5.2. Економічна система сучасного капіталізму

1. Формування і розвиток державно-монополістичного капіталізму.

2. Державне регулювання економіки і змішана економічна система.

3. Державне підприємництво, бюджетне регулювання, соціальне ви­ рівнювання — характерні ознаки змішаної економіки.

Умови виникнення і сутність державно-монополістичного капіталізму

Економічна система ринкового господарства еволюціонувала від капіталізму вільної конкуренції до монополістичного капіталізму, від панування монополій до державно-монополістичної стадії роз­витку. Стихійно-ринкове регулювання доповнювалося монополіс­тичним у вигляді внутрішньофірмової та міжфірмової координації й державним макроекономічним регулюванням.

Державне регулювання економіки було покликане, по-перше, розв'язати основну суперечність капіталістичного ладу між суспіль­ним характером виробництва та приватною формою привласнення, по-друге, захистити суспільство від негативних наслідків самого мо­нопольного панування, по-третє, забезпечити безперервний процес суспільного відтворення й уникнення кризових явищ в економіці. Ос­новний зміст державно-монополістичних заходів полягає у забезпе­ченні більшої планомірності регулювання суспільного виробництва і розподілу ресурсів. Створення великомасштабних об'єднань, експан­сія транснаціональних корпорацій, розвиток акціонерної форми влас­ності звичайно сприяють вирішенню суперечності між подальшим усуспільненням виробництва й індивідуалістичною формою привлас­нення. Однак навіть найбільші монополістичні корпорації, найпотуж­ніші фінансові групи та міжнародні картелі не в змозі охопити своїм контролем весь ринок, внести необхідні елементи планомірності у процеси виробництва та обігу на загальнонаціональному рівні. Без участі держави неможливо забезпечити хоча б відносну пропорцій­ність і планомірність розвитку економіки загалом та її окремих сфер, сформувати пріоритети соціально-економічного розвитку.

Існує глибока якісна відмінність державно-монополістичного ре­гулювання і державного втручання в економіку, властивого домоно­полістичній стадії розвитку. В епоху капіталізму вільної конкуренції

385

змістом такого втручання було прискорення процесу капіталістич­ного нагромадження, ініціювання колоніальних пограбувань, ство­рення й підтримка державних мануфактур, надання державних суб­сидій і кредитів промисловцям, протекціонізм, але участь держави в економічному житті мала епізодичний характер. З виникненням мо­нополій з'явилась необхідність активнішого втручання держави в економічне життя. Нагальною потребою стала не лише господар­ська координація на рівні окремих економічних суб'єктів у межах внутрішньо- та міжфірмових відносин (мікрорівень), а й здійснення узгодженої загальнонаціональної економічної політики (макрорі-вень економічної системи).

В роки Першої світової війни монополістичний капіталізм почав переростати в державно-монополістичний, виник воєнний варіант його функціонування. В цей час посилився процес концентрації фі­нансового капіталу, зросла роль державних монополій, втручання держави в економіку ставало дедалі частішим. Світова економічна криза 1929-1933 рр. сприяла подальшому розвитку державно-моно­полістичного капіталізму.

У період Другої світової війни розвиток державно-монополістич­ного капіталізму досяг нового ступеня, що виявилося у зростанні державних капіталовкладень у промисловість, у будівництві воєн­них підприємств за кошти державного бюджету, в урядових позиках для субсидування промислових монополій, у різних формах еконо­мічного контролю з боку державних органів для забезпечення випус­ку воєнної продукції, розвитку державного ринку. Державний апа­рат ще більше переплівся з монополістичними групами фінансистів і промисловців, що сприяло утворенню розгалуженої системи держав­ного регулювання економіки.

У післявоєнний період дедалі ширше використовувались стиму­лювання державою подальшої концентрації виробництва й капіта­лу, перерозподіл нею значної частки національного доходу, надання корпораціям військових замовлень, урядове фінансування програм розвитку промисловості і наукових досліджень, розробка програм соціально-економічного розвитку в масштабі країни тощо.

