Балансові операції банку

Банківський баланс — це бухгалтерський звіт, що відображає стан залучених і власних коштів банку, їх джерела, розміщення в кредит­них та інших операціях. Традиційно до балансових операцій нале­жать пасивні, активні, касово-розрахункові та посередницькі.

За допомогою пасивних операцій банк формує свої ресурси. Па­сиви банків створюються за рахунок власних, залучених і емітова-

159

них коштів. Джерелом власних коштів є операції банку на фондово­му ринку (розміщення акцій і формування акціонерного капіталу, формування резервів за рахунок відрахувань від прибутку та ін.). Власні кошти становлять незначну частину ресурсів сучасного бан­ку. Співвідношення між власними і залученими коштами може коли­ватися. Таке коливання називають ефектом мультиплікатора.

Основна частина ресурсів банку — залучені кошти. Найвідомі-ший спосіб надходження таких коштів — депозитні операції. Їх по­діляють на поточні, безстрокові і строкові вклади, крім ощадних. Вклади на поточні рахунки — це заощадження, якими вкладник мо­же розпоряджатися, використовуючи чеки. За допомогою чеків клі­єнт банку може знімати з рахунка в будь-якій час необхідну суму, от­римуючи її готівкою, і розраховуватись з третіми особами. Процент, що при цьому отримує клієнт, залежить від розміру залишку коштів на рахунку і процентної ставки. Окремі банки не сплачують процен­ти на поточні рахунки, проте безплатно надають клієнту різні послу­ги розрахункового характеру. Тобто поточні рахунки можуть бути процентними і безпроцентними.

Безстрокові вклади або вклади до запитання — це заощадження, вкладені готівкою або за допомогою безготівкового перерахунку в банк без зазначеного терміну зберігання.

Банк може розширити свою ресурсну базу в результаті кредитної емісії, тобто створення додаткових коштів на основі системи конто­корентних рахунків. Контокорент — єдиний поточний і кредитний рахунок, що банк відкриває своїм постійним клієнтам для зберіган­ня коштів і взаємних розрахунків за здійснюваними між ними уго­дами. По контокоренту проходять позики, які надає банк, і кошти, що надходять до банку від клієнтів у вигляді вкладів, повернення позик та ін.

Кредитна емісія збільшує грошову масу країни за рахунок ство­рення нових чекових рахунків для клієнтів, які отримали позику від банку і не беруть її готівкою, погоджуючись здійснювати свої май­бутні витрати в безготівковій формі. Механізм кредитної емісії пов'язаний з певним ризиком для банку — його наявні кошти в ко­жен конкретний момент можуть не відповідати вимогам вкладників. Гарантією від таких ситуацій було б зберігання у сховищах усіх вкладених сум. Але тоді б різко скоротилися межі кредитування, що негативно позначилося б на економіці країни. Усунути перешкоди на шляху здійснення кредитної емісії і водночас не підірвати довіри

160

вкладників стало можливо завдяки впровадженню системи частко­вих банківських резервів, що лежить в основі банківських систем ба­гатьох країн світу.

Система часткових резервів — спосіб захисту стійкості банків­ської системи і розширення її можливостей із кредитування клієнтів. Він заснований на централізації частини коштів банків у спеціальних фондах, якими розпоряджається центральний банк країни. У разі ви­користання такої системи кожна грошова одиниця банківських ре­зервів стає забезпеченням кількох грошових одиниць, що видаються банком у вигляді кредитів і зараховуються на чекові рахунки пози­чальника. Єдина резервна банківська система дає змогу кожному банку здійснювати кредитну емісію, у певний спосіб страхуючись від критичної ситуації (вимоги більшої суми, ніж зберігається саме в цьому банку). Крім того резервна система дає можливість через змі­ну грошової маси керувати економічними процесами в державі. Кре­дитна емісія має чітку межу, яка визначається розміром резервних вимог центрального банку країни.

Кожен банк може видавати у вигляді кредитів лише частину тієї суми, яку він отримав від вкладника, але всі банки разом можуть на­дати грошей значно більше, ніж вклали вкладники. Розмір такого перевищення прямо пов'язаний з рівнем резервних вимог через спів­відношення (мультиплікатор депозитів) і визначає граничні масшта­би зростання грошової маси за рахунок кредитної емісії.

Технічно здійснення банком кредитної емісії виглядає так, як по­казано у табл. 8.

Як видно з наведеного прикладу, банк не тримає проти "пасиву" таку саму суму готівки. Її розмір встановлюється, виходячи з норми обов'язкових резервів, і визначається НБУ. Якщо сума вкладів стано­вить 1000 гр. од., норма обов'язкового резерву —10 %, то позика, яку може надати на основі вкладу банк А, становитиме 900 гр. од., банк В — 800 гр. од., банк С— 700 гр. од. і т. ін.

