Види маркетингу

Як видно, маркетинг орієнтує виробництво на максимальне задоволення попиту, а цей фактичний попит на ринку може бути в багатьох країнах. Завдання підприємства, що орієнтовано на маркетинг — керувати ринковим попитом, впливати на нього.

У залежності від характеру й особливостей існуючого чи бажаного попиту розрізняють наступні види маркетингу.

1. Попит негативний, тобто з ряду причин (пропаганда, суспільна ідея і т.д.), ряд покупців відмовляється від споживання якихось видів продукції. Завданням маркетингу полягає у встановленні попиту. Такий вид маркетингу називається конверсійним.

2. Попит відсутній, тобто покупець байдужий до товару. Задача маркетингу — стимулювати попит, розповсюдити інформацію про товар, актуалізувати попит. Такий маркетинг називається стимулюючим.

3. Потенційний попит, тобто коли в споживача є попит на товари, яких немає в продажі й у проекті. Завдання маркетингу — перетворити потенційний попит у реальний, тобто має місце маркетинг, що розвивається.

4. Попит на продукцію є, але він знижується і якщо не вжити заходів, то він пропаде. Завдання маркетингу — обновити попит. Такий вид маркетингу називається ремаркетингом.

5. Попит на товари і послуги достатній, але він коливається. Задача маркетингу — стабілізувати, вирівняти попит, чого можна досягти за допомогою цін, реклами, запасів. Такий попит називається попитом, що коливається, а маркетинг — синхромаркетингом.

6. Сама добра нагода, коли попит відповідає пропозиції. Задача маркетингу — у збереженні досягнутого рівня попиту, у його стабілізації. Такий попит називається повним, а маркетинг — допоміжним.

7. Попит непомірний, тобто коли якісь товари дуже популярні, а задоволення ними різко недостатньо. Завдання маркетингу полягає в розробці методів, що зменшують попит. Це може бути регулювання цін, припинення стимулювання збуту й інше. Такий попит називається надзвичайним, а маркетинг — демаркетингом.

8. Сформувався ірраціональний попит, тобто попит на товари нераціональні, лоскітливі з погляду господарства (горілка, тютюн і ін.). Задача маркетингу — розробити заходи, що ліквідують чи хоча б зменшать попит . Такий вид попиту на ринку називається ірраціональним, а маркетинг — протимаркетингом.

Система маркетингу

В укрупненому виді система маркетингу включає наступне:

1. Підприємство-виробник продукції, у функції якого входить випуск продукції.

2. Підприємство-постачальник, функцією якого є забезпечення необхідними ресурсами виробництва продукції. Для виробника краще, якщо існує можливість використовувати ресурси з різних областей, тоді конкурує постачальник. Якщо ж ресурси дефіцитні, тоді приходиться конкурувати підприємствам-виробникам.

3. Ринок. Це те місце, де зустрічаються попит та пропозиція, покупець і продавець, де товари обмінюються на гроші, де виявляється кінцевий результат маркетингу.

4. Посередник. Це організації чи люди, що зайняті обміном товару, забезпеченням зв'язків, страхуванням, маркіруванням товару, виявленням ринків і т.д. Сюди відносяться транспорт, склади, оптові й індивідуальні торговці, а на закордонних ринках - торгові агенти, брокери, консигнатори, кредитні установи й інше.

5. Конкуренти. Це підприємства (об'єднання), що виробляють аналогічну продукцію (послуги). Розрізняють функціональну конкуренцію, коли різні товари можуть виконувати одну функцію; видову (наприклад, корморізка електрична чи механічна); міжфірменну, коли випускається продукція одного виду, але на різних підприємствах. Як правило, конкуренти зв'язані з усіма вище названими підсистемами.

Нарешті, система маркетингу містить у собі ще внутрішню сферу, під якою мається на увазі чітко позначена група людей, що виявляють реальний чи потенційний інтерес до підприємства і можуть зробити на нього великий вплив.

Серед них розрізняють організації чи людей:

інтереси яких у принципі збігаються з інтересами підприємства (банки, біржі, фінансові відділи і т.д.);

які можуть не виявляти інтересу до підприємства, але підприємство в їхньому інтересі зацікавленоі (засоби масової інформації, інформаційні комерційні видання й ін.);

які виявляють цікавість до підприємств, але в який підприємство не дуже зацікавлене (організації споживачів, масовий покупець, законодавчі органи і т.д.).

Усе це разом узяте, із усіма взаємовигодами і прийнято називати системою маркетингу.