Змішана економічна система

Ринкова система господарювання порівняно з командно-адмініс­тративною виявилася гнучкішою та мобільнішою — і не в останню 386

чергу завдяки державному регулюванню економіки. Вона здатна пристосовуватися до внутрішніх і зовнішніх умов функціонування, які безперервно змінюються. Еволюція ринкової економічної системи переконливо довела, що ринок і регулювання не є антитезами, вони здатні до взаємодії і взаємодоповнення. Регульований капіталізм дру­гої половини ХХ ст. можна класифікувати як змішану економічну систему, основні політекономічні характеристики якої такі:

• функціонування економіки на засадах плюралізму форм власнос­ ті — приватної, колективної, державної та розмаїття форм госпо­ дарювання — оренди, акціонування, кооперації, партнерства;

• розвиток державного підприємництва і формування державного сектору економіки;

• макроекономічне прогнозування, планування і програмування розвитку економіки загалом та її окремих галузей;

• розподіл і перерозподіл державою ресурсів і доходів на основі формування державного бюджету та державних фінансів, здій­ снення податкової політики і соціального регулювання;

• модифікація ринкового ціноутворення внаслідок запровадження внутрішньофірмових (трансфертних) цін і державного регулю­ вання цін на ресурси і продукти;

• державне регулювання науково-технічного та інноваційного роз­ витку;

• регулювання державою та профспілками умов, оплати та ринку праці;

• соціалізація економічної системи капіталізму на засадах соціаль­ ного страхування і соціального захисту населення, соціального партнерства;

• підтримання конкурентних умов господарювання і запобігання монополізму.

Отже, змішана економічна система базується на гнучкому меха­нізмі державного втручання у соціально-економічні процеси, яке підпорядковане завданню подальшого зростання ефективності сус­пільного виробництва й забезпечення безперервного і безкризового відтворення.

Американський економіст П. Самуельсон виокремлював такі ос­новні види державної економічної діяльності: безпосередній держав­ний контроль над економікою з використанням переважно еконо­мічних важелів; державне виробництво, коли держава виступає під­приємцем, розвиваючи державний сектор економіки; забезпечення

387

суспільного споживання, коли держава виступає споживачем і по­купцем певних видів продукції через систему державних замовлень, контрактів, закупівель; державне соціальне забезпечення, що розви­вається на основі соціальних трансфертних платежів з державного бюджету.

Розвиток приватної власності в умовах змішаної економічної сис­теми гармонійно доповнюється поширенням колективної форми власності та модифікується внаслідок підприємницьких дій самої дер­жави. Результатом цього є різноманітність форм власності й господа­рювання, притаманна сучасним розвиненим економікам. Однак між способами виникнення приватного і державного секторів сучасної економіки існує глибока відмінність: приватний сектор справедливо асоціюється з первинними основами ринкового господарства, тоді як для державної власності еволюційний шлях розвитку не характерний.

Державне підприємництво і державний сектор

Державний сектор економіки представляє державу як самостій­ного господарюючого суб'єкта, частка якого значно відрізняється в окремих країнах: традиційно мінімальна для США й значна для кра­їн Західної Європи (питома вага держсектору у ВВП Австрії — 28 %, Франції — 20 %, Швеції — 14 %, Італії — 12 %).

Важливими історичними чинниками формування і розвитку дер­жавного сектору в економіці були: війни й національна оборона, інфраструктурне забезпечення макроекономічних процесів, пробле­ми довкілля й егалітаризм (рівність). Після Другої світової війни у країнах Західної Європи приватний сектор не охоплював всіх сфер діяльності, чим зумовлена поява значного державного сектору (рис. 37). Наприклад, у Німеччині нині державі належить близько 25 % національного майна, переважно в капіталомістких галузях.

