини і грецької мови) та реальна (без давніх мов і з переважанням природничих наук). Обидві мали семирічний термін навчання. Випускники класичних могли продовжити навчання в усіх вищих навчальних закладах, а реальних – тільки технічних і сільськогосподарських. Гімназії оголошувалися безстановими. Скасовувалися тілесні покарання. Реформи у галузі освіти відкрили для нижчих верств більший доступ до неї на всіх рівнях, включаючи університетський. Статут 1868 р. надав університетам більшу автономію.

Але незабаром уряд перейшов у наступ проти прогресивних нововведень. За статутом 1871 р. всі реальні гімназії ліквідовувалися. Основний наголос у викладанні робився на мови. Менше вивчалися природничі науки. У 1872 р. був обнародуваний статут реальних училищ – неповноцінної середньої школи з 6-7-річним терміном навчання.

Одночасно з лібералізацією освіти уряд посилив контроль за видавничою діяльністю. За новим цензурним законом 1865 р. цензурні установи передавалися з відання Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ.

Була удосконалена система міського управління. Згідно із законом 1870 р. у містах створювалися міські думи з числа обраних від міщан гласних. Право обрання надавалося особам від 25 років, власникам нерухомості та російським підданим і тим, хто не мав заборгованості з міських податків. За майновим цензом виборці поділялися на три курії. Виконавчим органом дум були міські управи.

Військова реформа 1864 р. запроваджувала поділ країни на військові округи. На території України створювалися Київський, Одеський та Харківський округи. У 1888 р. останній було ліквідовано. За військовим статутом 1874 р. скорочувався термін служби з 25 до 6-7 років.

Одначе цей ряд реформ не був завершений створенням конституції та скликанням парламенту, тому спроби демократизувати суспільство мали половинчастий характер.

Громадівський рух

У другій половині 50-х років центром українства стає Петербург. Активізувалося життя української громади після приїзду до нього Білозерського, Костомарова, Шевченка. Значним успіхом української громади стало видання щомісячного журналу „Основа”(1861-1862). Журнал відмовився від радикалізму, зосередився на захисті української мови, літератури, освіти. Під впливом переслідувань журнал самоліквідувався.

Перший етап громадівського руху.

Найбільшу активність в пробудженні самосвідомості народу виявили студенти Київського університету. На сходках у студентському помешканні, так званій „Месопотамії” з 1859 р. велися жваві дискусії про місце українського народу серед слов’ян. В ході дискусій загострилися відносини серед гуртка польських студентів „Українська гміна”. З ініціативи Костя Михальчука навесні 1860 р. 15 осіб вийшли з гміни й створили правобережну „Українську громаду”. Очолив громадівців Володимир Антонович, одним з найвпливовіших став Тадей Рильський.

Під керівництвом Каленика Шейковського група студентів затвердила програмні положення: український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець має віддавати свої сили для розвитку самосвідомості народу, до всіх братів-слов’ян українець має ставитись дружньо й допомагати їм у боротьбі з гнобителями.

До громадівців стали приєднуватися свідомі українці з Право- та Лівобережжя. На рубежі 50-х – 60-х рр. почався масовий громадівський рух, названий властями українофільством.

Одну з течій в ньому представляли так звані хлопомани. Це були молоді люди польського та українського походження. Ідеологом і керівником хлопоманів став студент випускного курсу В. Антонович. Його підтримували Рильський, Михальчук, Борис Познанський, Павло Житецький. Щоб продемонструвати свою єдність з народом, вони розмовляли виключно українською мовою, вбирались у національний одяг, дотримувались народних звичаїв і обрядів. Спочатку вони надавали перевагу етнографічній діяльності. Під час канікул вони мандрували селами, збирали пісні, казки, вивчали побут, обряди. Також вони розповідали людям про минуле України, їхнє злиденне становище та можливий вихід з нього. Така діяльність тривала протягом 1860 р.

Діяльністю хлопоманів зацікавилися власті. У січні 1861 р. заарештували братів Рильських. Навесні заарештували Познанського. Вони були звільнені під нагляд поліції.