Строкові або термінові депозити вносяться на певний строк, і тільки після його закінчення можна зняти всю суму. Як правило, на такі вклади банки сплачують підвищені проценти. Строкові вклади є проміжною ланкою між поточними й ощадними рахунками. Особ­ливістю ощадного рахунка є наявність свідоцтва про вклад — ощадної книжки. Ощадні операції здійснювались ощадними касами (банками).

161

Таблиця 8

Механізм кредитної емісії

Банк А

Актив, гр. од.		Пасив, гр. од.
Готівкові резерви +100		Вклади 1000
Надані кредити +900
Сума 1000		Сума 1000
	Банк B
Актив, гр. од.		Пасив, гр. од.
Готівкові резерви +100		Вклади 900
Надані кредити +800
Сума 900		Сума 900
	БанкC
Актив, гр. од.		Пасив, гр. од.
Готівкові резерви +100		Вклади 800
Надані кредити +700
Сума 800		Сума 800

В умовах розвитку ринкових відносин в Україні мобілізація віль­них коштів населення є одним з найважливіших видів операцій бан­ків. Залучені у такий спосіб кошти є джерелом фінансування еконо­міки країни (інвестицій).

До пасивних операцій банку належать також кредити, отримані від інших банків. Таку операцію характеризує наявність гарантії збе­реження коштів, вищий процент, ніж за вкладами. При цьому ініціа­тива на операцію виходить не від клієнта, а від самого банку. Крім зазначених операцій із залучення коштів банки користуються й ін­шими. Наприклад, перерахунок векселів, придбаних у клієнтів, та їх перепродаж, перезаставляння. Остання операція дає можливість банкам надавати позики підприємцям під заставу цінностей.

Активні операції банку — це операції з розміщення власних і за­лучених коштів, їх основу становлять кредитні операції.

Як суспільне явище кредит виник за умов необхідності реалізува­ти товар у разі тимчасового ускладнення платежу (від лат. credo — 162

вірю). Кредитна угода відображає економічні відносини між пози­чальником і кредитором щодо надання останнім певних матеріаль­них цінностей. Кредит визначають як особливу форму фінансових відносин між суб'єктами кредиту щодо надання позики в грошовій або товарній формі на умовах повернення, строковості, платності. Кредитні операції виконують важливі функції в системі суспільного виробництва:

• перерозподільну, за допомогою якої відбувається перерозподіл створеної вартості на засадах повернення, властива всім формам кредиту;

• емісійну — створення коштів для грошового обігу, таку функцію виконує тільки банківський кредит.

Між обома функціями існує тісний зв'язок, адже перерозподіляти можна лише те, що перебуває в обігу. Втім, пускати гроші в обіг не­обхідно лише тоді, коли в цьому є потреба. Отже, кредит є важливим економічним важелем управління економікою країни, він може сприяти її розвитку, або, навпаки, дестабілізувати.

Кредитування банку — це надання фізичній або юридичній особі, якій потрібні кошти, права здійснювати свої витрати за рахунок бан­ку у разі гарантованого повернення взятих сум і сплати винагороди за користування ними.

На основі загального позичкового фонду здійснюється кредитно-грошова політика держави. Об'єктом її регулювання є грошова ма­са країни.

Кредитна політика здійснюється за такими основними напрямами:

• стимулювання кредиту і грошової емісії (кредитна експансія), або так звана політика "дешевих грошей";

• стримування (обмеження) кредиту і грошової емісії (кредитна рес­ трикція), або так звана політика "дорогих грошей".

Перший напрям характерний для періоду економічного спаду і має на меті стимулювання підприємницької діяльності в країні за до­помогою розширення можливостей і кількості суб'єктів кредитуван­ня, другий — для періоду економічного підйому, що призводить до поглиблення диспропорцій в економіці та її "перегріву".

Методи, що використовуються під час здійснення грошово-кре­дитної політики, можна поділити на загальні (впливають на весь ри­нок позичкового капіталу) і селективні (призначені для впливу і ре­гулювання окремих видів кредитів або галузей, фірм). До загальних

163

методів грошово-кредитної політики належать методи впливу націо­нальних банків на грошово-кредитну систему країни, а саме:

• зміна облікової ставки процента;

• зміна норми обов'язкових резервів;

• операції на відкритому ринку.

До селективних методів належать:

• контроль за окремими видами кредитів, найчастіше здійснюється контроль за кредитами під заставу біржових цінних паперів, за споживчими позиками на придбання товарів у розстрочку, за іпо­ течним кредитом та ін.;

• регулювання ризику ліквідності банківських операцій унаслідок перевищення виданими кредитами суми власних коштів банку. Наприклад, у Франції сума всіх кредитів, наданих банком, не по­ винна перевищувати більш як у 20 разів його власні кошти. Кредитування здійснюється відповідно до чітко визначених пра­ вил поводження суб'єктів кредитної угоди на основі загальноприй­ нятих принципів кредитування: строковості, платності, повернення, гарантування, рівноправності та цільового характеру.

