Держава й економіка

З огляду на викладене постає запитання: "Яка регулююча роль держави щодо економіки, зокрема ринкової?"

Тут насамперед важливо чітко розрізняти економічну роль дер­жави за умов вільної конкуренції (вільного ринку) та її економічну роль при регульованій ринковій економіці. Варто враховувати й ту обставину, що внаслідок переходу від адміністративно-розпорядчої, державно-планової до соціально-ринкової економіки сучасна еконо­мічна наука, особливо економічна теорія, поступово перестає бути простим інструментом коментування й обґрунтування економічної політики держави або правлячої партії. Перехід на засади здорового ринкового господарювання істотно збільшує значущість пріорите-

353

тів, актуальність одних галузей економічних знань, водночас змен­шуючи або взагалі девальвуючи значення іншої сфери знань. Тому природно, що однією з найважливіших проблем, що перебувають у центрі уваги економічної науки, є проблема вироблення системи і механізмів взаємодії держави та економіки, політики і підприємниц­тва, здорового цивілізованого бізнесу. Це пояснюється тим, що су­часна ринкова економіка не існує в соціальному вакуумі, за відсут­ності ефективного механізму її взаємодії з державою, органами зако­нодавчої і виконавчої влади. Навпаки, такий механізм є сутнісною ознакою демократичного суспільства, на шлях побудови якого ста­ла суверенна Україна. Практичне втілення такої взаємодії виявля­ється у створенні інфраструктури економічної системи, забезпеченні сприятливих соціальних умов і середовища для продуктивного функціонування суспільно-економічного організму загалом; у фор­муванні і реалізації промислової, аграрної, валютно-фінансової, ін­новаційно-інвестиційної та зовнішньоекономічної стратегії; у розмі­щенні державних і муніципальних замовлень; в узаконенні здорової лобістської (протекціоністської) діяльності з боку підприємницьких, бізнесових структур; у корпоративізмі при регулюванні соціально-економічних процесів тощо.

Тим часом, як відомо, принципи ринкового господарювання пе­редбачають пріоритет приватної власності перед іншими формами власності, відображають певні й загальноприйняті норми і правила поведінки учасників (суб'єктів) ринкового господарювання. Дер­жавне втручання в економіку не повинно зводитися до тотального планування всієї народногосподарської діяльності, дріб'язкової рег­ламентації процесів виробництва і споживання, як це було в недале­кому минулому (йдеться про СРСР і його республіки). Державу та її діяльність у такому разі відомий німецький учений В. Рьопке харак­теризує, як футбольного суддю, що сам не грає, але слідкує за дотри­манням правил гри. А ще не так давно держава була тренером і го­ловним гравцем, який сам собі визначав основні правила гри на еко­номічному полі.

Як засвідчує досвід високорозвинених держав з ринковим меха­нізмом господарювання, сучасна система відносин між економікою і державою пройшла досить довгий, складний і суперечливий шлях становлення й подальшого розвитку. Прикметно, що на етапі почат­кового формування буржуазного суспільного ладу новонароджені підприємці, бізнесмени прагнули звільнитися від жорсткої опіки дер-

354

жави, утверджуючи принципи вільної конкуренції й вільного ринку. Упродовж ХХ ст., навпаки, мала місце тенденція до помітного роз­ширення регулюючої і контролюючої ролі держави у соціальній та економічній сферах суспільного життя. Можна констатувати, що державне регулювання стало загальновизнаним і необхідним еле­ментом економічної діяльності.

Разом з тим державне регулювання не позбавляє, образно кажу­чи, "права громадянства" вільний ринок, існування якого ґрунтуєть­ся на низці принципів, серед яких можна виокремити такі:

• необмежена кількість дійових осіб конкурентного середовища, вільний доступ на ринок і такий самий вільний вихід з нього, тоб­ то будь-яка особа має право займатися підприємництвом, бізне­ сом, за бажання припинити цю діяльність. Для вільного ринку прийнятні будь-які форми власності, а не тільки державна, систе­ ма вільної конкуренції протистоїть дискримінації споживача;

• мобільність, вільне переміщення в економіко-правовому просто­ рі матеріальних, трудових, фінансово-кредитних ресурсів. При цьому товаровиробник одержує прибуток там, де вкладено його капітал, досягнуто розширення виробництва і відбувся продаж товарів (надання послуг);

• наявність у підприємця, бізнесмена, менеджера необхідної ринко­ вої інформації щодо попиту і пропозиції та їх зміни, а також щодо цін, курсів акцій та інших цінних паперів на фінансовому ринку;

• цілковита однойменність однорідних продуктів, що виявляється, зокрема, у невикористанні торговельних марок й інших індивіду­ альних характеристик якості, адже наявність торговельної марки може ставити продавця товару у привілейоване і навіть моно­ польне становище, що суперечить вільній ринковій системі;

• вільна конкуренція не повинна впливати на рішення, які прийма­ ють учасники ринкового господарювання, тобто продавці і по­ купці самостійно, без будь-якого тиску приймають те або інше рі­ шення.

