Козацько-селянські повстання кінця XVI - першої половини XVII ст.

Наприкінці XVI – першій половині XVII ст. прокотилися дві хвилі козацько-селянських повстань, спрямованих проти польських порядків: перша – у 1591-1596 р., друга – у1625 – 1638 р.

Причинами повстань були:

• Посилення кріпосного та релігійного гніту

• Експансія польської шляхти на українські землі

• Зіткнення інтересів шляхти та козацтва

• Утиски прав та привілеїв козацтва

Перше повстання спалахнуло під проводом К. Косинського у 1591 р. приводом стало захоплення білоцерківським старостою козацьких земель. Загін реєстровців на чолі з Косинським захопив Білу Церкву. Повстанський рух знайшов підтримку серед селян та міщан. Повстання охопило Київське, Брацлавське та Волинське воєводства, частково – Подільське.

У 1593 р. під час облоги Черкас загинув Косинський, повстанці зазнали поразки.

У 1594 – 1596 рр. Спалахує повстання С. Наливайка. Воно охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля, перекинулося у Білорусь. Козаки на захопленій території впроваджували козацький устрій, змушували населення присягати на вірність Війську Запорозькому. Це створювало велику загрозу для панування шляхетської Польщі. Тому проти повстанців відрядили коронне військо. Під Лубнами, в урочище Солониця, козацьке військо було розбито. Ватажків повстання стратили у Варшаві у 1597 р.

Після цього наступає перерва у козацько-польському протистоянні, пов’язана з тим, що Польща вступила у період безупинних воєн і мусила неодноразово звертатися по допомогу до козаків.

У 20-х роках XVII ст. козацтво знову зазнає утисків. Після Хотинської війни, у якій Польща отримала перемогу, козацтву заборонялися морські походи. Крім того, козакам не виплатили платню та скоротили реєстр. Це призводить до нової хвилі повстань. У 1625 р. спалахнуло повстання під проводом М. Жмайла. У битві жодна з сторін не одержала перемоги, тому було підписано компромісну Куруківську угоду. Козацький реєстр збільшувався з 3 до 6 тис., збільшувалася платня. Водночас козакам заборонялося ходити у морські походи, мати відносини з іншими державами.

Ця компромісна угода не вирішила проблем козацтва. Початком повстання стала відмова козаків коритися гетьману реєстровців Григорію Чорному. У березні 1630 р. повстанці обрали гетьманом Тараса Федоровича (Трясила). Повстання охопило Лівобережжя, повстанці захопили Канів та підійшли до Переяслава. Полякам не вдалося придушити це повстання, і вони підписали компромісну угоду, яка в основному повторювала Куруківську та збільшувала реєстр до 8 тис.

У 1635 р. поляки завершили будівництво фортеці Кодак на Дніпрі. Ця фортеця була побудована під керівництвом французького інженера Г. де Боплана за останнім словом тогочасної інженерної думки і вважалася неприступною. Фортеця мусила зупинити потік втікачів на Запоріжжя та рейди запорожців. Але того ж року козаки на чолі з гетьманом І. Сулимою зруйнували фортечні мури та захопили гарнізон. Останнім масштабним виступом стало повстання 1637-1638 рр., яке очолили П. Бут (Павлюк), Д. Гуня, Я. Остряниця. Але це повстання зазнало нищівної поразки. Реєстровці змушені були визнати ухвалену сеймом “Ординацію Війська Запорозького”, за якою скасовувалося козацьке самоврядування, число реєстровців обмежувалося 6 тис., нереєстрові козаки мали повертатися до стану посполитих, замість гетьмана уряд направляв свого комісара.

Отже, дві хвилі селянсько-козацьких повстань закінчилися поразкою. Основними причинами поразок були:

• Стихійність, неорганізованість

• Недосконале озброєння повстанців

• Неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва, чвари між козацькою старшиною

• Гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців.

З 1638 до 1648 р. у Речі Посполитій встановився мир, названий згодом десятиліттям “Золотого спокою”. Але це було затишшя перед бурею, бо проблеми, поставлені у козацько-селянських виступах, вирішені не були. Конфлікт спалахнув з неймовірною силою у 1648 р. як “Велике повстання”.