Строковість. Як правило, більшість коштів, наданих у кредит, не є власністю банку і мають бути повернені справжнім власникам (де­позитаріям). Тому кожен кредит має чітко визначений термін дії, що є гарантією повернення вкладникам їх вкладів і сплати процентів за ними. Неповернення кредитів дестабілізує роботу банку, знижує йо­го платоспроможність і зрештою може призвести до банкрутства.

Платність. Банки надають кошти у тимчасове користування за пла­ту (процент). Плата за кредит залежить від суми позики, строку і ризи­кованості. Ризикованість або кредитний ризик визначається ймовірніс­тю виконання зобов'язань, узятих на себе позичальником коштів.

Повернення. Такий принцип надання кредиту пов'язаний із копіт­кою роботою з вивчення фінансових, економічних можливостей пре­тендентів на кредитні ресурси, перспектив розвитку їх бізнесу та до­сягнення мети отримання кредиту.

Гарантування або забезпечення кредиту. Дотримання цього принципу при кредитуванні є методом захисту клієнтів банку і його самого від можливих втрат. Забезпечення кредиту є своєрідним спо­собом страхування банку від неповернення позики. Форми забезпе­чення, згідно з домовленістю, можуть бути різні: гарантії або дору­чення третьої особи, перевідступлення контрактів або дебіторської заборгованості, товарні запаси, нерухоме майно, цінні папери, доро-164

гоцінності тощо. У разі надання позик індивідуальним позичальни­кам забезпеченням можуть бути поліси страхування життя, свідоц­тва про ощадні вклади, вимоги на виплату заробітної плати. Якщо позичальником є фермер, то гарантією кредиту може бути врожай (зібраний або на корінні). Отже, забезпечення кредиту стає матері­альною гарантією на обов'язкове його повернення.

Рівноправність. Дотримання цього принципу у кредитних відно­синах гарантує його суб'єктам однакові права і зобов'язання, перед­бачені відповідними законами і законодавчими актами. Права і зо­бов'язання сторін визначаються під час укладення кредитної угоди.

Цільовий характер. Кредит передбачає наявність певної мети йо­го використання і чітко визначених способів її досягнення. Виконан­ня цього принципу дає змогу банку приймати справді об'єктивні й оптимальні рішення у разі видачі кредиту, розраховані на прибутко­вість, престижність і перспективу розвитку банку.

Кредит може надаватися у різних формах. Виокремлюють бан­ківський, комерційний споживчий види кредиту, що відрізняються складом учасників, об'єктом позик, розмірами відсотків і цілями.

Банківський кредит надається банками у вигляді грошової суми, він значно ширший за комерційний і обслуговує не тільки обіг това­рів, а й нагромадження капіталу. Розрізняють банківський держав­ний і банківський комерційний кредит. Банківський державний кре­дит — особлива форма кредиту, за якої позичальником або кредито­ром виступає держава або місцеві органи влади. Призначення бан­ківського державного кредиту — мобілізувати кошти для фінансу­вання державних видатків, особливо у разі дефіциту державного бюджету. Банківський комерційний кредит банки надають у грошо­вій формі підприємствам, населенню і державі.

Комерційний кредит надається одними підприємствами іншим у вигляді продажу товарів з відстроченням платежу й оформлюється векселем. Використання векселя як передатного напису є позитив­ним явищем, адже зменшує потребу в реальних грошах і тому має антиінфляційний характер. Комерційний кредит трансформується з часом у банківський. У сучасних умовах дві третини кредитного обі­гу розвинених країн здійснюється у формі комерційного кредиту.

На практиці банківський і комерційний кредити тісно пов'язані. Це виявляється у разі кредитування не лише підприємств, а й спожи­вачів.

165

Споживчий кредит надається приватним особам і може бути у формі комерційного (продаж товару з відстроченням платежу через магазини роздрібної торгівлі) або банківського (надання позик кре­дитними закладами на споживчі цілі) кредиту.

Кредитні операції банку розрізняють за характером забезпечення позик — вексельні, підтоварні, фондові, бланкові.

