3. Науково-технічний потенціал України

В Україні до початку 90-х років XX ст. було створено потужний науково-технічний потенціал, тобто сукупність кадрових, матеріально-технічних, фінансових, інформаційних ресурсів науки, об'єднаних певними організаційними принципами і структурою управління.

В Україні діє розгалужена мережа наукових організацій різних типів, діяльність яких спрямована на забезпечення належного науково-технічного рівня практично всіх сфер національної економіки. Криза в економіці призвела до значного зниження показників інноваційної діяльності в Україні.

Найважливішім елементом наукового потенціалу є кадри. Протягом останніх років з України виїжджає кожен десятий з числа тих, хто захистив кандидатську дисертацію, та кожен шостий доктор наук1.

Для того щоб вивести економіку України на бажаний рівень, необхідно реалізувати інноваційну модель, а це вимагає належного фінансування та відповідних стимулів. Світова практика доводить: якщо на науку спрямовується менше 2 % ВВП, починається скорочення науково-технічного потенціалу, а за ним — руйнація економіки.

Аналіз науково-технічного та інноваційного розвитку багатьох країн світу свідчить, що за умов наукоємності ВВП на рівні 0,9 % наука стає витратною галуззю, а економічну віддачу від інвестування в науку можна отримати лише у разі перевищення цього критичного рівня. Для країн зі значною "тіньовою" економікою цей показник зростає. Так, для України критичне значення наукоємності ВВП має становити 1,7 %, що встановлено Законом "Про наукову і науково-технічну діяльність". Можливо, це — одна з причин того, що Україні зараз невигідне фінансування науки як в економічному, так і в соціальному плані.

Країни, що підтримують лише соціокультурну та пізнавальну функцію своєї науки, зазвичай стають донорами інтелектуального потенціалу для інших країн. Попит на фахівців із таких спеціальностей, як біотехнологія, програмування, телекомунікації, теоретична фізика, постійно зростає в першу чергу у високорозвинених країнах світу, зокрема США, Німеччині, Франції, Японії. У результаті відбувається процес "відпливу умів" до країн з більш привабливими для науково-дослідної роботи фінансовими та соціальними умовами.

Фінансування науки в України здійснюється з різних джерел, основним із яких є державний бюджет.

Крім того, кошти надходять від прямих договорів із замовниками (у тому числі — зарубіжними), від спеціальних позабюджетних фондів. Використовуються власні кошти організацій. Рівень асигнувань на проведення НДДКР з урахуванням дефляторів ВВП становив у 2000 р. близько 35 % рівня 1991 р. Причому, темпи падіння витрат на наукові дослідження та розробки були вищими за темпи падіння ВВП. Слід зазначити, що ряд країн світу, наприклад Японія, Південна Корея, у другій половині 90-х років XX ст. обрали стратегію інтенсивного нарощування науково-технічної сфери.

4. Організація науково-дослідної діяльності в Україні. Підготовка кадрів та їх зайнятість

Наукова галузь в Україні має розвинену мережу організацій. Вона об'єднує наукові заклади, проектно-конструкторські організації, дослідно-експериментальні лабораторії та підрозділи.

До наукових і науково-педагогічних працівників належать:

1) академіки і члени-кореспонденти всіх академій (Національної академії наук України, Української академії аграрних наук, Академії медичних наук України, Академії педагогічних наук України, Академії правових наук України, Академії інженерних наук України)i;

2) всі особи, що мають науковий ступінь і вчене звання, незалежно від характеру і місця роботи;

3) особи, які ведуть науково-дослідну роботу в наукових закладах, а також науково-педагогічну роботу у вищих навчальних закладах;

4) спеціалісти, зайняті науковою роботою на промислових підприємствах та у проектних організаціях.

Науковий потенціал України зосереджений у чотирьох основних секторах: академічному, галузевому, вищої освіти і заводському.

Важливе значення для інноваційного розвитку країни мають регіональні наукові комплекси (великі об'єднання наукових закладів, створені у Києві та Харкові з метою прискорення фундаментальних досліджень і розробки стратегічних проблем, та галузеві наукові центри, націлені на розробку комплексу проблем переважно в рамках однієї науки або галузі народного господарства).

Зростає кількість науково-дослідних організацій та вищих навчальних закладів і, навпаки, зменшується кількість конструкторських організацій, дослідних заводів, проектних та проектно-наукових організацій, науково-дослідних та конструкторських підрозділів на промислових підприємствах. Безперечно, це негативно позначається на можливостях матеріалізації наукових розробок, свідчить про погіршення готовності наукового сектору до супроводу інновацій протягом усього їх життєвого циклу.

Україна традиційно вважається державою з вагомим науковим потенціалом, визнаними у світі науковими школами, розвиненою системою підготовки кадрів. Основними формами підготовки наукових і науково-педагогічних працівників вищої кваліфікації є аспірантура і докторантура. Підготовка кандидатів і докторантів наук здійснюється вищими навчальними закладами третього і четвертого рівнів акредитації та науково-дослідними установами.

Розвиток мережі закладів, які надають можливість підвищувати рівень освіти, призвів до відповідного збільшення прийому до аспірантури та докторантури. Природним наслідком збільшення контингенту майбутніх наукових кадрів стало зростання кількості осіб, які закінчили аспірантуру та докторантуру. Проте, як і десять років тому, лише один із шести аспірантів залишає заклад із захищеною дисертацією. Ситуація з докторантами ще гірша — там співвідношення один до одинадцяти.

Розподіл аспірантур та докторантур за регіонами нерівномірний. Більшість із них зосереджена у м. Києві — відповідно 169 і 89, Харківській області — 58 і 27, Дніпропетровській — 26 і 14, Львівській — 29 і 8, Одеській — 23 і 13, Донецькій області — 24 і 10. В інших регіонах їх кількість обчислюється одиницями, хоча немає жодного регіону, де не було б аспірантури чи докторантури.

Має місце відплив спеціалістів з науково-технічної сфери. Лише в 2001 р. з організацій, які займалися виконанням наукових робіт, вибуло 28 тис. працівників, у тому числі 15,3 тис. безпосередніх виконавців наукових досліджень. У числі тих, хто вибув, понад 1,9 тис. докторів та кандидатів наук. Близько З тис. працівників звільнено за скороченням штату, 134 особи — у зв'язку з виїздом за кордон. Водночас було прийнято на роботу 22,6 тис. працівників, з яких близько 1,7 тис. спеціалістів вищої кваліфікації. Останніми роками зростає число фахівців, які виконують наукові дослідження та розробки за сумісництвом: близько половини спеціалістів-сумісників мають науковий ступінь доктора або кандидата наук.