Хлопомани були змушені припинити ходіння по селах і приєднатися до міських громад. У Києві в громаді діяли Федір Вороний, брати Синьогуби, Михайло Костомаров. Їхня діяльність мала культурно-просвітницький характер. Члени громад відкривали недільні та щоденні школи, працювали в них вчителями, організовували публічні лекції і бібліотеки. Поширювали твори українських письменників і поетів. Чернігівська громада започаткувала видання щотижневика „Чернігівський листок”. Після поразки польського повстання 1863-64 рр. Російською імперією прокотилася хвиля реакції. Навіть поміркована діяльність українофілів сприймалася як загроза самодержавству. В липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв оприлюднив циркуляр, в якому заборонялося видавати українською мовою педагогічну, церковну, наукову літературу та підручники. В ньому писалося, що „ніякої української мови не було, немає і бути не може”. Дозволялося писати „українським наріччям” тільки художні твори. Репресії посилилися, прокотилася нова хвиля арештів і висилки громадівців, було закрито „Чернігівський листок”, фактично розгромлено чернігівську й полтавську громади. Громадівський рух пішов на спад і в другій половні 60-х років припинився.

Другий етап. Наприкінці 60-х громадівський рух став поступово відновлюватися. Засідання громад відбувалися таємно. Помірковане крило громадівців очолив В. Антонович. У групу радикального спрямування входили Житецький, Сергій Подолинський та ін. Київські громадівці почали приводити до ладу зібраний раніше етнографічний і лексикографічний матеріал. Житецький вивчав правописну систему української мови.

У січні 1873 р. вони створили Історичне товариство Нестора-Літописця. Наступного місяця став працювати Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, який ставив завдання всебічного вивчення рідного краю. Серед його засновників – Лисенко, Русов, Вовк, Чубинський, Житецький. Відділ зібрав і видав величезний різноманітний матеріал з історії, географії, природознавства, статистики, економіки краю. Було видано два томи „Записок” (1875, 1876). У 1874 відділ провів у Києві ІІІ Археологічний з’їзд. Фактично друкованим органом київської громади в 1874-75 рр. стала газета „Киевский телеграф”. Друкувала статті на досить гострі соціально-економічні й політичні теми. Громадівський рух знову набув всеукраїнського звучання. Для перевірки діяльності громад була створена спеціальна комісія. Результатом її роботи стало видання Емського указу 1876 р. Ним заборонялося українське слово, закривався Південно-західний відділ Російського географічного товариства. Заборонялося писати, співати, грати на сцені українською мовою, друкувати підручники, перекладати на українську мову твори класиків літератури. Було закрито „Киевский телеграф”. Стали переслідувати громадівців. Вовк, Зібер, Подолинський і Драгоманов виїхали за кордон. Антонович, Житецький та деякі інші українофіли зосередилися на науковій, викладацькій, літературній праці. Антонович з соратниками на кошти мецената Василя Симиренка заснували в Києві журнал „Киевская старина”. Реалізовувалася і давала свої результати ідея „неполітичної культури”.

Михайло Драгоманов

У Західній Європі починається новий етап в діяльності Драгоманова (1841 – 1895). Він організував видання українською мовою пропагандистської та науково-популярної літератури. З 1878 р. Драгоманов організував у Женеві видання збірника, а згодом разом з Подолинським та Михайлом Павликом журналу „Громада”. В журналі Драгоманов остаточно сформулював ідею федералізму як справедливого устрою українського народу. (виходив до 1882 р.)

Програма громадівського руху М. Драгоманова.:

• демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод)

• федералізм (децентралізація, запровадження громадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна – автономія у складі Російської федерації)

• європеїзм (зв’язки країни з західною Європою)

• культурництво (визвольна боротьба має вестися виключно просвітницькими формами та методами)

• еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу)

Активізація студентського громадівського руху в 90-х рр.

Наприкінці 1880-х під впливом ідей „неполітичної культури” серед молодого покоління інтелігенції посилилося прагнення вивести українство на ширший шлях національного розвитку й надати йому політичного звучання. Першою такою організацією стало в 90-х рр. „Братерство тарасівців”, час та ініціатори створення якого по-різному визначаються в літературі. В одному випадку - це 1891 р. і студенти Іван Липа, Борис Грінченко, Микола Міхновський, в іншому – 1892 р. і студенти з Харкова Іван Липа, Микола Байздренко, Михайло Базькевич і студент Київського університету Віталій боровик. Вірогіднішою є остання версія. Організаційно „Братерство тарасівців” оформилося на могилі Т. Шевченка в Каневі й ставило за мету реалізувати його основні ідеї.