Вексельні операції — це купівля банками векселів у компаній, під­приємств і видача під них позик. Підтоварні операції — видача по­зик під товар або товарні документи. Фондові операції — операції з цінними паперами (акціями, облігаціями), включаючи позики під цінні папери. Бланкові операції — позики, що не мають певного за­безпечення, їх надають постійним клієнтам, платоспроможність яких не викликає сумніву. Бланкові позики видаються у формі кон­токорентних рахунків і поділяються: залежно від строку погашен­ня — на короткострокові (до року), середньострокові (від 1 до 3 ро­ків), довгострокові (понад 3 роки), безстрокові або онкольні (до за­питання), прострочені, відстрочені; залежно від призначення і харак­теру використання позичених коштів — позики торгово-промисло­вим підприємствам під нерухомість, сільськогосподарські, контоко­рентні, міжбанківські, небанківським фінансовим установам, орга­нам влади та інші; залежно від методів надання — одноразові, від­повідно до відкритої кредитної лінії (у межах встановленого і виз­наченого ліміту), гарантовані та інші; залежно від способів пога­шення — поступові (в розстрочку), одноразові, згідно з певними умовами, визначеними в кредитній угоді тощо; за видами позичаль­ників — кредити приватній особі, підприємству, державі, іншому банку (в тому числі іноземному) та інші; залежно від кількості креди­торів — надані одним банком, синдиковані (надані банківським кон­сорціумом), паралельні (надані кількома банками на однакових умо­вах) та інші; залежно від характеру і способу сплати процента — з фіксованою або плаваючою процентною ставкою, із сплатою про­центів по мірі використання коштів (звичайний), із сплатою процен­тів одночасно з отриманням коштів (дисконтний); за сферою спряму­вання — кредити у сферу виробництва, обігу, споживання, послуг.

Найпоширенішою формою кредиту є банківський короткостро­ковий кредит.

Касово-розрахункові операції банку спрямовані на забезпечення установами банків обґрунтованих потреб підприємств, організацій, установ у готівці та приймання від них виручки й інших надходжень готівки і забезпечення її руху між касами.

166

Посередницькі (комісійні) операції банків — це операції, викону­вані банками за дорученням клієнтів за певну плату (винагороду). До них належать інкасові, акредитивні, переказні, торговельно-комі­сійні та ін. Конкуренція на ринку позичкового капіталу потребує по­шуку нових видів послуг, що є гарантією збільшення кількості клієн­тів і зрештою — доходу банку.

Позабалансові операції банку

Більшість операцій сучасного банку належить до позабалансових, які не є пасивними або активними, тому їх не відображають на балан­сових банківських рахунках. Питома вага таких операцій у прибутках сучасних банків розвинених країн постійно збільшується. Так, в Япо­нії на них припадає 45 % банківського прибутку, в США — 40 %, Анг­лії — 35 %, Німеччині — 30 %, Швейцарії (за найбільшими банками) — понад половина. Обсяг позабалансових операцій становить у най­більших банків світу 200-300 % суми їх активів

Позабалансові операції банку поділяють на дві групи. До першої належать трастові, лізингові, факторингові та інші операції, до другої — гарантійні послуги банку.

Трастові операції — це операції з виконання довірчих функцій для фізичних і юридичних осіб, тобто управління майном або фон­довими цінностями за дорученням клієнтів та в їх інтересах на пра­вах довіреної особи. Такі операції здійснюються на основі угоди, від­повідно до якої банк бере на себе зобов'язання розпоряджатися до­віреними йому цінностями з прибутком і отримує за це певну вина­городу.

Операції з лізингу. Лізинг — це оренда підприємцями рухомого і нерухомого майна, яке закуповується банком з метою його здавання в оренду. За лізингом можна отримати найрізноманітніші фактори виробництва (комплектуючі, сировину, землю, нафтопереробні ком­плекси та ін.). Лізинг може бути довгостроковим, середньостроко-вим, короткостроковим (рентинг). Рентинг передбачає також вико­ристання фахівців.

Операції з факторингу. Факторинг — високоефективна форма фі­нансового маркетингу, що передбачає придбання банком права вимо­ги щодо виплат за фінансовими зобов'язаннями, скупленими у різних осіб. Фактично факторингові послуги виражаються у наданні клієн­там кредиту, що погашається через певний час третьою особою.

167

На практиці здійснюються три види факторингових операцій: оп­лата платіжних документів за товарно-матеріальні цінності або пос­луги через тимчасову відсутність у платника коштів і права на одер­жання банківського кредиту; викуп у підприємства-постачальника дебіторської заборгованості за поставками продукції; викуп платіж­них вимог на продукцію, яка відвантажена, із зарахуванням коштів на розрахунковий рахунок підприємства-постачальника. В резуль­таті таких операцій продавець вимог отримує, як правило, протягом двох-трьох днів 70-90 % необхідної йому суми у вигляді авансу. За­лишок суми є гарантією для банку. Послуги з факторингу дорогі, ос­кільки враховують великий ризик можливої неплатоспроможності клієнтів.

