Тема 3. Національно-визвольна війна українського народу під проводом б. Хмельницького, її політичні результати

Причини визвольної війни

Протягом лютого 1648 – вересня 1676 року в Україні йшла національна революція, результати якої суттєво змінили геостратегічну ситуацію у Східній Європі. Вона несла в собі елементи релігійної, громадянської війни, йшла у руслі інших європейських політичних рухів.

Вестфальський мир у Мюнстері 24 жовтня 1648 року підвів підсумки Тридцятирічної війни між католицькою лігою та протестантським союзом держав, признав новий баланс сил в Європі, створив простір для існування центристської політичної думки між релігійним фундаменталізмом й раціоналізмом блока „капітал – труд”.

Період „золотого спокою” на українських землях призвів до суттєвого зростання прибутку для польських фільваркових господарств. Але становище переважної більшості соціальних категорій українського суспільства погіршилося. Не припинялися наїзди шляхтичів на маєтки один одного, посилювався наступ католицької церкви на православ’я, зростали податки та повинності селянства, дратувала діяльність євреїв-орендарів, високомірні дії польського панівного класу. Козацтво, яке вважало себе практично шляхетським станом, вимагало збільшення реєстру, повернення старих та нових привілеїв.

У складному становищі перебувало і міщанство, особливо у тих містах, які перебували у приватній власності феодалів. У політичному та економічному житті міст значну роль відігравали поляки та іноземці, а українські міщани витіснялися.

Ситуація ускладнювалася і критичним становищем у політичній сфері. Відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, перервана державотворча традиція були чіткими симптомами майбутньої катастрофи.

Одним з найголовніших чинників, які сприяли активній національно-визвольній боротьбі, були слабкість королівської влади та прогресуюче посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій.

Важливою причиною повстання було поширення сфери впливу та посилення Запорозької Січі, яку можна вважати зародком української державності.

Богдан Хмельницький

Народився близько 1595 р. у родині українського шляхтича М. Хмельницького. Припускають, що місцем народження був хутір Суботів, неподалік від Чигирина. Початкову освіту здобув у школах Чигирина та Києва. Згодом продовжував навчання у Львівському (або Ярославському) єзуїтському колегіумі. Добре знав польську і латинську мови. Після 1618 р. вступив до Чигиринської сотні реєстрового козацького війська. У 1620 р. Хмельницький разом із батьком взяв участь у польському поході на Молдову. Брав участь у Цецорській битві 1620 р., в якій загинув його батько, а сам Хмельницький потрапив у полон. Перебуваючи у дворічному полоні у Стамбулі, добре оволодів турецькою мовою. Після повернення з неволі (можливо, був викуплений матір’ю або козаками) служив у Чигиринському полку. Брав участь у повстаннях Федоровича, Бута, Остряниці, Гуні. Брав участь у козацькій раді в Києві, де його було обрано представником посольства, яке мало домагатися пом’якшення „Ординації 1638 р”. У грудні 1638 р. Хмельницького було обрано сотником Чигиринського полку.

У 1640-х загострилися відносини Хмельницького з представниками королівської адміністрації, зокрема з чигиринським старостою Конецпольським та підстаростою Чаплинським. Незважаючи на те, що король надав Хмельницькому привілей на право володіти хутором Суботів, навесні 1647 р. Чаплинський захопив хутір і вигнав звідти родину Хмельницького. Упродовж 1647 р. Хмельницький неодноразово звертався до О. Конецпольського та коронного гетьмана М. Потоцького з проханням припинити свавілля та повернути Суботів, але безрезультатно. У вересні 1647 р. коронний канцлер Оссолінський вручив Х. Гетьманські клейноди. У вересні-жовтні 1647 р. під проводом Хмельницького відбувалися таємні наради щодо організації антипольського повстання. У листопаді 1647 р. внаслідок доносу Хмельницького було заарештовано, лише за допомогою друзів йому вдалося звільнитися. У грудні 1647 р. з невеликим загоном козаків і сином Тимошем вирушив на Запоріжжя. На о. Томаківка наприкінці грудня 1647 – на поч. Січня 1648 р. під керівництвом Хмельницького було створено табір. У січні 1648 Хмельницький відрядив посольство до кримського хана Іслам-Гірея ІІІ з проханням допомогти козакам у війні проти Польщі.. 25.01. 1648 повсталі козаки здобули Запорізьку Січ на Микитиному розі, де на початку лютого Хмельницького було обрано гетьманом. Відразу ж почалася підготовка до війни проти Польщі.