З самого початку члени братерства розгорнули активну діяльність по залученню до товариства однодумців в різних містах України. Найбільший успіх мали тарасівці у Харкові. З їхньої ініціативи понад 20 чол. Об’єдналися в „Молоду громаду”. Організація мала статут і програму дій, зайнялась організацією лекцій, таємних сходок, постановою вистав, створила бібліотеку з нелегальних видань. Товариство встановило зв’язки з аналогічними гуртками в Полтаві, Чернігові, Києві, Олександрії, Херсоні, Одесі. Рух тарасівців набрав загальноукраїнського характеру.

„Тарасівці” мали велику ідейну підтримку Олександра та Софії Русових, які в 1892 р. переїхали до Харкова.

Найчіткіше погляди „тарасівців” на майбутнє України викладені у програмному документі „Кредо віри молодих українців”, опублікованому в львівському журналі „Правда” у 1893 р. В ньому тарасівці заявили про свою незгоду з українофілами через їхні інтелектуальні зв’язки з російською культурою і прагнення стати космофілами. Автори вважали, що це можливо лише за умови досконалого знання української культури. Вони виступали за демонстративний прояв свого українства. Розвивалася ідея „Руської трійці” про нерозривну єдність всіх українських земель. Але „тарасівці” ставили за мету визволити не тільки свій народ, а й усі російські народи від деспотизму. Важливим вважали вирішення економічних питань, тому що лише матеріально-забезпечений народ здатен піклуватися про національно-освітні справи.

Деякі вчені вважають, що Братерство розчинилося серед інших політичних угруповань. Інші стверджують, що в 1893 р. було проведено масові арешти, внаслідок чого братерство припинило існування.

Діяльність братерства активізувала студентський громадівський рух. У 1985 р. студенти Київського університету В. Домницький, Г. Лазаревський, П. Холодний та І. Руденко створили таємну „Українську студентську громаду”. В 1897 р. у Харкові Дмитро Антонович, Михайло Русов, Іван Кухта організували Харківську студентську громаду. Незабаром вона налічувала близько 100 чоловік.

В різних містах України виникло приблизно 20 громад. Основною ідеєю було дотримання принципів самостійності України, її федералізму або автономізму в складі Росії. З ініціативи Дмитра Антоновича у Києві в серпні 1898 р. відбувся загальноукраїнський нелегальний з’їзд громад. Він об’єднав усі громади в одну „Загальну українську безпартійну організацію” і утворив виконавчий комітет, який мав координувати діяльність усіх громадських організацій. Діяльність громадівців обмежувалася культурно-освітньою сферою. Всеукраїнську студентську спілку І. Франко назвав „Молодою Україною”.

Народницький рух

Цей рух був поширений у Російській імперії у 60-80-ті роки ХІХ ст. Його основу становила дворянська та різночинська молодь. Ці люди ототожнювали себе з селянами, з народом. Вони порівнювали своє привілейоване становище з тяжкою долею селянства. Комплекс вини перед народом призвів до ідеалізації селянства. Інтелігенція вважала, що тяжка й чесна праця виховує в селянина моральну чистоту. Особливо ідеалізувалася община, яка свідчила про відсутність в селянина егоїзму та про його природну схильність до соціалізму.

Першу групу народників у 1871 р. організував Михайло Чайковський у Петербурзі. У 1873 р. таку групу в Одесі заснував Федір Волховський. Вважаючи капіталістичний шлях розвитку для Росії безперспективним, народники обстоювали необхідність переходу до „народного виробництва” – некапіталістичної індустріалізації, артільно-общинного методу організації господарства, встановлення соціалістичного устрою на базі селянської общини. Досягти цього можна революційним шляхом.

