146

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ПРИАЗОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Гончаренко І. М.

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

навчальний посібник

для студентів економічних спеціальностей

денної та заочної форми навчання

ЧАСТИНА І

Маріуполь – 2009

УДК 93(477)

Історія України: Навчальний посібник для студентів економічних спеціальностей денної та заочної форми навчання. Ч. І / Укладач: Гончаренко І. М. – Маріуполь: ПДТУ, 2009. – 147 с.

Навчальний посібник охоплює період від найдавніших часів по ХІХ століття включно, висвітлює головні проблеми вітчизняної історії. У посібнику надаються знання про сутність соціально-політичних процесів, що відбулись у минулому, підкреслюється їх об’єктивна обумовленість, встановлюються їх взаємозв’язки та взаємозалежність.

Посібник спрямований на розвиток культури історичного мислення, вироблення вмінь аналізувати й оцінювати явища політичного розвитку українського суспільства. Велика увага у посібнику приділяється питанням соціально-економічної історії України. Посібник розрахований на студентів економічних спеціальностей ПДТУ, створений для успішного засвоєння студентами лекційного матеріалу, може використовуватися для самостійної роботи.

Укладач: І. М. Гончаренко, ст. викладач кафедри українознавства

Рецензент: Г. А. Анохіна, к. іст. н., доцент кафедри соціології і соціальної роботи

Відповідальний за випуск: Н. І. Крилова, к. іст. н., доцент, завідувач кафедри українознавства.

Затверджено на засіданні кафедри українознавства:

протокол № 5, від 11.11.2009 р.

Затверджено на засіданні методичної комісії гуманітарного факультету: протокол № 4 , від 04.12.2009 р.

ЗМІСТ

Тема 1.	КИЇВСЬКА РУСЬ. ЇЇ ПІДНЕСЕННЯ. ВТРАТА ПОЛІТИЧНОЇ ЄДНОСТІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ І ДЕРЖАВНОСТІ....................................................................	4
Тема 2.	УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ (XIV – ПЕРША ПОЛОВИНА XVII)..................	19
Тема 3.	НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПІД ПРОВОДОМ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ЇЇ ПОЛІТИЧНІ РЕЗУЛЬТАТИ.......	51
Тема 4.	УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА ТА РУЇНА...............................	65
Тема 5.	ГЕТЬМАНЩИНА У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. ОСТАТОЧНА ЛІКВІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ.....................................................................	71
Тема 6.	УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ. КАПІТАЛІСТИЧНА ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНИ, ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ .....................	97

КИЇВСЬКА РУСЬ. ЇЇ ПІДНЕСЕННЯ. ВТРАТА ПОЛІТИЧНОЇ ЄДНОСТІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ І ДЕРЖАВНОСТІ

Східні слов’яни на території України

У І тис. нашої ери на історичну арену виходять слов’яни. Про їхнє походження існує кілька версій:

1. Дунайська, висловлена ще Нестором-літописцем.

2. Вісло-одерська.

3. Вісло-дніпровська.

4. Дніпро-одерська.

Вперше про слов’ян – венедів (венетів) згадують римські автори І‑ІІ ст. н.е. Пліній Старший, Тацит, Птоломей, з середини І тис. (з VI ст.) про них говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський. Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня й відомі під трьома назвами: венеди, анти і склавини. На думку М. Грушевського ці племена були предками слов’ян, а анти – українців. Анти захищали причорноморські та придніпровські землі від готів. Анти були змушені піти на союз з гуннами. Разом вони змогли завдати поразки готам. Тільки у 451 р. об’єднане військо римського полководця Аеція та готського короля Теодоріха Великого змогло перемогти гуннів. У 453 р. Аттіла помер і царство гуннів розпалося.

Племінне об’єднання антів почало самостійну боротьбу з Візантією за сфери впливу в Придунайській рівнині та на Балканах. Зав’язалися так звані Балканські війни. З початку VI ст. анти чи не щороку нападали на придунайські візантійські провінції, захоплювали військову здобич, поверталися додому з багатими трофеями. Із часом слов’яни все впевненіше почували себе на окраїнах Візантійської імперії, відвоювали нижньодунайське лівобережжя і з середини VI ст. почали його колонізовувати. Інша хвиля антів ринула на Балкани і далі. Їхні поселення з’явились навіть на Пелопоннесі та в Малій Азії.

Подальшому розвитку антської державності перешкодила навала аварів. У середині VI ст. авари заснували Аварський каганат на чолі з Бояном, підкорили склавинів й почали боротьбу з антами. Уклавши союз з Візантією, останні тривалий час успішно протистояли нападникам у Нижньому Дунаї. Одначе сили аварів переважали, й у 602 р. анти зазнали нищівної поразки від аварів. Відтоді анти не згадуються давніми авторами. Антське об’єднання розпалося. Вважається, що анти змішалися із склавинами й далі відомі під назвою слов’яни.

У вивченні історії слов’янства велику роль відіграють археологічні джерела. Рештки матеріальної культури дають можливість краще познати світ наших предків, встановити просторові та хронологічні визначення. Чимало вчених вважають, що землероби-праслов’яни почали формуватися ще в ІІ тис. до н.е. з племен тшинецько-комарівської культури, які проживали на тер. Східної Польщі, Прикарпаття, Придністров’я, південної України та Південної Білорусії. З часом племена комарівської культури розселилися на Подніпров’ї і Правобережній Україні, утворивши нову етнічну спільноту – білогрудівську культуру (ХІ – ІХ ст. до н.е.). На думку багатьох вчених білогрудівці започаткували східнослов’янську етнічну спільноту. Культуру білогрудівців успадкували племена чорноліської культури (Х‑VIІІ ст. до н.е.). Багато вчених сліди зародження слов’янства знаходять у пшеворській культурі (ІІ ст. до н.е. – ІV ст. н.е.) До їх складу входили венеди. На схід від пшеворців майже одночасно сформувалось племінне об’єднання зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) Відкрита В. Хвойкою у 1899 р. Для цього регіону характерні землеробство, обробка заліза, використання ткацьких верстатів, створення наземних приміщень з дерев’яно-глиняних конструкцій, торгівля з державами Північного Причорномор’я, накопичення продуктів тваринництва. У І ст. нашої ери зарубинецькі племена досягли такого високого рівня економічного та культурного розвитку, що почали виділятися з племінного об’єднання венедів й обособлюватися в нові етнічні групи – антів та склавинів.

Про господарство та побут антських племен дізнаємося з археологічних матеріалів. З існуванням антського об’єднання приблизно збігаються у часі кілька археологічних культур. Найбільша з них черняхівська (ІІ – V ст.). Відкрита Хвойкою у 1900-1901 рр. Вона сформувалася на ґрунті культури зарубинецьких племен. Напередодні утворення антського царства ремесло відділилося від землеробства. З’являються майстерні ковалів, гончарів, ювелірів. Вони виробляють свою продукцію на обмін. Закладаються основи для виникнення міст. На місці поширення черняхівської культури виділяються київська (ІІІ – V ст), празька, колочинська, пеньківська культури (V – VIІ ст.). Як і раніше лісостепові праукраїнські племена жили в напівземлянках або землянках з плетеними з хмизу стінами, обмазаними глиною. Вони спалювали померлих й прах закопували у землю. На зміну ліпній кераміці прийшов гончарний посуд, прикрашений хвилястим орнаментом. Люди вирощували пшеницю, просо, ячмінь. Землю обробляли дерев’яними ралами, іноді з залізними наральниками., дедалі частіше використовували плуги. Після розпаду антського об’єднання розпочинається процес формування окремих слов’янських племен.

Друга половини І тис. – це час, коли загальнослов’янська спільнота розпадається на три гілки: східну, західну й південну. В нових умовах старі назви поступово зникають, натомість з’являються нові найменування.