Звичайно, лише теоретично у моделі вільного ринку не може бу­ти місця будь-якому монополізму, відсутня інфляція, безробіття, надвиробництво. Проте в реальному житті все виглядає значно складніше, і тут неабиякого значення набуває економічна роль дер­жави в регулюванні ринкових відносин. Звичайно, можливості рин­ку не безмежні, він не в змозі гарантувати розв'язання всіх соціаль­но-економічних проблем, що виникають у сучасному суспільстві. А

355

тому в тих галузях, де вільний ринок не може дати бажаного резуль­тату, постає необхідність економічного втручання держави. Наприк­лад, екологічна система може ефективно функціонувати у межах пев­ного соціального порядку і за умов суспільно-політичної стабільнос­ті та дотримання загальноприйнятих принципів і правил життєді­яльності в усіх сферах суспільного організму, зокрема в економіці, що й забезпечується здебільшого державою.

Державне регулювання соціально-економічних процесів випли­ває із самої сутності держави. Держава з моменту виникнення як інс­титуту покликана відображати і реалізовувати загальну волю і вели­ке розмаїття інтересів соціальних верств, прошарків, груп, об'єд­нань, що становлять громадянське суспільство і самі по собі не здат­ні забезпечити його єдність і життєздатність за допомогою одних тільки закликів, декларацій, апеляції до совісті, моралі, етики, за­гальнолюдських норм поведінки. Визначальна роль у цьому разі на­лежить державі, адже вона, на відміну, наприклад, від політичних партій, покликана відображати і захищати інтегровані інтереси всіх членів суспільства. Водночас варто усвідомлювати, що держава не є арифметичною сумою окремих соціальних, економічних, адмініс­тративних елементів. Держава являє собою певну форму політичної самоорганізації людей, форму людського співжиття і в цій якості виступає як єдина система, всі частини якої доповнюють одна одну.

Світовий досвід державотворення переконує, що сучасна націо­нальна держава, тим більше правова держава, попри всі застережен­ня, є виразом загальних, інтегрованих суспільних інтересів, особли­во інтересів трудового населення. Якби держава відображала тільки економічні інтереси вузької групи великих корпорацій, монополій, то вона перетворилася б на глобальну форму олігархічного, автори­тарного правління. А за непропорційно великого впливу з боку олі­гархії, її економічних інтересів на політику держави така держава не може бути життєздатною без визнання легітимності з боку переваж­ної більшості населення. І навпаки, як свідчить досвід держав з лібе­рально-демократичним ладом, саме держава відіграла вирішальну роль у приборканні стихійних сил ринку, коригуванні їх негативних наслідків. Також державна політика здатна радикально впливати на результати виробничо-фінансової діяльності підприємств, галузей народногосподарського комплексу, поліпшувати або навіть погір­шувати їх. Зрозуміло, що ті або інші дії урядів, державних виконав­чих структур сприймаються бізнесово-підприємницькими колами не

356

завжди позитивно, що може призвести до непорозуміння і навіть взаємної недовіри, небажання співпрацювати на взаємно доброзич­ливій основі. Та все ж досвід ХХ ст. переконує, що зростає взаємо­дія держави і здорового підприємництва — цих двох діалектичних суперників. З обох сторін поглиблюється усвідомлення того, що у держави і бізнесу є не лише відмінності, а й чимало спільних інтере­сів. З огляду на це стратегічною проблемою економічної теорії є на­уково обґрунтоване визначення оптимального співвідношення дер­жави і ринку у народногосподарському відтворювальному процесі з урахуванням історичних умов розвитку країни.