Таким чином, у XV – першій половині XVII ст. в Україні виникає та еволюціонує новий стан суспільства – козацтво, який зміг стати виразником інтересів українського народу та згуртувати його навколо себе. Для українців Запорозька Січ та козацтво стали уособленням свободи та рівності, захисником православної віри, бастіоном проти зовнішніх ворогів, силою, яка змогла очолити збройну боротьбу українського народу проти польського поневолення у 1648 р. під проводом Б. Хмельницького.

Люблінська унія. Приєднання українських земель до Польського королівства. Протягом XV – першої половини XVI ст. великі й середні феодали в Литві та Польщі злилися в єдиний пануючий стан – шляхетство. Воно складалося з панів-магнатів і середніх та дрібних землевласників – шляхти. Проте українські шляхтичі були незадоволені своїм становищем: на відміну від польських вони сплачували серебщину, звичайним явищем були „наїзди” магнатів на маєтки дрібних землевласників. Тому шляхта в Литовській державі прагнула обмежити панування магнатів і домогтися тих самих привілеїв, якими вже користувалася польська шляхта. З цього скористалися польські правлячи верхи, що прагнули приєднати до Польщі підвладні Литві українські землі. Цей намір схвалювала значна частина українських феодалів, литовські ж виступали проти повного об’єднання Литви з Польщею. Одначе невдачі у Лівонській війні (1558 – 1583) з Москвою змусили їх поступитися.

10 січня 1569 р. у Любліні було скликано спільний польсько-литовський сейм для вирішення питання про об’єднання Литви і Польщі в єдину державу. Великі литовські та руські магнати вирішили зірвати сейм, роз’їхалися по своїх маєтках і почали підбурювати до війни з Польщею. Тим часом польський король Сигізмунд ІІ Август, спираючись на підтримку польської та волинської шляхти, у березні 1569 р. видав універсал про приєднання Підляшшя та Волині до Польської держави. Місцева шляхта зрівнювалася у правах із польською. Посольство руських й литовських магнатів, відправлене на сейм, лише несміливо проголосило про скасування рішення короля й скликання нового сейму. У відповідь король та сейм пригрозили відібрати маєтки у тих панів, які не присягнуть на вірність короні польській. Брацлавські магнати склали таку присягу, а потім разом із волинськими магнатами почали домагатися приєднання й Київщини, де багато з них мали великі володіння. 5 червня їхні наполягання були задоволені. Спеціальним актом було приєднано Київщину до польського королівства. Більшість українських земель опинилися під владою Польщі.

Після втрати України Литовські магнати мусили розпрощатися із мріями про державну незалежність. 1 липня 1569 р. посли Великого князівства литовського підписали акт про унію між Литвою та Польщею. За умовами унії обидві держави об’єднувалися в єдину Річ Посполиту. Передбачалося, що її очолять виборний король, спільний сейм та сенат, а договори з іноземними державами будуть укладатися від імені Речі Посполитої. Пани обох держав діставали право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, впроваджувалася єдина монетна система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, фінансового скарбу й державної мови.

Об’єднання в одній державі військового й економічного потенціалу Польщі, Литви та України поставило Річ Посполиту в ряд наймогутніших країн Європи. Річ Посполита стала здобувати перемогу за перемогою в Лівонській війні з Росією. Однак за умовами перемир’я 1582 р. Україна нічого не отримувала: Чернігово-Сіверщина залишалася у складі Росії. Однак поступово зростає незадоволення широких кіл населення кріпосницькою та централізаторською політикою царизму. Початок повстання прискорили й ініціювали правлячі кола Речі Посполитої, підтримавши у 1604 р. претензії Лжедмітрія І на царський престол. Почався „смутний час” в історії Росії, в якому не останню роль відігравало чернігово-сіверське населення. Розпалена на Чернігово-Сіверщині смута звела на престол Лжедмітрія І, потрясла повстанням Івана Болотнікова, поставила її на межу самостійного існування при спробі Лжедмітрія ІІ стати російським царем. Активна участь українського населення у смуті змусила російський уряд відмовитися від чернігово-сіверських земель. За умовами Деулінського перемир’я 1618 р. Чернігово-Сіверщина відійшла до Речі Посполитої.