Добре знаючи ударну силу польської кавалерії і маючи у своєму розпорядженні переважно козачу піхоту, Хмельницький відрядив до Бахчисарая послів, щоб вони домовилися про воєнний союз з Кримом для спільного виступу проти Польщі.

Пропозиція Хмельницького була для татар дуже доречною: чотири роки Річ Посполита не сплачувала ханству традиційної данини. Крім того, хан вважав, що своїми діями він допоможе султанові Туреччини встановити над Україною турецький протекторат. На допомогу повстанцям хан відправив 3-4 тис. вершників на чолі з перекопським мурзою Тугай-беєм.

Перші перемоги Б. Хмельницького

Уже в середині квітня 1648 р. татарські загони відігнали від Запоріжжя польські сторожові війська, взяли під контроль землі між Січчю та Білою Церквою. Завершивши підготовку до бойових дій, Б. Хмельницький на чолі козачого війська разом із татарським військом 29 квітня – 16 травня 1648 року розбив польські війська. 25-26 травня у битві під Корсунем було завершено ліквідацію польських військ. Польські війська були частково знищені, а обидва гетьмани - Миколай Потоцький та Мартін Калиновський – та решта війська потрапили у полон татарам

За кілька днів до Корсунської битви помер король Владислав IV. Влада опинилася фактично в руках канцлера Єжи Оссолінського, тверезо наставленого до козацької проблеми. З його ініціативи вже в червні розпочалися переговори між урядом та повстанцями, доручені лідеру православної шляхти Адамові Киселю. Вимоги козацького гетьмана були традиційними: збільшити реєстр до 12 тис., поновити козацьке самоврядування, припинити конфлікти між православними й уніатами в суперечках за храми.

Паралельно з переговорами обидві сторони нарощували сили. З кінця червня на Волині почали зосереджуватися коронні війська. Ними командували князь Владислав Заславський, Миколай Остророг та Александр Конецпольський (Хмельницький їх згодом назвав відповідно Периною – за пухку статуру та зніженість, Латиною – за схильність до вчених занять і Дитиною – за молодість і недосвідченість). Напередодні військових дій тут було зібрано близько 35-40 тис. воїнів. Серед польської верхівки міцніла ідея придушення повстання за допомогою репресій та брутальної сили. Найбільш тут проявив себе ополячений магнат Ярема (Ієремія) Вишневецький. Кривавий каральний марш 6-тисячної армії Вишневецького, стинаючи „винного й невинного” проліг через Овруч, Житомир, Котельню, Бердичів, Костянтинів і Збараж до Чолганського Каменю, де збиралося коронне військо.

У вересні 1648 р. коронне й козацьке війська вирушили назустріч одне одному. Армії зійшлися біля с. Пилявці поблизу Старокостянтинова, і 23 вересня на невеликій багнистій рівнині обабіч р. Ікви, де заздалегідь укріпився Хмельницький, почався вирішальний бій. Козаки практично винищили піхоту. Загони польської кінноти діяли неузгоджено та безладно. Заславський скликав військову раду, яка вирішила відступати. Але планово відступити не вдалося, тому що розпочалася паніка. Першими повтікали „гетьмани”. Конецпольський тікав, перевдягшись у селянську одежу, а Заславський загубив дорогою навіть гетьманську булаву. Військо, побачивши, що немає вождів, кинуло на землю зброю і теж розбіжалося. На ранок порожній табір з обозом дістався у здобич Хмельницькому. У козацькі руки перейшло понад 90 гармат, запаси пороху і зброї, коні. Пилявецька втеча, яка стала найганебнішею сторінкою в історії Речі Посполитої, відкрила козакам дорогу на захід.

