Тема 7.Модерністська та постмодерністська модель світу в українській та світовій інтерпретації

Заняття 1.

1.Ідейні витоки українського модернізму.

2.Українське відродження 1920-х років.

3.Вплив тоталітаризму на українську культуру у 1930-х роках

Заняття 2.

1. Вплив філософії постмодернізму на розвиток культури.

2.Відлига в українській культурі 1950-1960-х років. Дисидентський рух.

3.Соціально-культурна ситуація в Україні в 1970-1980-х роках

4. Українська культура періоду незалежності в світовому контексті.

Література: [1, с. 111-131; 2, с. 89-124; 10, с. 78-124; 11, 315-356; 19, с. 186-242].

Варто звернути увагу на те, що філософія модернізму базується на ідеях про неможливість пізнання і відтворення сучасного світу засобами класичної культури. Відкидаючи реалізм, демократизм, гуманізм, модернізм вдавався до новітніх філософських вчень про ірраціоналістичний волюнтаризм Ф.Ніцше, інтуїти­візм А.Бергсона, психоаналіз 3.Фрейда, екзистенціалізм Ж.-П.Сартра та А.Камю.

Найсуттєвішими положеннями філософії модернізму є: визнання глухого кута, в якому опинилося людство внаслідок бурхливого розвитку цивілізації; криза та переоцінка традиційних цінностей і поглядів на світ; складнощі та суперечливість взаємин людини і навколишнього світу (світ або непізнаний, або пізнається лише інтуїтивно, несвідомо); визнання самотності людини, її відчуженості від світу, замкненутості в колі своїх фантазій, глобалізація та інтернаціоналізація культурних процесів, що призводить до втрати національних традицій; техноцентризм, техноморфізм (одухотворення техніки) та їх перевага над антропоцентризмом.

Яскравими течіями модернізму початку XX ст. були фовізм, кубізм, дадаїзм, сюрреалізм, абстракціонізм, супрематизм, авангардизм, футуризм, конструктивізм.

Культура України, з одного боку, зберігаючи народні традиції, прагнула дошукуватися нових форм виразу самоздійсцення людини, властивих для європейського розвитку. Зазначимо тенденцію "європеїзації'" й модернізму, що вилилася у своєрідному символізмі й імпресіонізмі, поєднаними з романтизмом і неореалізмом. Йдеться, зокрема, про "нову школу" української літератури, пов'язану з іменами О.Кобилянської, М.Коцюбинського, В.Стефаника. Як вважав І.Франко з цього приводу, представники нової літератури намагалися оповісти про народне життя "модерним" європейським стилем. Новаторські мотиви і форми зображення виникли у царині живопису та графіки, де активно працювали майстри, які мали європейську освіту, — О.Мурашко, О.Новаківський, П.Ковжун, І.Труш, М.Бойчук.

З 1904 р. у Києві М. Лисенко заснував музично-драматичну школу. її вплив був відчутний упродовж всього XX ст. У Києві з 1907 р. також діяв український театр М.Садовського, а І.Мар'яненко організував Товариство українських акторів. До репертуару театрів залучилися п'єси Лесі Українки, О.Олеся, В.Винниченка, ставилися вистави за творами європейського авангарду.

На творчості українських літераторів 1917 — 1921 pp. позначився вплив європейського модернізму. Тяжіння до нього було характерним, зокрема, для творчості поета, театрознавця, перекладача М.Вороного. Тенденції європейського модернізму, зокрема в таких формах, як символізм і футуризм, помітні також у творчості поетів Д.Загула, Я.Савченка, О.Слісаренка, М.Терещенка, В.Кобилянського, М.Михайличенка. У контексті модерністських пошуків складався поетичний доробок таких поетів, як Б.Лепкий, В.Пачовський, С.Луцький, М.Яцків, П.Карманський, котрі згрупувалися навколо видавництва "Молода муза" у Львові.

