Розділ 1. Становлення порівняльної педагогіки як науки.

З часів виділення педагогіки з філософії та її становлення як-самостійної науки вона поступово диференціювалася. В минулому в системі педагогічних наук визначилися такі самостійні галузі як загальна педагогіка, дошкільна та шкільна педагогіки, спеціальна педагогіка, історія педагогіки та інші. Останнім часом розвиваються нові: андрагогіка (освіта дорослих), соціальна педагогіка, педевтологія (наука про вчителя та педагогічну освіту).

До цього переліку ми відносимо й порівняльну педагогіку - дисципліну з теорії освіти, яка займається аналізом, порівнянням та оцінюванням освітньої політики, освітніх систем у різних країнах у зв'язку з їх політичним, суспільно-економічним та культурним розвитком; а також методологією та загальною теорією освітніх тенденцій у світі.

Порівняльна педагогіка як галузь педагогічного наукового пізнання існує вже майже двісті років. Відлік ведеться з початку Х1Х століття та пов’язується з ім’ям Марка-Жюльєна Паризького (1775-1848) і його роботою ”Нариси і попередні нотатки до дослідження з порівняльної педагогіки” (1817), де вперше було поставлено питання про необхідність систематичного вивчення міжнародного досвіду з метою створення найбільш раціональної системи освіти в країнах Європи, а на далі й всього світу.

То був період утвердженням у компаративістиці реформаторських ідей, покликаних посприяти вдосконаленню, зміцненню національних систем освіти. „Вчитися на досвіді інших” – таким був панівний принцип тогочасних порівняльно-педагогічних досліджень. Задля його реалізації практикувались закордонні відрядження та міжнародний обмін делегаціями педагогічних фахівців, оприлюднювались енциклопедичні видання, які містили інформацію стосовно освітніх систем різних країн світу, організовувались масштабні інтернаціональні освітянські виставки. Знання „іншого” слугувало передусім підставою для окреслення перспективних напрямів розвитку національних систем освіти.

Вже на цьому етапі відбувалися дискусії щодо проблем компаративістської термінології, репрезентативної інформації. Було розроблено опитувальник (понад 250 питань) для отримання та систематизації інформації.Цьому покликані були посприяти і новостворені наднаціональні наукові установи.

Наступний етап розвитку порівняльної педагогіки припадає на початок ХХ століття та пов’язується з роботами таких дослідників як М.Сєдлер , Н.Хенс (Англія), І.Кендл, П.Монро, Г.Бередей (США), Ф.Шнейдер, Ф.Хилькер (Німеччина), П.Россело (Швейцарія) та інші. У цей період педагогічна компаративістика починає розглядатися як наука, яка може зробити значний внесок у справу боротьби за мир та міжнародне співробітництво. До основних проблем цього періоду відносять розробку методології компаративістських досліджень.

У 20-30 роках ХХстоліття в різних країнах світу створено низку міжнародних і національних наукових та інформаційних організацій і установ:

• 1919 р. – Міжнародна асоціація освіти у Нью-Йорку;

• 1923р. - Міжнародний інститут при педагогічному коледжі колумбійського університету;

• 1925р. Міжнародний інститут інтелектуального співробітництва у Парижі і відділ зарубіжної педагогіки німецького Центрального інституту виховання;

• 1925 – Міжнародне бюро просвіти у Женеві.

У 1946 році було створено спеціалізовану установу з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) Організації Об’єднаних Націй.

З 50 років ХХстоліття у багатьох країнах функціонують дослідницькі центри порівняльної педагогіки: Інститут міжнародних педагогічних досліджень у Франкфурті-на-Майні (ФРН); Міжнародний центр педагогічних досліджень у Севрі (Франція); Інститут порівняльної педагогіки у Зальцбурзі (Австрія); Інститут теорії та історії педагогіки АПН СРСР та ін. Ці та подібні до них організації приділяли значну увагу оприлюдненню та інтерпретації статистичних даних.

Період, про який ідеться, роки повоєнного відродження, з якими у багатьох народів пов’язувались сподівання на утвердження міжнародних правових засад мирного співіснування. У цих умовах на порівняльну педагогіку покладалось завдання сприяти кращому „розумінню іншого” задля побудови нового, більш справедливого і гуманного світу.

На даному етапі роботи дослідників-компаративістів стосувалися вивчення історичних, соціальних та політичних чинників впливу на освітні реформи в різних країнах. Однак, слід зазначити, що вони, в першу чергу, були спрямовані на описання існуючих систем освіти.