До першої групи позабалансових операцій належать також опе­рації із здійснення ревізій, з бухгалтерського обліку та аналізу фінан­сового становища фірми; з консалтингу (надання консультацій); з акредитивами (вид банківського рахунка, що дає можливість кон­трагентові згідно з умовами акредитивного доручення плату за това­ри чи надані послуги або певну суму готівкою одержати відразу ж після виконання зобов'язань, акредитиви широко застосовуються у зовнішньоторговельних операціях); з кредитними картками (банки отримують доходи як плату за користування кредитною карткою); з обміну валюти (банк має право купувати і продавати іноземну валю­ту для власного використання і за дорученням клієнта); з охорони цінностей клієнтів у спеціально призначених для цього сейфах.

До другої групи позабалансових операцій належать гарантійні послуги банку. Це операції, в яких банк виступає гарантом своїх клі­єнтів, а також операції, пов'язані з брокерською справою, тобто банк бере на себе функції брокерської контори — купує і продає цін­ні папери своїх клієнтів. До таких операцій належать різні види тер­мінових угод, насамперед ф'ючерси й опціони.

Ф'ючерсні операції— це строкові біржові угоди щодо купівлі-про-дажу валюти, золота, сировинних товарів за фіксованою на момент укладення угоди ціною, але з виконанням операції через певний час (до 2-3 років). Опціон — це зафіксоване біржовою угодою право ку­пувати або продавати цінні папери, товари або валюту протягом певного часу за встановленою ціною.

Особливу групу позабалансових операцій банку становлять опе­рації НІФ, РУФ, СВОП.

168

Операція НІФ — угода між банком та емітентом цінних паперів (підприємством, фірмою). За такою угодою банк бере зобов'язання купити цінні папери у разі ускладнення їх реалізації або надати емі­тенту рівноцінний кредит. За укладеною угодою можуть надаватися додаткові послуги, наприклад, розміщення цінних паперів клієнта. Як правило, така угода укладається на 3-5 років.

Операції РУФ є різновидом операцій НІФ, з тією відмінністю, що вони не передбачають інвестування банком випущених в обіг цінних паперів.

Операції СВОП — операції з обміну борговими зобов'язаннями між двома позичальниками. Такі операції мають сенс, якщо борги виражені в різних валютах або надані під різні процентні ставки.

Показники діяльності банку

У ринкових умовах діяльність банків, як і будь-яких інших під­приємств, підпорядкована максимізації прибутку. Банківський при­буток формується в результаті всіх операцій банку і є різницею між доходами і витратами банку.

До доходів банків належать проценти за надані кредити, плата за розрахункове і касове обслуговування, доходи від операцій з цінни­ми паперами, від факторингових, лізингових, консалтингових, ва­лютних та інших операцій. До витрат банку належать виплата про­центів за пасивними операціями (за поточними і депозитними рахун­ками); плата за кредитні ресурси, отримані від інших банків; оплата послуг (обчислювальних центрів, поштових, телеграфних та інших); платежі із страхування майна; витрати на утримання апарату; збит­ки від списання безнадійних боргів клієнтів, дебіторської заборгова­ності; штрафи та ін.

Після розрахунків з бюджетом банк має певний обсяг чистого прибутку, з якого виплачуються дивіденди, формуються фонди бан­ку (резервний, стимулювання, розвитку виробництва та ін.).

Узагальнюючими показниками діяльності банку є рентабельність, мінімальний розмір статутного фонду, показники платоспроможнос­ті, показники ліквідності, максимальний розмір кредиту на одного позичальника, розмір обов'язкових банківських резервів та ін.

Небанківські кредитно-фінансові установи

У сучасній економіці важливу роль у спрямуванні коштів від суб'єктів, які заощадили кошти, до суб'єктів-позичальників відігра-

169

ють небанківські кредитно-фінансові установи. В розвиненому рин­ковому господарстві вони вступають у пряму конкуренцію з банка­ми, оскільки здатні надавати своїм клієнтам такі самі послуги і за­безпечувати при цьому більшу надійність вкладів.

До небанківських кредитно-фінансових установ належать інвести­ційні, інноваційні, трастові, страхові компанії, пенсійні фонди та ін.

Інвестиційна компанія — це установа, що акумулює кошти при­ватних інвесторів за допомогою емісії власних цінних паперів (зо­бов'язань). Залучені у такий спосіб кошти розміщуються в акції, об­лігації всередині країни і за кордоном. Інвестиційна компанія є інс-титуційним (професійним) інвестором. Найширшого розвитку такі компанії набули в США, де разом з пенсійними фондами володіють понад 50 % акцій компаній Нью-Йоркської фондової біржі, яка називається Американською (Атегісап зґоск ехскаще).