Проте наближення до західноєвропейської модерністської естетики не було механічним запозиченням. Продовжуючи притаманну для української культури барокову традицію, поети XX ст. виробляли новий, необароковий стиль у формі символізму. На відміну від інших національних типів символізму, зокрема російського, український символізм, попри програмний песимізм і містику, виявляє "поетичний єретизм", переборюючи відчуття безнадії та відчаю.

2. Приступаючи до вивчення другого питання теми можна відмітити, що період 1920-х років деякі автори називають Українським ренесансом і пов’язують з проведенням в Україні політики українізації. Відродження охопило різні сфери життя, передусім – освіту, науку, літературу, мистецтво.

Після революції з'явився такий літературний напрям, як пролеткультівство, теоретики якого заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення "чисто пролетарської культури" (В.Блакитний, Г.Михайличенко, М.Семенко, М.Хвильовий). Оформилися організації футуристів: "Аспанфут" ("Асоціація панфутуристів"), "Ком-Космос", "Юголіф" (О.Слісаренко, В.Ярошенко, М.Терещенко). Ще в роки революції на чолі з М.Зеровим виникла група «неокласиків» - поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М.Рильський, П.Філіпович, М.Драй-Хмара).

У першій половині 20-х років з'являється "теорія боротьби двох культур" (української і російської). Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні.

Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників "Плуг" (А.Головко, О.Копиленко, П.Панч, П.Усенко), спілка пролетарських письменників "Гарт" (В.Сосюра, І.Кулик, М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Смолич), ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників), ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925-28 рр.), яка була створена з ініціативи М. Хвильового.

Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса “Березіль”. Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О.Довженка разом з фільмами “Звенигора", “Арсенал", “Земля".

Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи В.Єрмілова Харківського партійного клубу). У галузі станкової графіки працювали М.Жук, І.Падалка, В.Заузе. У живописі найбільш відомими були полотна К.Костанді, Ф.Кричевського, О.Мурашко, М.Самокиша. Г.Нарбут оформив перші українські радянські книги і журнали "Мистецтво", "Зорі", "Сонце труда". Утворилася "Асоціація революційного мистецтва України", а Київський художній інститут став центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається К.Малевич.

Активним було музичне життя України. Були створені Республіканська капела під керівництвом О.Кошиця, капела "Думка", які багато зробили для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перші оперні трупи з'явилися в Києві і Харкові. Жанрове збагачення української музики пов'язане з творчими пошуками Л.Ревуцького, В.Косенка, Б.Лятошинського, О.Чишка. Серед виконавців широко відомими були співаки М.Литвиненко-Вольгемут, І.Паторжинський, О.Петрусенко, З.Гайдай, Б.Гмиря. Розвитку української музики, як і культури загалом, заважала політика влади з її пропагандистським ставленням до мистецтва, бюрократичною регламентацією і недовір'ям до "буржуазної естетики".

В українській архітектурі 1920-х років помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм, конструктивізм.

3. Встановлення тоталітарної диктатури в кінці 1920-х років мало руйнівні наслідки для культури. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами.

У 1932 р. з'явився термін "соціалістичний реалізм", який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати , непохитність влади.

У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ “розстріляного відродження”, пов’язаний із сталінськими репресіями. Процес СВУ, обвинувачення в буржуазному націоналізмі проти М.Скрипника, примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому.

У 1938-1954 рр. було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. Були розстріляні Г.Косинка, М.Зеров, М.Семенко. Покінчив життя самогубством М.Хвильовий. Закрили театр “Березіль”, арештували і розстріляли Л.Курбаса.

Заняття 2.

1. В повоєнний період українському суспільстві утверджується панування постмодерністської свідомості. Постмодернізм – це орієнтація на відмову від традиційних норм і зразків, вільне завоювання простору і часу майбутнього, пошук нового, не знаючи орієнтирів. Сьогодні в Україні постмодернізм формується на основі забороненого в тоталітарні часи мистецтва. Український постмодернізм сформувався як природна негативна реакція на усталений, вивірений і бездуховний соціалістичний реалізм і його художні ілюстрації в літературі, кіно, живопису.