60-ті роки минулого століття стали нового етапу розвитку порівняльної педагогіки. Характерним для цього періоду є те, що, з одного боку, порівняльна педагогіка розвивалась у практично-прикладному напрямі, надаючи сприяння розбудові національних освітніх систем у післявоєнний період, а з іншого, - посилювався її теоретико-методологічний базис завдяки залученню та творчому використанню наукових досягнень суміжних наук. Поєднання політичних інтересів з суто науковими у контексті тогочасних порівняльно-педагогічних досліджень наповнило їх новим змістом, який тлумачився як „творення іншого”.

З ідеолого-політичних причин цікавість до порівняльної педагогіки в СРСР і соціалістичних країнах Центральної Європи після II світової війни була незначною. У час тотальної конфронтації двох блоків під керівництвом СРСР і США ідеологія й атмосфера суперництва визначали і цілі, і діяльність освітніх систем. До межі зникнення наблизилася можливість використання результатів емпіричних і теоретичних досліджень навчально-виховних процесів у системах освіти різних регіонів світу. В цих несприятливих для науковців-педагогів умовах порівняльна педагогіка переродилася у взаємну (переважно гостру і не завжди справедливу) критику. Лише після краху комунізму й розпаду СРСР на незалежні держави в Центральній і Східній Європі відбулися фундаментальні соціально-економічні і політичні зміни. З'явився шанс на більш поглиблене та об'єктивне пізнання країн світу в умовах конструктивної співпраці та взаємної поваги.

Початок сучасного періоду співпадає із зламом тисячоліть (2000 рік). Його ознакою є значний вплив глобалізаційних процесів на порівняльно-педагогічні дослідження. Наукові здобутки педагогічної компаративістики розглядаються в сучасних умовах як один із вагомих чинників забезпечення якісних параметрів функціонування національних систем освіти з урахуванням світових аналогів та зразків. Прагнення „оцінити іншого” з метою порівняти себе з ним, зазирнути в іншого „як у дзеркало”, в якому відбиваються власні переваги і недоліки” стає провідною ідеєю нинішніх компаративних педагогічних досліджень. [Novoa A. & Marshal T.Y. Le comparatisme en education: mode de gouvernance ou enquete historique?// L’education comparee: un outil pour l’Europe. - Paris: L’Harmattan.- 2003.- P.57-60].

З огляду на значне зростання ролі освіти в соціально-політичному благополуччі сучасних, держав, важливе значення знайомства із міжнародним досвідом розвитку освіти не підлягає сумніву. Для незалежної України вивчення цього досвіду є особливо актуальним, оскільки здійснюється заплановане на початку 90-х років "відродження і розбудова якісно нової національної системи освіти, ... кардинальне реформування педагогічної освіти" [1, С. 25], підтвердженого статтями нової Конституції [2]. Успіху реформ у нелегких сучасних умовах може істотно сприяти вивчення закордонних систем освіти, аналіз та пошуки новітніх позитивних зразків і досягнень з врахуванням національних особливостей і вітчизняних досягнень у цій галузі.

В результатом розвитку порівняльної педагогіки як самостійної галузі наукового пізнання стало можливим сформулювати предмет, визначити завдання та функції, методи дослідження, що є необхідними категоріями будь-якої науки.

Предметом порівняльної педагогіки є: стан, тенденції та закономірності розвитку освіти в різних країнах, геополітичних регіонах і в глобальному масштабі; співвідношення загальних тенденцій і національної або регіональної специфіки, позитивні та негативні аспекти міжнародного педагогічного досвіду, форми та способи взаємозбагачення національного педагогічного досвіду.

Головні завдання порівняльної педагогіки: збирання та класифікація інформації( як кількісної, так і якісної) стосовно освітніх систем, навчальних закладів, управління та фінансування освітньої галузі, нормативно-законодавчої бази тощо та її тлумачення з урахуванням культурно-історичних витоків досліджуваних явищ, причинно-наслідкової дії економічних, технологічних, релігійних, філософських чинників

На сучасному етапі розвитку виділяють такі функції порівняльної педагогіки:

• Інформаційно-аналітична функція передбачає зібрання, обробку, систематизацію та аналіз інформації щодо розвитку педагогічного досвіду;

• Акумулятивна функція передбачає подальшу роботу з першоджерелами, поглиблений аналіз зібраної інформації, визначення позитивних та негативних аспектів зарубіжного досвіду, встановлення загальних, регіональних та локальних тенденцій розвитку освітніх систем;

• Корекційна функція дає можливість на підставі співставлення розвитку вітчизняної системи освіти та зарубіжного досвіду формулювати рекомендації для органів управління щодо подальшого удосконалення існуючих систем, процесів та заходів.