Державний сектор у традиційному розумінні — це сукупність дер­жавних підприємств. Великою проблемою є ефективне функціону­вання цього сектору, оскільки в ньому виникають тенденції до зни­ження ефективності, якості тощо, пов'язані, з одного боку, зі значно меншим тиском на ці підприємства ринкових сил, а з іншого — з під­тримкою держави. На початку 20-х років та у 50-х роках ХХ ст. зда­валося, що розширення державної власності, навіть за рахунок наці­оналізації неефективних виробництв і засобів комунікацій, що стали непосильним тягарем для держбюджету, — магістральний шлях роз-

388

Військово-промисловий комплекс		Виробнича і соціальна інфраструктура
	Сфери діяльності державного сектору
Інноваційні процеси у капітало- та наукомістких галузях		Традиційні ("хворі") галузі економіки для здійснення структурної перебудови

Рис. 37. Сфери діяльності державного сектору економіки

витку капіталістичної економіки. Згодом перемогла реалістичніша точка зору, згідно з якою ефективний розвиток сучасного регульова­ного капіталізму залежить не лише від питомої ваги держвласності, а швидше від функціональних навичок і вмінь державних управлін­ців, що управляють нею.

Якщо приватні підприємства керуються виключно мотивами от­римання максимального прибутку, то державні домагаються значно ширших цілей — стійкого економічного зростання, заснування но­вих і модернізації відсталих галузей промисловості, впливу держави у найважливіших секторах економіки, скорочення імпорту і забезпе­чення національної самодостатності в товарах стратегічного значен­ня, підтримання зайнятості, вирішення економічних проблем регіо­нів тощо. Мотив прибутку для державних підприємств не завжди є основним. Уряд може перерозподіляти частину національного дохо­ду, створеного у державному секторі, — постачати приватним під­приємствам дешевшу сировину, електроенергію, транспортні послу­ги, результати фундаментальних наукових досліджень, що здійсню­вались за державний рахунок тощо.

До недоліків функціонування державних підприємств належать: невизначеність господаря, поєднання економічних і соціальних ці­лей, неефективний менеджмент, значні розміри та бюрократична структура управління. Обмежені можливості отримання прибутку, залежність від бюджетних коштів, а нерідко й монопольне станови­ще призводять до зниження ефективності державних підприємств, стимулюють їх перехід у приватне (акціонерне) володіння. Тому зав­дання пошуку оптимальних меж одержавлення власності, а також проблема роздержавлення є не національною, а загальносвітовою проблемою (у 70-80-х роках ХХ ст. у багатьох західних країнах від­бувся "бум" роздержавлення і приватизації). Впродовж останніх

389

тридцяти-сорока років виник новий сектор — "третій" — у резуль­таті формування змішаних державно-приватних підприємств і кор­порацій, де держава не є одноосібним власником, але здійснює кон­троль, володіючи блокуючим або контрольним пакетом акцій.

Державна контрактна система

Державний контракт — це договір між державою і суб'єктами господарювання на виготовлення певних товарів, надання послуг, виконання робіт з метою задоволення соціально-економічних пот­реб держави і споживачів, стимулювання виробництва дефіцитної продукції, заохочення експорту, розвитку пріоритетних галузей і ви­робництв, впровадження нових технологій, виконання міжнародних угод та задоволення соціальних потреб суспільства. Держконтракти укладаються з підприємствами всіх форм власності, фінансуються з державного бюджету або з власних джерел підприємства. Держава може надавати певні пільги і преференції — в оподаткуванні, креди­туванні, гарантуванні ринків збуту тощо. Наприклад, контракти фе­дерального уряду США за методами фінансових розрахунків держа­ви з виконавцями замовлень, тобто за механізмом ціноутворення, поділяються на дві групи: контракти на основі попередньо встанов­лених і узгоджених "фіксованих цін" та контракти, що забезпечують повну компенсацію витрат виробництва корпорацій-підрядників (у разі довготермінових контрактів і неможливості завчасного точного розрахунку витрат).

Серед усієї сукупності напрямів і сфер державної контрактації в розвинених країнах особливе й найбільше місце посідає військово-промисловий комплекс. Розміщення військових замовлень і доходи від них у США у 1990 р. наведено у табл. 19.

Динаміка валового внутрішнього продукту США та сукупних державних витрат характеризувалася такими показниками: за пері­од з 1977 по 1996 р. ВВП зріс у 3,7 разу за середньорічних темпів зростання на 7,2 %; сукупні державні витрати збільшилися за той са­мий період у 4 рази за середньорічних темпів зростання на 7,6 %; частка державних витрат у всіх сферах господарської діяльності до ВВП в окремі роки становила: 1977 р. — 29,9 %, 1982 р. — 32,5 %, 1987 р. — 31,4 %, 1992 р. — 33,1 %, 1996 р. — 32,2 %, тобто залиша­лася фактично незмінною, становлячи в середньому 1/3 ВВП країни.