У народництві було три напрями, керівники яких бачили різні методи революційної боротьби. Петро Лавров обстоював поступовий підхід у підготовці народу до революції за допомогою освіти й пропаганди. Анархіст Михайло Бакунін вважав, що селянство вже готове до бунту, до нової пугачовщини. Тому він виступав за якнайшвидший початок народного повстання проти трьох ворогів: приватної власності, держави та церкви. Ідеолог „змовницького” напряму в народництві П. Ткачов був переконаний, що в Російській імперії ні пропаганда, ні заклик до народного бунту ефекту не дадуть. На його думку, єдиний шлях до змін – революційна змова.

У 1874 р. розпочалося масове „ходіння в народ” демократичної інтелігенції. Народницький рух охопив 37 губерній європейської Росії. Одначе народ не відгукнувся на революційні заклики народників. Нерідко селяни здавали селян поліції.

Наприкінці 1870-х років народницький рух розколовся на поміркований і радикальний. Помірковану течію представляв „Чорний переділ”, який займався пропагандистською діяльністю. Радикальний напрям представляла „Народна воля”, яка робила ставку на терор. Народовольці підготували серію замахів на Олександра ІІ і врешті вбили його у 1881 р. У Києві та інших містах України було вбито декілька важливих чиновників.

Наприкінці ХІХ ст. деякі народники розчаровуються в селянстві й захоплюються марксизмом. На його основі сформувалася соціал-демократична течія. Марксизм головну роль відводив пролетаріату – творцю нового комуністичного суспільства. Першими пропагандистами нового вчення в Україні ще у 70-х роках стали М. Зібер та С. Подолинський.

У 80-х-90-х роках у Катеринославі, Києві, Одесі та Харкові виникають нелегальні марксистські гуртки.

Західноукраїнські землі в другій половині ХІХ ст.

Хоча буржуазно-демократична революція 1848 – 1849 рр. в Австрійській імперії й зазнала поразки, проте вона започаткувала поступову ліквідацію феодально-кріпосницьких відносин і розвиток капіталізму. При цьому Галичина, Північна Буковина і Закарпаття увійшли в нову епоху економічно відсталими. Земельна аристократія зберегла свої економічні й політичні позиції.

У зв’язку з глибокою політичною кризою в країні 20 жовтня 1860 р. був оголошений документ, відомий під назвою Федеративної конституції, згідно з якою передбачався розподіл законодавчої влади між імператором і рейхстагом та обласними сеймами. Вирішальною подією внутрішньополітичної боротьби був Австро-угорський компроміс 1867 р., тобто угода між придворною аристократією та австрійським крупним капіталом з одного боку, та угорським землеволодінням – з другого. В результаті Австрійська імперія була перетворена в двоїсту Австро-Угорську. У грудні 1867 р. було прийнято конституцію. Конституція офіційно декларувала рівноправність у державних установах, судах, школах. Насправді, панівне становище на українських землях захопили польські шляхтичі, румунські бояри, угорські поміщики і капіталісти. Галичині була надана обмежена внутрішня автономія. У Львові 1861 р. розпочав свою діяльність місцевий виборний Галицький крайовий сейм, але перевагу в ньому дістали представники польських буржуазно-поміщицьких кіл. У Буковинському сеймі переважали румунські поміщики та буржуазія.

Згідно з австрійськими переписами населення, українці становили більшість на цих територіях. У кінці ХІХ ст. на цих землях проживало загалом 6,4 млн. чол., з них – 4,6 українців.

Внаслідок аграрної реформи 1848 р. сільське господарство західноукраїнських земель стало розвиватися на капіталістичній основі, але феодальні пережитки гальмували цей процес. Реформа не звільнила селянина-виробника від позаекономічного феодального примусу, оскільки залишила землю в руках поміщиків.

