2. Зв’язок стану народної педагогіки із суспільно-історичним розвитком України

Мудрість народу в царині виховання поступово сформувалася в поняття “народна педагогіка”. У чому ж її сутність? Народною називають ту педагогіку, яку створив народ, — писав український педагог-дослідник М.Г. Стельмахович. Це галузь емпіричних педагогічних знань і досвіду народу, що виробляється в домінуючих серед народу поглядах на мету і завдання виховання у сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання та навчання.

З економічним прогресом суспільства, розвитком товарообміну й появою міст, східнослов’янські племена зливаються в єдину давньоруську народність. Це, в свою чергу, сприяло розвиткові народної педагогіки. Скажімо, якщо до заснування Київської держави творцями й носіями народної педагогічної мудрості були селяни, то в умовах Київської Русі до цього активно підключається міське населення — майстри, ремісники, підмайстри, челядники, чорнороби — завдяки чому збагачуються її зміст і виховні можливості.

Звичайно, у творенні української народної педагогіки брали участь люди різного соціального і майнового стану. Однак майнова розмаїтість не тільки не заперечує загальнолюдського, а й неухильно підпорядковується йому. Загальнолюдські аспекти й елементи етнопедагогіки, її норми ґрунтуються на властивих будь-якому суспільству зв’язках між людьми, на обов’язкових для суспільного виробництва й самого життя відносинах.

У всі часи першими і найціннішими благами були здоров’я і життя людини. Спільними для всіх умовами буття лишаються продовження роду і ті соціальні явища, які покликані служити цьому, — шлюб, сім’я, народження і виховання дітей, моральний захист людини на ґрунті гуманності. Наприклад, у “Повчанні” Володимира Мономаха знаходимо такі ж напучування, поради, як і в народній педагогіці, як-от: “не лінитися, а трудитися”; “милостиню творіть, неосудну”; “за вбогих не забувайте”, “подавайте милостиню сироті”; “не дозволяйте сильним погубити людину”; “ніякої душі християнської не погубляйте”; “старих шануй, як батька, молодих, як братів”; “остерігайся брехні й пияцтва”; “хворого провідай”.

Подібні вимоги бачимо і в збірнику норм давньоруського права XI – XII ст. “Руська правда”. Помітний вплив на масову практику виховання дітей та підлітків мало прийняття у нас християнства, яке принесло не тільки релігійні норми, а й багатющий досвід морального виховання народів Близького Сходу та Середземномор’я. Історично склалося так, що протягом багатьох віків український народ свої соціальні й педагогічні ідеали нерідко виражав мовою релігії.

Аналіз церковних канонічних збірників, родинно-побутових звичаїв переконує, що в рамках обсервації релігії перебували сім’я і всі основні етапи життя людини. Обряди хрещення, шлюбу, похорону, вшанування покійників взяла під опіку Церква.

Загальнодоступна ідея соціальної справедливості (“рівність усіх перед Богом”), спільність людської історії, осудження жорстокості, насильства, скнарості й здирства, спонукання до совісті, честі, милосердя, заклик до внутрішньої чистоти й людської гідності, порядності імпонують людям скривдженим і приниженим.

Певний вплив на свідомість і регулювання поведінки як дорослих, так і дітей мають релігійні доктрини про “всевидюче Боже око”, “гармонію душі й тіла”, “Страшний суд”, обіцяна нагорода за доброчесне життя на землі й покарання за допущені гріхи, скоєне зло.

Яскраве зовнішнє і внутрішнє оформлення соборів і церков, урочистість служб Божих, молитов, величність церковного співу, покути за порушення норм християнської моралі або заповідей Божих, амвонні проповіді про праведне життя святих, неординарність релігійних свят і обрядів — усе це сильно впливає на психіку й емоції людини, особливо в дитячому віці.

