4. Провідні теоретичні напрями сучасної соціології

На думку Дж. Рітцера (книга «Сучасні соціологічні теорії»), існують три панівні в соціології парадигми, а також є декілька інших, які мають потенційну можливість досягнути парадигматичного статуса. Ці три парадигми він називає парадигмами соціальних фактів, соціального визначення та соціальної поведінки. Кожна парадигма аналізується з точки зору чотирьох елементів.

Парадигма соціальних фактів

1. Зразок: моделлю для прибічників парадигми соціальних фактів служить творчість Еміля Дюркгайма, особливо його праці «Правила соціологічного методу» і «Самогубство».

2. Визначення предметної області: прибічники парадигми соціальних фактів основну увагу приділяють тому, що було назване Дюркгаймом соціальними фактами, або великими соціальними структурами та інститутами. Прибічники парадигми соціальних фактів досліджують не лише ці явища, але й їх вплив на індивідуальне мислення і дію.

3. Методи: прибічники парадигми соціальних фактів більшою мірою, ніж всі інші, використовують опитувальні методи і методи історичного порівняння.

4. Теорії: парадигма соціальних фактів включає в себе декілька теоретичних підходів. Структурно-функціональні теоретики схильні вважати, що соціальні факти чітко взаємопов’язані, а впорядкованість підтримується загальною згодою. Теоретики конфлікту, як правило, підкреслюють невпорядкованість соціальних фактів, а також притримуються думки, що порядок підтримується в суспільстві примусовими заходами. Хоча структурний функціоналізм і теорія конфлікту визнаються в цій парадигмі пануючими теоріями, входять сюди й інші теоретичні концепції, в тому числі й теорія систем.

Структурний функціоналізм (домінував у 1945–1965). Виник у Гарварді. Теоретичні основи: Г. Спенсер, Е. Дюркгайм. Представники: Т. Парсонс (1902–1979), Р. Мертон (1910–2003), К. Девіс, В. Мур. Неофункціоналізм (1985–1995). Дж. Александер (1947), Коломі.

Теорія конфлікту (1950–1960-і рр.). Теоретичні основи: К.Маркс + Г.Зіммель + Т.Парсонс). Представники: Л. Козер, Р. Дарендорф, Р. Коллінз.

Теорія систем (1980–1990-і рр.). Теоретичні основи: Т.Парсонс + загальні теорія систем Баклі + кібернетика). Представники: Н. Луман (1927–1998).

Парадигма соціального визначення

1. Зразок: для прибічників соціального визначення моделлю, яка об’єднує, стали присвячені соціальній дії праці Макса Вебера.

2. Визначення предметної області: творчість Вебера сприяла виникненню інтереса до питання про те, як актори визначають соціальні ситуації і як це визначення впливає на наступні дії і взаємодії.

3. Методи: прибічники парадигми соціального визначення, хоча большою мірою застосовують опитувальний метод, частіше, ніж прибічники інших парадигм, використовують метод спостереження. Інакше кажучи, спостереження розглядається як методологія, характерна для соціальних дефіціоністів.

4. Теорії: в рамки парадигми соціального визначення можно включити значну кількість теорій: теорію дії, символічний інтеракціонізм, феноменологію, етнометодологію й екзистенціалізм.

Цю парадигму по-іншому називають Соціологія повсякденності.

Символічний інтеракціонізм (домінував у 1925–1945). Виник у Чікаго. Теоретичні основи: Г. Зіммель, Д. Д’юї (філософія прагматизму), Д. Вотсон (психологічний біхевіоризм). Представники: Дж.Г. Мід (1863–1931, філософ, Чікаго), Ч.Х. Кулі (1864–1929, Мічиган), В. Томас, Р. Парк (1864–1944), Е. Берджес, Г. Блумер (1900–1987), М. Кун (1911–1963, Айова), І. Гофманн (1922–1982, драматургічний підхід, учень Г.Блумера), Н. Дензін, Г. Файн.

Феноменологія. Теоретичні основи: Е. Гуссерль (1859-1938), М. Вебер. Представники: А. Шюц (1899–1959), П. Бергер (1929), Т. Лукманн (1927).

Етнометодологія. Представники: Г. Гарфінкель (1929), А. Сікурел, Циммерман, Щеглофф, Джеферсон, Клейман, Гудвін, Меннінг, Гарсіа.

Парадигма соціальної поведінки

1. Зразок: для соціальних біхевіористів моделлю служить творчість психолога Б.Ф. Скіннера.

2. Визначення предметної області: з точки зору соціальних біхевіористів, предметною областю соціології є неусвідомлена поведінка індивідів. Особливий інтерес для них становляють нагороди, які викликають бажані види поведінки, і покарання, які стримують небажану поведінку.

3. Методи: характерним для соціального біхевіоризма є експеримент.

4. Теорії: в поняття «соціальний біхевіоризм» можна включити два теоретичних соціологічних підходи. Перший – поведінкова соціологія, дуже близька до чистого психологічного біхевіоризму. Другий, більш значний підхід, — теорія обміну.

Теорія обміну. Теоретичні основи: Б. Скіннер (психологічний біхевіоризм) + Дж. Коулмен (теорія раціонального вибору) + Р. Берт (мережева теорія). Представники: Дж. Хоманс, П. Блау.

Марксизм (переважно німці)

Передумови: Г. Гегель (1720-1831), Л. Феєрбах (1804-1872)

К. Маркс (1818-1883)

Ортодоксальний марксизм (економічні детерміністи): Ф. Енгельс, Е. Бернштейн, К. Каутський (1854-1938)

Гегел’янський марксизм: Г. Лукач (1885-1971). А. Грамші

Критична теорія / Франкфуртська школа (критикують економ. детермінізм і концентруються на сфері культури): М. Хоркхаймер (1895-1973), Т. Адорно (1903-1969), Е. Фромм, Г. Маркузе, Ю. Габермас (1929)

Економічний марксизм: П. Беран, П. Суїзі, Г. Бреверман (1920-1976), М. Буравой

Історично-орієнтований марксизм: І. Валлерстайн (1930)

Аналітичний марксизм (використ. методів логіки і точних наук): Д. Ремер, Е.О. Райт (емпіричний марксизм)

Постмодерністський марксизм: Е. Лаклау, Ш. Муффе, Д. Харві

Структурний марксизм: Альттюссер (1918-1990)

Радикальна соціологія (марксизм США): Ч.Р. Міллс (1916-1962)

Теорії постсучасності (переважно французи)

Постмодернізм: Жан Бодріяр, Жиль Дельоз, Фелікс Гваттарі, Фредрік Джеймсон, Ернесто Лаклау, Шантель Муффе, Жан-Франсуа Ліотар.

Постструктуралізм: Жан Дерріда (промова 1966 р.), Мішель Фуко (1926–1984). Структуралізм: антрополог Клод Леві-Стросс.

Феміністська соціологія: Д. Бернард, Д. Сміт, П. Коллінз.

Фігураційна соціологія: Н. Еліас

Соціологія знання: К. Мангейм (1895-1947)

Інтегралістська соціологія: П. Сорокін

СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ 3. ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ

Питання для обговорення:

1. Передумови виникнення соціології