Характерною рисою постмодернізму є його вторинність при всіх претензіях на новаторство. Першоджерелом постмодерніста є не сама реальність, а уявна реальність. Філософія постмодерну відмовляється від понять – істина, сутність, причина. Вона спрямовується не на творення нового, а на переробку культури взагалі, не визнає закономірностей культуротворчих процесів. Негативне ставлення до минулого, класики, традиції – норма для постмодернізму. Зміст культури постмодернізму – у відмові від визнання існування Абсолюту, Бога, у втраті відчуття справжнього буття, що є основою життя і діяльності людей.

Український постмодернізм виробив свої правила, він іронічний, менш саркастичний, більш розважальний і поміркований, проте буває знущальним. Український постмодернізм, особливо літературний, заявив про себе у світовому культурному просторі. Він народив ряд творчих імен. Серед них Ю.Андрухович, О.Ірванець, О.Забужко, В.Медвідь.

2. При вивченні другого питання теми варто звернути увагу на те, що з викриттям "культу особи Сталіна" настав період відродження національно-духовне життя України. У музичному мистецтві працювали Г.Майборода, В.Губаренко, І.Шамо. Національні традиції зберігала капела “Думка”, Державний академічний український народний хор ім. Г.Верьовки. В образотворчому мистецтві багато уваги приділялося образу Леніна, а твори новаторів знищували (композиція скульптурних рельєфів на Байковій горі “Стіна пам’яті” А.Рибачука та В.Мельниченка). У літературі розроблялися теми Жовтневої революції та Великої Вітчизняної війни. Проте з’являлися неординарні твори: роман “Собор” О.Гончара, “Дума про тебе” М.Стельмаха, поезії І.Драча, Б.Олійника, Д.Павличка. У 1960 р. розпочато видання багатотомної Української радянської енциклопедії, запроваджено Державну Шевченківську премію.

В Україні прийшли до творчості шістдесятники – молоді інтелігенти, які на межі 50-60-х років привернувши до себе увагу талантом, громадською позицією та національною гідністю. Це І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, І.Драч, В.Симоненко, Л.Костенко та ін. З метою припинення культурно-національного руху керівництво України у 1965 р. засудило 25 найактивніших учасників руху. Після процесів 1965-1966 pp. влада ще більше посилила тиск на інте­лігенцію. У 1966 р. відділ науки і культури ЦК КПУ утворив комісію, яка припинила розвиток українського поетичного кіно, обмежила в прокаті фільми С.Параджанова "Тіні забутих предків", Л.Осики "Камінний хрест", Ю.Іллєнка "Білий птах з чорною ознакою".

3. Аналізуючи третє питання можна зауважити, що роки «застою» характеризувалися наростанням негативних тенденцій у культурному розвитку республіки, офіційно впроваджуваний курс на «злиття націй» фактично перетворився на русифікацію. Підвищення ролі споживацької «еліти» в користуванні культурними цінностями призводило до появи творів, які догоджали цим невибагливим смакам. Занепадав рівень освіти й професійної підготовки, розвивалися безвідповідальність виконавців і некомпетентність керівників. Тому Чорнобильська катастрофа 1986 р. була не просто трагічною виробничою аварією, а й символом духовної катастрофи.

Але і у 70-і роки не припинявся процес розвитку культури. У 1978 р. Шевченківської премії посмертно був удостоєний В.Земляк, у 1979 р. – М.Стельмах. У 80-і роки дістають визнання проза А.Дімарова, поезія А.Вінграновського, успіх мав роман у віршах Л.Костенко "Маруся Чурай". Ідею відродження національної культури відстоювали в своїй публіцистиці Є.Сверстюк, М.Осадчий, І.Дзюба.

У 70-ті вийшли на екран визначні твори кінематографії: “В бій ідуть тільки старики”, “Ати-бати, йшли солдати” режисера Л.Бикова, “Тривожний місяць вересень” Л.Осики, “Вавілон – ХХ” І.Миколайчука, “Високий перевал” В.Денисенка. В той же час зазнали гонінь С.Параджанов, І.Миколайчук.