• Координуюча функція передбачає встановлення контактів та зв’язків між фахівцями та установами, обмін досвідом, відпрацювання загальних підходів, що полегшує інтеграцію національної системи освіти у світовий освітній простір;

• Прогностична функція дозволяє планувати розвиток національної системи освіти з врахуванням світових тенденцій та національних особливостей;

• Адаптивна функція передбачає спрямованість діяльності на пошук форм та методів впровадження зарубіжного досвіду у національну систему освіти. (Сравнительная педагогіка: История и современное состгояние: Сб. науч. статей /Под ред. В.А.Капрановой. Мн.: НИО, 1998) (Капранова с.16)

Незважаючи на вже достатньо тривалий час розвитку порівняльної педагогіки, серед компаративістів та освітян й досі триває дискусія щодо її позиції у структурі педагогічної науки. Так, порівняльну педагогіку розглядають як самостійну науку, як галузь загальної педагогіки, як частину історії педагогіки; як частину зарубіжної педагогіки.

На думку Б.Л.Вульфсона порівняльна педагогіка має міждисциплінарний характер і має на меті „отримувати нове інтегроване знання, яке має наукове та практичне значення”. В той же час, на його думку не всяке звернення до світового досвіду освіти та виховання відноситься до порівняльної педагогіки як самостійної науки. Так, дослідження які спрямовані на вивчення рівня підготовленості учнів з математики, які проводяться у різних країнах скоріше відносяться до дидактики чи методики, а порівняльна педагогіка використовує ці дані для більш ефективної реалізації її функцій.

Порівнюючи порівняльну педагогіку та історію педагогіки Б.Л.Вульфсон підкреслює зорієнтованість першої на стан педагогічних процесів та явищ у різних країнах в рамках одного історичного періоду (горизонтальне співставлення), в той час, як для істориків педагогіки головним є вертикальне співставлення, тобто вивчення процесів та явищ на різних історичних етапах.

На думку Лавриченко Н.М зарубіжна педагогіка є інтегральною складовою порівняльної педагогіки. Предметне поле цієї науки стосується здебільшого вивчення освітніх (педагогічних) систем в окремих країнах світу. Результати цих досліджень слугують науковим підґрунтям для порівняльно-педагогічних досліджень, метою яких є зіставлення, кількісне та якісне порівняння систем освіти та окремих їх елементів (характеристик, показників) у кількох країнах або низці країн.

Порівняльна педагогіка пов’язана з галузями науки, які не є педагогічними, а саме: філософією та економікою освіти, правознавством, політологією, психологією, соціологією (освіти, праці, науки, молоді, сім’ї. пізнання), історією, демографією, культурологією, менеджментом тощо. З одного боку, вона запозичує дані інших наук. З іншого, результатами її досліджень послуговуються філософи, економісти, юристи, політологи, психологи, соціологи, історики, демографи, культурологи, управлінці з метою глибокого розуміння власних проблем.

Особливо важлива порівняльна педагогіка для вищої школи. Ознайомлення з її проблематикою підвищує науково-педагогічний та загальнокультурний рівень студентів, допомагає глибше зрозуміти інваріантні закономірності сучасного педагогічною процесу, з'ясувати місце української системи освіти у світовому освітньому просторі.

Порівняльна педагогіка як навчальна дисципліна сприяє формуванню у майбутніх вчителів розуміння процесів перетворення педагогічної дійсності, збагачення їх професійного мислення.

Сучасний етап розвитку суспільства відзначений еволюцією взаємодії у сфері освіти. Вчитель як один з учасників освітнього процесу має виконувати у цьому певні завдання, спрямовані на формування взаємо порозуміння між народами та націями, виховання у молоді готовності жити у плюралістичному світі. Тому, важливим є ознайомлення студентів з діяльністю міжнародних організацій, асоціацій вчителів, науково-дослідних інститутів з проблем порівняльної педагогіки під час вивчення університетської дисципліни.

Охарактеризуємо найбільш відомі організації та їх напрями діяльності.

1. Створення і зміцнення ООН й уроки Другої світової війни спричинили усвідомлення особливо великого значення розвитку освіти й організації максимально активної міжнародної культурно-освітньої взаємодії для зміцнення миру і виключення нових великих збройних конфліктів. Вперше в історії людства освіта була покликана на порятунок, на допомогу бідним і знедоленим, на згуртування розрізнених і ворогуючих націй і народів в спільну й мирну єдність.