Похід на Галичину мав характер демонстрації сили. На початку жовтня козацька армія була вже в передмістях Львова. Воєначальники Пилявецької битви повтікали й звідси. Тому жителі Львова були змушені боронитися самі. Облога тривала три тижні. Після переговорів Хмельницький погодився взяти викуп, який перевищував 1млн. злотих. Більша частина цієї суми пішла на оплату татарам. Після Львова Хмельницький рушив на Замостя. За його спиною лютувала селянська війна. Повстанські загони руйнували шляхетські двори й вбивали шляхтичів.

Захоплення Замостя відкривало б повстанцям шлях на Варшаву. Доки протягом листопада тривала облога Замостя, велися переговори з городянами та йшли вибори нового короля (17 листопада ним став Ян Казимир), козаче військо зменшувалося. Частина повстанців, задовольнившись захопленою здобиччю, самовільно рушила додому. Інші потерпали від холоду й голоду. Розпочалися епідемії. Польське населення вороже ставилося до Хмельницького. За цих умов продовження війни ставало безглуздим. Козацька старшина почала боятися народного гніву й вимагала негайного перемир’я.

У цей час Хмельницький та його соратники твердо стояли на позиціях традиційного „козацького автономізму”. Тому й мета в них була не радикальна – започаткування власної державності, а поміркована – надання Україні такого ж статусу, як і Литві.

Отже, укладення перемир’я під Замостям (листопад 1648 р.) було наслідком взаємодії складного комплексу чинників. Найголовніші з них:

• Прогресуюча втрата боєздатності війська

• Послаблення підтримки з боку татар,

• реальність поповнення польської армії формуваннями Литви та Австрії,

• вихід військ повстанців на етнографічні кордони України,

• захист старшиною вузькостанових інтересів

• обстоювання гетьманом та старшиною „козацького автономізму”, нездатність козацької еліти побачити перспективи створення незалежної держави.

Наприкінці грудня Хмельницький урочисто повертається до Києва, де його зустрічали як українського Мойсея, який вивів свій народ з-під польського ярма. На перемовинах з Польщею на початку 1649 року було підписано перемир’я з 24 лютого по 28 травня.

Зміни у державному устрої

У ході всенародного повстання 1648 р. в Україні відбулися докорінні зміни в державному устрої українського суспільства. Було повалено польсько-шляхетське панування й розпочато створення Української національної держави республіканського типу. Верховним органом стала загальна козацька рада. На чолі держави стояв гетьман, який обирався козаками. Дорадчі права при гетьмані мала рада генеральної старшини. Головною запорукою успішного державотворення стало створення власної армії. Її основну ударну силу становили запорожці та реєстрові козаки Білоцерківського, Чигиринського, Черкаського, Корсунського і Переяславського полків. У ході боротьби невеликі повстанські загони об’єднувалися в нові полки, які приймали назву найбільшого міста. З’явилися Полтавський, Прилуцький, Миргородський, Ніжинський, Борзнянський, Ічнянський, Кропивнянський, Київський, Уманський та інші полки. На чолі полків були полковники, яких або обирали полчани, або призначав гетьман. Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками. В українському війську було 100-150 тис. чол. Це набагато більше, ніж в інших європейських державах.

Поступово формувалася територія держави. На неї переносився традиційний військовий устрій козацтва. Звільнена територія почала ділитися на полки й сотні. На кінець 1648 р. вона простягалася від Слобожанщини на сході до Галичини на заході.

Докорінні зміни відбулися й у соціально-економічних відносинах. Повсталі маси ліквідували велику земельну власність польських феодалів. Вони заволоділи їхнім майном та скотом та стали засівати панські лани. Економічні підвалини феодалізму були істотно підірвані. Одним з найголовніших досягнень народу стала ліквідація кріпосного права.