Факт відносної стабільності показника загальних витрат держави пояснюється тим, що державні витрати, як і будь-які інвестиції, вик-390

Таблиця 19 Розміщення державних замовлень серед корпорацій ВПК США

Корпорація	Основні види воєнної продукції	Доходи від продажів за замовленнями федерального уряду, млрд дол.	Частка продажів феде­ральному уряду у загальному обсязі продажів, %
"Макдоннел-Дуглас"	Ракети, літаки, військова елек­троніка, воєнні космічні системи	10,2	67
"Локхід"	Ракети, літаки, військова елек­троніка, воєнні космічні системи	9,0	91
"Дженерал дайнемікс"	Підводні човни, танки, електро­ніка, космічна техніка	8,6	87
"Боїнг"	Літаки, гелікоптери, ракети, кос­мічна техніка	5,6	20
"Мартін-Марі-єтта"	Ракети, електроніка, космічна техніка	5,4	90
"Нортроп"	Літаки, ракети, електроніка	4,6	88

ликають так званий кумулятивний ефект, тобто ефект багаторазово­го економічного впливу.

Державне господарювання — найважливіша економічна фун­кція держави, невіддільний компонент економічної стратегії роз­витку. Воно ґрунтується на трьох основних господарських механіз­мах: державному бюджеті, державній контрактній системі й держав­ній податковій політиці. Якщо податкова система слугує інструмен­том збирання й отримання доходів до державної скарбниці, а дер­жавний бюджет — інструментом акумулювання й перерозподілу до­ходів, то державна контрактна система — це інструмент цільової й "адресної" реалізації цих коштів у різних сферах і галузях економі­ки. Уряд є основним замовником товарів, послуг, НДДКР для за­безпечення державних потреб. Зростання державних витрат, дер­жавного військового й цивільного споживання, утворення мас­штабного державного ринку товарів і послуг (а всередині нього особливого сектору — військового ринку) — характерна ознака розвинених економік провідних країн світу з післявоєнного періоду до нинішнього часу.

391

Макроекономічне планування й програмування економіки

Поточне регулювання держава доповнює довгостроковим програ­муванням економіки на основі перспективних економічних прогнозів. Економічне прогнозування як система наукових досліджень про мож­ливі напрями майбутнього розвитку економіки та її окремих галузей є формою наукового передбачення й передує розробці планів і прог­рам. На основі науково-технічних і соціально-економічних прогнозів розробляються довгострокові програми інвестицій, експортно-ім­портних операцій, підготовки й перекваліфікації робочої сили, здій­снення наукових досліджень.

Комплексні програми економічного і соціального розвитку — це система завдань, цілей і запланованих шляхів та методів їх досягнен­ня із зазначенням строків виконання, виконавців і джерел фінансу­вання. У комплексних програмах відображається:

• оцінка економічного і соціального розвитку в попередній період;

• прогноз економічного і соціального розвитку у наступний період (очікувана економічна кон'юнктура);

• концепція економічного і соціального розвитку;

• макроекономічні і соціальні показники й політика;

• інституціональні перетворення;

• інвестиційна, інноваційна, структурна й аграрна політика;

• зовнішньоекономічна політика.

Окрім комплексних приймаються також програми територіально­го та галузевого розвитку, а також функціональні програми (привати­зації, демонополізації, розвитку малого бізнесу тощо). За строками дії програми поділяються на довгострокові перспективні (10-15 ро­ків), середньострокові (до 10 років) і щорічні.

Так, у 1995-1996 рр. у сфері науки, техніки і ВПК США здійсню­валося 700 коротко-, середньо- і довгострокових федеральних науко­во-технічних програм, у соціально-економічній сфері — понад 300, у галузі сільського господарства й охорони довкілля — понад 80, 85 — у сфері забезпечення природними ресурсами, понад 40 — у галузі житлово-комунального будівництва і господарства міст, 35 — у га­лузі транспорту, зв'язку й енергетики. Саме такий пакет державних господарських програм — основа для організації, планування й роз­міщення федеральних контрактів на товари і послуги для потреб державного споживання.