Саме так були визначені завдання ЮНЕСКО (UNESCO, United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization) - спеціалізованого підрозділу ООН, назва якого українською мовою - "Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури". У наш час ЮНЕСКО об'єднує 178 країн, створює і поширює (зокрема, через Інтернет) багато аналітично-освітянських матеріалів. З 1969 р. до складу включене женевське Міжнародне Бюро Освіти (UNESCO-BIE - Bureau International d'Education), яке кожного непарного року організовує освітні сесії, в яких з національними доповідями беруть участь міністри освіти майже всіх країн світу. Головне завдання центральних органів ЮНЕСКО - опрацьовувати рекомендації:

- адміністративні (стосовно планування та управління освітою, організацією закладів всіх рівнів, шкільної інспекції, професійного консультування, фінансування освітою),

- а також педагогічні (створення навчальних програм, удосконалення методик викладання окремих предметів, освітні дослідження).

Очевидно, що практично всі роботи й рекомендації ЮНЕСКО мають важливе значення і враховуються не лише в процесі освітньої співпраці між різними країнами, але й для уточнення планів реформування національних систем освіти (хоч вони без ратифікації парламентами не є обов'язковими для виконання, наприклад, в Україні чи Польщі).

До системи ЮНЕСКО належать Міжнародна Асоціація Університетів (IAU, м. Париж) і Європейський Центр з Вищої Освіти (CEPES, м. Бухарест), які спеціалізуються на акумуляції даних про університети та інші заклади вищої освіти. Варто згадати й розташований у Гамбурзі Інститут Освіти ЮНЕСКО (UNESCO Institute of Education - UIE), який з моменту заснування (1951 p.) займається освітою дорослих, а також неформальною, нетрадиційною і безперервною освітою. Інститут бере активну участь у кампаніях з тестування учнів шкіл десятків країн.

Під егідою ЮНЕСКО у Парижі діє Міжнародний інститут освітнього планування (ПЕР), що спеціалізується на підготовці й підвищенні кваліфікації науковців та освітніх адміністраторів різних країн світу й аналітично-дослідницькій діяльності з метою удосконалення теорії і практики освітнього планування в світі. Особливо значним є доробок Інституту у сфері фінансування освіти. Видані десятки книг про механізми й важелі фінансування, децентралізацію прийняття рішень у шкільному менеджменті. Особливо детально висвітлена роль державного і приватного фінансування. Серед нових проектів - управління закладами і системами освіти, роль екзаменів та інших педагогічних вимірювань у регуляції освітньої системи і забезпеченні якості атестатів і дипломів та ін.

2. Європейський Союз - двигун прогресу й розвитку на континенті Старого Світу, більшість установ якого розташовані в Брюсселі, а меншість - в Страсбурзі і Люксембурзі.

Ідея створення подібного широкого європейського об'єднання з'явилася у 1946 p. після пропозиції Winstona Е. S. Churchilla про організацію "об'єднаних держав (штатів) Європи". В 40 - 50-х роках було створено декілька важливих міжнародних організацій, що свідчило початок процесу європейської інтеграції в галузях господарства, культури та освіти. Серед них : Організація економічної співпраці та розвитку [OECD] (1948р.); Рада Європи (1949). Дві наступні - Об'єднання європейського господарства та Європейське об'єднання по атомній енергії (1957) - у 1967р. створили інституційні рамки Європейської Спільноти, яка у 1993 p. отримала назву Європейський Союз (European Union), який ми надалі позначатимемо ЄС.

У склад ЄС входять 15 країн: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Люксембург, Ірландія, Іспанія, Італія, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція, В цілому організація охоплює 370 млн. жителів. У 1992 p. був підписаний трактат про ЄС', згідно якому постав новий статус - громадянин Союзу. Розпочавши з угод про торгівлю вугіллям і сталлю, учасники ЄС створили цілісний та урівноважений європейський ринок. Зняття кордонів зробило можливим вільний приплив людей, товарів та послуг на території усієї європейської спільноти.

У даній міжнародній організації діють чотири основні інституції:

Рада Європейського Союзу (Рада Міністрів), Європейський Комітет, Європейський Парламент і Трибунал Справедливості, а також Європейська Рада. Сутністю Союзу стала дуже тісна співпраця в усіх галузях життя, у тому числі - освітній, на розвиток якої СС щороку виділяє великі ресурси.

