4.4. Характеристика окремих видів звільнення від відбування покарання

4.4.1. Звільнення від відбування покарання з випробуванням

Переслідуючи гуманні та виховні цілі, кримінальне законодавство передбачає можливість для окремих категорій засуджених не нести покарання повною мірою за злочини, вчинені ними. До осіб, винних у вчиненні нетяжких злочинів, може застосовуватись звільнення від відбування покарання з випробуванням. З одного боку, необхідність такого заходу викликана тим, що санкції, що пов’язані з позбавленням волі, несуть низку негативних наслідків. Зокрема, вони вимагають подальшої ресоціалізації засудженого та, переважно, спрямовані не стільки на виправлення засудженого, скільки – на тимчасову локалізацію правопорушника від суспільства. Як свідчить статистика, особи, які були позбавлені волі, більшою мірою схильні до рецидиву злочинів. Тому «умовне» покарання для осіб, які не здійснили тяжких злочинів та усвідомили свою вину, вже є певною мірою понесенням відповідальності з одночасною можливістю збереження зв’язків зі своєю соціальною групою (сім’я, трудовий колектив тощо). Реакція на злочин у виді покарання з наступним звільненням від його відбування, але із збереженням можливості застосування покарання, є стимулом для перегляду засудженим свого ставлення до асоціальної поведінки.

З іншого боку, відсутність практичного покарання при такому звільненні від відбування покарання є, по-перше, стимулом для рецидиву; по-друге, справляє у населення враження безкарності діяння; по-третє, – не дає можливості особі, звільненій від відбування покарання з випробуванням, повною мірою усвідомити асоціальність власної поведінки.

Річ у тому, що кримінальне законодавство не встановлює обов’язкових санкцій, що накладаються на звільнену від відбування покарання з випробуванням особу, у разі порушення нею умов випробування. Йдеться лише про те, що суд може покласти на засудженого певні обов’язки (ст. 76 КК України).

Таким чином, зазначений вид звільнення від відбування покарання, з одного боку, є важливим засобом запобігання подальшої асоціальної поведінки засудженого, а з іншого – відсутність реального покарання створює в громадській думці уявлення про недієвість правоохоронної системи. Тому назріла потреба дещо змінити підходи до застосування цього виду звільнення з метою посилення відповідальності осіб за виконання умов випробування. Один із дієвих напрямів такої зміни – встановлення обов’язкових громадських робіт на час випробувального терміну, тобто застосування до засуджених практичної санкції, яка, до того ж, має найбільший виховний вплив. Практика громадських робіт в інших державах свідчить саме про їх велике профілактичне значення.

Громадські роботи в їх сучасному розумінні вперше були застосовані у Великій Британії в 1975 році саме як залучення до таких робіт осіб, які перебувають під випробуванням у зв’язку із звільненням від відбування покарання. Така практика відома й у кримінальному законодавстві Франції, Швеції та Данії. Наприклад, у кримінальному законодавстві Данії випробувальний період (максимальний строк два роки) завершується тоді, коли засудженим виконані зобов’язання щодо громадських робіт.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням регламентується статтями 75–78 КК України. У першій із них зазначено, що якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням. У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки.

Отже, звільнення від відбування покарання з випробуванням можливе при призначенні таких основних покарань, як виправні роботи, службове обмеження для військовослужбовців, обмеження волі або позбавлення волі. Причому при засудженні до позбавлення волі таке звільнення допускається лише при його призначенні на строк не більше п’яти років.

Щодо додаткових покарань зауважу, що у ст. 77 КК України припускається можливість не лише призначення, а й реального застосування таких покарань, як штраф, за умови, що його передбачено санкцією закону, за яким засуджується особа, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Закон виключає можливість призначення в таких випадках лише одного додаткового покарання – конфіскації майна.

Передумовою застосування такого звільнення від відбування покарання є призначення особі вироком суду покарання за вчинений злочин.

Підставу цього виду звільнення визначено в ст. 75 КК України досить широко, що надає суду можливість конкретизувати її залежно від обставин справи. В законі зазначено, що звільнення з випробуванням може бути тоді, коли суд дійде висновку, що, виходячи із тяжкості злочину, особи винного та інших обставин, виправлення засудженого можливе без відбування покарання.

Тяжкість злочину визначається насамперед тим, до якої категорії злочинів належить вчинене суб’єктом діяння (ст. 12 КК України). Ступінь тяжкості злочину має бути конкретизовано з урахуванням значущості об’єкта і предмета посягання, характеру діяння, обстановки, засобу, місця і часу його вчинення, відсутності тяжких наслідків тощо. Враховується також те, чи був злочин закінченим або незакінченим, чи вчинений він у співучасті або однією особою, форма вини, мотив і мета злочину.

Важливе значення має врахування даних, що характеризують «особу» винного. Насправді йдеться про особистість суб’єкта злочину чи, що одне й те саме, підсудного. Ці дані можна поділити на чотири групи:

1) обставини, що характеризують поведінку особи до вчинення нею злочину: законослухняність, що передує вчиненню правопорушень, ставлення до праці чи навчання, поведінка в побуті, заслуги перед державою тощо;

2) обставини, безпосередньо пов’язані з вчиненням злочину: фактична роль у його вчиненні, стадія вчинення тощо;

3) обставини, що характеризують поведінку особи після вчинення нею злочину: надання допомоги потерпілому, турбота про його близьких тощо;

4) індивідуальні властивості особистості засудженого: стать, вік, стан здоров’я, наявність на утриманні непрацездатних родичів, а також особливості характеру: чуйність чи озлобленість, агресивність, навички і схильності до азартних ігор, наркотиків, зловживання спиртними напоями тощо.