Інноваційні компанії — це установи, що використовують у своїй діяльності венчурний (ризикований) капітал. Їх діяльність спрямова­на на створення, освоєння, виробництво і просування на ринок тех­нологічних та організаційно-управлінських нововведень.

Трастові компанії — це фінансові інститути, що виконують до­вірчі (посередницькі) функції для фізичних і юридичних осіб, зокре­ма управління майном, зберігання цінних паперів і реалізація угод за ними, в тому числі інвестиційного характеру.

Інститут трасту з'явився ще в середні віки, але сьогодні набув широкого поширення в Західній Європі та США.

Страхові компанії — найбільш значущі інститути небанківської кредитно-фінансової системи, які представляють самостійний вид підприємницької діяльності. Як і інші кредитно-фінансові інститути, вони функціонують у фінансовому посередництві і перетворюють один вид активів на інший. Страхові компанії періодично отриму­ють страхові внески та страхові поліси своїх клієнтів в обмін на ви­плати у разі настання страхового випадку. Ці кошти інвестуються в акції, облігації та інші цінні папери, в позики. Отримані доходи стра­хові компанії використовують для виплати страхових відшкодувань і формування власного прибутку. Довгостроковий характер ресур­сів, якими володіють страхові компанії, допомагає їм ставати вели­кими інвесторами на ринку цінних паперів.

Пенсійні фонди акумулюють кошти пенсійного забезпечення і га­рантують суспільству ще один вид соціального захисту — виплату до­ходів громадянам після їх виходу на пенсію. Підприємці, трудові спіл-

170

ки, приватні особи можуть заснувати фонди пенсійного забезпечення, що нагромаджують кошти із внесків, сплачуваних їх учасниками. Ко­жен з цих фондів має свої особливості за спільної мети. Наприклад, приватними фондами пенсійного забезпечення керує банк або компа­нія із страхування життя. В фондах, підтримуваних підприємцями, внески розподіляються між підприємцями і працівниками. Як і стра­хові компанії, пенсійні фонди є власниками значного капіталу, який використовують для фінансування великих промислових компаній.

У сучасній ринковій економіці кількість фінансових посередників постійно зростає, розширюються їх функції та види кредитування, удосконалюються методи залучення коштів, зростає надійність фі­нансових прогнозів і нейтралізація ризиків. Їх позитивний вплив на економічні процеси безсумнівний, але слід зазначити, що інститути фінансового ринку мають формуватися під контролем держави в ме­жах законів, які б забезпечували їх діяльність з найменшим ризиком втрат для вкладників.

Біржа

У сучасних умовах важливу роль на фінансовому ринку відігра­ють фондова і валютна біржі. Біржа — досить простий і ефективний інструмент оперативного реагування на зміни ринкової кон'юнкту­ри. Як і комерційні банки, біржі виконують роль посередників і за­безпечують, з одного боку, акумуляцію заощаджень, з іншого — їх інвестування. Разом з тим біржі відрізняються від комерційних бан­ків за цілями діяльності, характером операцій і ризику.

Розвиток і становлення біржової справи вимірюється століттями. З давніх часів купці з багатьох країн збиралися у певних місцях, про­понуючи свої товари покупцям. Такі місця називали по-різному: ба­зари, ярмарки, сходки та ін. Перші відомості про сходки купців да­туються XIII-XIV ст. Виникнення біржі як спеціального місця для здійснення торгів пов'язують з містом Брюгге (Нідерланди). Саме там наприкінці XV ст. купець Ван дер Бурге влаштував дім для тор­гівлі і прикрасив його фронтон своїм гербом, на якому були зображені три гаманці. Вважається, що від прізвища купця та його герба і походить слово "біржа". Розвиваючи торгівлю, біржі витіс­нили купівлю-продаж з рук у руки і започаткували торгівлю на за­мовлення. Отже, на біржі концентрувався попит, пропозиція това­рів, тут можна було отримати інформацію про стан торгівлі в усьо­му світі.

171

Повноцінне існування бірж та їх розквіт припадає на XIX ст., ко­ли біржова діяльність поширилась на весь цивілізований світ. До найвідоміших світових бірж належать Нью-Йоркська, яка в січні 1992 р. відзначила своє 200-річчя, Токійська, Середньозахідна в США, Лондонська, Міжнародна федерація фондових бірж у Парижі та ін. Умови угод, укладених на Нью-Йоркській біржі, телеграфу­ють до 472 міст США, Канади та Європи. На початку 90-х років XX ст. у країнах, де функціонує ринок, налічувалось близько 50 товар­них бірж із загальним оборотом понад 10 трлн дол., на яких реалі­зовувалося понад 60 найменувань продукції. Найстарішою в світі фондовою біржею вважається Амстердамська, відкрита в 1602 р. У царській Росії першу велику біржу було відкрито в Петербурзі у 1703 р. У1914 р. у Росії налічувалось 114 бірж. Перша офіційно зареєстро­вана товарна біржа України — Одеська (1796 р.), майже через століт­тя були відкриті Київська товарна біржа (1869 р.) і Харківська біржа (1876 р.), які діяли до 1917 р.