Особливу увагу спеціалістам маркетлогам, які зайняті реалізацією продукції свинарства слід звернути на:

продукти свинарства повинні відповідати стандартам якості, у відповідності з якими вони поділяються на 5 категорій вгодованості. В основу поділу за категоріями покладено: живу масу; товщину сала; вік свиней на відгодівлі.

Найбільшим попитом користується беконна свинина. Слід також звернути увагу на побічні продукти переробки свинини. В останній час широко застосовуються медико-біологічні препарати, виготовленні із різних органів та тканин свиней.

БІЗНЕС АСПЕКТИ ВИРОБНИЦТВА СВИНИНИ

Перспективи розвитку м'ясопродуктового комплексу

Форми підприємницької діяльності

Шлях АПК до ринкової економіки супроводжується зміною форм власності, роздержавленням підприємств, приватизацією майна між конкретними власниками. Паралельно з цим започатковуються нові виробничі відносини всередині підприємств, заснованих на персоніфікації власності та праці. Проте на початковому етапі не одержали достатньої уваги питання забезпеченості паритету інтересів усіх власників та суб'єктів виробничо-господарських ланок агропромислового комплексу, зокрема, в м'ясопродуктовому підкомплексі. Як результат падіння сільськогосподарського виробництва, занепала значна частина підприємств переробних галузей. Сподівання на те, що ринок в автоматичному режимі відрегулює економічні відносини у потрібному напрямі, все розставить на належні місця, виявились марними. Нема сумніву в тому, що суспільству доведеться дорого заплатити за таку необачність. Щоб якось поліпшити становище, потрібно посилити реструктуризацію галузей і, насамперед, подолати локальне монопольне становище харчових і переробних підприємств, гармонізувати їх діяльність з інтересами сільськогосподарських товаровиробників.

Питання міжгалузевих відносин в АПК набули надзвичайної гостроти. Виникла об'єктивна необхідність в інтеграції, у створенні інтегрованих виробничих формувань у м'ясопродуктовому підкомплексі на ґрунті об'єднання і взаємоузгодження інтересів сільськогосподарських товаровиробників, переробників і торгівлі. Головною метою цього процесу повинно стати подолання тенденції зниження обсягів виробництва та збитковості.

Положення сільських товаровиробників і переробних підприємств на внутрішньому ринку залишається дуже напруженим. Вони недостатньо захищені на вітчизняних ринках. Існує ряд інших чинників, що стримують підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Оптовики потягнулися до дешевшої імпортної продукції і, як наслідок, переробні підприємства почали затоварюватись. Відсутність нормального збуту, високі витрати на енергоємностне обладнання, транспорт призвели до того, що виробники невчасно розраховуються з постачальниками, затримують виплату заробітної плати, податків.

Дослідження процесів акціонування та розвитку переробних підприємств переконує, що в ситуації, яка характерна для аграрної економіки, простежується дуже мало випадків поліпшення їх виробничо-фінансових показників. У більшості переробних підприємств перехід до ринкових відносин має тенденцію до різкого росту фонду споживання, зниження інвестицій і росту цін. Темпи ж росту цін на кінцеву продукцію як правило перевищують темпи росту доходів населення, що поряд з широким потоком імпорту підриває економічні основи як сільгосппідприємств, так і підприємств переробних галузей.

Отже, виробники (сільгосппідприємства та підприємства переробки), кінцевою метою яких є певний продукт, прагнуть до відокремлення у веденні свого господарства, щоб отримувати прибуток залежно від витрат своєї праці та ресурсів. Тобто, відбувається відхід від суспільного поділу праці, хоча з економічної теорії відомо, що економічна відокремленість надає обміну нового характеру. Він здійснюється, як правило, на основі врахування затрат праці виробників. Виникає товарна форма виробництва, товарні відносини між виробниками. Звідси виходить, що в теоретичному плані виробничі об'єднання, як інтеграційна форма залучення розрізнених товаровиробників до виготовлення певного кінцевого продукту, повинна будуватись на основі: визначеного в країні поділу праці: існуючих форм власності на засоби виробництва; дотримання соціально-економічної відокремленості виробників: взаємоузгоджених і взаємовигідних економічних зв'язків між відокремленими товаровиробниками шляхом обміну; виключення елементів стихійності та анархічного характеру. Мета такого виробничого інтегрованого об'єднання — одержання прибутку. В умовах інтеграції прибуток маг не індивідуальний, а загальний характер, але в кожному конкретному випадку розподіляється між учасниками інтеграції на підставі домовленостей та чинного законодавства.