392

Державні програми реалізуються через сукупність держконтрак­тів і спрямовані на розвиток сільського господарства, паливно-енер­гетичного комплексу, ВПК, систем освіти й охорони здоров'я, забез­печення зайнятості й соціальних послуг, забезпечення науково-тех­нічного прогресу. Витрати держбюджету, як правило, спрямовані на реалізацію загальнодержавних соціально-економічних, науково-тех­нічних або військово-технологічних програм, тоді як витрати місце­вих бюджетів — на фінансування програм розвитку територій, інф­раструктури, міського будівництва, аграрної сфери, освіти тощо.

Регулювання науково-технічного розвитку

У країнах з розвиненою ринковою економікою особливе значен­ня надається стимулюванню науково-технічного прогресу та розвит­ку на його основі наукомістких виробництв. З цією метою кожна країна, виходячи з певної концепції або моделі науково-технічного прогресу, розробляє комплекс заходів, спираючись на систему націо­нально-державних пріоритетів. У США, наприклад, акцентується увага на збереженні науково-технічного і військового лідерства, в Японії — на виготовленні наукомісткої конкурентоспроможної про­мислової продукції.

Ринкова економіка загалом сприйнятлива до НТП, однак самос­тійно не забезпечує стратегічних проривів у сфері науки, техніки, технологій, необхідних для зміни народногосподарської структури. Причини цього такі: обмеженість фінансових ресурсів компаній, не­здатність приватних корпорацій здійснювати фундаментальні дос­лідження, високий ступінь ризику і невизначеності, значні терміни окупності. Тому держава повинна забезпечувати стимулювання НТП й визначати основні завдання науково-технічної політики.

Метою державного втручання у сферу НДДКР є: збереження на­уково-технічного потенціалу й фундаментальної науки; забезпечен­ня безперервності процесу науково-технічного розвитку в умовах ве­ликомасштабних технологічних зрушень; визначення стратегічних напрямів НТП для державної підтримки, що закладає підвалини на­уково-технічного потенціалу ХХІ ст.

Регулювання умов науково-технічної діяльності здійснюється за до­помогою створення інноваційних фондів, технополісів, бізнес-інкуба-торів; страхування науково-технічної діяльності; пільгового оподатку­вання і кредитування; політики прискореної амортизації; запровад-

393

ження валютних пільг; здійснення державної науково-технічної екс­пертизи; створення системи державної науково-технічної інформації.

У розвинених країнах набула поширення доктрина "солідарної відповідальності", згідно з якою держава, так само як і приватний капітал (промисловий і банківський), зобов'язана фінансувати ство­рення новітньої наукомісткої техніки і технології, що відповідає сві­товим стандартам й конкурентоспроможна на внутрішньому та зов­нішніх ринках.

Фіскальне (бюджетно-податкове) і грошово-кредитне регулювання

У світовій економічній науці поняття державного сектору нерідко пов'язують не тільки з державною власністю, а й з усією сукупністю форм участі держави у виробництві, розподілі, обміні і споживанні. У такому розумінні цей сектор є фундаментом, спираючись на який держава виконує свої функції. Наприклад, бюджет (частина держсек­тору, розміщеного у сфері розподілу) необхідний державі для пере­розподілу доходів, здійснення структурної перебудови, фінансування випуску суспільних товарів тощо. Доходи бюджету формуються за рахунок податків і неподаткових надходжень, доходів від власності, позик, інколи — державних цільових фондів. Видатки спрямовують­ся на забезпечення державного управління, національної оборони, правопорядку, на підтримання окремих галузей господарства, соці­альний захист населення, фінансування освіти, охорони здоров'я, культури, мистецтва, охорони навколишнього середовища, створен­ня державних запасів і резервів.

