Тема 3. Історія світової соціологічної думки

План:

1. Періодизація розвитку світової соціології

2. Передумови виникнення соціологічної науки

3. Основні персоналії світової соціології

4. Провідні напрями соціологічної теорії

1. Періодизація розвитку світової соціології

Періодизація розвитку соціологічної науки має велике значення не лише в історико-соціологічному контексті, але й для кращого розуміння проблеми трансформації предмета цієї науки. Існує декілька спроб періодизації історії соціології, зокрема британського соціолога Мартіна Елброу, російського соціолога Миколи Лапіна. Зазначимо, що ці періодизації висвітлюють загальносвітові процеси розвитку соціології, хоча кожна національна соціологія має свою специфічну періодизацію. Отже, періодизація історії української соціології є предметом окремої теми. Для розгляду світової соціології ми виділили 5 етапів, які корелюють з дисциплінами навчального плану напряму «соціологія» ЧНУ ім.Ю.Федьковича.

Отже, навчальна дисципліна «Історія соціології-1» (1-й курс, 2-й семестр, 36 год. лекц. /36 год. сем.) присвячена етапу передісторії соціології – протосоціології. Звертаючись до аналізу історії розвитку соціології як самостійної науки, перш за все необхідно визначити хронологічні рамки її існування. Розмірковування людини над виникаючими в процесі життя взаємовідносинами існували вже на зорі історії і з давніх-давен проблеми розвитку суспільства та різних сфер його життєдіяльності ставились і розроблялись соціальною філософією. Її науковий доробок до ХІХ ст. називається у соціології протосоціологією. При цьому зауважимо, що протосоціологія – це корені соціології, її фундамент, але це соціальне, а не соціологічне знання. Виділення ж соціології із філософії як окремої науки відбулося лише в першій половині ХІХ ст. Отож протосоціологія за своїм змістом більше нагадує соціальну філософію (яка вивчається студентами-соціологами і як окрема дисципліна), оскільки присвячена соціальним вченням до ХІХ ст., але при цьому вона аналізує теоретичні передумови соціології як окремої науки.

«Історія соціології-2» (2-й курс, 3-й семестр, 34 год. лекц. /17 год. сем.) хронологічно охоплює етап 1820-1890 рр. М. Елброу називає його «універсалізмом», а М. Лапін – «ранньою теоретичною класикою». Він розпочинається з появи розробленої О. Контом програми перебудови наук про суспільство на „позитивних”, емпірично обґрунтованих засадах і триває приблизно до кінця XIX ст. У цей період соціологія як наука, за великим рахунком, була невідома. Вона являла собою вправи окремих інтелектуалів («кабінетних» вчених) та спроби відшукати об’єктивні закони суспільного розвитку. У методології переважає позитивізм, під впливом якого формуються такі напрямки соціологічного знання, як натуралізм, еволюціонізм, органіцизм, соціал-дарвінізм, расово-антропологічна школа, географічний напрямок тощо. У цей період формується і набуває поширення марксистська теорія. У кінці ХІХ ст. популярності набуває психологічний напрям, особливо в США. Зароджуються емпіричні (переважно статистичні) дослідження, однак між ними і соціологічною теорією немає системного зв’язку. Найбільш відомі представники цього періоду – О. Конт, Г. Спенсер, К. Маркс.

«Історія соціології-3» (2-й курс, 4 семестр, 36 год. лекц. /18 год. сем.) присвячений періоду 1890-1920 рр. М. Елброу визначає його як період «становлення національних шкіл», а М. Лапін як «ранню теоретико-методологічну класику». Протягом цього етапу відбувається гостра криза натуралістичної соціології і настає різкий перелом у розвитку соціологічної теорії. Увагу соціологів привертають соціальні дії і взаємодії, розробляються методи „розуміючої соціології”, концепції соціології особистості, налагоджується системний зв’язок між теорією і соціологічними дослідженнями.

Водночас відбувається інституалізація соціології як академічної дисципліни, – її включають до навчальних планів університетів, створюють перші кафедри і факультети. Вперше курс із соціології було прочитано в США: у 1891 р. Френк Блекмер розпочав викладання дисципліни під назвою „Елементи соціології” в Університеті Канзасу, а у 1892 р. цей університет заснував кафедру історії та соціології. Того ж року Альбіон Смол (1854–1926) створив першу в світі кафедру соціології в Університеті Чикаго. У подальшому він видав перший американський підручник із соціології (1894), заснував професійний журнал «American Journal of Socioligy» (1895) та Американське соціологічне товариство (1905).