Другий етап відродження бірж в Україні припадає на 1922-1930 рр. (період непу), за цей час було створено 17 товарних бірж, серед яких були спеціалізовані й універсальні товарні біржі. З ліквідацією НЕПу біржова справа почала згортатися, з різних при­чин біржі було закрито.

Після проголошення Україною незалежності біржова діяльність у країні відроджується, мережа бірж постійно зростає. В 1993 р. в Ук­раїні функціонувало понад 90 товарних бірж (у США їх тільки 11). За обсягом товарообороту нині слід виокремити Київську універ­сальну товарну біржу, Українську універсальну біржу (м. Київ), Одеську товарну біржу, Універсальну Українсько-сибірську біржу (м. Харків). На їх долю припадає 20 % усієї товарної маси, що про­ходить через українські біржі. З метою поліпшення своєї діяльності та відродження біржових традицій біржі України об'єдналися в Бір­жовий союз України. Правовою базою становлення і розвитку бір­жової діяльності в Україні є закони Верховної Ради і накази Мініс­терства фінансів. Серед них слід зазначити закони України "Про гос­подарські товариства", "Про підприємство", "Про підприємниц­тво", "Про власність", "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про банки та банківську діяльність", "Про Національну депози­тарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні", "Про товарну біржу", "Про цінні папери та фондову бір­жу", а також закони, що регулюють процеси роздержавлення та при-172

ватизації. Велика увага до формування законодавчого поля діяль­ності бірж в Україні виправдана, адже світова практика господарю­вання свідчить про їх провідну роль у забезпеченні реалізації ринко­вого механізму.

Успіх біржової діяльності залежить насамперед від основних дію­чих осіб біржі — маклерів (брокерів і дилерів), завдання яких полягає у підтриманні необхідної торговельної діяльності в біржовому залі.

Брокер — фізична особа, яка зареєстрована на біржі згідно із ста­тутом і до обов'язків якої належить виконання доручень клієнтів бір­жі за їх рахунок. Брокер є посередником при укладенні угод між про­давцями і покупцями цінних паперів, товарів, валют та інших цін­ностей на фондових і товарних біржах. Брокери докладно вивчають кон'юнктуру ринку, можливості купівлі або продажу продукції і, як правило, спеціалізуються на вузькому асортименті товарів. Кіль­кість брокерів на біржі визначає біржовий комітет. Кожен член бір­жі може відкрити на ній брокерську контору. Брокерська контора — фірма (підприємство) при біржі, яка допомагає своїм засновникам, а також стороннім юридичним і фізичним особам у здійсненні біржо­вих операцій. На відміну від брокера, який виконує лише доручення свого клієнта, брокерська контора має право працювати за тимчасо­вими дорученнями інших клієнтів.

Дилер — член фондової біржі, який здійснює купівлю-продаж цін­них паперів, валют, дорогоцінних металів і діє від власного імені та за власний рахунок.

Є кілька класифікацій бірж. За принципом організації виокрем­люють два типи бірж: публічно-правові і приватноправові. Перші пе­ребувають під контролем держави і їх членами може стати будь-який підприємець, який включений до національного торгового реєстру і має певний обсяг товарообороту. Здійснювати операції на публічно-правовій біржі можна і купуючи разові квитки. Найпоширеніший цей тип бірж у західноєвропейських країнах — Франції, Бельгії, Гол­ландії. До діяльності приватноправових бірж має доступ лише вузь­ке коло осіб, що належать до біржової корпорації. Приватні біржі переважають у США, але зустрічаються і в інших країнах. Залежно від номенклатури біржі поділяють на вузькоспеціалізовані, що займа­ються торгівлею окремими видами товарів (наприклад, Лондонська біржа металів, Лондонська міжнародна нафтова біржа); спеціалізова­ні, спрямовані на торгівлю різнорідними товарами (наприклад, фон­дова, товарна, валютна, біржа праці); універсальні, які сполучають

173

діяльність у кількох напрямах. Залежно від розташування біржі та її значення у світовій торгівлі розрізняють міжнародні, регіональні, на­ціональні біржі.

Історично товарна біржа виникла першою. Під товарною біржею розуміють структуру з правами юридичної особи, яка формує опто­вий ринок за допомогою організації та регулювання біржової тор­гівлі. Купівля-продаж на товарній біржі відбувається у формі публіч­них торгів, що здійснюються у певному місці в певний час за визна­ченими заздалегідь правилами.