Можна стверджувати, що теорії економічного розвитку і зрос­тання, які виникали упродовж XX ст., відрізняються між собою у результаті зміни пріоритетів між "державними" і "ринковими" заса­дами національної економіки. Навіть за зовнішньої суперечливості неокласичної, кейнсіанської і монетаристської теорій, кожна з них фактично є продовженням попередньої з урахуванням динамічних історичних умов і обставин. Зазначені теорії мають одну й ту саму мету: науково обґрунтувати реалізацію потенціалу ринкового меха­нізму господарювання, спираючись на пріоритетність суспільних цінностей, таких як індивідуальність, приватний інтерес, конкурен­ція, ціна. Концептуальні позиції ґрунтуються на одних і тих самих висхідних положеннях — обмеженість ресурсів і благ, вибір, раціо­нальність, альтернативність, граничність, рівновага. Характерно, що теорії не відкидають здобутків одна одної. І хоча в деталях аспек­ти й оцінки теоретично-концептуальних побудов кейнсіанства, нео­класики і монетаризму відрізняються з точки зору їх соціально-еко­номічного змісту, визначальними елементами предмета сучасної економічної теорії залишилися: механізм ринку (конкуренція, ціно­утворення), форми монополізму, економічний і соціальний потенці­ал держави.

Наукове дослідження розмаїття модифікацій цих елементів і зв'яз­ків між ними в структурі механізму господарювання, державного уп­равління макроекономічними відтворювальними процесами — пред­мет аналізу загальної економічної теорії. Глобальне її завдання в тео­ретичному і прикладному аспектах—побудова оптимально ефектив­ного механізму соціалізації ринкової економіки. Проаналізуємо здат­ність суто ринкового механізму господарювання за активної участі держави знаходити оптимальне вирішення фундаментальних питань економічного зростання: що виробляти?як виробляти? для кого вироб-

357

ляти? Саме ці проблеми стосуються всіх економічних систем різних країн і в різні часи. Крім того, всі інші проблеми є певною мірою по­хідними від них. Нарешті, ці проблеми постають перед усією еконо­мікою і перед кожним окремим виробником.

Насамперед виокремимо запитання: що виробляти? Тут ринковий механізм господарювання знаходить просту, здавалося б, відповідь: виробляти те, що може давати прибуток, дохід. А принести прибуток здатна, у свою чергу, лише та продукція, виручка від продажу якої пе­ревищує витрати на її виробництво і збут. Якщо при реалізації това­ру його виробник одержує нормальний (середній) прибуток, продукт постачатиметься на ринок безперешкодно. Коли при продажу товару товаровиробник одержуватиме надприбуток, тобто прибуток, що перевищує середній, то це спонукає його збільшувати масштаби ви­робництва, залучаючи додаткові матеріальні, фінансові, людські ре­сурси. Це відбуватиметься доти, доки в результаті міжгалузевого пе­реливання капіталу, конкурентного суперництва ціна на вироблюва­ну продукцію не зменшиться до середнього рівня, що існує в кон'юнктурно-ринковому просторі. Якщо прибуток від продажу то­го або іншого товару буде меншим за середній або навіть товар при-носитиме збитки, то товаровиробник скоротить обсяги виробництва, а відтак і поставки товару на ринок. Зменшиться і залучення ресурсів у виробничо-відтворювальний процес. Можливість реального одер­жання нормального прибутку (інколи і надприбутку) є індикатором ринкової рівноваги — рівноваги попиту і пропозиції щодо того або іншого товару, яка визначається ціною й одночасно сама формує цю ціну, а також встановлює обсяги виробництва та необхідних для цьо­го ресурсів: сировини, матеріалів, робочої сили тощо.

Цей ринковий чинник (взаємодія попиту і пропозиції), впливаю­чи на кінцевий продукт виробничо-відтворювального процесу гос­подарської діяльності і відповідні ресурси для нього, визначає при­бутковість (дохідність) або збитковість господарської діяльності, вказує на те, що виробляти і в якій кількості. Носієм платоспромож­ного попиту є покупець, самостійний у визначенні асортименту й но­менклатури потрібних товарів і послуг, що можуть найповніше задо­вольняти сукупні потреби. Звичайно, така незалежність платоспро­можного споживача не може не обмежувати свободи виробника що­до визначення структури й обсягів поставок товарної продукції і не­обхідних для її виготовлення ресурсів. Зазначений механізм регулю-