У 50 – 60-ті рр. ХІХ ст. в Західній Європі спостерігалося економічне пожвавлення, викликане процесом промислового перевороту. На початку 70‑х рр. в основному він завершився в Австро-Угорській імперії. Проте, якщо в західних областях мало місце промислове піднесення, промисловість Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття розвивалася дуже повільно. Поміщики не були зацікавленні у відпливі робочої сили з сільського господарства. Галицька адміністрація, яка знаходилась в руках польської шляхти, майже нічого не зробила для розвитку місцевої фабричної промисловості. Така їх позиція відповідала інтересам імперії, яка вважала українські землі своїм ринком збуту і джерелом сировини. Цілий ряд галузей промисловості не витримували конкуренції більш дешевих виробів з інших провінцій Австро-Угорщини й занепадали. До них можна віднести цукрову, текстильну, шкіряну, машинобудівну, паперову. Натомість розвивалися галузі з видобування й первинної обробки сировини – нафтова, озокеритна, лісова й лісопильна, тютюнова, спиртогорілчана, мукомельна, солеварна та ін.

70-90-ті роки були часом виникнення середніх і великих підприємств, проте їх роль в промисловому виробництві була незначною. Промисловість мала переважно дрібний, кустарно-ремісничий характер, була слабко механізованою. Найбільш інтенсивно розвивалася нафтова й озокеритна промисловість у Бориславо-Дрогобицькому басейні. З 1869 р. почали використовувати парові машини для буріння нафтових свердловин.

Борислав вже на початку 70-х років став найбільшим пролетарським центром на західноукраїнських землях. У Великому Бичкові, Турії Бистрому і Перечині на Закарпатті діяло три великі лісохімічні підприємства. Лісопильна промисловість діяла на повну силу й швидко переоснащувалася на парову тягу. Перший паровий лісопильний завод став до ладу на Закарпатті в Ужгороді у 1869 р. Діяло три меблеві фабрики – в Ужгороді, Хусті й Львові. У Львові відкривалися банки (Австрійський національний банк та ін), у промисловість вкладали гроші австрійські, німецькі, французькі та ін. підприємці та банкіри. Розгортали свою діяльність українські фінансові установи і торгово-промислові об’єднання: страхові товариства „Дністер” і „Карпатія”, Крайовий союз кредиторів, Український іпотечний банк, Селянська каса, крайові кооперативні союзи.

Чи не найвідсталішими були металургійна й машинобудівна промисловість. Уповільнено розвивалася й легка промисловість. Вона мала кустарний характер.

Поступово розвивалися міста й торгівля. Кількість жителів Львова у 1900 р. становила 159,9 тис. У 1879 р. у Львові відбувся перший хлібний ярмарок.

У 60-ті – на початку 70-х рр. західноукраїнські землі одержали залізничне сполучення з заходом, яке велося не лише з економічних, а й з воєнно-стратегічних міркувань. 1864 р. залізнична колія була доведена з Заходу через Краків і Перемишль до Львова, через 5 років – до Чернівців, у 80-ті рр. – через Стрий на Закарпаття. Згодом вона об’єднала Львів з українськими землями, що входили до складу Росії. Будівництво залізниць у Галичині вплинуло на розвиток ряду галузей з добування й первинної обробки сировини і харчової промисловості. Пожвавився товарообмін між західноукраїнськими землями й Наддніпрянщиною.

Розвиток капіталізму прискорив процес розшарування селянства. На рубежі ХХ ст. близько 25 – 30 / сільського населення краю були безземельними. Кілька відсотків заможних селян володіли чвертю всієї селянської землі. Робочий день селян тривав 14 – 16 годин і більше. Грошову заробітну плату поміщики та орендарі замінювали натуральною, за якою завжди крилася неоплачена частина роботи.

З розвитком капіталізму знов процес формування промислового пролетаріату. Тривалість робочого дня та умови праці залежали від підприємців. Закон 1859 р. встановив тривалість робочого дня лише для дітей 10-14 та 14-16 років відповідно 10 та 12 годин. Ці обмеження стосувалися лише фабрично-заводського виробництва, й не поширювалися на ремісниче. У 1885 р. австрійський уряд видав закон про 11-годинний робочий день, але насправді він тривав 12 годин і більше.