Виробниче об'єднання може бути у формі корпоративних, кооперативних або акціонерних формувань. Первинною ланкою об'єднань є сільгосппідприємства, організації (збутові, чи постачальницькі), переробні підприємства, організації і підприємства торгівлі, науково-виробничі структури, фінансово-кредитні установи, фермери, підприємці, підсобні господарства населення та ін. Кожний з учасників об'єднання виступає як самостійний товаровиробник і забезпечує процес відтворення на основі самостійності та самоокупності.

Нині раніше створені форми об'єднань, що функціонували в рамках планово-розподільчої системи, не витримали нових економічних умов і розпалися в основному через зникнення економічних умов, які були об'єднуючим елементом. З одного боку, у сільському господарстві утворились три не пов'язаних між собою сектори: колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), створені на базі реорганізованих колгоспів та роздержавлених радгоспів, з частковим обмеженням ринкового обороту землі; селянські (фермерські) господарства; індивідуальні підсобні господарства населення. Усі виробничі суб'єкти, не маючи досвіду, без ринкової орієнтації та інших економічних умов, не втримали на належному рівні виробництво, особливо в колективному секторі. Фермерство, хоча і має певну стабільність, проте рівень його виробництва недостатній. Господарства населення, необтяжені різними обставинами, які властиві для КСП потроху розширюють виробництво

В теоретичному плані виробничі об'єднання, як інтеграційна форма залучення розрізнених товаровиробників до виготовлення певного кінцевого продукту, повинні будуватись на основі: визначеного в країні поділу праці; існуючих форм власності на засоби виробництва; дотримання соціально-економічної відокремленості виробників; взаємоузгоджених і взаємовигідних економічних зв'язків між відокремленими товаровиробниками шляхом обміну; виключення елементів стихійності та анархічного характеру. Мета такого виробничого інтегрованого об'єднання — одержання прибутку. В умовах інтеграції прибуток має не індивідуальний, а загальний характер, але в кожному конкретному випадку розподіляється між учасниками інтеграції на підставі домовленостей та чинного законодавства.

В умовах лібералізації економіки передбачалось, що виробники первинної сировинної продукції, як і переробні підприємства, перейдуть на пряму договірну систему (контракти). Проте контрактна система взаємовідносин не одержала розвитку. Головним чином через невиконання переробними підприємствами, які водночас виконують функцію державних заготовувачів сільгосппродукції, своїх обов'язків, передбачених в договорах. Поширилось і таке негативне явище як несвоєчасність розрахунків. Саме через це сільськогосподарські підприємства почали виявляти небажання до співпраці з переробниками. І це за умов, коли переробники мали можливість закуповувати сільгосппродукцію за вищими цінами худобу і птицю в середньому на 14% проти фактичної ціни, що складалась при реалізації по інших каналах.

За таких обставин у програші обидві сторони. Сільськогосподарські підприємства, для яких тваринницькі галузі були основою їх стабільності та сприяли більш-менш рівномірному надходженню грошей протягом року, практично позбулися грошей, мають від тваринництва постійно зростаючі збитки. Частково вони збувають м'ясну продукцію комерційним структурам за нижчими цінами від тих, які їм пропонують м'ясокомбінати, але останні розраховуються відразу готівкою. Тож формування цивілізованого продовольчого ринку не відбулося. Навпаки, зазначені стосунки суттєво посилили криміналізацію ринку сільськогосподарської продукції. Дрібні посередницькі структури, які переважали на першому етапі лібералізації торгівлі, поступово почали об'єднуватися і домінувати на ринках, відтісняючи з нього безпосередніх товаровиробників та підтримуючи високі роздрібні ціни на м'ясопродукцію й іншу продовольчу продукцію.

Сільгосптоваровиробники, намагаючись адаптуватись до умов ринку самотужки, почали створювати власну промислову базу переробки продукції. За нашими підрахунками, кожне четверте-п'яте сільгосппідприємство має ту чи іншу переробку. Проте дві третини з них, маючи потужності по переробці худоби і птиці, молока, зерна, насіння соняшнику, через недостатність сировини використовують їх менш ніж наполовину. Значна частина інших господарств (приблизно половина) вдалася до довгострокового зберігання своєї продукції, особливо зерна, насіння соняшнику, і реалізовує її незначними партіями на протязі року.