У цей період створюються „національні” соціологічні школи у вигляді професійних асоціацій соціологів: французька – Е. Дюркгайм, Ж. Сорель; німецька – М. Вебер, Г. Зіммель, Ф. Тьонніс; американська – А. Смол, В. Самнер, Л. Ворд, Ч. Кулі, Т. Веблен; італійська – Б. Кроче, В. Парето, Г. Моска; британська – А. Тойнбі, Д. Редкліфф-Браун, Б. Малиновський; російська – М. Михайловський, М. Ковалевський, П. Сорокін.

«Історія соціології-4» (3-й курс, 5-семестр, 34 год. лекц. /17 год. сем.) розглядає соціологів та їх теорії 1920-1980 рр. М. Елброу називає цей етап фазою «інтернаціоналізації» соціології, а М. Лапін називає його «зрілою теоретико-методологічною класикою». У цей період відбувалося протистояння соціологів двох протилежних напрямків: марксистської соціології та соціології структурно-функціонального аналізу, яке на міжнародному рівні сприяло консолідації соціологів різних країн, які належали до тієї чи іншої соціологічної традиції. Цей етап характеризується формуванням основних сучасних соціологічних теорій (символічний інтеракціонізм – Дж. Мід, В. Томас, Р. Парк, Г. Блумер; структурний функціоналізм – Т. Парсонс, Р. Мертон; теорія обміну / соціальний біхевіоризм – Дж. Хоманс, П. Блау; неомарксизм – Франкфуртська школа; інтегралізм – П. Сорокін), галузевою диференціацією (формування теорій середнього рівня), подальшим удосконаленням методів дослідження (П. Лазарсфельд).

У 1970-х рр. з’являються національні соціологічні школи у країнах «третього світу», які враховують культурну специфіку та традиції населення країн, що розвиваються. Соціологи цих країн починають усвідомлювати, що процеси, які відбуваються в їх суспільствах, неможливо зрозуміти та пояснити, якщо дивитися на них «очима Заходу». На цьому ґрунті виникає особливий напрямок у африканській соціології, який спирається на розуміння соціальних процесів в африканських суспільствах у контексті особливих змістів соціальних відношень, які відображаються у африканській усній поезії (А. Аківово, М. Макінде). У деяких країнах Латинської Америки, наприклад у Мексиці, Нікарагуа, Колумбії, отримала велику поширеність так звана соціологія, «що бере участь у дії». Її завданням була не тільки соціологічна просвіта мас, але й залучення учасників соціологічних гуртків, що з’явилися у цих країнах, як до досліджень, так і до активних соціальних дій на користь демократичного переустрою суспільства.

«Історія соціології-5» (3-й курс, 6-семестр, 36 год. лекц. /18 год. сем.) висвітлює період історії соціології з 1980 року по наш час. За класифікацією М. Елброу – це період «глобалізації», а за М. Лапіним – посткласичний або сучасний етап. Глобалізація – це прагнення об’єднати зусилля соціологів усіх шкіл, напрямів, теоретико-методологічних підходів для вирішення актуальних загальнолюдських проблем. Отже, сучасний етап розвитку світової соціології – це своєрідна відповідь науковців на об’єктивні процеси, що відбуваються сьогодні у людському співтоваристві. Необхідність консолідації, в тому числі соціологів, обумовлена тим, що за сучасних умов, мабуть, немає жодної країни, жодного суспільства, яке було б «самодостатнім». У нове сторіччя наша цивілізація увійшла як взаємопов’язана система і в галузі економіки, і у політичній організації, і в сфері культури, і в сфері комунікацій. Сьогодні людство опинилося перед спільними для всіх країн загрозами і проблемами.

Соціологічна наука не може не реагувати на всі ці проблеми, в свою чергу, вони вимагають від неї нового розуміння соціальної реальності. Отже, сьогодні змінюються об’єкт та предмет дослідження соціологів, виникають нові феномени, що характеризують зміни в образі життя як тих чи інших континентів, країн, народів, людства в цілому, так і окремої сім’ї, яка включається до нового соціального простору безпосередньо (наприклад, через телекомунікації) чи опосередковано. Серед найвідоміших представників цього періоду можна виділити П. Бурдйє (структурний конструктивізм), Ю. Габермаса (теорія комунікативної дії), Е. Гіденса (теорія структурації), Н. Лумана (системна теорія), З. Баумана (теорія глобалізації), У. Бека (теорія суспільства ризику), М. Арчер (модель світової культури), Е. Валерстайна (теорія світ-систем), А. Турена (акціонізм), Ж. Бодріяра (постмодернізм), Ж.-Ф. Ліотара (постмодернізм), П. Штомпку (теорія соціальних змін), М. Буравого, Дж. Александера (неофункціоналізм), Дж. Рітцер (теоретична інтеграція).