Сучасні економісти-неокласики пропагують так звану ліберальну концепцію держбюджету, згідно з якою в ринковій економіці ефек­тивність державних витрат і їх вплив на господарство країни оберне­но пропорційні розміру бюджету. Вважається, що господарський розвиток буде тим успішнішим, що більшу частину економіки відда­но у розпорядження "ринкових сил саморегулювання" й приватного підприємництва. Нео- та посткейнсіанці категорично спростовують такі твердження, обстоюють ідею мультиплікаторного ефекту бюд­жетних витрат, як і будь-яких інших інвестицій в економіку, аргу­ментуючи економічну доцільність здійснення фіскальної політики, використовуючи модель акселератора. Втім, неправомірними необ­хідно визнати як мінімізацію держбюджету, так і надмірне розши-

394

рення його доходів за рахунок посилення податкового тиску або збільшення витратної частини.

Розглянемо основні статті доходів держбюджету та напрями дер­жавних витрат на прикладі федерального бюджету США 1995 р. (табл. 20).

Доходи федерального бюджету формуються переважно за раху­нок податків на доходи фізичних осіб і корпоративних виплат на со­ціальне страхування. Федеральний бюджет США охоплює близько 65 % консолідованих бюджетних доходів, інші 35 % припадають на бюджети штатів і місцевих органів влади. Доходи бюджетів штатів, на відміну від федерального, формуються у результаті непрямого оподаткування у формі податків на продаж, різних зборів і місцевих платежів. Найбільші статті витрат федерального бюджету за основ­ними функціями урядової діяльності: соціальне страхування, націо­нальна оборона, обслуговування державного боргу, забезпечення доходів населення, медичне обслуговування.

Загалом у розвинених країнах кошти, що розподіляються через держбюджет, становлять від 30 % ВВП у "ліберальних" країнах (США, Японія) до 60 % ВВП у "соціальних" (Австрія, ФРН, країни Скандинавії). Однак незважаючи на різний рівень бюджетного пере­розподілу ВВП, ці країни демонструють приблизно однаковий рі-

Таблиця 20 Доходи федерального бюджету США за 1995 фінансовий рік

Джерело доходів	Фактичні надходження, млрддол.	Фактичні надходження, % до суми
Індивідуальні прибуткові податки	590,2	43,6
Податки на доходи корпорацій	157,0	11,6
Податки й виплати на соціальне страхування	484,5	35,8
Акцизи	57,5	4,2
Податки на спадок і дарування	14,8	ІД
Митні стягнення	19,0	1,4
Інші податки	31,3	2,3

395

вень промислового розвитку й подібні життєві стандарти. Це дає підстави окремим економістам вказувати на відсутність прямого зв'язку між темпами економічного зростання і часткою ВВП, що пе­рерозподіляється через держбюджет.

У сучасний період стало очевидним, що суттєвий поштовх поси­ленню ринкової активності може забезпечити тільки скоординоване, зважене поєднання бюджетно-податкових (фіскальних) і грошово-кредитних (монетарних) засобів впливу, які в сукупності здатні не лише впливати на державні фінанси й видатки держбюджету, а й та­кож коригувати структуру витрат приватного сектору економіки. Монетарна політика (грошово-кредитне регулювання) — це сукуп­ність заходів державного впливу, спрямованих на регулювання гро­шової маси й обсягу кредитних операцій.

Серед важелів грошово-кредитного регулювання традиційно виок­ремлюють зміну облікової ставки відсотка, норми обов'язкових резер­вів, операції на відкритому ринку. Вони формують зміст політики "до­рогих" і "дешевих" грошей: зниження облікової ставки і норми резерву­вання та купівля державних цінних паперів приводять до збільшення обсягу грошової маси в обігу, а підвищення ставки відсотка і резервної норми та продаж цінних паперів держави — до її зменшення.

Фіскальні та грошово-кредитні важелі регулювання мають знач­ну антициклічну спрямованість. У період промислового піднесення держава робить спробу послабити "перегрів" економіки, вживаючи заходів, спрямованих на стримування зростання виробництва. До таких заходів належать збільшення податків, скорочення державних витрат, підвищення облікової ставки відсотка, що приводить до зменшення зацікавленості у нових інвестиціях, отже, до зниження попиту на засоби виробництва. У період криз, спадів здійснюється політика збільшення державних закупівель, скорочуються податки, стимулюються приватні інвестиції за допомогою бюджетної політи­ки, знижується облікова ставка відсотка, щоб посилити зацікавле­ність підприємців у розширенні капіталовкладень.