На визначній ролі релігії у вихованні людини неодноразово наголошували літописці і письменники. Зокрема, вони зазначали, що з хрещенням князя Володимира “зовсім його вдача змінилася, не той чоловік став”, “мало воював, жив у згоді з сусідами, більше дбав про внутрішній порядок”. Під час князівських бенкетів “убогим роздавали гроші, а для хворих і калік по домах розвозили всяку страву — хліб, м’ясо, рибу, овочі, мед у бочках, квас”.

Винайдення письма на Русі (VI – VIII ст.) та його дальший розвиток дали змогу зберігати етнопедагогіку не тільки в пам’яті та практиці народу, в усній народній творчості, а й фіксувати її на письмі.

Активізація національно-визвольної боротьби народу України в козацьку добу (XV – XVII ст.) внесла новий імпульс у розвиток української етнопедагогіки. Головним виховним ідеалом її став козак як втілення всіх чеснот справжнього українця, мужній лицар-визволитель, безкорисливий захисник скривджених і знедолених.

Знекровлення України нав’язаними їй безперервними війнами, зруйнування Січі (1775 р.) царською Росією й ліквідація Гетьманщини (1783 р.) призвели до занепаду козаччини й національного життя українців, до розшматування українських земель штучними кордонами й закріпачення українського народу, до гальмування розвитку української мови і народної педагогічної культури. Досить згадати в зв’язку з цим указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою (1720 р.), указ Катерини II про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії (1754 р.), розпорядження російського синоду (1769 р.) про вилучення українських текстів з церковних книг і конфіскацію українських букварів, закриття недільних шкіл в Україні (1862 р.). З 1863 р. на основі горезвісного “Валуєвського циркуляру” видання книг українською мовою у межах Російської імперії було припинено. А Емський царський указ 1876 р. заборонив увозити книги українською мовою з інших країн. Згодом російський уряд закрив українські театри, заборонив видавати українські дитячі книжечки, скасував українську пресу. Йшло, за висловом В. Винниченка, “планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщент до стертя всякого сліду її, щоб навіть імені її не лишилось”. І те, що українська мова вижила, що українці зуміли зберегти національну культуру від асиміляції, а себе й дітей своїх від обрусіння, онімечення, полонізації, румунізації, чехізації чи мадяризації, сталося значною мірою завдяки могутній виховній дії української етнопедагогіки.

Помітний поступ української народної педагогіки відбувається в першій половині XIX ст. У кінці XIX і на початку XX ст. культурний розвій нашого народу є складовою його загальної боротьби за своє національне відродження. Це привело до відновлення в Україні національної державності і проголошення Української Народної Республіки, а згодом і Західноукраїнської Народної Республіки. Складний процес формування своєї державності спричинився, як відомо, до утворення Української Республіки Рад, а в 1922 р. — союзної республіки. Тяжіння українців до відродження своєї мови, культури, освіти невдовзі були припинені сталінським терором.

“Батько всіх часів і народів” ненавидів народне, а тим більш національне, віддаючи перевагу безликій і аморфній “масі”. Усе, що не вкладалося у догматичні постулати “вождя”, гнівно засуджувалося, люто висміювалося, оголошувалося ворожим, націоналістичним, віддавалося на поталу, зазнавало гоніння (наприклад, в адміністративному порядку на початку 40-х рр. було припинено діяльність народних кобзарів.)

Чим далі, тим дужче вихолощувалися в українській етнопедагогіці народні основи. Коло її дії поступово звужувалося, виховний вплив послаблювався.

Розгорнута у 30-х роках з ініціативи Сталіна та його поплічників “педолофобія” перекреслила не лише педологію, а й народне дитинознавство, повела манівцями професійну педагогіку, зробивши її на довгі роки “бездітною”. Право на існування мала тільки та “народна творчість”, яка стверджувала культ “вождя”.

Педагогічну спадщину, створену розумом і талантом народу, сталіністи намагалися зруйнувати вщент. Насаджувана сталінська педагогіка була глибоко чужою педагогіці народній. Якщо в етнопедагогіці підносився гуманізм, то мета сталінської педагогіки полягала в духовному і матеріальному закріпаченні людини, її приниженні і навіть знищенні.