Українські землі, що входили до складу Польського королівства, розподілялися на сім воєводств: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Брацлавське, Київське, з 1635 р. – Чернігівське. На території України, за винятком Галичини, мало чинність не польське право, а обласні привілеї та Литовський статут.

Хоча українську шляхту приваблювали демократичні порядки Речі Посполитої, для простого народу інкорпорація до складу Польщі вилилася у ще більше обмеження громадянських прав і свобод. Зростало закріпачення та панщина. Литовські статути 1529 та 1566 р. обмежили право селян на землю. „Устава на волоки” 1557 р. встановила дводенну панщину у Литві, значно обмежила переходи селян. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено „артикулами” польського короля Генріха Валуа (1573 р.) та третім Литовським статутом (1588 р.). „Артикули” запроваджували необмежену панщину в маєтках „з волі пана”. За третім Литовським статутом селянин, який проживав на землі феодала 10 років, ставав кріпаком. Строк розшуку втікачів збільшувався з 10 до 20 років. Шляхтич не тільки встановлював повинності селян, але й розпоряджався майном й життям селян. Узаконювалося будь-яке свавільство пана щодо своїх кріпаків.

Внаслідок формування фільваркової системи, посилення феодально-кріпосницької експлуатації через панщину та активізації національно-релігійних утисків становище українського селянства протягом другої половини XVI – першої половини XVII ст. значно погіршилося. При цьому панщина супроводжувалася одночасним зростанням натуральної та грошової ренти. Панщина запроваджувалася в різних регіонах України не однаково інтенсивно. Особливого розвитку вона набула на Галичині та Волині, де поміщицькі маєтки найтісніше були сполучені з зовнішнім ринком. Ці воєводства були й найбільш заселеними. На Волині панщина у 20-ті рр. XVII ст. досягала чотирьох – п’яти днів на тиждень. А на півночі Київського воєводства в ці ж роки – двох-трьох днів на тиждень. Менш поширеною, ніж у Галичині і Волині, панщина була на Брацлавщині.

Становище селян погіршувалося ще й унаслідок здачі феодалами своїх маєтків у оренду. Прагнучи видобути з селянської праці якнайбільше прибутку, орендарі – шляхтичі, купці, лихварі-євреї – примушували кріпаків селян працювати у фільварку до 5-6 днів на тиждень.

Потерпало селянство та міщанство й від діяльності уряду, який стягував з них великі податки, ставив у їхніх домівках на постій королівське військо, яке грабувало населення.

Внаслідок освоєння окраїн – Наддніпрянщини та Побужжя _ та піднесення фільваркового господарства протягом другої половини XVI – першої половини XVII ст. в Україні значно зросла площа орних земель. Але розвиток фільваркового господарства супроводжувався зменшенням селянських наділів та зростанням малоземельних і безземельних селян.

Протягом другої половини XVI – першої половини XVII ст. розвиваються старі й виникають нові міста. Значно зросли Львів, Київ, Біла Церква, Острог (10-18 тис. жителів). Були засновані Фастів, Кременчук, Миргород, Умань, Гайсин. Міста були королівські (державні) та феодальні (приватні). На початку XVII ст. більшість міст користувалася Магдебурзьким правом.

У внутрішній торгівлі значну роль відігравали ярмарки. Деякі з них мали загальноукраїнське значення(у Києві, Львові, Кам’янці, Луцьку).

Активно розвивалася й зовнішня торгівля. Особливу роль в українському експорті відігравав Гданськ.

Таким чином, у зазначений період економіка України активно й динамічно розвивалася, але це досягалося за рахунок посиленої експлуатації та збідніння місцевого населення.

Суспільно-політичний рух. Братства. У відповідь на посилення польсько-католицької експансії після Люблінської унії зростає православна магнатсько-шляхетська опозиція. Очолював її князь Василь-Костянтин Острозький. Ця аристократична опозиція дотримувалася поміркованих, консервативних політичних поглядів і не виступала проти влади польської корони. Єдине, чого прагнула опозиція, - це розширення адміністративної та культурно-релігійної автономії українських земель у складі Речі Посполитої. До того ж вона домагалася цієї мети лише легальними засобами: подавала петиції королеві, сеймові, протегувала культурно-освітню справу.

