4.2. Вимоги Болонської декларації

Знаменною подією для вітчизняної вищої школи стало підписання Україною Болонської декларації, яке відбулося 19 травня 2005 року у норвезькому місті Берген на Конференції міністрів освіти країн Європи. Україна приєдналася до Болонського процесу, зобов'язавшись внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти. Наступним рубежем має стати 2010 рік, до якого Україні необхідно виконати всі вимоги Болонського процесу, серед них:

– привести у відповідність до європейських вимог вітчизняну законодавчу й нормативну базу, що стосується освітянської сфери;

– значно скоротити в наших університетах і академіях кількість навчальних напрямів і спеціальностей, яких у нас, відповідно, 76 та 584, тобто в декілька разів більше, ніж у західноєвропейських країнах;

– запровадити нові бакалаврські й магістерські програми, сумісні з європейськими;

– добитися визнання на вітчизняному ринку праці й у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня, сформувати його затребуваність вітчизняною економікою;

– ліквідувати певну плутанину у розумінні рівнів спеціаліста і магістра, адже, з одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV;

– привести нашу систему наукових ступенів і вчених звань у

відповідність до тієї, що існує в більшості країн Європи і світу (магістр – доктор філософії);

– адекватно до потреб суспільства і ринку праці визначити місце технікумів і коледжів у системі освіти, тобто вирішити: вважати їх і далі вищими навчальними закладами ( попри те, що в їх діяльності практично відсутня наукова складова), зробити їх підрозділами університетів та академій чи надати їм статус професійних навчальних закладів [1].

5. Академічна мобільність – якісний вимір Європейського освітнього простору: здобутки та ризики.

ХХІ століття характеризується розвитком глобалізації та інтеграції у сферах економіки та бізнесу. Поглиблюються міжнародні відносини, зокрема у сфері освіти. Процес міжнародного обміну «носіями» знань отримав назву міжнародної академічної мобільності. Попри бурхливий розвиток інформаційних технологій зв'язку, основним способом «постачання» знань через кордон є переміщення студентів та викладачів. Перед вищою освітою постали нові завдання — підготовка професійних кадрів, які зуміють ефек­тивно працювати в умовах глобального ринку. Нині важлива модернізація вищої школи, яка спрямована на підвищення якості, ефективності освіти.

Велика увага приділяється формуванню єдиного світового освітнього простору через зближення підходів різних країн до організації освіти і процесів навчання своїх громадян, а також через визнання документів про освіту країнами світу. Саме відкритий освітній простір сприятиме мобільності студентів та професорсько-викладацького складу.

Реалізації цієї ідеї сприяє Болонський процес. Наведемо декілька поло­жень Болонської декларації:

•    студенти Європи мають потребу і право на навчання для здобуття ступенів, що визнаються в Європі, а не тільки в країнах (регіоні), де їх здобуто;

•    головною відповідальністю навчальних закладів та установ європей­ської вищої школи є гарантування того, що вони роблять усе можливе для надання однаково високого рівня кваліфікації своїм студентам [3, с. 77].

Для досягнення цілей Болонської декларації (підвищення конкурен­тоспроможності європейської системи вищої освіти; підвищення мобільності студентів і, як наслідок, робочої сили у межах європейського простору) були означені такі завдання:

1)   створення системи кваліфікаційних ступенів вищої освіти (дворівнева система «бакалавр-магістр»);

2)   створення системи накопичення та переведення залікових одиниць або «кредитів», які даватимуть змогу продовжувати навчання в іншій країні;

3)   співробітництво в галузі управління якістю;

4)   створення європейського стандарту вищої освіти;

5)   мобільність студентів, викладачів, дослідників.

Відмінність у національних системах вищої освіти може стати справжньою перешкодою економічній глобалізації, а перехід до інформаційної економіки призводить до розширення специфічних вимог (комунікація, відповідальність, уміння працювати в команді, адаптованість) до майбутніх випускників університетів.

Розглянемо поняття «мобільність», «академічна мобільність». Існує багато трактувань цього поняття (табл. 1).