Роль держави у регулюванні цін

Важливою функцією держави у ринковій економіці є регулюван­ня цін. Найбільшою мірою воно здійснюється у добувних галузях, енергетиці, комунальному господарстві, на транспорті й у сільсько­му господарстві. До основних елементів механізму цінового регулю­вання належать такі:

396

• спостереження за цінами з боку державних органів, що дає змогу виявити зростання вартості життя у країні та з'ясувати, як підви­ щення цін впливає на витрати виробництва і конкурентоспро­ можність національної економіки;

• непрямий вплив на ціни. Всі державні регулятивні акції, неза­ лежно від їх мети, впливають на ціни: зміна облікової ставки відсотка, встановлення податків і податкових пільг, митні обме­ ження і т. ін.;

• безпосереднє державне втручання у процес ціноутворення: санк­ ціоноване державою збільшення витрат виробництва за допо­ могою віднесення на собівартість завищених амортизаційних відрахувань через здійснення політики прискореної амортизації, зниження витрат виробництва через прямі державні субсидії і дотації, зниження або "заморожування" цін на окремі товари і послуги. Ефективним засобом прямого регулювання цін є вста­ новлення податку на додану вартість і переліку "підакцизних" товарів, тобто застосування непрямого оподаткування спожи­ вання. Державні обмеження імпорту, стимулювання експорту і митні стягнення також істотно впливають на загальний рівень цін у країні;

• лідерство у цінах. Такий вплив держави можливий у тих галузях, де державні підприємства домінують. За цих умов держава, кон­ тролюючи значну частку відповідного товарного ринку, може стати лідером у цінах і визначати їх рівень загалом по галузі. Аналогічна ситуація виникає у тих сферах, де держава є найбіль­ шим замовником і покупцем і встановлює домінуючі у галузі контрактні ціни;

• встановлення фіксованих пільгових цін і тарифів на товари і послуги, що виробляються у державному секторі економіки. Прикладом служать ціни на електроенергію з державних елек­ тростанцій, залізничні й поштові тарифи, штучне стримування яких сприяє зниженню витрат виробництва у приватному секто­ рі й підвищенню конкурентоспроможності товарів на світовому ринку;

• урядовий контроль за цінами у формі їх фіксації або встановлен­ ня меж підвищення як типовий метод адміністративного регулю­ вання, що використовується в умовах ринкового господарства у виключних випадках, наприклад, у разі загострення соціальних проблем.

397

Регулювання ринку праці

Політика на ринку праці — важлива соціальна функція держави. У чистому вигляді цей ринок представлено двома суб'єктами: робо­тодавцями і найманими працівниками. Насправді такого ринку пра­ці немає у жодній з країн, оскільки третім суб'єктом ринку праці ста­ли профспілки, а четвертим — держава, які активно впливають на всі найважливіші чинники ринку праці: попит і пропозицію робочої сили; порядок наймання і звільнення працівників; режим праці і від­починку, тобто тривалість робочого дня, тижня, відпусток і, основ­не, рівень заробітної плати, її індексацію у зв'язку із зростанням цін на життєві блага; встановлення мінімальної заробітної плати.

На ринку праці оцінюється вартість робочої сили, визначаються умови її наймання, праці, можливості здобуття освіти й перекваліфі­кації, професійного зростання, гарантії зайнятості тощо. Можна ви­окремити такі основні напрями державного регулювання ринку пра­ці: стимулювання зростання зайнятості й збільшення кількості робо­чих місць; програми, спрямовані на підготовку і перепідготовку ро­бочої сили; сприяння найманню робочої сили; соціальне страхуван­ня безробіття, державне фінансування надання допомоги у зв'язку з безробіттям.

Перерозподіл доходу і соціальне регулювання

Соціальна політика — це політика перерозподілу доходів, що має на меті коригування пов'язаного з виробництвом первинного розпо­ділу доходів за допомогою системи трансфертних соціальних послуг разом з необхідним для їх фінансування оподаткуванням. Поняття "соціальний захист населення" не обмежується тільки матеріальною допомогою його окремим категоріям, під ним розуміють і економіко-правовий захист усього населення, і забезпечення державою потреб громадян у суспільних товарах.