Однією з форм опозиції політиці Речі Посполитої з боку частини українських можновладців була підтримка ними реформаційного руху (кальвінізму). Кальвіністи відстоювали тезу про те, що успіхи в практичній діяльності та особистому житті є доказом „богообраності” людини. Таке вчення ідеологічно обґрунтовувало підприємницьку діяльність шляхти й тому було з радістю ними прийняте. Родини Сапєг, Воловичів, Радзивіллів, Ходкевичів перейшли у кальвінізм і пропагували його у своїх маєтках. Поширювалися протестантські варіанти Біблії та релігійних проповідей, з яких робилися переклади на українську мову. Однак протестантські ідеї не знайшли відгуку серед селянства й поступово стали вщухати. На початку XVII ст. більшість феодалів-відступників повернулася до католицької віри.

Наприкінці XVI – початку XVII ст. у громадсько-політичному житті України заявляє про себе нова суспільна верства – міщанство. Піднесення її ролі зумовлене економічним розвитком у другій половині XVI ст. українських міст. Зростала чисельність городян, зокрема, ремісників, посилювалася роль цехів і цехового ремесла. Міщанство, особливо західноукраїнське, утворює легальні форми своєї організації, використовуючи традиції старих церковних та цехових братств. Спочатку діяльність таких братств була традиційною: опіка над православною церквою, над бідними братчиками. Однак уже з другої половини XVI ст. братства стають на захист національних інтересів українських міщан. Цей рух особливо розвинувся у Львові – найбільшому місті тогочасної України.

В 70-х роках XVI ст. православні львів’яни значно посилили боротьбу за свої права, за відновлення православної єпископії у місті, проти зловживань владою львівським католицьким єпископом. У вісімдесятих роках члени Львівського братства вирішили піднести його діяльність на якісно новий рівень. Братські збори тепер мали зосереджувати увагу на питаннях віри, церковних справ, освіти. Це відбилося в статуті братства.

Організаційне оформлення Львівського Успенського братства відбулося наприкінці 1585 р. 1 січня 1586 р. антіохійський патріарх Йоаким, що прибув до Львова, затвердив статут Львівського Успенського братства і встановив за ним право зверхності над іншими братствами.

У грудні 1587 р. константинопольський патріарх Єремія визнав за Львівським братством право ставропігії, тобто непідлеглості місцевому єпископу. 22 червня 1590 р. Берестейський собор єпископів України та Білорусії підтвердив привілей Єремії щодо Львівського братства і погодився на те, щоб такі братства засновувалися і в інших містах. Патріархи затверджували привілеї братств, оскільки були зацікавлені в одержанні матеріальної допомоги від них.

Львівське Ставропігійське братство намагалося створити у Львові міське самоврядування, незалежне від влади Речі Посполитої, активно виступало проти заборони православним брати участь у діяльності магістрату. В його діяльності брали участь відомі громадські й культурні діячі: С. Та Л Зизанії, К. Ставровецький, І. Борецький.

Наприкінці XVI ст. такі братства виникли в Рогатині, Галичі, Перемишлі, Дрогобичі. У своїй діяльності вони керувалися статутом Львівського братства й теж активно виступали не лише проти експансії католицизму, але й проти засилля православного духовенства, на захист станових прав міщан. Незважаючи на опір церковної ієрархії, братства запроваджували принцип виборності служителів церкви з числа світських людей – членів братства, намагалися контролювати діяльність впливових церковників.

У 1615 р. виникло Київське Богоявленське братство. 27 травня 1620 р. єрусалимський патріарх Феофан підтвердив його статут. Важливу роль в організації цього братства відіграли представники міщанства, шляхти та духовенства – І. Борецький, З. Копистенський, Є. Гулевич (яка заповіла братству свій двір на Подолі та значні кошти). 1620 р. до братства записався гетьман П. Сагайдачний „зі всім своїм Військом Запорозьким”. У 1615 р. братство заснувало школу.