Племена полян заселяли сучасні Київщину і Канівщину, древлян – Східну Волинь, сіверян – Дніпровське Лівобережжя. Уличі проживали у Південному Подніпров’ї і Побужжі, тиверці заселяли Нижньодунайське Лівобережжя, Дністровсько-Прутське межиріччя до Чорного моря. Хорвати поселилися У Прикарпатті й Закарпатті, а волиняни (бужани) у Західній Волині. Поряд з ними оселилися дуліби.

У слов’янському господарстві переважало землеробство. Сіяли жито, ячмінь, пшеницю. Вирощували велику рогату худобу та свиней.

Високого рівня досягла металообробка. Виготовляли знаряддя праці із заліза, прикраси – з кольорових металів. Інші ремесла розвивалися в межах хатнього господарства (гончарство, ткацтво, обробка каменю та дерева).

Економічною основою східнослов’янського суспільства була родова власність на землю. В деяких поселеннях вже виникала „сусідська громада”.

Східнослов’янських поселень існувало досить багато, хоча за розмірами вони були невеликими (4-70 дерев’яних жител) Утворювалися міста – невеликі обнесені частоколом населені пункти – гради. Деякі з них перетворювалися на політичні центри племінних союзів.

Досить швидко серед них став виділятися Київ. У басейні Бугу в VI‑VIІ ст. був розташований центр дулібського племені – Зимно. Столицею деревлян був Іскоростень (Коростень). Політичним центром тиверців був Бєлгород-Дністровський.

Додатковим стимулом генезису державності у східних слов’ян була потреба організації захисту від зовнішньої загрози – з боку хозар, варягів, Візантії, Польщі.

Першим етапом утворення держави у східних слов’ян було утворення протягом VIІ - перш. пол. ІХ ст. переддержавних утворень – полянського князівства Кия, Дулібо-Волинського союзу. Дулібо-Волинський союз був утворений на поч. VIІ ст. Він підтримував союзницькі стосунки з Візантією у боротьбі проти аварів. Проіснувала ця держава недовго: у середині VIІ ст. волиняни зазнали тяжкої поразки й опинилися під владою аварів. Авари знущалися з дулібів, запрягали їхніх жінок у вози. Літописець пише, що бог покарав їх за це смертю. (Існує вислів погинули, яко обри) Насправді, авари відійшли до Угорщини.

Набагато успішніше відбувалася етнічна консолідація праукраїнських племен у Середньому Подніпров’ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян. Їх рання історія пов’язана з іменем легендарного князя Кия, його братів Щека та Хорива та сестри Лебеді. Одні вчені вважають, що він жив наприкінці V – початку VI ст., інші – на століття пізніше. Кий нібито вчився в Константинополі, подружився там із Візантійським імператором. Почав боротьбу з Аварським каганатом, спробував із дозволу візантійського імператора „стати на Дунаї”, навіть заклав там місто Києвець. Проте не зміг втриматися там й повернувся у Подніпров’я й заснував там Київ.

За свідченням арабських джерел, існувало три осередки східнослов’янської державності: Куявія (Київ), Славія (можливо, Новгород), Артанія (можливо, Причорноморська та Приазовська Русь).

Значного авторитету набула київська земля за правління князя Аскольда, якого деякі дослідники вважають останнім нащадком Києвичів. Аскольд здійснює походи на Візантію, спустошує її околиці й завдає ударів у її серце – Константинополь (860, 866рр.) Аскольд змусив візантійського імператора підписати між Візантією та Руссю союзницький договір, згідно з яким Візантія платила Русі щорічну данину, а Русь зобов’язувалася надавати їй допомогу в боротьбі з арабами. Вплив Русі став таким відчутним, що сучасники стали називати Понт Евксинський Руським морем.

У 60-х рр. ІХ ст. Від патріарха Фотія християнство прийняв Аскольд.

Київська Русь

Періодизація історії Київської Русі

1. 882 – 972

Князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава. На цьому етапі йшло приборкання київськими князями навколишніх племен, інтенсивне збирання Києвом з приборканих земель данини – полюддя, пошуки князями торгових шляхів до Візантії, перші їх спроби у державній структуризації та реформуванні політичних й економічних взаємовідносин Києва з периферією

2. 980-1132 рр.

Період найвищого соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного розвитку Русі. Він пов’язаний з діяльністю таких князів, як Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах та його син Мстислав. Відбулася структуризація державної влади на Русі, зміна релігії, тобто перехід від язичництва до християнства візантійського обряду, розробка законодавчої системи, встановлення широких дипломатичних стосунків з сусідами, розгортання боротьби з відцентровими тенденціями.

3. 1132 – кін. ХІІІ ст.

Період характеризується посиленням відцентрових тенденцій у політичному житті Київської Русі, поглибленням процесу феодалізації та вотчинної боротьби між регіональними князівськими владами, політичного та економічного занепаду Києва, боротьбою князів з кочовиками, особливо монголо-татарами. Це період занепаду Русі та піднесення Галицько-Волинського князівства.

Вирішальний крок на шляху до створення слов’янської державності було зроблено наприкінці ІХ ст. Близько 882 р. новгородський князь Олег разом із дружиною спустився Дніпром, взяв Смоленськ, Любеч, потім хитрістю взяв Київ, убив Київських князів Аскольда і Діра й проголосив Київ столицею своєї держави. „Повість минулих літ” впровадження державності в східнослов’янський світ приписує норманам. Це так звана легенда про призвання варягів. Близько 862 р. слов’янські та фінські племена Псковсько-Новгородської землі закликали на князювання Рюрика (Регрика) – представника скандинавської аристократії. Посланці слов’ян сказали: „Земля наша велика і обильна, а порядку в ній нема”. Фактично був укладений договір між Рюриком і елітою слов’янсько-фінських племен. Поява на слов’янських землях перших князів скандинавського походження стала підґрунтям для „норманської теорії” походження державності на Слов’янській землі. Її авторами стали німецькі вчені XVIII ст., які вважали, що засновниками державності у східних слов’ян були варяги. Російські вчені (Татищев та Ломоносов) заперечували їх роль у заснуванні держави, навіть заперечували саму легенду. Сучасні вчені вважають цю легенду вірогідною, але роль варягів у побудові державності не була значною, вона склалася на основі місцевих економічних та політичних умов, створених власне слов’янами.

Після смерті Рюрика в Києві князював Олег (882-912?), який об’єднав Київську землю з Новгородською. Він приєднав до Києва (примучив) сіверян, древлян, уличів, тиверців, кривичів, радимичів, здійснив успішні походи на Візантію в 907 і 911 рр. Русько-візантійський договір 911 р. складався з 15 статей і передбачав сплачення Візантією значної контрибуції (48 тис. гривень золота), безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константинополі та ін.

Створене Олегом державне формування було несталим, аморфним, племінні союзи зберігали широку самостійність, а їхня верхівка – багатство і владу. Тільки боротьба з кочовиками та походи на Візантію примушували племена тимчасово об’єднуватись.

Після гучних перемог над Візантією Олег здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря.

Після смерті Олега князем став син Рюрика Ігор (912-945). Він змусив непокірних древлян знову сплачувати данину Києву, потім підкорив уличів. Воював він також і з печенігами. Ворожими були відносини з Хозарським каганатом. Здійснював Ігор і походи на Візантію. Похід 941 року був невдалим. Візантійці спалили руський флот „грецьким вогнем”. У 944 р. військо Ігоря знову рушило на Візантію. На цей раз імператор вирішив відкупитися від русичів. Одначе умови договору 944 року виявилися для Русі менш вигідними, ніж попередні.

Постійні війни змушували князя збільшувати данину. Одне з таких повторних збирань призвело до повстання древлян у 945 р., під час якого було вбито Ігоря.

Син Ігоря Святослав був ще малий, тому за нього стала правити його дружина Ольга. Вона жорстоко помстилася древлянам за смерть чоловіка, убивши кількох древлянських князів і спаливши Іскоростень.