Суспільно-політичний рух

Одну з течій суспільно-політичного життя становили так звані москвофіли, які організаційно оформилися в другій половині 1860-х рр. Основними причинами появи москвофільства були зневіра частини галицької інтелігенції, селянства, сільських і міських підприємців буржуазного типу в можливості вирішити місцеві проблеми власними силами, етнічна та конфесійна близькість українців і росіян, віра в месіанську роль Росії. Москвофіли не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею „єдиної, неділимої російської народності” від Карпат до Камчатки. Це влаштовувало правлячі кола Росії, вони надавали москвофілам грошову допомогу. Визнаними лідерами москвофілів у різний час були в Галичині Денис Зубрицький, Іван Наумович, Михайло Качковський, на Буковині – Касіян Богатирець, на Закарпатті – Адольф Добрянський та ін. У 1870 р. москвофіли заснували політичну організацію – Руську раду, яку вважали прямою наступницею Головної руської ради.

Москвофіли створили потужну видавничу базу. Видавали в Галичині газети „Слово” (1861 – 1887), „Наука” (1874 – 1900), „новий пролом” (1883 – 1887), „Галичанин” (1893-1914), на Буковині – „Буковинська зоря” (1870), „Русская рада” (1871 – 1912), на Закарпатті – „Свєт” (1867 – 1871) і журнал „Наука” (1884 – 1902) та ін. Вони мали власні установи, товариства й науково-літературні збірники, через які пропагували свої ідеї. Москвофіли зробили спробу нав’язати українцям окреме „язичіє” – суміш з російської, української, польської та церковнослов’янської мов, яке подавали як „руську” або „панруську” мову. У їх виданнях публікувалися етнографічні матеріали, бібліографічні праці, твори російських письменників і насамперед слов’янофілів О. Хом’якова та С. Аксакова, критикувалися представники інших течій суспільно-політичного руху. Москвофіли започаткували видання серії популярних книжок для селян на „язичії”, розгорнули масову боротьбу з пияцтвом і створили братства тверезості. Але одночасно закладали ідеї, що спотворювали національну свідомість.

Протилежну позицію в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях займали народовці. У вирішенні внутрішніх проблем вони орієнтувалися не на російського царя, а на український народ, присвятили себе служінню йому, звідки і дістали свою назву. Народовці доводили, що українці – це окремий народ, який займав територію від Карпат до Кавказу і гостро потребував захисту своїх національних й політичних прав. Народовство виникло наприкінці 1861 – на початку 1862 р. і мало багато спільного з українофільством на основних українських землях. Воно проявлялося, насамперед, у прагненні підвищити культурно-освітній рівень і національну свідомість українського народу, захисті його мови та літератури. Вони мали значну ідейну й матеріальну підтримку діячів Наддніпрянської України. Народовцями ставала переважно молода світська інтелігенція – вчителі та студенти. Лідерами народовства в різний час були в Галичині В. Барвінський, Ю. Романчук, Д. Танячкевич, на Буковині – С. Смаль-Стоцький, М. Василько, на Закарпатті – Ю. Жаткович, А. Волошин.

Діяльність народовців проявлялась у двох основних формах. Перша – це пропаганда національних і культурно-освітніх ідей у періодичних виданнях. Серед них особливо виділялися журнали „Вечорниці (1862 – 1863), „Мета” (1863 – 1865), „Русалка” (1866), „Правда” (1867-1898). Функціонували народовські газети „Діло” (1880 – 1939) на Галичині та „Буковина” (1880-1910).

Другою формою діяльності народовців стала пропаганда національних ідей через створювані ними різні товариства, установи, гуртки, культурно-освітні заклади тощо. З ініціативи народовців 1864 р. було засновано перший український професійний театр у Львові, репертуар якого складався переважно з вистав української тематики. Мету надання широкої освіченості народові ставило відкрите 1868 р. товариство „Просвіта”.

Воно розгорнуло активну діяльність як у містах, так і в селах. Наприкінці ХІХ ст. мало в своєму розпорядженні 816 читалень та 19 їхніх філій. „Просвіта” і заможні учасники національного руху фінансували діяльність кооперативних організацій. Створені за їхнього сприяння кооперативи „Народна торгівля”, „Сільський господар”, страхова компанія „Дністер” та інші привчали українців до нових методів господарювання.

Непересічне значення для розвитку української мови й літератури мало створене 1873 р. Літературне товариство ім. Т. Шевченка. Видання значної кількості народовської літератури забезпечувала відкрита на кошти полтавської поміщиці Єлисавети Милорадович-Скоропадської місцева друкарня.