Для налагодження зв’язків з іншими державами й створення антипольського союзу Хмельницький почав формувати дипломатичну службу. У квітні 1648 р. у Бахчисараї гетьман уклав угоду з ханом Іслам-Гіреєм ІІІ. За цією угодою хан мав допомагати Хмельницькому кіннотою, а гетьман – віддавати татарам військову здобич і не чинити опору при набиранні ним ясиру в маєтках польської шляхти. Як гарантію вірності угоді гетьман залишив у Бахчисараї заложником свого 16-річного сина Тимоша.

Після Корсунської перемоги Хмельницький відправив російському цареві листа з повідомленням про козацькі успіхи й проханням підтримати Україну в її боротьбі з Польщею. Однак російський уряд не квапився втрутитися в українсько-польське протистояння. Хмельницький намагався залучити у союзники Трансільванію (Семиграддя) та Молдавію, але значних успіхів не досяг.

Події 1649 – 1651 рр. Зборівський та Білоцерківський договори

У травні 1649 року Польща почала масований наступ на українські землі. Річ Посполита готувала комбінований удар, який мали здійснити три потужні збройні формування на чолі з королем Яном Казимиром, Яремою Вишневецьким та литовським гетьманом Янушем Радзівілом.

Хмельницький оточив Я. Вишневецького під Збаражем. Коли ж польський король вирушив на допомогу оточеним, гетьман швидким маневром не тільки зупинив наступ поляків, а й примусив їх будувати табір для оборони. Шляхетське військо опинилося у катастрофічному становищі – назрівала подвійна поразка під Зборовим і Збаражем. Проте у вирішальний момент Хмельницького зрадили татари, підкуплені поляками.

Під тиском обставин Хмельницький був змушений 8 серпня 1649 року підписати Зборівський договір. Козацький реєстр зростав до 40 тис. осіб, козацька територія охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. На цих землях влада належала гетьманові та його адміністрації. Київський митрополит отримав місце в сенаті. Всім учасникам повстання проголошувалася амністія. Водночас магнати та шляхта могли повернутися до своїх маєтків, більшість селян поверталися у кріпацтво, Волинське та Подільське воєводства залишалися під владою короля.

Дипломатичні та воєнні успіхи у 1650 р. Завдяки дипломатичній діяльності Хмельницького Польща в 1650 р. опиняється в міжнародній ізоляції. Росія зажадала від Польщі повернення Смоленська, інших міст та компенсації в 500 тис. злотих. Кримський хан пообіцяв і надалі допомагати гетьману. У Молдавії також були знайдені кола, готові співпрацювати з Україною. Але оскільки молдавський господар Василь Лупул проводив відверто пропольську політику, Хмельницький був змушений діяти силою. У серпні 1650 р. Хмельницький з військом у 70 тис. чоловік і татарами здійснив похід у Молдавію. Козаки практично без бою увійшли до столиці Молдавії – Ясси. Господарю нічого не залишалося, як запропонувати українському гетьману мир. Згідно підписаної у вересні угоди між Україною та Молдавією встановлювалися союзницькі відносини. Лупул зобов’язався не підтримувати Польщу, виплатити контрибуцію, скріпити цей союз шлюбом сина Хмельницького Тимоша зі своєю донькою Розандою. Турецький султан Мухамед спеціальним листом запевнив Хмельницького у тому, що татари більше не перейдуть на бік Речі Посполитої.

Після смерті в 1650 р. канцлера Речі Посполитої Оссолінського – прихильника компромісу з козаками, у Варшаві до влади прийшла партія непримиренних на чолі з М. Потоцьким, яка виступала за ліквідацію козацького бунту силою. Вирішальним моментом нового протистояння між Річчю Посполитою та козаками була битва під Берестечком 18 червня (1липня) 1651 року. Татари покинули поле бою, захопивши із собою Хмельницького. Поразка під Берестечком зводила нанівець автономію козацької держави. 18 вересня (1 жовтня) 1651 року було укладено Білоцерківський мир.

Козацький реєстр зменшувався до 20 тис. осіб, влада гетьмана поширювалася лише на київське воєводство, йому заборонялися зовнішні відносини. Шляхті дозволялося повертатися до своїх маєтків. Виборність гетьмана була скасована. Поновлювалися права православної церкви.