Разом з тим вона встановила чіткий лад у кількості та періодичності збирання данини. Вела активну дипломатичну діяльність, здійснила два візити до Константинополя, прийняла християнство. Але її християнська позиція викликала незадоволення населення, і разом із язичницькою опозицією до влади прийшов її син Святослав (964-972).

У Святослава був дуже войовничий характер. Спочатку його войовнича активність була зосереджена на сході. Він підкорив в’ятичів на р. Оці, підкорив волзьких булгар, завдав поразки могутньому Хозарському каганату. Одначе занепад Хозарського каганату відкрив шлях на Русь кочовим народам Сходу, насамперед печенігам.

У 968 році Святослав втрутився у війну між Візантією і Болгарським царством. Він оволодів багатими придунайськими містами, вибравши собі для життя місто Переяславець. Візантія була занепокоєна посиленням позиції Русі на Балканах, тому підштовхнула печенігів до агресії проти руської держави. Плани Святослава побудувати потужне Дунайсько-Дніпровське державне об’єднання зазнали краху. У 972 р., пробиваючись на Русь, Святослав загинув у сутичці з печенігами. З його черепа печенізький хан Куря наказав зробити чашу.

У 977 р. між синами Святослава – Ярополком, Олегом і Володимиром розпочалася боротьба за владу. Першою жертвою братовбивчої війни став Олег. Щоб не повторити трагічної долі брата, Володимир утік до Скандинавії, де зібрав сильну варязьку дружину, за допомогою якої у 980 році оволодів Києвом.

Князювання Володимира (980-1015) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Військовими походами 981-993 рр. на ятвягів, в’ятичів та хорватів, він завершив тривалий процес формування території Київської держави. Русь стала найбільшою країною Європи.

Велика територія змінює воєнну стратегію Русі: від загарбницьких походів вона переходить до оборони. За наказом Володимира будують систему воєнно-феодальних замків на південноруському порубіжжі та могутні земляні вали.

Володимир провів ряд реформ. Він усунув від влади племінних вождів і віддав управління уділами своїм дітям. Князь роздавав наділи на порубіжних територіях воїнам, які їх мали охороняти. Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. У 988 р. Володимир приймає християнство. У наступному році бере шлюб з візантійською принцесою Анною. У 989 відбулося охрещення киян.

Значення християнства:

• Сприяло зміцненню феодальних відносин. Ієрархія феодального суспільства була віддзеркаленням небесної ієрархії.

• Стало гарантом для створення могутньої централізованої держави. Християнське єдинобожжя стало ідеологічним підґрунтям утвердження одноосібної влади князя.

• Сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та шлюб із сестрою візантійського імператора ввели Володимира у коло монархів-християн. Русь перестала вважатися варварською, стала суб’єктом міжнародного права.

• Змінило світобачення та моральні устої русичів. Звичаї стають більш гуманними, засуджується родова помста, поліпшується ставлення до бідних, формуються нові шлюбні норми, забороняється полігамія.

• Були закладені підвалини для якісно нового розвитку культурної сфери. Розвивається писемність, література, архітектура та мистецтво.

Смерть Володимира призвела до нової братовбивчої війни. У 1019 р. до влади прийшов його син Ярослав, одначе його влада була неповною, до 1036 року він правив разом із своїм братом Тьмутараканьським князем Мстиславом. Вони утворили дуумвірат, правили з двох центрів – Києва та Чернігова.

Роки князювання Ярослава (1019-1054) – час найвищого розквіту давньоруської державності. Володіння Ярослава простягнулися від Балтійського до Чорного моря, від р. Оки до Карпат.

У 1043 році дружина Ярослава здійснила останній похід на Константинополь, який закінчився поразкою. Зовнішньополітична діяльність Ярослава спиралася насамперед на дипломатію. Сам він одружився на шведській принцесі Інгігерді, його син Всеволод – з дочкою візантійського імператора Константина ІХ Мономаха, Ізяслав – з сестрою польського князя Казимира, Святослав – з онукою німецького цісаря Генріха ІІ. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна – за французького Генріха І, Анастасія – за угорського Андрія, Єлизавета – за норвезького Гаральда Сміливого. Тому Ярослава історики часто називають „тестем Європи”.

З ініціативи Ярослава з’явився перший писаний звід законів „Руська правда” („Правда Ярослава”) у 1016 р. У ній існуючі закони не тільки систематизувалися, але й пом’якшувались. Так, кровна помста замінювалась грошовою компенсацією.

Прославився Ярослав і будівництвом церков. За часів його князювання у Києві було 400 церков, у 1037 році була побудована Свята Софія.

Ярослав вніс зміни у порядок спадкування влади. За цим порядком князівства поділялися між братами за принципом старшинства. Щойно в якомусь з князівств звільнявся престол, кожний брат сходив на щабель вище. Серйозним недоліком цієї системи було те, що ідея ротації влади суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу – спадкоємства від батька до сина. Характерною рисою поярославової доби стали сутички між племінниками і дядьками. Після смерті Ярослава у 1054 р. Київська держава все більше роздрібнюється і ослаблюється.

У 1113 р. великокнязівський стіл зайняв Володимир Мономах. Він зумів відновити політичну єдність більшості руських земель. Гучну славу дали Мономаху його походи на половців. Його „Устав” доповнив кодекс законів „Руська Правда”, суттєво обмежував сваволю лихварів і феодалів.

Централістську політику продовжував його син Мстислав (1125-1132). Але йому випало бути останнім з київських князів, при якому Київська держава зберігала свою єдність.

Історичне значення Київської Русі. Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відіграла велику роль як в історії східнослов’янських народів, так і в світовій історії. Утворення великої і сильної давньоруської держави сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, значно посилювало їх у боротьбі з зовнішніми ворогами. Україна – пряма спадкоємиця державності і культури Київської Русі. Одночасно Київська Русь стала витоком державності і цивілізації для російського і білоруського народів.

Причини феодальної роздрібненості:

• Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

• Зростання великого феодального землеволодіння. Натуральне господарство.

• Відсутність чіткого механізму спадкоємності князівської влади.

• Занепад Києва як торговельного центру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі.

• Експансія кочовиків (печенігів, половців та ін.)

Монголо-татарська навала

У Монголії наприкінці ХІІ – початку ХІІІ ст. утворилася могутня монгольська держава. Очолив її Темучин, якого у 1206 році обрали ханом і назвали Чингізханом (Великим ханом, Океан-ханом). Зібравши військо, яке ніколи не перевершувало 100 тис. вершників, він та його нащадки 80 років воювали на трьох фронтах: китайському, південно-західному та північно-західному. Вони підкорили 80-мільйонний Китай, 20-мільйонну Середню Азію, 8-мільйонну Західну Європу. Діяли за принципом: „Вирізати всіх, хто доріс до колісної осі підводи”.