Інша сторона цього процесу полягає у тому, що на зазначеному фоні суттєво погіршилося економічне становище переробних підприємств. Через брак сировини вони скоротили обсяги випуску продукції і без винятку опинилися у важкому фінансовому стані. Знижується їх технічний рівень. Втрачається конкурентоспроможність продовольчих товарів. Цим скористалися зарубіжні компанії та фірми. Вони ініціювали імпорт продовольчих м'ясопродуктів за нижчими цінами, ніж на аналогічну вітчизняну продукцію. Зокрема імпортне м'ясо в брикетах було дешевшим проти вітчизняного на 10—15%. Імпортна свинина надходила в Україну в середньому по 1,5—2 долл. США за 1 кг, хоча на внутрішньому ринку країн-імпортерів вона продавалась по 4 долл., а в США відбірна свинина — по 5—6 дол. за кг. Практично продукція поставлялась за демпінговими цінами, що зашкодило внутрішньому виробництву, а в подальшому привело до росту цін.

Практично відбулося захоплення вітчизняного ринку за всіма маркетинговими законами: реклама, низькі ціни, добра якість, позичка, скорочення вітчизняного виробництва та тенденція до поступового росту імпорту і цін. Взятий на попередньому етапі державний курс на згортання вітчизняного виробництва можна віднести до стратегічних помилок, соціальні наслідки якого і сьогодні відчутні.

За цих обставин у виробничих структурах виникла внутрішня потреба до професійних об'єднань. Наприклад, в районах (областях) держави створюються асоціації фермерів, акціонерні товариства, різного роду агрофірми, або об'єднання по типу Агроінкома, «Земля і люди» та інші. Проте такі об'єднання не можна віднести до виробничих. Деякі з них мають громадсько-політичний характер, інші виконують функції агротехсервісу за частину вирощеного врожаю. Об'єднань професійного порядку, які були б зорієнтовані на виробництво кінцевого продукту, його реалізацію, дуже мало. Можна стверджувати, що на даному етапі визріла ідея необхідності їх створення, і її потрібно інтенсивно впроваджувати в життя.

В реальній економіці є конкретні об'єктивні фактори для створення виробничих об'єднань.

Акціонерні об'єднання за існуючим положенням розподіляють прибуток на акції без врахування витрат праці сільських господарств. Питома вага сільських товаровиробників в ціні кінцевого продукту в 1998 р. у порівнянні з 1991 р. скоротилась більше, ніж у 2 рази. Сільські виробники з отриманням акцій не одержали реальних прав в управлінні приватизованими підприємствами. Головна перешкода цього в тому, що майно підприємства, оцінене в акціях, є власністю його колективу. Шлях до вторинної емісії веде до порушення юридичних прав власників. Є також ряд інших причин, які стоять на перешкоді узгодженості дій виробників сільгосппродукції та переробників. Тому об'єктивно є необхідність повернення до ідеї формування об'єднань замкнутого циклу, які б працювали на кінцевий результат, від виробництва до реалізації.

Не треба доводити, що такі об'єднання мають значні переваги: зменшення торгових націнок (які доходять до 30—40 % до ціни товару); випуск продукції більш конкурентоспроможної; розподіл прибутку у таких об'єднаннях по всьому ланцюжку — виробництво-переробка-реалізація з врахуванням вкладу в кінцевий результат.

Отже, в процесі приватизації необхідно, щоб сільське господарство мало свою частку в майні переробних підприємств в залежності від їх участі в обсягах робіт і послуг, одержаних від них. Тобто, щоб сільське господарство мало контрольний пакет у майні переробних підприємств, а економічні взаємовідносини будувати шляхом розподілу прибутку залежно від питомої ваги вартості в ціні реалізації.

Оцінка процесів реформування дозволяє зробити певні висновки. Перший: не можна-застосовувати стандартні критерії реформування до всієї сукупності підприємств. Другий: реформування великотоварних колективних та державних підприємств неминуче, оскільки в старих формах вони у своїй більшості малоефективні і безперспективні. Третє: реформування — це якісна зміна системи економічних відносин, що обумовлює ріст активності та заінтересованості товаровиробників на базі перетворення попередньої знеосібленої та інертної власності в приватну (колективну, групову або персоніфіковану), здатну суттєво підвищити продуктивність праці і окупність виробничого потенціалу.

Реалізація зазначеного спрямовується на організаційне зміцнення м'ясопродуктового підкомплексу України. У поєднанні з державною підтримкою можна швидко нарощувати виробничий потенціал, сприяти покращенню забезпечення населення м'ясопродуктами.