У 1971р. відбулась перша зустріч міністрів освіти ЄС, яка чітко визначила напрями європейської освітньої політики. З 1976 p. Рада міністрів освіти СС затверджує першу освітню програму, сконцентровану на 6 темах:

1) створення відповідних умов для отримання загальної та професійної освіти емігрантам та їх дітям;

2) краще взаємне пізнання європейських освітніх систем, розвиток освітньої компаративістики (порівняльної педагогіки);

3) накопичення фундаментальної документації та статистики (для цього була створена система EURYDICE);

4) співпраця у галузі вищої школи;

5) розвиток навчання іноземним мовам;

6) рівність шансів у доступі до усіх форм шкільництва. Пізніше до даної програми було долучено проблему підготовки молоді до професійної діяльності для боротьби з безробіттям. Важливими освітньо-політичними документами ЄС стали "Ухвала про свободу виховання у Європейській спільноті"(1984) та "Декларація основних прав і свобод” (1989). У цих нормативних документах акцентується вимога забезпечення усім дітям та молоді права на виховання і навчання. Стосовно вищої освіти у країнах СС існує меморандум (1991), скерований на вирішення регіональних проблем, оцінку і врахування ринку праці, змін демографічних умов, мобільності працівників тощо. Звернута увага на роль культури в європейській інтеграції, на нові вимоги до вищої школи. Виділена проблематика дистанційного навчання та відкритої освіти, які стають все більш актуальними.

До сучасних пріоритетів ЄС відносяться: обмін учителями, визнання професійних кваліфікацій, професійна освіта та дистанційне навчання, вища освіта й підвищення якості навчання.

Вагомим напрямом діяльності ЄС стає "європейський" вимір навчання". Європейськість стає важливою педагогічною категорією. Йдеться передусім про те, щоб учнівська та студентська молодь пізнавала європейську спільноту не лише як інституційний, економічний та політичний простір, але і як людську спільність, взаємозв'язану прагненням побудови нового інтегрованого суспільства.

Європейський вимір освіти - це:

* потреба зміцнення у молоді почуття європейської своєрідності;

* краще розуміння цінностей європейської цивілізації і основ, на якій громадяни Європейської спільноти здійснюють свій розвиток. В першу чергу, це ознайомлення з засадами демократії, повага до прав людини, толерантність та солідарність як результат кращого пізнання "інших";

* підготовка молоді до участі в суспільному та господарському розвитку Союзу, усвідомлення його корисності;

* збагачення знань про історичні, культурні та господарські аспекти країн-членів ЄС.

Європейський освітній вимір - це також прагнення до визначення школі нової ролі по відношенню до емігрантів та етнічних меншин, пошуки плюралістичної та міжкультурної моделі навчання. Європейський освітній вимір виступає у більшості документах ЄС та все більше тяжіє до збагачення змісту шкільних програм знаннями, які сприяють усвідомленню себе як громадянина Європи. Ця тематика представлена в історії, географії, громадянському вихованні, предметах з іноземних мов тощо. Наша інтеграція в ЄС можлива лише через врахування і використання цих рекомендацій. З огляду на виключну важливість цього питання, наведемо перелік визначальних пріоритетів сучасної освітньої політики Європейського Союзу.

1. Рівність освітніх шансів по відношенню до:

1) дітей інших національностей, мов, вірувань, емігрантів;

2) учнів, фізично або розумове неповноцінних;

3) статі;

4) охорони життя та здоров'я учнів.

2. Підвищення якості навчання через:

1) реформи навчальних програм;

2) відмова від енциклопедизму;

3) використання новітніх досягнень науки і техніки;

4) реформи системи професійної орієнтації та порадництва.

3. Моделювання сучасної системи підготовки вчителів, основи якого становлять:

1) академічне навчання;

2) творча, інноваційна постава;

3) підвищення та перевірка знань, а також удосконалення вмінь учителя в процесі безперервної освіти.

4. Виховання європейця як "громадянина світу", яке охоплює:

1) виховання для миру і демократії;

2) вивчення іноземних мов;

3) релігійна, расова, і суспільна толерантність відповідно до Конвенції Прав Людини:

4) побудова європейської та інформаційної мережі;

5) обмін молоддю.

Зауважимо, що держави-члени ЄС зберігають свою автономність й специфічність, а тому не поспішають уніфікувати освітні системи. Прагнення до окреслення освітніх стандартів і нострифікацію (порівняння) дипломів слід визнати за слушне з погляду на передбачувану міграцію молоді, можливості навчання в одній з європейських країн та продовження отримання освіти в іншій або пошуки праці поза рідною країною. Тому створення єврорегіонів повинно сприяти виникненню ринку праці як європейського ринку.