Центральним представницьким органом народовців була обрана в 1885 р. Народна рада, яка вважала себе спадкоємицею Головної руської ради. Згодом у народовському русі відбулося розмежування. Частина народовців стала на угодовські, інша – на радикальні позиції. В листопаді 1890 р. лідери галицьких народовців О. Барвінський, К. Левицький, Ю. Романчук, Д. Савчак та інші уклали з намісником Галичини графом Казимиром Бадені угоду, згідно з якою вони за надання їм кількох місць в парламенті, відкриття трьох українських гімназій, збільшення українських кафедр в університеті та інші поступки зобов’язувалися підтримувати політику австрійського уряду. Після цього була проголошена „нова ера” у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою. У 1892 р. галицькі народовці оприлюднили свою першу програму, де ставили за мету зміцнення панівного ладу через надання українцям певних поступок. Політику співробітництва з урядом в обмін на поступки підтримували С. Смаль-Стоцький, С. Винницький та інші лідери буковинських народовців.

Радикально настроєні діячі визвольного руху Галичини 1890 р. створили Русько-українську радикальну партію, яка одним з завдань висувала боротьбу з „новоерівцями”. Партія прагнула до утвердження ідеалів наукового соціалізму, демократизації суспільного життя, використання здобутків культури і науки для піднесення національної свідомості й почуття солідарності серед українського населення. Проголошувалася заборона подальшого поділу громадської власності, необхідність передачі громадам якнайбільше земель шляхом її викупу за сприяння кредитних установ, а також перетворення громад в основну одиницю на базі добровільного об’єднання окремих виробників. Ці програмні положення доповнювались окремим пунктом 1895 р. про те, що реалізація соціалістичних ідеалів можлива лише за повної політичної самостійності народу України. Засновниками й керівниками партії були І. Франко, М. Павлик, С. Данилович, Є. Левицький.

У діяльності радикалів поєднувались як соціалістичні, так і національні сюжети. Щоправда, Франко, Павлик та деякі інші не сповна поділяли вчення основоположників наукового соціалізму щодо провідної ролі робітничого класу в суспільстві. Член партії Юліан Бачинський 1896 р. видав публіцистичний твір „Поневолена Україна”, де з допомогою марксистського вчення обґрунтовував історичну правомірність прагнення українців до створення самостійної держави. Радикали видавали для селян газети „Хлібороб” і „Громада”, посилювали свій вплив у громадських читальнях і домагались їх перетворення на свої осередки. Радикали критикували панівний лад, москвофілів і „новоерівців”, захищали селян і робітників. Наприкінці ХІХ ст. радикальна партія переживала кризу. У 1899 р. її реформістська група приєдналася до Української соціал-демократичної партії.

У 1899 р. галицькі народовці об’єдналися з частиною радикалів в Українську національно-демократичну партію, яка поряд з іншими ставила і радикальні національні завдання – зміцнення почуття національної єдності з „російськими українцями”, пробудження серед українців Закарпаття того ж національного духу, що й у Галичині та Буковині. Керівний орган партії Народний комітет виступив із закликом до українців боротися за незалежну Україну.

Розвивалась і соціалістична течія суспільно-політичного руху. Один з перших галицьких соціалістів О. Терлецький на початку 70-х років створив у Відні гурток революційно-демократичної молоді. Він організував також видання народницької літератури, яка розповсюджувалась на землях, що перебували в складі Російської імперії. Активним популяризатором марксизму був І. Франко. Він переклав частину „Капіталу”, інші праці К. Маркса, а також Ф. Енгельса, написав „Катехізис економічного соціалізму”, де в популярній формі роз’яснював основні категорії економічного соціалізму. Для поширення марксистського вчення й висвітлення проблем робітництва Франко і Павлик 1878 р. започаткували газету „Праця”. У 1892 р. А. Маньковський, Данюк, Лашинський заснували Галицьку соціал-демократичну партію як складову Австрійської соц.-дем. партії. Але незабаром партія розпалася. На її базі 1899 р. з’явилася українська соціал-демократична партія. Її керівниками стали М. Ганкевич, С. Вітик, В. Охримович та ін.