Сталінський терор влучав у саме серце будь-якої моральної системи. Відомо, що в основі моральності лежить заповідь “Не вбий!”. Сталін перекреслив саму цінність людського життя: “Ліс рубають — тріски летять”. Знецінилося людське життя — затріщала й уся система людських цінностей.

Переглядалося буквально все, навіть такі непорушні для етнопедагогіки поняття, як батьківство і материнство, любов до дітей. Система, яка вимагала від кожного офіційних доносів на своїх рідних та близьких, культивувала сімейну зраду, глушила чуття роду, витравлювала зі свідомості молоді пам’ять про своїх предтеч, стимулювала такі аморальні явища, як зневажливе ставлення до рідного народу, мови, нехтування народною творчістю, етнопедагогікою.

Внаслідок цього, як з болем у серці писав на сторінках свого щоденника О. Довженко 6 листопада 1945 р., “Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю. Себто, коли ми додамо мільйонів два – три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйони з Західної України, та й зараз висилають немало...

Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків дітей своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне , блукання. А до війни, з початку Великої Соціалістичної рево­люції, вона втратила, крім мільйонів загиблих у боях і засланнях, політичних, ще шість мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік. За двадцять з чимось довоєнних років у ній не прибавилося населення, хоч і стояла вона майже на першому місці в Європі по народженню... Зараз вона важко, коли не смертельно, поранена. Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі... Мій час — край загибелі мого народу... Що робиться в його культурі? Скільки знищено, розігнано... Скільки провінціалізму і тупої самозакоханості, асиміляторів і русифікаторів”.

Не кращими були умови для функціонування української етнопедагогіки і в наступні роки, коли вона офіційно відсувалася на задній план, всіляко принижувалась. Натомість підносилась брежнєвсько-сусловська горе-педагогіка. Брехня і лицемірство, Ігнорування демократії, соціальної справедливості, кастові привілеї, безперервне зростання кількості розлучень, корупція і злодійство відчутно підірвали педагогічні позиції як школи, так і сім’ї.

Виникла парадоксальна ситуація: людина, вихована в дусі вимог народних педагогічних ідеалів, високоморальних поглядів і норм поведінки, не знаходила собі місця у суспільстві, в якому, здавалося б, для неї мали би бути якнайсприятливіші умови. Виховувати сина чи дочку щирою, чесною і принциповою було ризиковано, бо це в умовах тоталітарного ладу означало приректи їх на тяжке життя, безперспективну боротьбу.

Подвійна мораль призводила до того, що учні часто в школі чули одне, а вдома — протилежне. Батьки послабили увагу до прищеплення дітям найкращих людських якостей. Це негайно далося взнаки зростанням бездуховності, жорстокості, національного нігілізму, появою манкуртів і перевертнів, брехунів і лицемірів, злочинців, алкоголіків, ледарів та наркоманів, абсолютно байдужих до життєвих ідеалів порядної людини.

Втрати тією чи іншою мірою позначилися на всіх без винятку компонентах української етнопедагогіки — авторитеті сім’ї, почутті роду і сімейного обов’язку, материнстві й дитинстві, традиційній сімейно-побутовій культурі, народних звичаях, морально-етичних нормах, педагогічних ідеалах, фольклорі, народному мистецтві.

Епоха революційного оновлення суспільства несе в собі ренесанс української національної освіти, школи, етнопедагогіки, родинного виховання. На потребі забезпечення національно-кулькурного відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя" наголошено в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р.

Етнопедагогічна спадщина українського народу багата й різноманітна. Виховний арсенал її невичерпний. У ньому втілені погляди наших предків на родинне щастя, ставлення до батьків і дітей. Тому вона цілком заслуговує на всебічне вивчення і використання в сучасному родинному вихованні з неухильним збереженням усіх його етнорегіональних виявів.