Після завоювання Китаю та Хорезма (1219 – 1221 рр.) Чингізхан відправив на розвідку „західних земель” найбільш здібних воєначальників Джебе та Субедея. Вони пройшли південним берегом Каспійського моря, розбили іранців, вдерлися у Закавказзя та розбили грузинську армію, на Північному Кавказі зустріли об’єднане військо половців, черкесів, аланів та лезгинів. У 1222 р. відбувся бій, що не мав суттєвих наслідків. Монголи підкупили половців і пообіцяли їх не чіпати. Після цього розгромили інші народи Північного Кавказу. На початку 1223 р. монголи захопили кримське місто Сурож (Судак) і рушили у половецькі степи. Дізнавшись про наближення 25-тисячної армії, половці звернулися до руських князів із проханням про допомогу: „сьогодні переб’ють нас, а завтра – вас, якщо не допоможете нам”. Було створено оборонний союз русичів і половців. Але не усі руські князі приєдналися до цього війська. На київському з’їзді князів у 1223 р. було ухвалено рішення допомогти південним сусідам у боротьбі з монголо-татарами. Навесні цього року на о. Хортиця привели свої дружини галицький, волинський, київський, чернігівський, смоленський, трубчевський, путивльський і курський князі. Русько-половецькі війська розбили авангард монголо-татарської армії під Олешшю та втратили пильність. На р. Калка зморені дружини зустрілися з основними силами монголів. Дії князів були неузгодженими. Кожен жадав слави переможця. 31 травня 1223 р., не чекаючи інших князів, Мстислав Удатний та Данило Галицький зі своїми полками та половцями переправилися через річку й вступили у бій з монголо-татарами. Половецька кіннота не витримала натиску противника й почала тікати, порушивши бойові порядки галичан та волинян. Полки Мстислава Удатного та Данила Галицького були розгромлені. Переможці оточили військо київського князя Мстислава Романовича й три дні штурмували його табір. Монголи запропонували війську залишити табір і пообіцяли безпечний відступ. Але щойно київські дружинники вийшли з табору, монголо-татари накинулися на них і майже всіх перебили. Полонених князів татарські хани поклали під дошки, всілися на них і бенкетували, і врешті задушили. Переслідуючи русичів, монголи спустошили південну Київщину та несподівано відійшли.

Після смерті Чингізхана землі Монгольської держави були розподілені між його синами. Незавойовані західні землі отримав онук Чингізхана, син Джучі – Батий. Наприкінці 1237 р. ординці рушили на руські землі. Першими постраждали князівства Північно-Східної Русі. Завойовники захопили, пограбували та спалили Рязань, Володимир, Суздаль, Москву, Переяславль-Рязанський та інші міста.

Навесні 1239 р. монголо-татари вдерлися у порубіжні українські землі. Перший удар прийняв на себе Переяслав. Його мужні захисники на чолі з єпископом Симеоном були перебиті, а місто захоплено і спалено. У жовтні 1939 р. відважно боронилися захисники Чернігова на чолі з князем Мстиславом Глібовичем. Монголо-татари увірвалися до міста, перебили жителів і спалили будівлі. Не наважившись штурмувати Київ, монголо-татари вдерлися до Криму й заволоділи майже усім півостровом.

Восени 1240 р. військо Батия наблизилося до Києва. Літописець повідомляє, що нічого не було чути, окрім скрипіння возів, ревіння худоби та іржання коней. Керував обороною воєвода Дмитро. Нападники день і ніч били стіни стінобитними машинами. За чотири тижня нападникам вдалося зробити в стіні пролом біля Лядських воріт. Кияни зайняли нові оборонні позиції біля Десятинної церкви. Бої продовжилися. 6 грудня 1240 р. останні захисники Києва зачинилися у Десятинній церкві, зводи якої не витримали маси людей і завалилися, поховавши під собою людей. З 50 тис. киян вціліли лише 2 тис. Пораненого воєводу Дмитра привели до Батия. Той, захоплений відвагою та мужністю героя, дарував Дмитру життя.

На початку 1241 р. Батий рушив на Волинь. Але сили його війська вже були підірвані. Деякі укріплені міста на Волині монголи вже не змогли захопити. Встояли Кременець та Данилів. Але Володимир та інші міста були захоплені та спустошені.

Запекло оборонялися захисники Галичини. Але після триденної осади монголи заволоділи Галичем. Але Галицько-Волинське князівство постраждало менше, ніж інші українські землі. Ліси та гори сприяли успішній обороні. Тут монгольська кіннота не могла використати свої бойові можливості.

Після Галичини Батий рушив на Польщу та Угорщину та дійшов до Балкан. Звідти знесилені монголи повернулися на схід – до Волги. Там Батий заснував величезну державу – Золоту Орду. Її столицею стало місто Сарай. На давньоруських землях встановилося тяжке й принизливе ординське панування – монгольське іго. Завойовані народи мали платити данину, збиранням якої займалися представники хана – баскаки. Хани втручалися у внутрішні справи князівств. Князі були змушені їхати в Орду й випрошувати собі дозвіл на князювання – ярлик. Багато ханів не повернулися із ставки хана.

Руські землі втратили самостійність, занепали політичні традиції та економічне життя.

Галицько-Волинське князівство

У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич об’єднав їх в одне князівство. Після смерті Романа галицькі бояри вигнали його малолітніх синів Данила (4 роки) та Василька (2 роки) за межі князівства. Вони запросили на престол у Галичину трьох синів Ігоря Святославича та Єфросинії Ярославни. Вони були онуками Ярослава Осмомисла по материнській лінії. Бояри сподівалися, що Ігоревичі стануть слухняними маріонетками в їхніх руках, одначе князі стали управляти самостійно. Вони стратили майже 500 бояр. Багато бояр повтікали за межі князівства. У 1211 р. бояри помстилися та вбили братів. На князівський стіл сів боярин Володислав Кормильчич, що було безпрецедентним порушенням норм феодального права.

У 1214 р. бояри пішли на змову з угорцями й проголосили п’ятирічного угорського короля Коломана „королем королівства Галицького” від угорської окупації галичан звільнив князь Мстислав Удатний.

Сини Романа, як тільки підросли, розпочали боротьбу за Волинь, а згодом і Галичину. У цій боротьбі вони спиралися на волинських бояр, із середовища яких була родом їхня мати. З 1214 р. Данило закріпився на Волині й почав шукати союзників. Одружившись на доньці Мстислава Удатного, він знайшов союзника в особі свого тестя. У 1237-1238 рр. Данило закріпився в Галичі, а у 1245 р. остаточно відвоював батькову спадщину. Сам Данило правив у Галичині, а Василькові віддав Волинь.

Ще у 1238 р. Данило розгромив німецьких рицарів-хрестоносців у битві за Дорогочин. Після цього Данило пішов на Київ та закріпився там. Управління Києвом Данило довірив своєму воєводі Дмитру. Посилення Галицько-Волинського князя занепокоїло хана Батия. Данило був змушений їхати до Орди та визнати себе васалом монголів.

Данила такий стан речей не влаштовував, і він розробляв плани звільнення від монгольської залежності. Він звертався за підтримкою до європейських королів, до папи римського Інокентія ІV. Данило обіцяв визнати владу папи над православною церквою в обмін на організацію хрестового походу проти монголів. Міжнародному авторитетові Данила сприяло вінчання його у 1253 р. королівською короною. Але підтримки від папи Данило не дочекався й анулював унію.

Данило укріпив багато існуючих міст, заснував нові. У 1256 р. він заснував місто Львів на честь свого сина.

У 1264 році Данило помер. Він став зачинателем цілої династії галицько-волинських князів Романовичів, які гідно продовжували його справу: Лев І (1264-1301), Юрій І (1301-1308), сини Юрія Лев ІІ і Андрій (1308-1323).

Після смерті Данила старшим у роду залишився Василько Романович. Його єдиний син та спадкоємець Володимир Васильковим правив північно-західною частиною Волині у 1269 – 1288 рр. Вважають, що саме при його дворі була написана остання частина Галицько-Волинського літопису. Був він людиною освіченою, сам переписував книги. Літописець називає Володимира „книжником і філософом”.

Більшу частину Галицько-Волинського князівства успадкував після смерті Данила та свого брата Шварна Лев Данилович (1264 – 1301). Лев зміг звести до мінімуму залежність від монгольських князів – до участі у походах монголів. Він розширив володіння батька – приєднав Люблінські землі в Польщі та повернув частину Закарпаття, у тому числі Мукачеве. У 1272 р. Лев переніс столицю Галицько-Волинської держави до Львова.

У 1301 -1308 рр. князем стає син Лева Юрій І Львович. Він використав нестабільне положення в Золотій Орді й розширив межі своєї держави до нижньої течії Дністра та Південного Бугу. Він прийняв королівський титул і називав себе королем Русі й князем Володимирії. Переніс столицю у Володимир-Волинський. Він одружився на донці мазовецького князя Казимира Куявського.