3. Рада Європи – “політична совість” континенту. Рада Європи (РЄ) істотно відрізняється від Європейського Союзу за цілями і методами діяльності, хоч розташована у Страсбурзі поряд з інституціями ЄС. Вона була створена у 1949 р. для правової й освітньої співпраці серед країн-членів. Освітні проблеми належать до головних завдань Ради від початку її існування. Спільним для обох об'єднань є орієнтація на вироблення узгоджених концепцій в освітній політиці за умови збереження особливостей та специфіки окремих освітніх систем країн-членів. Правовою основою освітніх починань РЄ забезпечує Європейська культурна конвенція.

Проблемами освіти в Раді Європи займається Рада культурної співпраці, яка проводить дослідницьку діяльність, зокрема в наступних сферах:

- моделей навчання учня і вчителя;

- аналізу цілей та змісту навчання, особливо початкового;

- демократизації життя у Європі, захисту прав людини;

- мультимедіальних мовних курсів;

- дистанційної освіти;

- створення європейської мережі навчальних програм для дорослих.

Тісний зв'язок Ради Європи з Європейським Союзом сприяв появі спільних видань-рекомендацій для країн-учасників. В рекомендаціях сформульовано пропозиції стосовно ознайомлення учнів та студентів з правами людини. Звернута увага на підготовку вчителів, особливо надання їм необхідних знань і формування вмінь, пов'язаних із викладанням прав людини. Дуже корисним виявився спільний проект створення Європейського Освітнього Тезаурусу спеціалізованого словника офіційних термінів зі сфери освіти і культури на багатьох мовах. Серед слов'янських країн першою свою версію цього Тезаурусу створила Польща, а його відсутність в Україні гальмує нашу співпрацю з Європою внаслідок термінологічних неузгодженостей.

Між Радою Європи і Європейським Союзом існують і відмінності у підході до освітніх проблем. Раймонд Вебер, директор зі справ культури й освіти в Раді Європи, стверджує: "В той час, коли Союз займається передусім гармонізацією, ми (Рада Європи)' хочемо зберегти різноманітність і специфіку". Суттєва різниця між освітніми системами в європейських країнах не є перешкодою у прагненні до інтеграції. "Думаю, говорить ректор Європейської Академії у Страсбургу Жан-Паул де Гавдемар, - що ніхто насправді не бажає собі якоїсь усталеної схеми, яка була нав'язана. Швидше ми повинні собі задати інше питання: як покращити взаємне пізнання освітніх систем окремих країн, щоб кожна спромоглася навчитися чомусь у іншої, а поза тим також - щоб могла прийняти, чи то на своєму ринку праці, чи в освітній системі, людей, які прибувають з цих інших країн. Ми намагаємося здійснити взаємне визнання дипломів й узгодити тривалість навчання в усіх європейських країнах. /Дуже важливим є створення можливості мобільності учасників освітнього процесу, щоб хтось міг почати навчання в одній країні, продовжувати - в іншій, а закінчити -в третій".

Ефективний засіб здійснення таких амбіційних планів прийняття у 1997 p. спільної Конвенції про визнання кваліфікацій, що стосуються вищої освіти в Європейському регіоні [21]. Нова Конвенція, до якої прилучилася й Україна, створює міцну правову основу для взаємовизнання атестатів і дипломів, сприяє інтеграції нашої освіти в європейський освітній простір.

4. OECD – Організація Співпраці і Економічного Розвитку (OECD Organization for Economic Cooperation and Development) створена у 1961 p. і розташована у Парижі. Зараз до неї належать 28 країни, в тому числі всі країни-члени Європейського Союзу. Серед нещодавно прийнятих членів -Польща. В структурі OECD знаходиться Освітній Комітет і Центр Досліджень і Освітніх Інновацій. OECD займається:

- опрацюванням звітів у справі пропонованих стратегій освіти;

- експертним оцінюванням освітніх систем на замовлення зацікавлених країн;

- плануванням розвитку освіти згідно з економічними тенденціями.

Останнім часом у сфері інтересів є програма так званих "нових інформаційних технологій", пов'язаних із розвитком безперервної освіти.

Зауважимо, що статистичні матеріали з освітньої сфери цієї організації є особливо повними і різноманітними. Тільки вона намагається отримати дані про вплив освіти на життєвий успіх, суспільне й фінансове становище вчителів, точний розподіл повноважень на всіх рівнях освітніх адміністративних драбин тощо.

