4. Політична думка України XIX ст.

Політична думка в Україні у XIX ст. формувалася в умовах, коли зникав традиційний сільськогосподарський уклад життя і його змінювало індустріальне суспільство, коли відбувалися процеси національно-культурного й національно-політичного відродження України.

У першій половині XIX століття в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство, яке уособлювало цвіт української політичної думки, об'єднувало людей, котрі справили величезний вплив на хід і подальший розвиток українського відродження.

До складу Кирило-Мефодіївського товариства входили: Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Василь Білозерський, Опанас Маркович, Тарас Шевченко. Основними завданнями вони вважали побудову слов'янської спілки християнських республік; знищення кріпацтва та абсолютистської влади в Російській імперії як необхідної умови створення цієї спілки; поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення християнського заповіту слов'янами.

Кирило-Мефодіївське товариство закликало слов'ян до об'єднання, але за умов утворення кожним народом своєї власної суверенної республіки, не залежної від інших, збудованої на демократичних засадах. Члени товариства прагнули досягти свого ідеалу як через державні реформи, так і завдяки поширенню освіти, моральному вдосконаленню людини. Головною передумовою ідеального суспільного ладу вони вважали особисту чесність і порядність обраних правителів.

У 40-х роках політична думка України гідно була представлена Тарасом Шевченком (1814—1861). Духовні віяння Західної Європи, радикальні республіканські ідеї Французької революції вплинули на формування політичних ідей Шевченка. У своїх творах він повертає з небуття історичну пам'ять українців.

Показуючи Україну зболеною, розтерзаною, вкритою козацькими могилами, поет стоїть на боці народної революції, вільної України, відновлення гетьманської держави, яка 6 могла стати складовою єдиної панслов'янської спільності.

Одне з центральних місць у політичному світогляді Шевченка посідає проблема звільнення селянства і повалення самодержавства. У період підготовки селянської реформи він зміг передбачити її антинародний характер, заявивши, що звільнення селян можливе лише в результаті народної революції. Політичним ідеалом Т. Шевченка була демократична республіка — суспільство із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирішальна роль у такому суспільстві мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі.

Автором головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства під назвою «Закон Божий» (Книги буття українського народу)» був Микола Костомаров (1817—1885). Провідною ідеєю цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу — рятувати слов'янство. Істинний українець будь-якого роду мав любити не царя, не пана, а лише Бога. Звідси випливає історична місія українського народу — рятувати слов'янство. У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною, самодержавною.

Володимир Антонович обгрунтував природне походження нації, охарактеризував основні принципи життя трьох народів: українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби між різними соціальними групами), росіян (принцип авторитету державної влади, що спричинюється до самодержавства).

М. Драгоманов піддав критиці методологічні принципи народницької школи. Політичні погляди М. Драгоманова знайшли найбільш повне відображення в проекті програми «Вольний Союз — Вільна Спілка», в якій обґрунтовувалися головні засади російського конституціоналізму.

Національне питання України М. Драгоманов розглядав у контексті забезпечення прав і свобод громадян та пов'язував його успіх з конституційними реформами в Росії. Український національний рух він висвітлював у такій послідовності: культурно-просвітницька діяльність з метою пробудження і розвитку національної свідомості та піднесення освітнього рівня народу; боротьба за політичну свободу, запровадження конституції; розв'язання соціальних проблем.

У політиці М. Драгоманов відкидав принцип «мета виправдовує засоби», вважаючи, що для здійснення справедливих цілей потрібні високоморальні люди. Соціалізм він розумів як засіб утвердження соціальної справедливості, підвищення добробуту народу.

Критикуючи самодержавство в Росії, С Подолинський ставив за мету довести необхідність знищення його революційним шляхом, завоювання трудящими політичної влади та утворення соціалістичної республіки. Виникнення держави він вважав історично прогресивним явищем і доводив, що подальший її розвиток ішов шляхом поглиблення майнової нерівності та посилення панування одного класу над іншим. У майбутньому суспільстві мала бути забезпечена рівність не лише політична, а й економічна. Ідея соціально-політичної рівності є центральною у політичних поглядах С. Подолинського. Формально зафіксовані в політико-правових документах буржуазних держав свободу і рівність він вважав неістинними, тому що реально народні маси позбавлені свободи. Складена ним програма соціалістичного перетворення України передбачала надання всім трудящим рівних політичних та економічних прав, свободи слова і совісті, рівних можливостей для всебічного культурного розвитку.

Таким чином, суспільно-політичним ідеалом С. Подолинського був громадівський соціалізм — суспільство, в якому народ сам управлятиме й керуватиме всіма економічними, політичними та культурними процесами.

М.С.Грушевський витоки своїх політичних поглядів визначав у праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання». У цій праці розкривається сутність народницького світогляду вченого — ідея пріоритетів інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Цю ідею він відстоював протягом усієї своєї наукової та громадської діяльності. Досліджуючи проблему, вчений дійшов висновку, що селянство є основою української нації і самим історичним процесом воно навчено дивитися на себе як на єдиного справжнього представника нації, охоронця її традицій та ідеології, що воно є сильним, активним і національно відмінним від селянства Московщини, що Україна взагалі є країна землеробська, мужицька, з мужицькою культурою.

Лібералізм. Поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого розмаху і не привело до "тріумфальної ходи" лібералізму, як це мало місце в країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприйняття політико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним. Такий неуспіх і вкрай повільне сприйняття ліберальної доктрини українською інтелігенцією та широкими колами українського суспільства обумовлювалися наявністю авторитарного типу політичного режиму в підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів національно-визвольного руху і внаслідок цього - засиллям і популярністю радикальних течій (у формі російського революціонізму чи українського народництва). Сам характер політичної системи, яка впродовж тривалого часу перебувала в незмінному вигляді, консервував наявний стан речей і перешкоджав розвиткові й поширенню поміркованих поглядів. Унаслідок цього ліберальна модель перевлаштування суспільного життя так і не набула в Україні завершеної форми упродовж ХІХ-ХХ ст.

Націонал-демократія, або націонал-державництво. Цей напрям української політичної думки зародився в Галичині наприкінці XIX ст. та був пов'язаний насамперед з іменами І.Франка, Ю.Бачинського та Л.Цегельського.

Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади:

• інтерес нації та держави - найвищий критерій історичної оцінки в разі домінування суверенності нації над суверенністю держави (за винятком позиції О.Ейхельмана);

• обгрунтування права українського народу на самовизначення в межах власної етнічної території;

• ідеї демократичного політичного режиму і республіканської форми правління як основи політичного ладу української нації;

• визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації.

Водночас обстоювався погляд на національну ідею як на основний критерій за Консерватизм. В Україні він набув ще меншого поширення, ніж лібералізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свідченням існування нетривких, монархічних традицій. Безпосередня його поява була викликана необхідністю захисту національних традицій, що опинилися в небезпеці внаслідок уніфікаторсько-нівелювального впливу русифікації (в підросійській Україні) та полонізації (в Галичині). Однією з перших пам'яток консервативної думки в Україні була "Історія Русів" (1818-1822 pp.) - полемічна праця з виразним антиросійським спрямуванням. У XIX ст. до консервативної течії української політичної думки належали: Г.Галаган, Г.Милорадович П.Куліш, та ін. На галицьких теренах особливо помітний внесок у розвиток консервативного напряму зробила "Руська трійця" - М.Шашкевич (1811-1843), І.Вагилевич (1811-1866) та Я.Головацький (1814-1888), які поєднували несприйняття й засудження тогочасної дійсності з апологетизацією минулого.