3.3. Загальні засади призначення покарання

3.3.1. Теоретико-прикладні проблеми загальних засад призначення покарання

Загальні засади призначення покарання – це система встановлених законом і обов’язкових для суду вихідних вимог (відправних правил), які має врахувати суд при визначенні порядку та меж призначення покарання і якими він повинен керуватися, обираючи міру покарання у кожній окремій кримінальній справі і щодо кожної конкретної особи, якій це покарання призначається. Cуд в усіх без винятку випадках зобов’язаний керуватися наведеними вимогами призначення покарання. Цими правилами повинен керуватися і прокурор, який підтримує державне обвинувачення в суді.

Відповідно до ч. 1 ст. 65 КК України загальні засади призначення покарання складаються із трьох обов’язкових вимог, згідно з якими суд має призначати покарання: а) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п. 1); б) відповідно до положень Загальної частини КК України (п. 2); в) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання (п. 3).

Перша вимога означає, що, за загальним правилом, суд має право призначити лише той вид покарання, який передбачено у санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України, за якою засуджується винний, і повинен визначити його в тих межах, які встановлено для цього виду покарання в санкції. За відносно визначеною санкцією, де зазначено мінімум і максимум покарання, суд може призначити його лише в цих межах, а якщо в санкції зазначено лише максимум покарання, його мінімумом є та нижча межа, яка встановлена в нормах Загальної частини КК України (наприклад, для позбавлення волі (ч. 2 ст. 63 КК України) – один рік; для виправних робіт (ч. 1 ст. 57 КК України) – шість місяців). Згідно з альтернативною санкцією, де передбачено кілька основних покарань, суд має обрати лише один його вид (ч. 4 ст. 52 КК України) і призначити його в межах, установлених для нього в цій санкції. За кумулятивною санкцією суд може, а іноді й зобов’язаний приєднати до основного покарання й додаткове чи кілька їх видів (ч. 4 ст. 52 КК України).

Проте в частинах 3, 4 ст. 65 КК України передбачено й винятки із цього правила, коли суду надається право вийти за мінімальні чи максимальні межі конкретної санкції. По-перше, це можливо при застосуванні ст. 69 КК України, відповідно до якої суд за певних підстав може призначити більш м’яке покарання, аніж передбачено в санкції статті Особливої частини КК України. По-друге, суд може вийти і за максимальну межу санкції, якщо покарання призначається за сукупністю злочинів (ст. 70 КК України) або вироків (ст. 71 КК України).

Крім безпосередньо зазначених у частинах 3, 4 ст. 65 КК України, закон передбачає й інші спеціальні випадки, коли суду надається право вийти за мінімальні чи максимальні межі санкції статті Особливої частини КК України. Наприклад, згідно зі статтями 75, 77 КК України суд не має права призначити конфіскацію майна особі, яка звільняється від відбування основного покарання з випробуванням, а відповідно до ч. 2 ст. 98 КК України не може призначити її до неповнолітнього, навіть якщо в санкції статті Особливої частини КК України це додаткове покарання передбачене як обов’язкове. За мінімальну межу санкції суд може вийти і при застосуванні ч. 2 ст. 68 КК України, коли, наприклад, керуючись вимогами цієї норми, повинен призначити за готування до крадіжки, передбаченої ч. 4 ст. 185 КК України, лише чотири роки позбавлення, тоді як мінімальна межа цього виду покарання в санкції цієї статті становить п’ять років. З додержанням вимог ч. 2 ст. 55 КК України суд має право приєднати до основного покарання і таке додаткове, як позбавлення права обіймати певні посади, навіть і тоді, коли це покарання не передбачене в санкції статті Особливої частини КК України, а таке додаткове покарання, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, завжди призначається на підставі ст. 54 Загальної частини КК України, бо взагалі не передбачене в жодній із санкцій статей Особливої частини КК України. Отже, у наведених випадках суд теж виходить за мінімальні чи максимальні межі конкретної санкції статті Особливої частини КК України, але це не суперечить загальним засадам призначення покарання, бо останнє має призначатися судом не тільки в межах, установлених у конкретній санкції статті Особливої частини КК України (п. 1 ч. 1 ст. 65), а й відповідно до положень Загальної частини КК України (п. 2 ч. 1 ст. 65).

Друга вимога полягає в тому, що суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК України (п. 2 ч. 1 ст. 65). Ця вимога означає, що суд має керуватися тими принциповими положеннями, які передбачено в Загальній частині КК України і характеризують підставу та умови відповідальності за злочин, цілі та види покарань, підстави, порядок та межі їх застосування тощо. Наприклад, призначаючи покарання за незакінчений злочин або за злочин, скоєний у співучасті, суд обов’язково має враховувати положення ст. 68 КК України, а при визначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків – зобов’язаний виходити з порядку і меж його призначення, встановлених для цих випадків у статтях 70–72 КК України. Суд повинен враховувати й інші положення Загальної частини КК України, зокрема використовувати надані йому законом можливості з пом’якшення покарання, передбачені, наприклад, ч. 3 ст. 43 (вчинення злочину при виконанні спеціального завдання), статтями 69 та 69-1 КК України тощо.

Третя вимога – при призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України). Ця вимога означає, що суд ретельно аналізує і всебічно оцінює всі індивідуальні особливості конкретної справи. Ступінь тяжкості вчиненого злочину насамперед визначається в ст. 12 КК України, в якій вказано поділ усіх діянь на злочини невеликої, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Тому, якщо йдеться про злочин невеликої тяжкості, суд може призначити найбільш м’яке покарання, зазначене в альтернативній санкції, або навіть застосувати ст. 69 КК України. Якщо скоєний злочин є тяжким або особливо тяжким, суд може призначити за нього покарання у виді позбавлення волі на тривалий строк, а за особливо тяжкий злочин – навіть довічне позбавлення волі.

Ступінь тяжкості злочину визначається і характером конкретного злочину. У зв’язку з цим суд має враховувати цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто визначити значущість об’єкта злочину. Наприклад, якщо тяжкі тілесні ушкодження заподіяні не одній, а кільком особам, то в межах санкції ч. 1 ст. 121 КК України (від п’яти до восьми років позбавлення волі) винному може бути призначене покарання, наближене до максимального, або навіть максимальний його строк. Ступінь тяжкості злочину визначається і характером та обсягом наслідків – чим більш тяжкі наслідки, спричинені злочином, і чим більше розмір завданих збитків, тим більш суворе покарання може бути призначене винному.

У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» судді зауважують на тому, що, визначаючи ступінь тяжкості злочину, суди повинні враховувати особливості конкретного злочину та обставини його вчинення (форму вини, мотив і мету, спосіб, стадію вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного із співучасників, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).

При призначенні покарання суд враховує особу винного, оскільки обставини, що її характеризують, мають велике значення для вирішення питання про обрання конкретної міри покарання. Згідно із вказаною постановою Пленуму, досліджуючи дані про особу винного, суд повинен з’ясувати його вік, стан здоров’я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність незнятих чи непогашених судимостей, адміністративних стягнень), склад родини (наявність на утриманні дітей та осіб літнього віку), матеріальний стан та інше. Важливе значення при призначенні покарання мають і обставини, що його пом’якшують та обтяжують.