Аналіз політики цієї організації у сфері освіти й культури свідчить, що подібно до названих нами раніше ЮНЕСКО, ЄС і РЄ, вона намагається сприяти вихованню свідомих громадян Європи і світу з власним і неповторним національним корінням, які керується ідеєю поваги і дотримання прав людини.

Варто зауважити, що ми вказали не всі наявні міжнародні організації, які діють у сфері освіти. Наприклад, Світовий Банк (World Bank) останніми роками фінансує велику кількість робіт з дослідження людського потенціалу й виробничої компетентності активного населення тих країн, з якими він веде фінансові справи.

5. Прикладні програми і освітні проекти. Згадані нами вище конвенції, декларації й угоди перетворюються в конкретні справи шляхом виконання освітніх програм і проектів. Вони відзначаються виключною різноманітністю за цілями і обсягом, джерелами фінансування і тривалістю. Завершивши один проект, міжнародні освітні організації розпочинають новий, оскільки кількість невирішених проблем змінюється мало, а підвищення вимог до систем освіти вимагає пошуків нових рішень і заходів.

Розвинені країни добровільно взяли на себе зобов'язання скеровувати до 1% свого валового національного прибутку на підтримку освітнього прогресу в третьому світі. На практиці вони дарують менший обсяг - 0,3-0,5% (виняток — Швеція, типовий багаторічний показник якої -0,8%). Ці ресурси скеровуються переважно в країни Африки, Азії, Південної і Центральної Америки.

Україна потрапили в "другу чергу" екс-соціалістичних країн, які розвинені держави розглядали як об'єкт вкладення коштів для розвитку освіти й підтримку руху до демократії та ринкової економіки. Нарівні з іншими членами СНД (Спілки незалежних держав) основний потік коштів йде в межах програми TEMPUS (Trans-European Mobility Program for University Studies - Програма трансєвропейської мобільності у вищій школі). Ця програма європейської співпраці була прийнята у 1990 p. і здійснює завдання допомоги розвитку і трансформації вищого шкільництва. До пріоритетних напрямів програми TEMPUS належать:

1) управління, менеджмент у вищій школі;

2) модернізація освітньої системи;

3) суспільні та медичні науки.

Діяльність в рамках програми охоплює:

1) фінансування певних вужчих програм, наприклад, безперервної освіти;

2) фінансування післядипломних студій та аспірантури;

3) обмін викладацькими кадрами та студентами;

4) комплексне поліпшення управління, фінансування публікацій, дослідження та обмін молоддю;

5) фінансування індивідуальних стипендій.

На першій стадії співпраці Європейського Союзу з Україною серед партнерів були лише елітні наші університети, а серед напрямків проектів домінували два - економіка і сучасні європейські мови, значно випереджаючи соціальні науки, управління вищими навчальними закладами тощо. Лише з другої половини 90-х років отримали перемогу пропозиції проектів з економіки оточуючого середовища, що відносно близькі за тематикою до природничих наук.

Загалом у двадцяти чотирьох великих проектах взяли чи беруть участь 19 вищих навчальних закладів України і понад 80 класичних і технічних університетів з усіх країн Європейського Союзу. У рамках кожного з таких проектів тривалі візити для навчання і стажування у закладах-партнерах здійснюють 80-120 працівників вищих навчальних закладів України. Західні університети створюють прекрасні можливості для того, щоб візитери отримали якнайбільше корисної інформації, зустрілися як з керівниками зарубіжних закладів, так і колегами, що виконують в них подібні функції.

Аналіз результатів п'яти років взаємодії європейських та українських вищих навчальних закладів засвідчив їх суперечливість. Європейські експерти з освітньої взаємодії відзначають, що процедурні та інші формальні аспекти спільних проектів вимагають негайного вдосконалення для підвищення ефективності і результативності, підвищення тривалості впливу проектів на розвиток вищих шкіл України.

Чи не головною проблемою стало погане знання європейських мов учасниками проектів з українського боку і брак часу на їх поглиблену підготовку у рамках більшості проектів. У 1993 році був неточно визначений розподіл коштів за різними статтями видатків проектів. Малий відсоток коштів на оплату персоналу (до 25% загалу) у багатьох проектах привів до зниження результатів внаслідок неможливості залучення і оплати необхідної кількості фахівців з України та інших країн-учасників. Більшість західних експертів пропонують підвищити обсяг згаданої статті витрат до 40%. Лунають пропозиції подовжити тривалість частини проектів до п'яти років.