У 1303 р. він заснував самостійну Галицьку митрополію. (Після монголо-татарської навали митрополію з зруйнованого Києва перенесли у Суздаль).

Після смерті Юрія І Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія Юрійовича та Лева ІІ Юрійовича. Після смерті цих братів, які ймовірно загинули у воєнному поході, Галицько-Волинське князівство переживає кризу. У 1325 р. на престол було обрано мазовецького князя Болеслава – сина Марії, доньки Юрія І. Боярство було незадоволено самостійною політикою князя. У 1340 році отруїли останнього Галицько-Волинського князя Юрія-Болеслава, після чого Волинь відійшла до Литви, а Галичина – до Польщі.

Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство було опорою державності на Русі. Це князівство перейняло значну частину київської спадщини, запобігало захопленню західноукраїнських земель Польщею, зберігало в населення почуття культурної та політичної ідентичності.

Тема 2. Українські землі під владою іноземних держав (XIV – перша половина XVII)

Перехід українських земель під владу литовських князів

У 40-х рр. XIV ст. Галицько-Волинська держава розпадається та переходить під владу інших держав. Волинь відходить до Литви, а Галичина – до Польщі.

Литовці являють собою самостійну гілку індоєвропейської сім’ї народів. У ХІІ – ХІІІ ст. вони жили окремими родами, тобто держави в них не було. Правили ними дрібні князьки. Поклонялися литовці язичницьким богам.

У ХІІІ ст. у литовців з’явився грізний ворог – німецькі рицарі. У 1202 р. Лівонський Орден Мечоносців підкорив частину литовців і заснував місто Ригу. У 1230 р. Тевтонський Орден захопив землю прусів. Зовнішня загроза об’єднала інших литовців. Литовський князь Міндовг у середині ХІІІ ст. об’єднав племена литви та жмуді, щоб дати відсіч рицарям Тевтонського Ордену. На початку XIV ст. литовський князь Гедимін підкорив не тільки всю Литву та Жмудь, але й Чорну Русь, Мінщину, Турово-Пінське князівство. Гедимін одружив своїх синів – Ольгерда з вітебською князівною, а Любарта – з волинською. У 1340 рр. волинські бояри посадили Любарта Гедиміновича на княжий стіл (під християнським ім’ям Дмитро). Волинська й Берестейська земля були визнані династичною власністю Гедиміновичів.

Що стосується Київщини, то існує легендарний переказ про похід сюди литовсько-білоруських загонів у середині 20-х рр. XIV ст., але його достовірність досить спірна. Одначе перші спроби Литви опанувати Київську землю відносять до цього періоду. Впродовж кількох десятиліть територія Київщини знаходилась під двома сферами впливу: північного литовського й південного ординського. З середини 50-х рр. XIV ст. у Золотій Орді відбувається криза, тому Ольгерду вдається витіснити ординців з Гомельщини, Чернігівщини, Переяславщини. У 1362 р. відбулася битва на Синіх Водах, у якій об’єднані литовсько-білорусько-українські війська під керівництвом Ольгерда розбили татар. До Литви відійшло Поділля. Велике князівство Литовське стало найбільшим у Європі. Ольгерд та його наступники перестали надсилати данину в Орду.

Литовська держава являла собою неординарний політичний суб’єкт, в якому від народу завойовника залишилася фактично тільки назва. 90 % населення князівства складали русини, тобто білоруси та українці. Руська мова стала офіційною мовою, нею спілкувався великокнязівський двір. Литовські князі переймали традиції руського публічного побуту, державні інститути влади, православну віру. Литовці одружувалися з руськими князівнами, привчалися до місцевих звичаїв і не сприймалися як чужинці-завойовники.

Лишилися в силі руські закони, за боярами визнавалися їхні родові землі, зростали багатство та вплив церкви. До кінця XIV ст. Велике князівство Литовське залишалося фактично федерацією земель-князівств. Удільні князі перебували у васальній залежності від великого князя, але мали фактично необмежену владу на місцях. Загалом литовське проникнення на Русь характеризують як оксамитове, оскільки головним гаслом литовської влади було: „Ми старини не рушимо, а новизни не вводимо”.

Ситуація складалася досить сприятливо для русинів, але у 1370 рр. помер без нащадка чоловічої статі польський король Казимир ІІІ Великий. У нього залишилася лише онука Ядвіга. За чоловіка для неї вирішили запросити литовського князя Ягайла Ольгердовича, який був найкращим союзником у боротьбі проти спільного ворога – німецьких рицарів. Платою за польську корону було визнання її зверхності над Литвою. Ягайло був молодшим сином Ольгерда, і це викликало велике незадоволення у Литві. Тому князь радо пішов на польську пропозицію. 14 серпня 1385 р. у місті Крево Ягайло підписав унію з Польщею, за якою зобов’язувався підпорядкувати землі Литви та Русі польському трону та привернути свій народ до Римської церкви.

У лютому 1386 р. під іменем Владислава Ягайло прийняв хрещення за католицьким обрядом, після чого одружився з Ядвігою і був коронований у Кракові. Кревська унія – приклад персональної унії, тому що єдиної держави не утворювалося, а одна людина визнавалася монархом двох держав.

Одначе вже через кілька років майбутнє унії стало проблематичним. У Литві утворилася могутня опозиція на чолі з двоюрідним братом Ягайла Вітовтом. Після кількарічної збройної боротьби у 1392 р. Ягайло був змушений визнати Вітовта своїм намісником, а з 1398 р. Вітовт проголосив себе повновладним литовським князем під номінальною зверхністю польського короля. Фактично він розірвав Кревську унію.

Вітовт проводив жорстку централістську політику, спрямовану на ліквідацію автономії руських земель.

На початку 90-х років більшість українських князівств відмовилися визнати Кревську унію, а разом з нею і владу польського короля й литовського князя. Була зроблена спроба добитися політичної незалежності. На чолі патріотичних сил стали київський князь Володимир Ольгердович, новгород-сіверський – Дмитро Корибут, подільський – Федір Коріатович. Але діяли вони розрізнено й зазнали невдачі. Вітовт відібрав у повсталих князів князівства й роздав їх своїм прибічникам. Удільний устрій України було ліквідовано. Князівство стало централізованою державою.

Вітовт втрутився в міжусобну боротьбу монгольських ханів. 12 серпня 1399 р. війська Вітовта, серед яких було багато українців, було розгромлено на р. Ворскла. Це похитнуло авторитет Вітовта та литовської держави. Не судилося здійснитися планам Вітовта щодо поширення влади литовських князів на Північно-східну Русь. Смоленськ відокремився від князівства, німці активізували напади на литовські землі, загострилися відносини з Новгородом. Це змусило Вітовта йти на зближення з Польщею. За умовами Вільненської унії 1401 р. литовські князі визнали васальну залежність Литви від Польщі. Після смерті Вітовта всі руські землі, в тому числі й українські, мали перейти під владу польської корони. Одночасно литовським панам надавалась можливість в обранні польського короля після смерті Ягайла.

На початку XV ст. назріла вирішальна сутичка між Польсько-Литовською державою і Тевтонським орденом. 14 (15) липня 1410 р. відбулася битва під Грюнвальдом, у якій об’єднанні сили словен та литовців розбили німецьких рицарів та зупинили їхній наступ на схід.

Вітовт також розширив кордони Литовсько-Руської держави до Чорного моря (між Дніпром і Дністром), укріпив міста на Поділі та Дніпрі, заснував міста на Дністровському лимані.