Протягом жовтня – листопада 1651 р. Хмельницький вивів свої війська з Чернігівщини і Брацлавщини, склав реєстр і направив його на затвердження до Варшави. Проте польський сейм відмовився його схвалити. З часом Хмельницький переконався у власній неспроможності змусити народ визнати умови миру. Повернення шляхти до маєтків супроводжувалося масовими виступами селян, міщан і козаків. На гетьманські універсали про припинення свавільних дій мало хто звертав увагу. Полковники, замість того, щоб їх виконувати, почали збирати під свої знамена всіх незадоволених. Почався масовий відхід українців на Слобожанщину.

Воєнні дії 1652 -1653 рр.

На березень 1652 р. обстановка в Україні настільки загострилася, що могла перерости в загальне повстання проти польської шляхти, а разам і проти українського гетьмана. Необхідні були термінові заходи. 24 березня Хмельницький розіслав по Україні універсали із закликом готуватися до війни. На чолі Переяславського, Корсунського, Черкаського й Чигиринського полків Хмельницький форсованим наступом наблизився до польського табору під горою Батіг між Південним Бугом і Собом. 22 травня козаки оточили, а вночі наступного дня розгромили 20-тисячне польське військо. Сам гетьман Калиновський та його штаб полягли у битві. Це одна з найвидатніших перемог Хмельницького, яку сучасники порівнювали з перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римською армією під Каннами. Одна частина козачого війська рушила на Кам’янець-Подільський, інша – на чолі з Тимошем – на Молдавію. Наляканий таким розворотом подій, Лупул погодився виконати умови договору 1650 р. про видання Розанди заміж за Тимоша й розірвав зв’язки з Польщею.

Лише на кінець 1652 р. Польща оговталася від поразки. Була проведена мобілізація до війська, і у березні 1653 р. Польща перейшла у наступ. Загони Стефана Чернецького напали на Немирів та інші міста, захопили їх, але були змушені відступити.

Одночасно в Молдавії підвело голову пропольськи налаштоване боярство. Воно організувало змову і скинуло з престолу Лупула. На допомогу Хмельницький відправив Тимоша з Вінницьким, Брацлавським і Уманськими полками. 21-22 квітня 1653 р. козаки завдали поразки противникові й увійшли до Ясс. Але намір Тимоша вторгнутися у Валахію закінчився невдачею. 17 – 20 травня козацькі полки зазнали поразки під Таргавицею й мусили відступати в Україну. Наприкінці літа 1653 р. Хмельницький знову направив Тимоша на допомогу тестеві, який знемагав у боротьбі з опозиційним боярством. Козаки з запеклими боями пробилися до Лупула у Сучаву і взяли участь в обороні міста. 2 вересня Тиміш Хмельницький дістав поранення ядром у ногу й за декілька днів помер. Потерпаючи від нестачі продовольства й боєприпасів, козацьке військо 30 вересня капітулювало. При цьому воно вийшло з оточення зі зброєю й тілом сина гетьмана, яке згодом було захоронено в Іллінській церкві у Суботові.

На осінь 1653 р. польський уряд мобілізував 80 тис. шляхтичів і селян. У вересні король Ян Казимир зосередив своє військо під Жванцем на Поділлі. Звідси окремі загони розходилися по найближчих селах, змушуючи населення коритися польській владі. Козацьке військо Хмельницького також рушило на Поділля й отаборилося під Гусятином. Почалися швидкоплинні, але жорстокі сутички між окремими підрозділами обох сторін. Козацькі частини рейдували по Волині й Галичині й виганяли польську шляхту. Польська армія опинилася в оточенні. Противники готувалися до вирішальної битви. Однак тут знову відіграв свою роль кримський хан Іслам-Гірей. Діставши „упоминки” від Яна Казимира, він втретє відступився від союзу з українським гетьманом і уклав з польським королем мирний договір на умовах Зборівської угоди. Хмельницький не брав участі в цій акції й готувався до прийому російських послів.