Слід враховувати й інші дані, які, зокрема, пом’якшують покарання, наприклад, вчинення злочину під примусом або внаслідок матеріальної, службової чи іншої залежності; незначний ступінь участі особи в злочині; вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних або інших обставин, неповнолітнім або вагітною жінкою, особою у стані сильного душевного хвилювання; усунення чи прагнення добровільно усунути наслідки злочину або відшкодувати заподіяну шкоду; активне сприяння розкриттю злочину або злочинної діяльності організованої групи; з’явлення із зізнанням, щире каяття та ін.

Усі ці обставини, що утворюють у сукупності підставу для звільнення від відбування покарання з випробуванням, суд має обов’язково враховувати. Лише таким чином можна забезпечити обґрунтований висновок суду про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 (зі змінами від 10 грудня 2004 року) зазначено, що рішення суду про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням має бути належним чином мотивоване.

Умовою застосування цього виду звільнення є певний вид і розмір покарання, від відбування якого можна особу звільнити, а саме: виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; обмеження волі; позбавлення волі на строк не більше п’яти років.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням завжди пов’язане із встановленням у вироку іспитового строку, що є невід’ємною його ознакою.

Іспитовий строк – це певний проміжок часу, протягом якого здійснюється контроль за засудженим і протягом якого він зобов’язаний виконувати покладені на нього обов’язки та інші умови випробування під загрозою реального відбування призначеного покарання. Цей строк містить загрозу реального виконання покарання, якщо засуджений не виконуватиме умови випробування, і можливість остаточного звільнення від відбування покарання і погашення судимості, якщо особа виконає покладені на неї обов’язки. Значення іспитового строку полягає і в тому, що лише протягом цього строку особа визнається судимою і за нею здійснюється контроль органів виконання покарання. Іспитовий строк дисциплінує засудженого, привчає його до додержання законів, нагадує йому, що він не виправданий, а проходить випробування, від результату якого залежить його подальша доля – звільнення від відбування призначеної основної міри покарання чи реальне його відбування. Тривалість іспитового строку встановлено в ч. 3 ст. 75 КК України у межах від одного до трьох років. Критерієм його тривалості в кожному конкретному випадку має бути час, потрібний для того, щоб засуджений довів своє виправлення без відбування основного покарання. Цей критерій необхідно визначати з урахуванням характеру і тяжкості вчиненого злочину, виду і строку призначеного покарання, обставин, що характеризують особу засудженого, тощо. Обчислення іспитового строку починається з дня постановлення вироку, і він не може скорочуватись у заохочувальному порядку (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 зі змінами від 10 грудня 2004 року).

На звільненого від відбування покарання з випробуванням засудженого судом може бути покладено певні обов’язки. Їх вичерпний перелік наведено у ст. 76 КК України: 1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого; 2) не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції; 3) повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання, роботи або навчання; 4) періодично з’являтися для реєстрації в кримінально-виконавчій інспекції; 5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.

У разі потреби суд може покласти на засудженого один або кілька обов’язків. Контроль за їх виконанням значно посилює попереджувальний вплив на засудженого і тим самим посилює ефективність звільнення з випробуванням.

Важливе значення мають кримінально-правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 78 КК України). Вони можуть бути як сприятливими, так і несприятливими для засудженої особи. Сприятливими є: 1) звільнення за рішенням суду від відбування призначеного покарання замість його відбування; 2) погашення у зв’язку з цим судимості. Несприятливими наслідками визнаються: 1) направлення засудженого для відбування призначеного покарання та 2) призначення покарання за сукупністю вироків у разі вчинення засудженим упродовж іспитового строку нового злочину.

Найбільш бажаним для суспільства, а також для засудженого та його близьких є сприятливий наслідок у виді остаточного звільнення від відбування призначеного покарання. Остаточне звільнення здійснює суд після встановлення, що іспитовий строк минув відповідно до встановлених судом вимог: засуджений виконав покладені на нього обов’язки і не вчинив протиправних діянь. У цьому разі, як уже зазначалося, закон передбачає пільгове погашення судимості. Воно випливає із попереднього наслідку – звільнення від відбування призначеного покарання і настає одночасно з ним у день ухвалення рішення судом, а у разі призначення засудженому додаткового покарання, строк якого перевищує тривалість іспитового строку, – з дня відбуття цього додаткового покарання (п. 1 ст. 89 КК України).

Несприятливі наслідки настають для засудженого у двох випадках. По-перше, коли засуджений направляється судом для реального відбування призначеного йому покарання через те, що він не виконав покладених на нього обов’язків або систематично (тричі і більше разів) вчиняв правопорушення, які потягли за собою адміністративні стягнення (п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 зі змінами від 10 грудня 2004 року № 18). При невиконанні покладених на засудженого обов’язків суд у кожному випадку повинен з’ясувати причини їх невиконання. По-друге, несприятливим наслідком є вчинення засудженим упродовж іспитового строку нового злочину. Відповідно до ч. 3 ст. 78 КК України суд призначає покарання за новий злочин, а потім приєднує до нього повністю або частково покарання, раніше призначене при звільненні з випробуванням, тобто тут застосовуються правила призначення покарання за сукупністю вироків, установлені статтями 71 та 72 КК України.