У політики перерозподілу доходів антиринкові, але гуманні цілі — забезпечення кожній людині прийнятного життєвого рівня, незалежно від наявності в неї факторів виробництва та від підсумків її економіч­ної діяльності, зменшення нерівності у доходах і багатстві через систе­му прогресивного оподаткування.

Здійснення соціальної політики стикається із серйозними пробле­мами на кшталт зникнення стимулів до отримання високих доходів, зниження інвестиційного попиту серед високоприбуткових корпора-398

цій. Державна допомога не може і не повинна охоплювати всіх, а по­винна надаватися тим, хто потребує її найбільше, причому переваж­но у грошовій формі, яка забезпечує належну свободу вибору у спо­живанні.

Напрями здійснення соціальної політики, зумовленого соціальною вразливістю ринкової економіки, такі:

• забезпечення соціального захисту певних категорій населення — індексація доходів, надання допомог і пільг, соціальних пенсій для осіб без трудового стажу, допомог сім'ям з дітьми, допомоги продовольством для забезпечення харчування дітей і престарі­ лих;

• соціальна й економічна підтримка всіх категорій населення, пов'язана з певними видами ризику — нещасні випадки і травма­ тизм на виробництві, хвороби, інвалідність, пенсійне і медичне страхування, безробіття, тобто весь спектр соціального страху­ вання;

• розвиток системи державної освіти й охорони здоров'я; регулю­ вання ринку праці.

Кейнсіанська політика повної зайнятості, що активно здійснюва­лася до середини 70-х років минулого століття, привела до того, що се­редній рівень витрат на соціальні цілі становить близько половини витрат держбюджетів розвинених країн. Це становить 21 % ВВП у США, 31 % — у Німеччині, 33 % — у Франції, 35,5 % — у Швеції, 36 % — у Нідерландах. Саме через податки і держбюджет підтриму­ється у соціально безпечних межах диференціація у доходах і багатс­тві. З середини 80-х років в окремих країнах з ринковою економікою були здійснені реформи соціальної політики, спрямовані на скорочен­ня кількості і державного фінансування соціальних програм. Відбуло­ся значне зменшення витрат держави на соціальні потреби, освіту, му­ніципальне житлове будівництво та за іншими напрямами. Такі дії в межах неоконсервативної економічної політики мають на меті підви­щення ефективності й конкурентоспроможності економіки, зменшен­ня темпів інфляції, підвищення трудової активності населення.

Політика регулювання сільськогосподарського виробництва

Залежно від стану економічного розвитку країни цілі аграрної полі­тики можуть бути такі: подолання залежності від інших країн у забез-

399

печенні продуктами харчування і сировиною для промисловості, ство­рення продовольчих запасів, забезпечення і підтримання продоволь­чої безпеки країни, розвиток експортного потенціалу агропромисло­вого комплексу.

Основні напрями аграрної політики у розвинених країнах такі:

• цінова політика (відносно цін на сільськогосподарську продукцію);

• маркетингова політика, пов'язана з реалізацією сільськогосподар­ ської продукції на внутрішньому та зовнішніх ринках;

• матеріально-технічне забезпечення аграрного виробництва;

• політика фінансового забезпечення — кредитами, субсидіями то­ що;

• політика у сфері земельних відносин;

• політика у сфері наукових досліджень.

Наприклад, у США державне регулювання аграрного сектору ре­алізується за допомогою таких форм і методів: стабілізація цін і до­ходів фермерів; розвиток сільськогосподарської невиробничої інф­раструктури; науково-дослідна робота з питань сільського госпо­дарства, впровадження результатів досліджень; збирання, обробка і поширення статистичних даних; охорона навколишнього середови­ща й раціональне використання земельних і водних ресурсів; забез­печення безпеки продовольства.

Д ля кількісної оцінки ефективності заходів державного регулю­вання сільського господарства у США використовується спеціаль­ний показник — "еквівалент субсидування виробників", що вимірює вартість грошових трансфертів, які спрямовуються фермерам спо­живачами сільгосппродукції і платниками податків у результаті здійснення аграрної політики.