Сьома дочка

Було у Матері сім дочок. Одного разу поїхала Мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулася Мати додому через місяць. Коли вона ввійшла 8 хату, дочки одна за другою почали говорить, як вони скучили за Матір'ю.

— Я скучила за тобою, як макова квіточка за сонячним променем,

— сказала перша дочка.

— Я чекала тебе, як суха земля чекає краплю води, — промовила друга дочка.

— Я плакала за тобою, як маленьке пташеня плаче за пташкою, — воркувала третя дочка.

— Мені тяжко було без тебе, як бджілці без квітки, — сказала четверта дочка, лещачись до матері і заглядаючи їй в очі.

— Ти снилась мені, як троянді сниться крапля роси, — щебетала п'ята дочка.

— Я виглядала тебе, як вишневий сад виглядає соловейка, — прошепотіла шоста дочка.

А сьома дочка нічого не сказала, хоча сказати їй треба було дуже багато. Вона зняла з ніг Матусі взуття і принесла їй води у великій мисці — помити ноги".

Такі казки, як і народні, містять величезний потенціал формування моральних цінностей у дітей.

Звичаї українського народу

В енциклопедії народної педагогіки почесне місце займають звичаї українського народу. Звичай — це соціально успадкована форма регуляції певної діяльності, що відтворюється в конкретній етнічній чи соціальній групі. Термін “звичай” не варто ототожнювати з термінами “традиція” й “обряд” (“ритуал”). Обряд є лише різновидом звичаю, символом певних соціальних відносин.

Кожен народ, кожна етнічна чи соціальна група має свої звичаї, що складалися протягом тисячоліть. Звичаї народу — це ті прикмети, за якими розрізняють народи не тільки в сучасному, але й у їх історичному минулому. Народні звичаї охоплюють усі ділянки родинного й суспільного життя. Звичаї, як і мова, — це ті найміцніші елементи, що об'єднують окремих людей в одну етнічну групу, в одну націю, де б вони не жили. В усіх народів світу є повір’я, що той, хто забув звичай своїх батьків, карається людьми і Богом. Таких людей зневажають, відвертаються від них. У цьому плані показовою є розповідь професора-етнографа, яка тривалий час вивчала культуру одного з племен, що мешкає в Гімалаях. Учена зріднилась з цими людьми: вивчила їхню мову, звичаї, обряди, особливості побуту, спілкування. Була для них і порадником, і лікарем, і вихователем дітей. Її авторитет тут був незаперечний. У племені обов’язковим для кожного члена було знати свій родовід до шістдесятого коліна. Під час однієї з бесід старійшина попросив жінку-вчену розповісти про свій родовід. “Я змогла назвати свій родовід, — пише вона, — лише до четвертого покоління. Після цього я відчула певну байдужість до своєї персони усіх членів племені”.

Звичаї народу — це важливий елемент його культури, своєрідний генетичний код, за допомогою якого розпізнають людину з погляду її належності до тієї чи іншої етнічної групи. Цей код не передається від батьків до дітей як результат генетичного успадкування. Діти, наступні покоління опановують численні коди-звичаї в результаті соціального успадкування. Завдання батьків, представників старших поколінь, по-перше, бережно ставитися до народних звичаїв і, по-друге, наполегливо плекати їх у пам’яті, почуттях, переконаннях своїх нащадків.

Великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України як до матері, що вічно страждає, запитує:

Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась? Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила?

Як видно зі слів поета, не вчити своїх дітей звичаїв — це такий же гріх для матері, як і гріх не молитися Богові.

Розглядаючи історію українського народу, аналізуючи наше сьогодення, з жалем можна констатувати, що через соціальні негаразди, наругу над нашим народом з боку чужинців ми розгубили багато чого із золотого скарбу народної мудрості, зокрема й звичаєво-побутових надбань. Варто усвідомлювати, що звичаєва культура народу є основою формування таких моральних якостей як патріотизм, національна гідність, утвердження культу Матері й Батька, культу родини та ін.

Українці розселені по всьому світу. Недарма співають: “А нашого квіту та й по всьому світу”. І пізнають українців серед інших народів у Німеччині чи Англії, в США чи Канаді, в Аргентині чи Австралії передусім за звичаєвими особливостями у побуті, за характером спілкування, за дотриманням обрядів. Український народ досить давній і свою духовну культуру наші пращури почали творити задовго до християнського періоду в Україні. Староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв. Тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня — без писанки, Святої Трійці — без клечання.

Традиції нашого народу завжди несли виховний зміст. Тому й передбачали обов’язкове залучення дітей до дійств за тими чи іншими звичаями.

Один народ різниться від іншого не тільки кольором шкіри чи мовою, а передусім звичаєвою культурою. Тому треба бережно і шанобливо ставитися до цих дорогоцінних надбань свого народу.

Зупинимося лише на кількох прикладах звичаєвої культури українського народу, в яких засвідчена педагогічна мудрість.

1. Прадавнім є звичай, погодувавши дитину, заколисувати її під мелодію пісні. Українська дослідниця народних звичаїв Гарафина Маковій так описує цей ритуал: мама клала синочка в колиску і співала:

Гой гайцю-гайцю, моє зернятко, Рости велике, таке, як татко, Гой гайцю-гайцю, моє дитятко, Рости чемненьке, таке, як татко.

Так співалося, коли серце не тільки над колискою звивалося, а й билося променем туди, де милий. Сину на потіху, мужу на втіху...

Дитина не розуміє маминих слів, але як весняна земля ловить рясний дощ, так і вона ловить лагідність з маминого голосу і стає лагідною, як квіточка, що тягне свої пелюсточки до сонечка.