У 1617 р. було засновано Луцьке Чеснохрестське братство. У його організації взяла участь частина православної шляхти Волині та городян Луцька. До нього також входили окремі представники старшини Війська Запорозького. Це братство займалося громадсько-просвітницькою та благодійною діяльністю і відігравало активну роль у боротьбі проти експансії католицизму й поширення унії на Волині.

У Київському та Луцькому братствах головну роль відігравали представники шляхти й духовенства, які стурбовані загрозою католицької експансії шукали підтримки у міського населення. Міщани погодилися на співробітництво, але були не настільки економічно сильними, щоб утримати провідні позиції у братствах. Об’єднання різних верств у братствах дало певний результат у боротьбі з католицизмом, але міщани Києва та Луцька втратили можливість активно виступати на захист своїх інтересів. Після відновлення православної ієрархії та визнання її правлячими колами Речі Посполитої церковники та шляхта поклали край будь-якому контролю над собою з боку братств. У другій половині XVIІ ст. діяльність Київського та Луцького братств поступово занепадає. Львівське та ряд інших братств на західноукраїнських землях зберігали свою роль у громадському житті і в XVIІ, і в XVIІІ ст.

Берестейська церковна унія

З моменту розколу християнства 1054 р. на православну та католицьку гілки ідея унії (об’єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Проте, якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови Римського папи від ієрархічної першості у християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності папи.

Після падіння Візантії 1453 р. Київська митрополія залишилася без підтримки константинопольських патріархів. Українство втратило релігійний прапор – серед священиків панували бездуховність, моральна розбещеність, невігластво. Церковні посади часто купувались.

Православне духовенство не мало в Речі Посполитій того привілейованого становища, як католицьке. Проте один із панівних станів – найвище православне духовенство – всіма своїми інтересами було пов’язане з католицькими магнатами і шляхтою, а не з православними селянами й міщанами. Це й визначило його угодовську політику.

Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, яка мала стати перехідним містком до повного навернення до католицизму, зберігаючи при цьому обряди православ’я, церковнослов’янську мову і календар, але визнаючи адміністративну зверхність Ватикану, приймаючи догмати католицизму, насамперед про непогрішимість і божественність папи Римського та про походження Святого Духа. Все це не відповідало настроям селянства та міщанства, частини шляхти. Для них православна віра була „руською”, „батьківською”, а католицька – символом поневолення.

До загострення становища спричинилася так звана „календарна реформа”. Запровадження папою Григорієм ХІІІ нового календаря у 1582 р. зробило для віруючих розбіжність між православ’ям і католицтвом. З 1582 р. православні і католики святкували релігійні свята в різний час.

Основні причини унії:

• Невдоволення православних єпископів тим, що в їх справи втручаються міщани, об’єднані в братства

• Бажання єпископів звільнитися від своєї підлеглості східним патріархам

• Прагнення українського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали у сенаті, мали титули „князів церкви” і підкорялися тільки владі папи та почасти короля.

Слід зазначити, що і католицька церква переживала кризу, викликану Реформацією. Проте у Польщі Реформація не перемогла, придушена контрреформаційним рухом.

Одним із головних кроків у проведенні контрреформації полягав у заснуванні ордена єзуїтів, який мав підвищити популярність католицизму. У 1564 р. король Сигізмунд ІІ Август дозволив єзуїтам розпочати свою діяльність у Польщі, у 1569 р. вони почали свою діяльність у Литві. Вся Річ Посполита вкрилася мережею єзуїтських шкіл і колегіумів, у яких у католицькому дусі виховувалися діти шляхтичів, заможних городян. Школи мали висококваліфікованих вчителів, які давали вихованцям ґрунтовну освіту й особливо вміння дискутувати. Єзуїтські заклади давали закінчило чимало видатних громадських діячів. Вже у 80 – 90-х рр. XVI ст. католицька реакція повністю взяла гору. Приєднання українських земель до Польщі внаслідок Люблінської унії відкривало перед польськими магнатами і шляхтою перспективи приєднання нових земель, і вони не наполягали на секуляризації церковних земель на території Польщі.