У країнах з розвиненою ринковою економікою товарні біржі функціонують здебільшого як безприбуткові асоціації, звільнені від сплати корпоративного прибуткового податку. Основні статті їх до­ходів: засновницькі та пайові внески; відрахування організацій, що утворюють біржу; доходи від надання послуг членам біржі та іншим організаціям; інші надходження. Засновники біржі є її членами

Фондові біржі по праву вважаються невіддільною частиною еко­номіки розвиненої країни і створюються з метою залучення коштів для розширення інвестування та забезпечення максимальної прибут­ковості випущених в обіг цінних паперів — особливим чином офор­млених документів, що виражають майнові (боргові) зобов'язання. До них належать акції, облігації, векселі, сертифікати, ф'ючерси, ва­ранти та ін.

Фондова біржа обслуговує так званий вторинний ринок цінних паперів, на якому обертаються раніше випущені цінні папери, тобто здійснюється їх перепродаж. Фондова біржа є торговим, професій­ним і технічним ядром ринку цінних паперів. Основні функції фон­дової біржі:

• мобілізація тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб за допомогою продажу цінних паперів;

• встановлення ринкової вартості (біржового курсу) цінних папе­ рів;

• переділ капіталу між компаніями, галузями, сферами виробниц­ тва та обслуговування;

• реєстрація біржових котирувань цінних паперів;

• видання біржових бюлетенів та ін.

Завдяки широкому розвитку біржової торгівлі цінними паперами з постійною публікацією курсів цінних паперів фондова біржа набу­ла нової функції — чутливого барометра стану справ в окремих ком­паніях, галузях і економіці країни загалом. 174

В Україні ухвалено низку нормативних актів, що повинні заклас­ти основу для становлення і функціонування фондового ринку. Від­повідно до Закону України "Про цінні папери та фондову біржу" фондова біржа України має діяти на безприбуткових засадах, прин­ципах ліквідності, стабільності, широкої гласності і довіри. Перші торги на Українській фондовій біржі відбулися 6 лютого 1992 р., ни­ні функціонують 25 її філій по всій Україні. Операції, що здійсню­ються на українському фондовому ринку, свідчать про його недос­коналість і нерозвиненість. Проте подальші ринкові реформи в Ук­раїні безперечно сприятимуть його повноцінному функціонуванню.

Валютна біржа — це організаційно оформлений і регулярно функціонуючий ринок, на якому здійснюється торгівля великими партіями валют. Покупцями і продавцями тут виступають пере­важно банки, що укладають угоди за свій рахунок або за доручен­ням своїх клієнтів. На сьогодні в розвинених країнах переважає пряма міжбанківська торгівля валютою. Найвідоміші валютні бір­жі розташовані в Німеччині, Франції, Японії, країнах Бенілюксу, окремих скандинавських державах. Одна з великих валютних бірж України — Міжбанківська валютна біржа. З усіх видів бірж валютні біржі найбільш регульовані державою.

Серед бірж найбільш соціально важливою є біржа праці — орга­нізація, що обслуговує ринок праці, тобто спеціалізується на посе­редництві між працюючими і підприємцями щодо купівлі-продажу робочої сили. Метою діяльності біржі праці є впорядкування най­мання робочої сили, скорочення термінів пошуку роботи і боротьба з безробіттям. Крім того, біржі праці вивчають попит і пропозицію робочої сили на всьому ринку праці або на вузькофаховому; здій­снюють перепідготовку робочої сили, професійну орієнтацію моло­ді; надають інформаційні послуги тощо. Діяльність біржі праці отри­мала міжнародно-правову регламентацію в ряді конвенцій Міжна­родної організації праці.

Діяльність бірж праці в Україні має забезпечити реалізацію кон­цепції соціального захисту, формування єдиної системи соціальної допомоги і підтримки працездатних громадян. Від того, як швидко запрацюють організаційні, кваліфікаційні та інформаційні структу­ри біржі праці, залежатимуть соціально-психологічний клімат в ук­раїнському суспільстві, визнання необхідності та підтримка соціаль­но-економічних змін, що відбуваються.

175

Контрольні питання

1. У чому виявляється специфіка позичкового капіталу?

2. Від чого залежить величина процента?

3. Що таке норма процента? Яка її роль у сучасній економіці?

4. Чому банк є найпоширенішою кредитно-фінансовою установою?

5. Які специфічні функції виконує Національний банк України?

6. Що таке балансові та позабалансові операції банку?

7. Які операції — активні чи пасивні є джерелом формування кре­ дитних ресурсів банку?

8. Як формується прибуток банку?

9. Назвіть найбільші біржі світу та України.

Розділ З

_{суб'єкти ринкової економіки}