358

вання виробництва і реалізації потрібної суспільству продукції може ефективно спрацьовувати здебільшого за умов ринкової конкурен­ції, тоді як послаблення конкурентних засад внаслідок монополіс­тичних тенденцій може підривати гнучкий ринковий механізм регу­лювання попиту і пропозиції на блага і послуги, конче необхідні сус­пільству. Тут може бути неадекватною відповідь на питання, який саме комплекс товарів і послуг найкраще відповідає платоспромож­ним потребам, що склалися. Державне втручання в цей процес ство­рює сприятливу можливість для налагодження ефективного присто­сування пропозиції до попиту. Допомоги держави потребує й розв'язання проблеми оптимізації структури попиту, досягнення йо­го найраціональнішої збалансованості, оскільки на цю структуру впливає ринкова диференціація доходів, яка може набувати спотво­рених форм вияву. Крім цього ринок досить часто не виявляє інтере­су до створення загальносуспільних благ; їх виробництвом, як пра­вило, займається держава.

Наголосимо, що без держави, її допомоги не обійтись і в роз­в'язанні далеко не риторичного запитання: для кого виробляти? Рин­ковий механізм найчастіше "не співпрацює" з мораллю, милосердям і справедливістю: будь-який продукт є доступним лише для тих, хто здатний заплатити його ринкову ціну. Зрозуміло, що таку нагоду ма­ють платоспроможні споживачі. Тих, хто не має змоги платити за товар, ринок "не поспішає" допускати до споживання. Така жорс­тка, далека від гуманізму відповідь ринку на запитання "для кого ви­робляти?" влаштовує найзаможнішу, меркантильно орієнтовану частину суспільства і, зрозуміло, неприйнятна для тих, хто не зміг з різних життєвих причин здобути потрібну освіту, набути кваліфіка­цію, одержати професію або є інвалідом, непрацездатним. Також це стосується багатодітних і неповних сімей, престарілих. Ринковий ме­ханізм, його закони ставлять названі категорії людей у відверто скрутне становище. Одним з наочних виявів ринкової дійсності є до­рожнеча ліків, медичних послуг, що робить користування цими пос­лугами, ціни на які продовжують стрімко зростати, великою розкіш­шю. Приватна благодійність не здатна виправити цю ситуацію, а ли­ше дещо її пом'якшує. Тільки рішуче втручання держави у розподіл доходів може допомогти у вирівнюванні доходів незаможних і зли­денних верств населення, збільшивши можливості доступу до основ­них, життєво необхідних благ. Реформування економіки колишніх республік СРСР досить наочно показало, що відсторонення держа-

359

ви, ц виконавчих органів від участі у розподільчих процесах різко погіршує матеріальне становище переважної частини населення, а відтак і суспільства загалом, бо таке реформування покладає розв'язання проблем добробуту переважної більшості людей на рин­ковий механізм та його важелі, а цього недостатньо.

Механізм регулювання виробництва

Не втрачає актуальності ще одна проблема у налагодженні ефек­тивності регулятивності суспільно-виробничих процесів за допомо­гою господарського механізму: як виробляти? За умов ринкової кон­куренції суб'єкти господарювання (фірми, компанії та ін.), прагнучи збільшувати прибуток, помітно зменшують витрати на одиницю про­дукту через залучення найдешевших виробничих ресурсів, застосу­вання найдосконаліших технологій і систем організації господар­ської діяльності. Тут у господарюючих суб'єктів є великий вибір аль­тернатив з кожного використовуваного ресурсу для створення та збу­ту продукції, підбору варіантів технологій. Прорахунки можуть не­гативно вплинути на конкурентоспроможність фірм, їх ринкове ста­новище, міцність ринкової позиції. Однак підрив конкуренції призво­дить до консерватизму — ресурсного, технологічного й організацій­но-управлінського, зрештою до монополізму щодо джерел ресурсів, ринків збуту, купівлі-продажу патентів і ліцензій. У ринковій ситуації монопольні господарюючі структури часто купують патенти й ліцен­зії не для впровадження новацій у виробництво, а для того, щоб не допустити їх використання конкурентами. Потрібні антимонопольні дії з боку держави, щоб підтримати здорову, чесну конкуренцію, по­долати застійні процеси, до яких досить часто призводить монополі­зація всього і вся в економічному житті суспільства. В такому разі держава за допомогою антимонопольного регулювання має допома­гати ринку адекватно відповісти на питання, як виробляти.