Значну роль в підготовці унії відігравали єзуїти. У 1577 р. єзуїт Петро Скарга видав книгу „Про єдність церкви божої”, в якій змальовував занепад православної церкви і виступав за її приєднання до Рима.

У 1590 р. у Бєльську відбулася нарада чотирьох єпископів: львівського – Гедеона Балабана, холмського – Діонісія, пінського – Леонтія, луцького – Кирила Терлецького, на якій було вирішено порушити клопотання про прийняття унії. У 1591 р. єпископи подали королеві таємну заяву про готовність укласти унію. Ця змова відбулася без згоди князя Острозького. У 1594 р. прибічників унії стало більше, і вони звернулися до короля Сигізмунда ІІІ з проханням погодитися на підписання унії. У 1595 р. були остаточно вироблені умови унії. Проти неї знову виступив В.К. Острозький.

У вересні 1595 р. Терлецький і Потій вирушили до Риму. У грудні 1595 р. в присутності папи Климента VIII ці ієрархи проголосили своє „сповідання віри”: визнали догмат про походження Святого Духа від сина, вчення про чистилище, верховенство папи, визнання приписів і постанов контрреформаційного Тридентського собору.

Після повернення Терлецького і Потія з Риму розпочалася підготовка до проведення уніатського собору. Таємна змова єпископів викликала обурення серед православних. Особливо гострою була реакція козацтва. В ході козацько-селянського повстання 1594-1596 рр. громилися маєтності прибічників унії. Деякі єпископи, зокрема Балабан, відмовилися від неї. Одначе поразка повстання дала змогу розпочати унійний процес. На початку жовтня 1596 р. митрополит Михайло Рогоза та король Сигізмунд ІІІ за дорученням папи скликали в Бересті (Бресті) церковний собор для офіційного проголошення унії.

Собор одразу розколовся на уніатський і православний. В уніатському брали участь київський митрополит М. Рогоза та п’ять єпископів. 8 (18) жовтня 1596 р. під тиском представників Сигізмунда вони підписали угоду про унію та присягнули на вірність папі римському.

На православному соборі, який відбувся в домі князя Острозького, були присутні два єпископи – Балабан та Копистенський, представники східних патріархів. Собор відкинув унію й оголосив ієрархів відступників позбавленими духовної влади. Учасники православного собору підписали протест проти унії та надіслали його з делегацією до короля. Проте Сигізмунд ІІІ затвердив рішення уніатського собору.

Згідно з цим рішенням уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків; шляхта, яка прийняла унію, одержувала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. Уряд вважав унію обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Отже, православна церква стала по суті незаконною.

Православні ієрархи замінювалися уніатськими, у монастирів відбиралися маєтності, а самі вони перетворювалися на уніатські. Православні купці, ремісники, шляхтичі обмежувалися в правах. Проти унії виступили православне духовенство, частина православної шляхти, магнат Костянтин Острозький і просте населення. Якщо духовенство й шляхта діяли за допомогою скарг та прохань, то просте населення активно опиралося унії. Київські міщани не впустили до міста призначеного польським королем архімандритом Києво-Печерської лаври Потія. У 1618 р. втопили у Дніпрі намісника уніатського митрополита Антонія Грековича.

Тим часом в Україні визрівала думка про самовільне відновлення православної церкви. У 1620 р. були обрані православні владики, з чим влада мусила примиритися, щоб зняти суспільну напругу. Але церковна боротьба переросла на визвольну й загрожувала існуванню польсько-шляхетської влади в Україні. Тому польський король Владислав у 1632 р. затвердив „Статті для заспокоєння руського народу”, які офіційно визнали існування православної церкви. Їй поверталася частина захопленого майна, поряд з уніатськими дозволялися православні єпархії. При цьому польський уряд мав широкі можливості впливати на обрання православних митрополитів. Серед них найпомітніше місце займав києво-печерський архімандрит, а з 1632 р. митрополит київський і галицький П. Могила. Він виступав проти унії, домагався повернення православній церкві Видубицького монастиря, Софійського собору в Києві, інших монастирів і маєтностей. Сприяв письменникам і художникам, розвиткові книгодрукування та освіти, писав полемічні твори проти унії.