Після Грюнвальдської битви посилилося прагнення литовських князів до державної незалежності від Польщі. Ягайло був змушений піти на поступки. У 1413 р. була підписана Городельська унія, яка визнавала існування великокнязівського престолу в Литві. Але обрання литовського князя мало контролюватися й затверджуватися королем. Литовські феодали-католики зрівнювалися у правах із польськими у вирішенні державних справ. У пунктах Городельської унії сказано: „пани і також бояри-шляхта земель наших... привілеями... лише католики... користуються”. „Також урядниками призначаються лише католицької віри шанувальники”. Тобто православні зазнавали дискримінації, що викликало велике незадоволення в їхньому середовищі.

Намагаючись підвищити свій авторитет ще більше, Вітовт намагався коронуватися отриманою від папи Римського короною, але через суперечку з Ягайлом коронація не відбулася. Того ж 1430 р. Вітовт помер.

Після смерті Вітовта литовські та руські феодали обрали без згоди польського короля Свидригайла Ольгердовича (1430-1432), який негативно ставився до унії між Литвою і Польщею. Новий князь відразу взяв курс на державну незалежність Литви, а разом із нею України. Розпочалася війна між Ягайлом і Свидригайлом за Поділля. На провідне місце у дворі Свидригайла висувається руська знать, що особливо дратувало віленських католиків. Литовські князі і бояри організували змову й скинули Свидригайла. Оголосили великим князем Сигізмунда Кейстутовича (1432 – 1440). Він відновив унію між Литвою і Польщею. Розпочалася феодальна війна між Сигізмундом й Свидригайлом. Щоб позбавити Свидригайла підтримки української знаті, Сигізмунд видав привілей про зрівняння у правах православних бояр з боярами-католиками.

У 1440 р. від рук змовників Сигізмунд загинув. Великим князем Пани-Рада оголосила молодшого сина Ягайла Казимира. Той для стабілізації ситуації у князівстві був змушений відновити Київське та Волинське князівства, надати їм автономію. Потомки Володимира Ольгердовича повернулися у Київське князівство. Київським князем став Олександр (Олелько) Володимирович (1440-1470). Свидригайло отримав пожиттєвий титул Великого князя з уділом на Волині, де в оточенні своїх вірних союзників-русинів правив у Луцьку до самої смерті. У 1452 р. після смерті Ягайла Волинське князівство перестало існувати. У 1471 р. після смерті Семена Олельковича Київське князівство також було ліквідоване. Казимир IV призначив правити Києвом воєводу Гаштольда. Той зміг узяти Київ лише за допомогою війська. У літописі пишеться: „У Києві князі пересташа биті, а вместо князів воєводи насташа”. Автономія українських князівств була остаточно ліквідована.

Перехід українських земель під владу Польщі

Скориставшись політичною і династичною кризою в Галицько-Волинському князівстві, Польща у 1340 р. включається у боротьбу за Галицько-Волинську спадщину. У результаті цієї боротьби Галичина та Західна Волинь відійшли Польщі (1387). За ініціативи польського короля тут починають роздавати землі дрібній польській шляхті під умовою несення військової служби. Разом із шляхтою сюди переселявся і простий люд – селяни, ремісники, торговці, причому не тільки поляки, але й німці, євреї.

Прийшлі шляхтичі прагнули до надання своїй новій батьківщині статусу внутрішнього регіону Польщі, тобто до поширення на Русь прав і Вольностей, здобутих польською шляхтою. Польські магнати та шляхта захопили величезні земельні маєтки. Українські бояри і шляхта, щоб зберегти свої маєтки і статус мали ополячуватися, переходити у католицтво й нести збройну службу польському королю. Зрештою у 1434 р. король Владислав ІІІ запровадив у Галичині польське право, а великі й середні бояри отримали права шляхетства. Дрібне боярство поступово злилося з селянством У 1435 р. галицькій шляхті надали право самоврядування. У 1434 р. замість Галицького князівства було утворено Руське воєводство з центром у Львові, до якого увійшли Львівська, Сяноцька, Галицька, Перемишльська та Холмська землі. На Західній Волині утворилося Белзьке воєводство (1462) з центром у Белзі, У 1434 – 1447 утворилося Подільське воєводство з центром у Кам’янці.

Утворення Кримського ханства

Під час монгольської навали під владою завойовників опинився Крим. Якщо руські землі знаходилися у васальній залежності від монголів, то південні землі й Крим увійшли до складу Золотої Орди. Був створений улус із центром у місті Солхаті (зараз Старий Крим). Послаблення центральної влади у Золотій Орді призвело до її розпаду на окремі ханства. Протягом 20-х – 30-х рр. XV ст. під керівництвом нащадків Чингізхана – Гіреїв – від Золотої Орди відокремилось Кримське ханство. Його першим ханом став Хаджі-Гірей, а столицею з 1432 р. – Бахчисарай. Одначе з 1478 р. хан Менглі-Гірей був змушений визнати себе васалом Османської імперії. Перший великий напад на українські землі татари здійснили у 1479 р. (Брацлавщина та Поділля). У 1482 р. кримський хан на прохання московського царя захопив київ, спалив замок, захопив велику здобич. У 1450 – 1556 рр. війська кримських ханів здійснили 86 великих походів на українські землі. За своїми демографічними наслідками ці набіги були не менш руйнівними, ніж монголо-татарська навала.

Соціальна структура

Наприкінці XІV – у першій половині XVІ ст. селянство становило основну масу населення українських земель. Воно зазнавало різних форм феодальної експлуатації, посилюваної протягом указаного періоду. Селяни сплачували натуральну чи грошову ренту (чинш) феодалам, державні податки й відбували різні повинності на користь держави.

З розвитком внутрішнього та зовнішнього ринку зростала потреба феодалів у грошах, і частина натуральної данини замінювалася на грошову.

З кінця XV ст. і протягом першої половини XVІ ст. поряд із збільшенням натуральної та грошової ренти феодали (переважно у Галичині і Західній Волині) почали заводити власні орні землі за рахунок селянських і відроджувати панщину. Селяни були змушені відробляти 14-денну панщину як річну норму.

Основну масу залежних селян становили „данники” і „тяглові”. Перші платили державі данину натурою, другі – відбували повинності. Із зростанням панського господарства грані між ними поступово стиралися. Наприкінці XV ст. і протягом першої половини XVІ ст. данники і тяглові селяни, потрапивши під владу феодалів, які прибирали до рук землі з селянами, почали відбувати повинності й сплачувати оброки.

Поширення феодального землеволодіння вимагало розвитку кріпосного права як юридичного оформлення кріпацтва. Воно виявлялося у все більшому прикріпленні селян до землі, посиленні права феодала на працю й майно селянина, припиненні громадської дієспроможності селянина.

Наприкінці XІV ст. – першої половини XVІ ст. селянство за своїм юридичним статусом поділялося на дві основні групи: „непохожих” (або „отчичів”) і „похожих” (або „вільних”). Останні мали право переходу від одного феодала до іншого. Із часом прошарок непохожих зростав унаслідок обмеження державою права переходу (встановлювалися певні дні року, в які можна було переходити, від селян вимагалися значні викупи) У 1435 р. В Галичині було визначено певний строк переходу – тільки в дні Різдва і лише за умови виплати панові викупу (копи грошей, міри пшениці, чотирьох „руських” сирів...). За ухвалою сейму від 1447 р. селянин не міг залишити маєток пана, не посадивши на свій наділ іншого господаря. Втеча селянина від пана сурово каралася. Судебник 1468 р. передбачав страту підбурювачів на втечу.

Ліквідовуючи право переходу, держава водночас сприяла посиленню влади феодала над закріпаченими селянами, обмежуючи общинне самоврядування. Копний суд (копа – сход громади) був замінений феодальним.(вотчинний суд). На початку XVІ ст. селянин був позбавлений права навіть скаржитися великому князю або королю на своїх панів. Закони Першого Литовського Статуту 1529 р. не дозволяли залежному селянинові („кметю”) при відході до іншого хазяїна забирати з собою майно, худобу, реманент. Це прив’язувало селянина до свого пана більше усіх інших урядових заходів. Третій Литовський статут завершив юридичне оформлення кріпацтва в Україні.

