Розподіл прав власності

Розподіл прав власності опосередковує різні форми підприємниць­кої діяльності. Певні права власності можуть бути розподілені між різними суб'єктами економічного процесу. Наприклад, володіння і користування майном може бути зумовлене економічною політикою держави. Орендар користується майном відповідно до договору, од­нак не може це майно відчужувати, тобто розпоряджатися ним. Вод­ночас договір оренди може обумовлювати право орендаря передава­ти це майно в суборенду, а це означає надання йому певних прав роз­порядження.

Відомі економісти Р. Коуз (лауреат Нобелівської премії з економі­ки 1991 р.), А. Алгіан, Г. Демеєц, Д. Норт та інші розробили один із сучасних напрямів економічної теорії — неоінституціоналізм і запро­понували підхід з позицій розподілу прав власності. Автори цієї тео­рії оперують терміном "право власності": власністю є не економічний ресурс, а частка прав з його використання. Права власності розумі­ють як санкціоновані державою поведінкові відносини між людьми, що набувають форми і сили юридичних законів. Ці відносини вини­кають з огляду на існування і використання економічних благ. Люди повинні дотримуватися законодавчо закріплених норм поведінки в своїх взаємодіях або ж зазнавати витрат у разі їх порушення. Отже, права власності — це своєрідні правила гри, прийняті в суспільстві. "Права власності — це права контролювати використання певних ре­сурсів і розподіляти витрати і вигоди, які виникають при цьому. Са­ме права власності — або те, що, на думку людей, є відповідними правилами гри, — визначають, у який спосіб у суспільстві здійсню­ються процеси пропонування і попиту", — вважав П. Хейне.

Елементами права власності є: • право володіння, тобто право виключного фізичного контролю

над благами;

53

• право користування, тобто право використання корисних власти­ востей благ для себе;

• право управління, тобто право вирішувати, хто і як забезпечува­ тиме використання благ;

• право на дохід, тобто право володіння результатами від викорис­ тання благ;

• право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;

• право на безпеку, тобто на захист від експропріації благ і від шко­ ди з боку зовнішнього середовища;

• право на передавання благ у спадок;

• право на безстроковість володіння благом;

• заборона на використання способом, що завдає шкоди зовніш­ ньому середовищу;

• право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення блага на сплату боргу;

• право на залишковий характер, тобто право на існування проце­ дур та інститутів, що забезпечують поновлення порушених пов­ новажень.

Феномен власності пов'язано з фундаментальним положенням теорії про обмеженість економічних ресурсів щодо потреб, тобто з проблемою відносної рідкісності ресурсів. Як писав один з класиків теорії маржиналізму К. Менгер, зрештою основою власності є існу­вання благ, кількість яких менша порівняно з потребами в них. То­му інститут власності є єдино можливим інститутом вирішення проблем "невідповідності між потребою і доступною розпоряджен­ню кількістю благ". Отже, центральним моментом відносин влас­ності стає система винятків із доступу до ресурсів, тобто відсутність вільного доступу до них. Тільки в такому разі між суб'єктами госпо­дарської діяльності виникають економічні відносини. Вільний, без­перешкодний доступ до матеріальних ресурсів породжує ситуацію "нічийності" власності, коли об'єкт належить одночасно всім і ніко­му зокрема. Для забезпечення принципу винятку необхідна специфі­кація прав власності, тобто створення умов для набуття прав влас­ності тими, хто здатний дістати з ресурсів більшу користь. "Якщо права на певні дії можуть бути куплені і продані, — зазначає Р. Ко-уз, — їх зрештою набувають ті, хто вище цінить даровані ними мож­ливості виробництва або розваг. У цьому процесі права будуть на­буті, поділені і скомбіновані у такий спосіб, щоб зумовлена ними ді-

54

яльність приносила дохід, який має найвищу ринкову цінність". Чітке визначення прав власності допомагає господарським суб'єк­там приймати найефективніші рішення, оскільки всі позитивні і не­гативні результати їх діяльності позначаються на власникові. Сти­мул господарського суб'єкта прямо залежить від визначеності прав власника.

Економічною формою реалізації права власності на фактори ви­робництва є певний вид доходу. Відповідно до системи факторів ви­робництва — праця, капітал, земля, підприємництво — існує функціо­нальний розподіл доходів у ринковій економіці: заробітна плата, процент, рента, прибуток. Власність визначає види доходу, їх ство­рення і розподіл визначається ціновим механізмом ринку. Позитив­ний аналіз формування факторних доходів у науковій системі маржи-налізму дає можливість дійти висновку, що відносини власності в ринковій економіці не пов'язані з поняттями експлуатації, законних або незаконних доходів, соціальної справедливості або несправедли­вості: власники факторів виробництва через деперсоніфікований ме­ханізм цін привласнюють результати виробництва у вигляді фактор­них доходів. Отже, відповідь на питання про об'єкти власності дає класифікація економічних ресурсів і похідних від них цінностей.