Переяславська рада

Ще з 1648 р. Хмельницький неодноразово звертався до Москви з проханням допомоги в антипольській боротьбі. Проте Москва не хотіла розривати миру з Польщею й зайняла вичікувальну позицію. Та все ж бажання розширити сферу свого впливу, використати Україну як буфер в боротьбі з Туреччиною, залучити козацтво для відвоювання у Речі Посполитої втрачених Росією територій сприяли тому, що російський цар після вагань 2в ім’я спасіння православної віри” погодився взяти Військо Запорозьке під свою опіку. Відповідну ухвалу про це прийняв 1 жовтня 1653 р. Земський собор. Через кілька днів для підписання договору з Москви в Україну виїхало посольство боярина Василя Бутурліна.

8 (18) січня у Переяславі відбулася всенародна рада. На ній були присутні Б. Хмельницький, генеральна старшина, полковники, представники міщанства. Бутурлін передав Хмельницькому царську грамоту про взяття України „під монаршу руку” з обіцянкою захищати її від ворогів і в „ласці тримати”. Після обіду козацька старшина та деякі інші делегати попрямували до Успенської церкви складати присягу. Гетьман зажадав від Бутурліна, щоб той від імені царя заприсягався не порушувати прав і привілеїв українського населення. На що Бутурлін відповів, що в Росії присягають не царі, а його піддані, й відмовився задовольнити прохання гетьмана. Однак після короткої наради Хмельницький і генеральна старшина склали присягу на вірність союзу з Москвою. Усі домовленості У Переяславі були усними.

У березні 1654 р. у Москві козацька делегація передала на розгляд росіянам проект договору з 23 пунктів, спрямованих на збереження української автономії. Після двотижневих переговорів сторони дійшли компромісу, який увійшов в історію під назвою „березневих статей”. Згідно з цим документом, Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики. Водночас, окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони, заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом.

Вчені по різному оцінювали Переяславський договір. Найпоширенішим є п’ять підходів: „персональна унія”, „васальна залежність”, Автономія в складі Росії, возз’єднання українського й російського народів, Військовий союз між Україною й Росією.

Визвольна війна після 1654 р.

Союз України з Росією змінив розстановку політичних сил в Європі. На політичному горизонті з’явилася коаліція двох держав, здатна на рівних протистояти будь-якому супротивнику. Це призвело до зближення Речі Посполитої та Кримського ханства.

Навесні 1654 р. російська армія розпочала воєнні дії в Білорусії. Їй допомагав 20-тис. козацький корпус Івана Золотаренка. Союзники здобули Смоленськ, Мінськ, Вільно. Золотаренко захопив Південну Білорусь. Але його заходи щодо впровадження в Білорусі козацького ладу викликали перший конфлікт з московськими воєводами, які всі завойовані землі вважали „царськими”.

Восени того ж року поляки, заручившись підтримкою кримського хана, вирушили в похід на Україну. У січні 1655 р. проти поляків виступив Хмельницький з козаками й московським військом. Вирішальна битва відбулася наприкінці січня – початку лютого під Охматовим. Вона коштувала великих втрат обом сторонам, але не принесла успіху жодній.

Польсько-кримське військо відійшло на територію Брацлавщини, де С. Потоцький дозволив союзникам як винагороду брати ясир. До кінця березня край перетворився на руїну. В неволю було взято 200 тис. осіб, вбито не менш як 10 тис. немовлят. Цей жахливий фінал кампанії став важким фіналом для гетьмана. Він почав сумніватися в правильності союзу з Москвою.

Тому з 1655 р. Хмельницький розвинув активну дипломатичну діяльність, намагаючись іншими політичними комбінаціями забезпечити незалежність України. Зокрема, налагоджувалися союзницькі відносини зі Швецією. Навесні 1655 р. шведський король Карл Х Густав почав війну проти Польщі.