Населення українських міст поділялося на різні соціальні групи. Його верхівку складала міська аристократія – патриціат. У його руках зосереджувалася уся влада. Другу групу складало бюргерство – цехові майстри й торгівці середньої заможності. Внизу перебував міський плебс – прості ремісники, дрібні торговці та селяни. На їхні плечі лягав основний тягар податкового гніту. Міщани залежних міст платили натуральні податки, працювали на панських ланах, ремонтували дороги та ін. Вони сплачували церковну десятину й мусили виставляти певну кількість воїнів.

Привілейованим станом, що не платив податки, але ніс військову службу, була шляхта. Тільки цей суспільний стан брав участь у політичному житті суспільства й мав привілеї. Одержувати державні посади могли лише люди привілейованого стану. Окрім привілеїв, шляхтичі мали й обов’язки – захищати батьківщину, виступати на боці свого сюзерена. Шляхтич не мав права займатися торгівлею або ремеслом, бо за це його позбавляли привілеїв. Шляхта не була однорідною. Вона поділялася на дрібну, середню та велику .Дрібна й середня шляхта отримували землю за несення служби. Магнати мали князівське або боярське походження. Вони володіли вотчинними землями, брали участь у великокнязівській раді.

На економічний розвиток України XV ст. - XVІ ст. визначний вплив справила ситуація в Європі. У цей час зростає попит на сільськогосподарську продукцію у зв’язку з відкриттям Америки та морського шляху до Індії. Втягуючись у торгівлю із Західною Європою, шляхта все більше проявляє зацікавленість в українських землях.. Найбільші можливості для розвитку товарного господарства мали магнати. В Україні засновуються так звані фільварки – багатогалузеві сільськогосподарські маєтки, орієнтовані на ринкове виробництво та засновані на експлуатації залежних селян. Щоб поширити фільваркову систему й збільшити продуктивність панських господарств, була проведена аграрна реформа, відома як „Устава на волоки”. Спеціально призначені ревізори переміряли землі й поділили їх на так звані волоки, ділянки землі у 16-21 га. Під фільварок виділялися кращі землі в одному місці. Селянам виділялися три смуги на різних полях, передбачалося ведення трипільної системи господарювання. Селянин мав відробити два дні на тиждень у фільварку, платити грошовий чинш у розмірі 12 грошів, давати данину продуктами не менш як на 18 грошів. За селянами залишалася мостова, візницька, сторожова та інші повинності.

За своїми соціально-економічними наслідками „Устава на волоки” мала двоїсте значення. Вона остаточно ліквідовувала залишки прав власності вільних селян на землю. Запровадження панщини вело до занепаду селянського господарства. У той же час використання праці залежного селянина, забезпеченого тягловою силою і реманентом, супроводжувалася піднесенням фільваркового господарства. Панщина і фільварок перетворили Україну на годувальницю Європи.

Економічний розвиток українських земель поліпшила і зовнішня та внутрішня торгівля. Розвивалося ремесло, яке поділялося на цехове й позацехове. Ремісники-міщани об’єднувалися в цехи, очолювані старшинами (цехмайстрами). Членами цехів були майстри – власники майстерень., підмайстри та учні. До позацехових ремісників („партачів”) відносилися ті, хто не міг вступити в цех через брак коштів, приїжджі селяни.

Багатіючи на розвиткові ремесла і торгівлі, українські міста одержували від великих князів (королів) привілеї на самоврядування – так зване Магдебурзьке право (за назвою німецького міста Магдебург, „хартія” якого правила за зразок). У 1356 р. таке право отримав Львів, у 1432 р. – Луцьк, у 1494 р. – Київ, протягом XV – у першій половині XVІ ст. – більшість значних міст України.

Органом міського самоврядування був магістрат, який мав дві колегії – лаву (суд) і раду (адміністративний орган). Члени магістрату обиралися з-поміж заможних купців і цехових старшин (з представників патриціату і бюргерства). Магістрат очолював війт, у великих містах призначений урядом. Головна маса міського трудового населення („плебс”) була усунена від управління. З посиленням впливу польських феодалів і католицької церкви на українських землях посилюється національно-релігійна дискримінація українського міщанства. Все це породжувало боротьбу за ліквідацію обмежень.

Причини та умови виникнення козацтва

У другій половині XIV – XVI ст. українські землі потрапляють під владу іноземних держав – Литви та Польщі -, які у 1569 р. об’єднуються в єдину державу – Річ Посполиту. Населення українських земель опинилося в умовах соціального та релігійного поневолення, потенційного ополячення та загрози асиміляції. Але на захист інтересів українського народу виступила нова історична сила – українське козацтво – феномен, який притаманний лише вітчизняній історії.

Козацтву та його авангарду – Запорозькій Січі належить особливе місце в українській історії. Саме воно виступило тією провідною силою, яка змогла згуртувати навколо себе усі стани та версти українського суспільства та очолити українській народ у його боротьбі за свої права, за волю та незалежність.

1. Слово “козак” – тюркського походження, вперше воно зафіксовано у половецькому рукописі “Codex cumanicus” у ХІІІ ст. Згідно з Куманським кодексом слово козак означало сторож, вартовий. Пізніше це слово в цілому ряді тюркських мов позначало вільних найманців, вояків, що покинули свої улуси, степових розбійників, а в ширшому розумінні – вигнанців, бездомних людей, авантюристів, нежонатих молодиків. У 1492 р. вперше згадуються козаки християни, які в гирлі Дніпра по-розбійницьки напали на турецький корабель.

Звідки ж узяли походження українські козаки? Ця наукова проблема стала предметом однієї з найдовших наукових дискусій серед учених-істориків. Вивченням феномена козацтва займалися такі видатні вчені, як О. Рігельман та Д. Яворницький, В. Антонович та М. Драгоманов, В. Голобуцький, О. Апанович, наші сучасники В. Щербак, В. Смолій та багато інших.

Перші спроби дослідити походження українських козаків були зроблені ще на початку XVII ст. Польський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка “Козака”, який вдало боровся з татарами. Згодом з’явився ряд гіпотез, які більш обґрунтовано пояснювали походження козацтва:

• “Хозарська” теорія, популярна у XVIIІ ст., ототожнювала козаків із давнім степовим народом – козарами або хозарами.

• “Чорно-клобуцька” теорія вважає козаків нащадками “чорних клобуків” – тюркського народу, що жив у давньоруські часи на пограничній між Руссю та Степом території.

• “Черкаська” теорія вбачає у козаках переселенців з Передкавказзя (Тмутаракані) – черкасів, або черкесів – гілки чорних клобуків, які заснували в Україні м. Черкаси.

• “Татарська” теорія – бачить витоки козацтва в татарських колоніях, які утворилися на Київщині у часи Великого князівства Литовського; у цих колоніях татари перемішувалися з місцевим бродячим людом.

• “Автохтонна” – доводить, що козаки походять від вічових громад Київської Русі, які не зникли, а переродилися у військові формування, підлеглі великому литовському князю.

• “Болохівська” теорія бачить корені козацтва у давньоруських громадах болохівців, які після монголо-татарського завоювання добровільно вийшли з-під влади руських князів під протекторат Орди.

• “Бродницька” теорія вважає, що козаки походять від слов’янського населення пониззя Дунаю, так званих “бродників”, що оселилися там ще у період Київської Русі.

• “Уходницька” теорія пояснює виникнення козацтва промисловою діяльністю тогочасного населення України, коли ватаги озброєних людей вирушали у Дніпровий Низ для риболовецького, мисливського та інших промислів.

• “Утікацька”, або класова теорія пояснює появу козацтва загостренням соціальних суперечностей та посиленням феодального гніту, які змушували селян шукати вільного життя за порогами.