Структура власності у змішаній економіці

У реальній дійсності для вирішення основних економічних проб­лем суспільство використовує різні механізми. Основою соціально-економічної системи є відносини власності, що означає насамперед спосіб, за допомогою якого координується і спрямовується еконо­мічна діяльність людей. Йдеться про певний спосіб прийняття рі­шень з питань, що виробляти, на основі яких комбінацій обмежених ресурсів і технологій, для кого. Приватна власність, що виникла природним шляхом у процесі розвитку цивілізації, зумовила стихій­ний порядок координації економічної діяльності, який не виключає державного втручання в економічний процес. Таким стихійним по­рядком є ринок, де інформація, необхідна для прийняття рішень по­купцями і продавцями, передається через цінові сигнали.

У реальній ринковій економіці діють два основні типи власнос­ті — приватна і державна. З урахуванням реалій змішаної економіки, яка характеризує сучасні господарські системи розвинених країн, а також якісних зрушень у відносинах приватної власності, що виявля-

55

ються в різноманітності її форм, приватну власність можна було б назвати недержавною. Отже, відносини власності в сучасній ринко­вій економіці є двополюсною системою. Причому ця система аси­метрична в бік недержавних форм власності, чим забезпечується ринкове середовище. В цьому сенсі доречно навести вислів теорети­ка економічного лібералізму ХХ ст. австрійського професора Л. фон Мізеса: "Виробництво може спрямовуватися або ринковими цінами, або урядовою радою з управління виробництвом. Третього рішення немає. Неможлива третя соціальна система, яка була б ні соціаліс­тичною, ні капіталістичною". Недержавні форми власності, що ви­ростають з приватної, зумовлюють властивий ринку спосіб коорди­нації економічної діяльності.

Форма власності визначається її суб'єктами, методами господа­рювання та способами привласнення умов і результатів економічної діяльності. Останні характеризуються комплексом соціально-еконо­мічних норм, що регулюють відносини юридичних і фізичних осіб з навколишнім світом.

Створення умов для розвитку різноманітних форм власності і під­приємництва є одним з вирішальних чинників успіху в соціально-економічному і науково-технічному прогресі. Згідно з чинним зако­нодавством, зокрема Законом України "Про підприємства в Украї­ні", існують такі організаційно-правові форми підприємств в Укра­їні: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності трудового колек­тиву підприємства; господарське товариство; підприємство, засно­ване на власності об'єднання громадян; комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади; держав­не підприємство, засноване на державній власності, в тому числі ка­зенне підприємство.

Еволюція приватної власності за сучасних умов відбувається в напрямі становлення і функціонування колективно-приватного під­приємництва. По-перше, це акціонерні товариства, які є найпошире­нішою формою підприємництва в світовій економіці. Економічна природа, спосіб організації і діяльність акціонерного товариства де­монструють процес "дифузії" власності, що означає формування економічних відносин унаслідок прямого поєднання власності і пра­ці (у разі, коли працівник купує акції того підприємства, на якому працює). По-друге, це перетворення класичної приватної власності на так звану власність працівників. Мова йде про "народні підпри-

56

ємства", де власник обов'язково працює на підприємстві, яке йому належить. Внаслідок цього виникає високий мотиваційний ефект, що виявляється у вищому рівні ефективності виробництва. В основі таких змін у відносинах власності лежить науково-технічна револю­ція, з якою пов'язані розвиток наукомістких виробництв, підвищен­ня ролі працівників інтелектуальної праці, поява принципово нових технологій. За таких умов статус власника сприяє виникненню мо­тивації до праці з високою віддачею. Індивідуалізація власності на основі сучасної технологічної революції і деконцентрації виробниц­тва приводить до того, що значна кількість людей задіяна в еконо­мічному процесі не як наймані працівники, а як господарі, що мають зовсім інші стимули до праці і беруть участь в управлінні підприємс­твом. На сьогодні існує досвід організації "народних підприємств" в американському та європейському варіантах. Так, конгресом США за останню чверть ХХ ст. ухвалено понад 20 федеральних законів, спрямованих на стимулювання розвитку власності працівників. Рада Європейського Союзу розробила рекомендації з розширення прог­рам переходу до власності працівників у всіх західноєвропейських країнах. Разом з тим спрощеним і таким, що не відповідає реаліям і потребам економічного розвитку, є уявлення про еволюцію відносин власності як однонаправленого процесу поступового вичерпування приватною власністю свого потенціалу, її самозаперечення як вис­хідного руху від найнижчих форм до найвищих. Саме різноманіт­ність організаційно-правових форм підприємництва надає сучасній ринковій економіці характеру "змішаності", що і забезпечило її пе­реваги над адміністративно-командною системою.