Академічна мобільність студента в Україні — це можливість упродовж періоду навчання провчитись один або більше семестрів в іншому вищому навчальному закладі, де готують фахівців з цієї ж спеціальності із зараху­ванням дисциплін (кредитів) та періодів навчання; ефективніше розвивати інтелектуальний потенціал, оскільки студент може самостійно обирати навчальний заклад, курси, предмети.

Відрядження студентів на навчання в інші країни — явище не нове. Більшість європейських країн багато років мають приплив студентів із своїх колишніх ко­лоній. Значна частина молоді з країн Латинської Америки прагне здобути диплом в університетах США та Канади. У період холодної війни вищими навчальними закладами Радянського Союзу і Схід­ної Європи цікавилися студенти держав зі схожою ідеологією. За останні 40 років кількість студентів, які перетинали кордон для здобуття вищої освіти, перевищила темпи поширення самої вищої освіти. За даними ЮНЕСКО, рівень міжнародної мобіль­ності студентів збільшився за останні 25 років на 300%. На думку експертів, до 2010 року кількість студентів, які навчаються за кордоном, становитиме 2,8 млн, а до 2025 року — 4,9 млн.

Таблиця 1

№ п/п	Трактування поняття «академічна мобільність»	Джерело
1	а)  важлива складова процесу інтег­рації вищих навчальних закладів у міжнародний освітній простір; б) період навчання студента в кра­їні, громадянином якої він не є	[2]
2	Виїзд певної кількості студентів для навчання за кордон	[10]
3	Важлива якісна особливість євро­пейського простору, що передбачає обмін людьми між вищими навчаль­ними закладами та між державами	[4]
4	Це можливість обрання найкращих варіантів навчання задля підготов­ки сучасного фахівця	[3]

Мобільність студентів стимулюють різноманітні державні і регіональні програми. Багато країн уклада­ють двосторонні і багатосторонні договори в цій сфе­рі. Найвідоміша європейська програма — «Еразм» (з 1995-го — «Сократ»). У програмі «Еразм» (розпо­чата 1987 р. для створення загального ринку в Європі) наведені схеми мобільності «Комет», «Лінгва» та ін., мета яких: створити європейську модель вищої осві­ти. Студентський обмін трактують як засіб розвитку загальноєвропейського рівня спеціалістів і кваліфіко­ваних працівників [10].

Мобільність викладача в Україні — це поширення та запозичення досвіду в іншому навчальному закла­ді [6].

Хоча мобільність викладацького складу дослідже­на не так добре, як мобільність студентів, її можна вважати другою за важливістю формою глобалізації вищої освіти. Традиційно міжнародна мобільність професорсько-викладацького складу обумовлена дослідженнями і науковою роботою, але в деяких регіонах і певних напрямах освіти, наприклад, менедж­мент і ділове адміністрування, існують спеціальні схеми регіонального і міжнародного тренінгу для мо­лодих дослідників і викладачів.

На мобільність професорсько-викладацького складу сильно впливають географічні відмінності. На одному полюсі розташовані країни з високим рів­нем наукової еміграції внаслідок цілеспрямованого залучення наукового персоналу для розширення системи вищої освіти (наприклад, Гонконг), а на ін­шому — країни з низьким рівнем інтернаціоналізації професорсько-викладацького складу (це країни з ви­соким рівнем національної однорідності, що вико­ристовують лише одну мову у навчанні, тому важко знайти спеціалістів, які володіють іноземними мовами). США і Великобританія є найбільшими експор­терами наукових трудових ресурсів, але водночас ка­федри їх університетів дуже привабливі для зару­біжних спеціалістів. У цьому можна переконатися, якщо звернути увагу на склад висококваліфікованих працівників наукових кафедр, серед яких немало представників зарубіжних країн [10].

Важливим кроком розвитку мобільності в нашій країні є побудова системи національної мобільності, яка дасть можливість здобути високий та якісний ос­вітній і науковий рівні при поміркованих витратах. Обговорення різноманітних аспектів розвитку наці­ональної мобільності потрібне для напрацювання рекомендацій щодо формулювання завдань, ство­рення організаційно-правових механізмів та визна­чення джерел фінансування розвитку національної мобільності професорсько-викладацького складу та студентів в Україні, зокрема, напрацювання проектів нормативних документів із цих питань [12].