Дуже важливою є і відповідь механізму господарювання, держав­ної економічної стратегії щодо можливостей адаптації суб'єктів гос­подарювання до змінюваних умов. Конкуренція надає можливість ринковій економіці швидко пристосовуватись до частих змін у попи­ті та пропозиції, ресурсній базі, в технологіях і організації господар­ської діяльності, у збуті товарної маси, в кон'юнктурі, цінах. Загро­за зменшення прибутку, виникнення збитків і навіть банкрутство змушує фірми, компанії, малий бізнес загалом постійно оновлювати

360

асортимент і номенклатуру вироблюваних товарів, активно перехо­дити до використання найсучасніших ресурсів сировини й матеріа­лів, новітніх технологій. У цьому разі, як вважав А. Сміт, немов спрацьовує "невидима рука ринку", що врівноважує інтереси при­ватних товаровиробників, орієнтованих на одержання максимально можливого прибутку, і суспільні інтереси у задоволенні динамічно змінюваних потреб, в економії ресурсів і в технічному прогресі. Про­те різні монополістичні об'єднання (моно- й олігополії) можуть ре­ально зменшувати і навіть нейтралізовувати здатність ринкової еко­номіки до адаптації. Це пояснюється тим, що монополістичні утво­рення, маючи можливість збільшувати, нарощувати прибутки внас­лідок свого панування на ринку, нехтують суспільні потреби, які потребують значного ризику і значних витрат коштів, ресурсів і тех­нологій, інколи досить серйозних. У цьому разі "невидима рука рин­ку" є справді невидимою, точніше, непоміченою. І тільки втручання держави здатне поліпшити ситуацію. Держава, її органи зобов'язані перешкоджати засиллю монополістичних структур за допомогою антимонопольного регулювання, надавати підтримку тим підпри-ємствам-новаторам, що прагнуть освоювати випуск нової, прогре­сивнішої продукції, а також новітні технології, нові ресурси.

Господарський механізм не може ефективно працювати, перебу­ваючи поза регулюванням кількісного використання народногоспо­дарських ресурсів. На це питання суто ринковий механізм відповідає у такий спосіб: попит породжує пропозицію і навпаки. Використан­ня ресурсів визначається, з одного боку, структурною пропорцією між сукупним попитом і сукупною пропозицією, а з іншого — сту­пенем монополізації економіки. Хронічне й нерідко зростаюче без­робіття, неповне завантаження виробничих потужностей як у держа­вах класичного капіталізму, так і в постсоціалістичних країнах (зок­рема в Україні), — така візитна картка суворої реальної дійсності.

Упродовж десятиріччя своєї незалежності Україна переживала великий спад економічного розвитку: понад половину українських підприємств не працювало, обсяги виробництва національного про­дукту, національного доходу, промислової продукції нині далекі від рівнів 1990 р. З початком нового століття і тисячоліття з'явилися об­надійливі зрушення в динаміці економічного розвитку України. Проте в економіці, де домінує ринковий лише механізм, суспільству надто важко розв'язувати проблеми активізації економічного зрос­тання, піднесення народного добробуту. Таке становище потребує

361

цілеспрямованого державного регулювання, ефективнішого вико­ристання механізму господарювання.

Прагнучи забезпечити соціальну справедливість, зокрема в еконо­мічних відносинах між різними суспільними верствами, стабільність економічного зростання, оптимальну збалансованість пропорцій на­родногосподарського відтворювального процесу, держава водночас має долати зрівнялівські тенденції у споживанні матеріальних благ і послуг, які заважають нарощуванню економічної ефективності і мо­жуть реально призвести до кризових ситуацій. Державі доводиться вживати дійових і нерідко нестандартних заходів, щоб підтримувати соціальну й економічну стабільність. Це двоєдине стратегічне завдан­ня соціально-економічного розвитку має різні відтінки у функціону­ванні господарських механізмів на різних історичних етапах. Так, у недалекому минулому в СРСР та інших соціалістичних країнах дер­жавне втручання в усі процеси суспільного життя мало відверто ан-тибуржуазний характер, спрямовувалось проти приватної власності, яка була фактично поза законом. Надцентралізм разом з жорстким бюрократизмом значно гальмували можливості економічного роз­витку, хоча складалося оманливе враження стабільності й зрівнялів-ської справедливості та благодійництва. Досвід показав, що така сис­тема господарювання потребує серйозного реформування, а не дріб­ного, косметичного ремонту. Заради справедливості потрібно визна­ти, що казенний соціалізм радянського зразка виконав своє історич­не призначення: здійснив індустріалізацію у тих державах, де існував значний час, сприяв посиленню соціальної орієнтації розвитку бага­тьох країн капіталістичного ладу. Взагалі соціалізація економічного життя, попри історичну поразку казенного соціалізму, його госпо­дарського механізму, є об'єктивно неминучою тою мірою, якою дає відповіді на основоположні питання про участь держави і суспільних структур, що обмежують диктатуру грошей, монополістичних утво­рень, про стихію ринку. Тому невипадково господарський механізм з чітко вираженою соціальною спрямованістю найбільше розвинувся у скандинавських країнах, де були реалізовані моделі соціал-демо-кратичного (народного) капіталізму, громадянського (буржуазного) соціалізму. Сьогодні соціальний зміст господарських механізмів ба­гатьох країн досить різноманітний.