Початок нової хвилі боротьби за відродження української культури припав на другу половину 80-х років, що була пов'язана з процесами демократизації та перебудови в СРСР. Розгорнувся масовий рух за відродження української мови та створення необхідних умов для її вільного розвитку як державної. Створилися численні неформальні культурологічні об'єднання, серед них – Український культурологічний клуб у Києві, клуб шанувальників історії та культури, "Товариство Лева" у Львові. У 1988 р. на Львівщині виник перший осередок Товариства української мови імені Т.Г.Шевченка.

4. Новий етап у розвитку української культури пов'язаний зі створенням у 1991 р. незалежної держави Україна. Конституція України закріпила положення про статус української мови як державної, про єдність українського культурного простору, консолідацію та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, підкресливши тим самим, що держава зацікавлена в розвитку національної культури. Саме на культуру покладається вирішення таких проблем, як інтеграція суспільства, його гуманізація і демократизація, всебічний розвиток особистості, національне самовідтворення та самоутвердження, подолання комплексу меншовартості, створення сильної культурної традиції, яка гарантувала б незворотність процесу державотворення.

Проте негативною є тенденція різкого зростання комерціалізації частини культури. Ряд колективів та окремих виконавців, намагаючись вижити в умовах ринку, створюють комерційно виграшні, але низькопробні культурні проекти. Засоби масової комунікації в гонитві за рекламним часом та шпальтами газет практикують показ відвертого кітчу, антикультури, насаджують низькі культурні стереотипи.

Найбільш ефективним способом протидії такій тенденції є формування духовного імунітету особистості, для якої справжня культура - найорганічніша сфера буття і спосіб самореалізації. Тенденція до поглиблення міжнародних культурних зв'язків є однією з найхарактерніших ознак часу.

Література

1. Бокань В. Культурологія: Навч. посіб. – К., 2004.

2. Висоцький О. Історія української культури: Навч. посібн. – Дніпропетровськ, 2009.

3. Заєць І. Витоки духовної культури українського народу / І. Заєць – Вінниця, 2006.

4. Ізваріна О. Українська та зарубіжна культура. – Донецьк: ДІТБ, 1999.

5. Історія світової культури. Культурні регіони / Керівник авт. колективу Л.Левчук. – К.: Либідь, 1997.

6. Історія світової культури / Керівник авт. колективу Л.Левчук. – К.: Либідь, 1999.

7. Історія української культури / За загал. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 1994.

8. Історія української культури: в 5 т. / за ред. Б. Патона. – К., 2001.

9. Історія української та зарубіжної культури / за ред.С. Клапчука, В.Остафійчука. – К.,2000.

10. Культура українського народу: методичні вказівки до вивчення курсу «Культурологія» / М. Дем’янюк, О. Чернов. – Хмельницький, 2004.

11. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. Видання 2-ге, перероб. та доп./За ред. 1.Тюрменко. - Київ: Центр навчальної літератури, 2005.

12. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / За ред. М.Закович, Я.Зязюн, О.Шевнюк та ін. – 4-е вид., випр. і допов. – К.: Знання, 2009.

13. Лекції з історії світової та вітчизняної культури / За загал. ред. А. Яртися. – Львів: Світ, 1994.

14. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури / Є. Маланюк. – К.: Обереги, 1992.

15. Матвєєва Л. Культурологія / Л. Матвєєва. – К., 2005.

16. Попович М. Нарис історії культури України / М. Попович. – К.: АрТек, 1998.

17. Теорія та історія світової та вітчизняної культури / А.Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993.

18. Філософська думка в Україні: Біобібліогр. словник / Авт. кол.: В. Горський, М.Ткачук, В.Нічик та ін. — К.: Унів. вид-во "Пульсари", 2002.

19. Шейко В. Історія української культури: Навч. посібн. / В. Шейко, М. Тишевська. – К.: Кондор, 2006.

32