• “Захисна” теорія вважає, що козацтво виникло внаслідок необхідності дати відсіч татарській загрозі.

Кількість перелічених теорій демонструє, наскільки складним і суперечливим є питання про походження козацтва. Мабуть, більшість з цих теорій має право на життя, бо містить раціональні зерна, тим більше, що жодна з них не може самостійно пояснити проблеми.

Якщо проаналізувати ці теорії, то можна прийти до висновку, що їх можна поділити на дві групи – 1) ті, які виводять козацтво від слов’янського населення, і 2) ті, які бачать початки козаччини серед тюркомовного населення степу.

На користь останньої групи теорій свідчать такі факти:

• Серед козаків побутувала українсько-татарська двомовність.

• Запозичення козаками-слов’янами від татар простежуються у зовнішньому вигляді, озброєнні, побуті, мові тощо. Так, слов’янські порти були замінені на шаровари, довге волосся – на оселедець. Замість руського меча використовується крива татарська шабля, колчани зі стрілами козаки називають сагайдаками. Свої становиська вони називають кошами, житла – куренями, свої війська вони називають не дружинами, а ватагами, молодих слуг звуть не отроками, а джурами. До військової атрибутики входять такі тюркські поняття, як осавул, булава, бунчук, барабан, табір, майдан.

Характерно, що турки називали козаків буткалами, тобто змішаним народом.

Проблема тюркського походження козацтва залишається і досі недослідженою. Але більшість сучасних вчених вважає, що виникнення козацтва стало своєрідним компромісом між слов’янським світом та Диким Полем.

Але з середини XV ст. розпочинається новий етап у відносинах між Україною та татарами, пов’язаний із виникненням Кримського ханату. Відтепер татари стають найбільшою небезпекою для півдня України. Щороку загони кримських татар налітали на українські міста та села, плюндрували все навколо, старих та немічних вбивали, а інших забирали у полон та продавали їх у кримському порту Кафі, який українці називали “упирем, що п’є руську кров”. Примітивне скотарське господарство не могло задовольнити потреб татар, тому ці наскоки для татар були економічною необхідністю.

З 70-х років XV ст. кримські татари розпочинають серію нищівних походів на Русь. У 1482 р. татари дійшли до Києва, взяли штурмом замок, полонили безліч народу, пограбували київські церкви. Крім великих походів, здійснювалися ще набіги менших татарських загонів (чамбулів). Тактика походу за ясиром була відпрацьована до автоматизму. Вона спиралася на блискавичність нападу, продумане розсіяння малих загонів і спосіб відступу врозсип, що утруднювало переслідування.

За кілька десятиліть українські землі перетворилися на головне джерело постачання рабів для невільничих ринків Криму та Стамбула, де їх продавали зв’язаними по десятку у найвіддаленіші райони Азії та Сходу.

Литовська та польська влада нічого не могла протиставити цьому руйнівному смерчеві. Невеликі прикордонні замки не могли вирішити цієї проблеми. Тому весь тягар оборони ліг на плечі українського народу. Кримські набіги стали каталізатором козаччини.

Підсумовуючи вищесказане, можна виділити ряд причин, які зумовили виникнення козацтва:

1. Наступ польсько-литовських феодалів, захоплення ними українських земель, зростання феодального землеволодіння разом із вичерпанням ресурсів на Півночі підштовхнули процес господарського освоєння та колонізації нових земель.

2. Посилення феодальної експлуатації, закріпачення, національний та релігійний гніт.

3. Зростання зовнішньої загрози, неспроможність влади забезпечити охорону кордонів, необхідність захисту від нападів татар.

За час свого існування козацтво переживає певну еволюцію.

• У XV – і майже до кінця XVI ст. активно йде процес формування козацтва, але термін козак означав не соціальний статус, а рід занять, спосіб життя. Козацтво як соціальна верства ще не оформилося. Характерним було досить негативне ставлення населення до козацтва.

• У 70-х роках XVI ст. польська влада починає наймати козаків на козацьку службу, створюється козацький реєстр, козацтво формується у соціальну верству, яка за своїм складом була досить неоднорідною: реєстрове (городове) козацтво – заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі; запорозьке (низове) козацтво, яке проживало у пониззі Дніпра в межах Запорозької Січі; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного покозачення, не мало визнаного статусу, вело козацький спосіб життя.

• З 20-тих років XVII ст. соціальний статус козацтва підвищується внаслідок діяльності гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного та утворення союзу між козацтвом та православною церквою. Козацтво стає однією з провідних верств українського суспільства, виразником інтересів українського народу, стає символом та синонімом усього українського. З цього часу формується позитивне ставлення населення до козаків, формується образ народного героя – козака.

Організація Запорозької Січі

Велике значення у становленні козацтва як соціальної верстви та його згуртуванні відіграла Запорозька Січ, утворена у середині XVI ст.

Здавна козаки жили у пониззі Дніпра, унікальною особливістю якого були його пороги – кам’яні скелі, які виступали з води на висоту до п’яти метрів. Порогів було дев’ять. За порогами Дніпро розливався, і там було багато великих і малих островів, на яких козаки споруджували невеликі укріплення – городці або січі. Поява першої великої січі пов’язана з ім’ям князя . Вишневецького, який у народній пам’яті відомий під ім’ям Байда (з татарської – безтурботний чоловік). Він походив з великокнязівського роду Гедиміновичів, мав великі маєтності, обіймав високу посаду старости канівського та черкаського. Він дуже любив рідну українську землю і одним з перших став на захист Волині та Поділля від татарських нападів. Саме йому приписують заснування на о. Мала Хортиця замку, який і став першою Запорозькою Січчю. (1552-1554рр.)

Протягом існування Січі її місцезнаходження мінялося 7 разів:

Томаківка – 60-ті рр. XVI ст – 1593 р.

Базавлук – 1593 -1638 рр.

Микитин Ріг – 1638 – 1652 рр.

Чортомлик – 1652 – 1709 рр.

Кам’янська Січ

Олешківська Січ

Нова Січ на р. Підпільній 1734-1775 рр. –

Але вона завжди залишалася символом козацької єдності. Козацьке прислів’я про це свідчить так: “Січ – Мати, а Великий Луг – батько, отам треба й умирати”.

Вступити до Запорозької Січі міг будь-який чоловік православної віри.

Згодом на Січі сформувалася нова українська (козацька) державність. У той час, коли у Європі панував монархічний лад, у запорожців існувала республіканська форма правління. Кожен запорожець мав право голосу у загальній раді, якій належала уся повнота влади. Рада управляла усіма найголовнішими сторонами життя Січі, обирала гетьмана (кошового отамана) або старшину. Рішенню ради підкорялися навіть гетьмани. Якщо гетьман припускався помилки, то його могли вбити як зрадника, а на його місце вибирали іншого. Окрім гетьмана, важливими посадами були: військовий суддя (вів судові справи, у відсутність кошового отамана виконував його обов’язки, виконував обов’язки скарбника), військовий писар (складав та підписував документи, очолював канцелярію); військовий осавул (організовував несення прикордонної служби, проводив слідство та виконання судових вироків); військовий обозний (очолював артилерійську та фортифікаційну справу на Січі); курінний отаман (мав ті самі права, що і кошовий, але у межах свого куреня).

Крім власних органів управління, у Січі функціонувало також власне козацьке право, яке не було писаним законом, а “стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом”.

Таким чином, запорожці утворили досить оригінальну демократичну форму управління державою, яку М. Костомаров влучно назвав “християнською козацькою республікою”. Дійсно, з одного боку, на Запоріжжі не існувало кріпацтва, феодальної власності на землю, панувала формальна рівність між козаками. З іншого боку для козаків характерною була глибока релігійність, ревний захист православної віри. Велику роль вони відіграли у боротьбі українського народу проти окатоличення та унійного руху.