Зростання ролі держави в регулюванні господарського життя має своє історичне забарвлення й обличчя. Для першої половини ХХ ст. було характерним зародження й подальше зміцнення державно-мо-

362

нополістичного механізму господарювання в багатьох високороз-винених країнах. Практика такого механізму господарювання спри­яла розвитку концепції "державного соціалізму", суть якої полягала у спробі використати економічну могутність держави для прискоре­ного перетворення суспільства на соціально-гуманістичних засадах. Проте в реальному житті виник "адміністративно-розпорядчий" ме­ханізм господарювання на макро- та мікрорівнях, адміністративно-командна економіка.

Світовий економічний розвиток поступово долав крайнощі у по­будові моделей механізмів господарського життя (капіталізм чи со­ціалізм), вбачаючи вихід у побудові соціально-ринкового механізму господарювання, тобто змішаної економіки. Що це означає в реаль­ній дійсності? Ринкова стихія, якщо її не контролювати, може спри­чинити руйнівні процеси у суспільстві і природі. Тому ринкова мо­дель господарювання, механізм її втілення в економіку країни потре­бує регулювання. Роль центру регулювання найкраще може викону­вати держава — колективний орган, загальносуспільний інститут, наділений правом позаекономічного втручання в економічні відно­сини. Проблема полягає в тому, щоб віднайти оптимальну межу, найраціональніші форми і методи державного регулювання, які б, не руйнуючи ринкової природи економіки, водночас забезпечували до­сягнення високої соціальної ефективності. Варто зазначити, що хао­тичні, недостатньо мотивовані спроби реформування господарсько­го механізму можуть викликати у суспільстві, країні численні пере­будови, які можуть принести не лише благо, а й непрогнозоване руй­нування позитивних набутків, соціальних цінностей. Звичайно, об'єктивність державного регулювання ринкової економіки може по­роджувати (і нерідко породжує) спокусу суто директивного розв'язан­ня багатьох господарських питань на різних рівнях функціонування загальноекономічного суспільного механізму. Але численні спроби суто адміністративно-бюрократичного розв'язання складних соці­ально-економічних проблем створюють часто видимість подолання кризових ситуацій, хоча в окремих сферах діяльності рішуче держав­не втручання доцільне і може бути ефективним.

Стратегія державного регулювання полягає в такому: • за різних соціально-економічних умов пріоритетними мають бу­ти здорові ринкові форми організації й стимулювання виробниц­тва. Держава повинна матеріально-фінансово забезпечувати пе­реважно соціально значущі галузі і сфери суспільної діяльності,

363

які не приваблюють приватних підприємців через невисоку при­бутковість і значний ризик;

• державна регуляція, державне підприємництво мають сприяти роз­ витку здорового приватного бізнесу, зокрема малого й середнього;

• особливого значення і суспільної ваги державне регулювання на­ буває за умов глибоких криз, високої інфляції, необхідності регу­ ляції у сфері міждержавних економічних та соціально-культурних відносин (експорт—імпорт, міждержавна спеціалізація вироб­ ництва, спільне підприємництво, валютні відносини, культурне і наукове співробітництво).

Підсумовуючи, можна констатувати, що сучасна ринкова еконо­міка є державно-регулюючою, а держава дедалі більше перетворю­ється на гаранта стабільності й цивілізованості механізму ринкового господарювання, досягнення таких цілей соціально-економічного розвитку: мінімізація можливих негативних, навіть руйнівних нас­лідків; створення і підтримання правових, фінансово-кредитних, со­ціальних передумов для оптимального функціонування ринкової економіки; забезпечення соціально-правового захисту інтересів усіх громадян, особливо найбільш вразливих в умовах ринку. Для досяг­нення зазначених цілей сучасна держава має значний арсенал засобів регулюючого впливу на механізм ринкового господарювання.