Координатори проектів з країн Європейського Союзу відзначають значну позитивну роль Міністерства освіти України і створеного в Києві Інформаційного пункту, розташованого з 1996 року в Представництві Європейської Комісії в Україні. Немає сумнівів у тому, що накопичений за ці роки позитивний досвід дасть змогу досягти вищих успіхів у нових проектах програми ТАСІС. Ці програми лишаються стимулятором співпраці у вищому шкільництві між країнами ЄС і Центрально-Східної Європи, то сприяє процесам інтеграції.

Останні її програми в Україні розширили коло співпраці на регіональні проекти, зниження безробіття, вирішення складних проблем звільнених з лав збройних сил осіб та ін. За 90-ті роки Україна отримала допомогу на 468 млн. євро, за перші п'ять років XXI ст. запланований обсяг - понад 200 млн. євро [22, 23].

На закінчення вкажемо також назви кількох загальноєвропейських програм, до яких з кожним роком, услід за Польщею, долучається й Україна.

AMON - програма, яка стосується розвитку співпраці у галузі освіти; а саме:

1) накопичення і розповсюдження інформації, яка слугує розвитку шкільництва країн членів;

2) обмін педагогічним досвідом;

3) розповсюдження освітніх та інноваційних ідей;

4) закордонне стажування вчителів.

ERASMUS - програма, що охоплює напрями наступної діяльності:

1) обмін студентами європейських вищих шкіл;

2) збільшення мобільності студентів;

3) розвиток вищих шкіл;

4) створення правових, організаційних та матеріальних умов для виділення часу студій на навчальному стажуванні за кордоном;

5) можливість використання стипендій під час закордонного навчання;

6) проведення іноземними викладачами лекцій у вищій школі іншої країни;

7) можливість для викладачів наукового стажування за кордоном.

EUROTECNET - програма, спрямована на збільшення обсягів

використання нових технологій у професійному навчанні.

EURYDICE - мета і завдання подібні до програми ARION.

IMS - мережа програм, які охоплюють професійну підготовку

жінок, а саме:

1) створення жінкам доступу до усіх галузей і видів професійної підготовки;

2) впровадження специфічної методики навчання, що відповідає потребам жінок.

LINGUA - програма, яка стосується розвитку вивчення іноземних мов і охоплює:

1) підготовку і вдосконалення вчителів іноземних мов;

2) підвищення рівня фундаментальної підготовки вчителів іноземних мов у вищих навчальних закладах;

3) підвищення мовних можливостей людей, які використовують іноземні мови у своїй професійній діяльності;

4) обмін учнями професійних шкіл.

Ця програма включає наступні мови: англійську, німецьку, французьку, грецьку, італійську, іспанську, португальську, датську, голландську, ірландську.

PETRA - професійна освіта та підготовка молоді до дорослого життя і професійної роботи через:

1) створення для всієї молоді можливості отримати мінімум дворічну професійну освіту;

2) поширення освітніх пропозицій;

3) збільшення здібності пристосування систем освіти до змін у господарстві, технологіях та суспільного життя;

4) розвиток професійного консультування;

5) підготовку до нових професійних напрямів;

6) навчання дівчат;

7) пристосування професійної освіти до потреб ринку праці;

8) застосування нових навчальних технологій;

9) вирішення проблем молоді без закінченої освіти.

Програма PETRA особливо сприяє підвищенню якості навчальних програм та пристосуванню навчання до освітніх та економічних потреб молодих людей.

SOCRATES є освітньою програмою ЄС, створеною з метою підвищення якості навчання дітей, молоді та дорослих. Ця програма охоплює компоненти таких програм, як TEMPUS, ERASMUS, LINGUA, EURYDICE, NARIC (мережа еквівалентів - визнання дипломів) тощо.

Одним із провідних складових програми SOCRATES є програма

COMENIUS. Метою останньої є здійснення європейського виміру через міжнародну співпрацю освітніх інституцій - середніх та основних (базових) шкіл, дошкільних закладів. COMENIUS сприяє партнерству у сфері обміну досвідом та розвитку міжкультурної кооперації поміж освітніми закладами країн ЄС, Центральної та Східної Європи.

LEONARDO - програма Європейського Союзу, що має назву "Безперервна освіта: школа та її партнери у процесі професійної підготовки". Вона впроваджується у країнах Центральної Європи.

Звернення студентів педагогічних спеціальностей, вчителів, викладачів вищих навчальних закладів освіти, молодих науковців до порівняльної педагогіки, ознайомлення їх з методологією компаративістських досліджень, результатами діяльності міжнародних організацій, програм сприятиме ефективному вирішенню проблем європейської інтеграції освіти України.