Дочекавшись підходу московського війська на чолі з Бутурліним, 11 липня 1655 р. Хмельницький виступив у похід на Галичину. У середині липня українсько-московське військо взяло в облогу Кам’янець-Подільський, під стінами якого гетьман прийняв шведського посла й погодився на спільні зі шведами дії проти поляків. Не гаючи часу, він вирушив до Львова. Після розгрому польського війська під Городком він розпочав облогу Львова. Хмельницький виношував плани об’єднання українських земель у своїй державі, але це суперечило планам і Москви і Швеції. Крім того, хан вдерся на українські землі, і Хмельницький був змушений відступити. Дорогою українсько-московське військо було двічі атаковане татарами – під Заложцями (14-15 листопада) й Озерною(20-21 листопада). Проте зазнавши невдач, хан 22 листопада пішов на заключення миру, який передбачав нейтралітет Криму у війні України і Московії проти Речі Посполитої.

З кінця 1655 р. визначився ще один згубний для реалізації української державної ідеї фактор: Росія, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці пішла на зближення із Польщею, щоб вступити в боротьбу зі Швецією. Воєнні успіхи України й Росії викликали серйозне занепокоєння в урядів ряду європейських країн. Щоб не дати Московії укріпитися в Прибалтиці, шведський король Карл Густав оголосив Речі Посполитій війну й влітку 1655 р. захопив значну територію Литви й Польщі. Польський король Ян ІІ Казимир емігрував за кордон.

Бажаючи закріпити свої надбання на заході і не бажаючи посилення Швеції, російський уряд наприкінці 1655 р. пішов на політичне зближення з Польщею. Польща стояла на грані воєнної катастрофи. У цей момент польська дипломатія здійснила сильний крок, запропонувавши російському уряду перемир’я і одноразово висунувши проект обрання польським королем Олексія Михайловича після смерті Яна Казимира. Москва, яку дуже хвилювали успіхи Швеції у Прибалтиці, поквапилася рятувати „свою” Польщу. Розпочалася московсько-шведська війна. У листопаді 1656 р. у Вільні була підписана угода про перемир’я між Москвою і Польщею. Російська сторона погодилася на те, що після обрання Олексія Михайловича на польський трон козацька Україна залишиться у складі Речі Посполитої. На польсько-московські переговори українську делегацію не допустили. В Україні це було сприйнято як зраду.

Гетьман став шукати шляхи для створення антипольської коаліції із Швецією і Трансільванією. При цьому пильнував, щоб їхні володарі в текстах договорів визнали Західний регіон складовою частиною Української держави. На початку 1657 р. стало відомо, що Карл Х визнав незалежність України дише в складі Брацлавського, Київського, Чернігівського воєводства. Тому старшинська рада відхилила пропозицію укласти угоду.

Певні надії українці покладали на успіх походу в Польщу трансільванського князя Дєрдя ІІ Ракоці, на допомогу якому було послано наприкінці 1656 р. корпус А. Ждановича. Хоча союзники взяли Краків і Варшаву, через прорахунки князя й залишення Польщі Карлом Х він закінчився повним провалом.

У цей час відбуваються зміни у політичному статусі гетьмана. Насамперед інтенсивно утверджується ідея спадкоємного гетьманату. Б. Хмельницький добився великих успіхів в утвердженні своєї влади. Зазнає змін його титулування, яке виглядало по-монаршому: „Божою милістю гетьман Військ Запорозьких”. Однак гетьман розумів необхідність дотримання традиції під час ухвалення рішень, тому проводив їх через старшинські ради, що надавало їм в очах козацтва легітимності.

Цей курс увінчався реалізацією ідеї спадкоємності гетьманської влади. Квітнева 1657 р. Корсунська рада обрала його сина Юрія гетьманом. Це відкривало шлях до встановлення династії Хмельницьких. Одначе, нова форма правління не мала серйозної підтримки у суспільстві. Попри обрання спадкоємця булави з кінця травня 1657 р. (в умовах різкого погіршання здоров’я Хмельницького) розгорілася боротьба за владу.

Після важкої виснажливої хвороби 27 липня (6 серпня) 1657 р. Б. Хмельницький помер. Згодом його поховали в Іллінській церкві в Суботові.