2. В українській народній педагогіці та культурі традиційним є звичай соціального інституту хрещених батьків. Батьки дитини обирають для своїх новонароджених дітей названих батьків — тата й маму. Під благодійним покровом православної церкви їх називають хрещеними батьками. Вони несуть дитину до церкви на охрещення. їх називають кумами. До кумів ставляться з повагою, звертаються до них обов’язково на “Ви”.

З позиції соціальної дійсності потреба мати хрещених батьків виникла в сиву давнину. У цьому виявляється турбота рідних батьків про своїх дітей. Передусім на той випадок, коли хтось із рідних батьків (або й обоє) помре, хрещені батьки від імені Бога та громади мають повністю замінити рідних батьків, урятувати їх від сирітства.

Хрещених батьків обирають, як правило, не за багатством, а за чеснотами. У народі побутує прислів’я: “З нечесним я за один стіл не сяду, хай мені сто карбованців дають”. Вважають, що від нечесного гріх може перейти на дитину.

Церковний ритуал хрещення дитини зберігся й донині з певними відтінками залежно від звичаєвої культури в різних регіонах України. Проте у наші дні дещо знецінилася сутність вибору хрещених батьків для своєї дитини — обирати не за багатством, а за чеснотами. Дуже часто тепер обирають кумів за їх багатством. У цьому випадку батьки грішать перед Богом і своєю совістю.

3. У православних мирян узвичаївся день чистого четверга. Це четвер останнього тижня перед Великоднем, який називається чистим, світлим, великим, страсним або живим.

Чистий четвер — це день весняного очищення. Ще вдосвіта, до схід сонця селяни чистять у стайнях, коморах, на подвір’ї, у хатах. Усе повинно бути чистим і мати святковий вигляд. У саду і на городі господар згрібає на купу торішнє листя, бадилля, сухе гілля й підпалює, щоб очистити землю від морозу, зими, смерті і всякої нечисті. Робиться це зі спеціальними заклинаннями: “Смерте, смерте, іди на ліси, іди на безвість, іди на моря. І ти, морозе, великий і лисий, не приходь до нас із своєї комори. Смерть з морозом танцювала, танцювала і співала, і за море почвалала”.

4. 3 періоду язичництва український народ відзначає свято Івана Купала. Сценарій цього свята наповнений різнобарв’ям народних звичаїв, у яких зосереджено глибокі морально-духовні цінності.

Свято Івана Купала — це день літнього сонцестояння. У старих писаних джерелах з урахуванням особливостей менталітету певних етнічних груп української спільноти зустрічаємо різні сценічні варіанти звичаєвих дійств.

Український етнограф Олекса Воропай у своїй праці “Звичаї нашого народу” наводить кілька варіантів свята Івана Купала. Зупинимося на окремих фрагментах цього дійства.

З давніх-давен у цей день дівчата й хлопці виходять за село з веселими співами, розкладають вогнище на горі або десь у лісі, поблизу річки, танцюють навколо нього і стрибають через вогонь. Дівчата ще співають ворожбицьких пісень і за різними прикметами гадають, чи здійсняться їхні сердечні бажання. Ранком до сходу сонця вмиваються “іванівською” росою на красу. Дівчата плетуть вінки з пахучих трав і квітів, прикрашають ними голови.

Головними атрибутами свята є Купало і Марена, що в різних місцевостях України зображаються по-своєму. Так, на Поділлі й Волині дівчата роблять “Купало” з гілки верби. Для цього вони прикрашають її квітами й вінками, а потім ходять навколо такого “Купала” і співають пісень. Чоловіки й жінки теж сходяться на це видовище, але у співах участі не беруть. Хлопці кидають квіти на ті стежки, де ходять дівчата.

За якийсь час, коли вже дівчата “Купалом” натішилися, хлопці нападають на “Купала”, обривають з нього вінки й квіти, а саму вербову гілку кидають у воду. Розкладають вогнище, й коли воно розгориться, стрибають через вогонь усі присутні: хлопці, дівчата, жінки й чоловіки.

Молодиці приносять із собою вареники та інший почастунок, а чоловіки й парубки — горілку; тут же біля вогнища частуються, а потім починають танцювати, співати пісень, ходячи навколо “Марени” — гілки чорноклену або вишні. Ось одна з таких пісень:

Ой, на горі, на горі, Там горіли вогні. То ж не вогні горять, То дівоньки ходять, Білу лозу ложать.

Коли б же я знала, Хто на неї ляже, Постелила б йому, Шипшину під боки, Каміння в голови.

Коли б же я знала, Хто на неї ляже, Постелила б йому, Перину під боки Подушку в голови.

Таке звичаєве свято наповнене моральним багатством, кличе до єднання людей з природою, підкреслює єдність поколінь, сприяє формуванню в особистості естетичних почуттів.

Можна лише шкодувати, що у зв’язку з процесами урбанізації, намаганнями відокремити людину від джерел національної культури, релігії, частина звичаєвих свят забувається. А натомість має місце запозичення обрядових свят інших народів, які далекі від нашої ментальності, не сприяють формуванню морально-духовних цінностей людини, інколи несуть у собі ознаки жорстокості, агресивності та ін. Зокрема останніми роками серед молоді набули поширення такі звичаєві свята, як Хелоувін, День Святого Валентина, запозичені з інших країн.

І вже зовсім недоцільним, на наш погляд, є надуманий, штучний і педагогічно шкідливий конкурс краси серед дітей з претензійними заокеанськими назвами “Міс Барбі” і “Містер Кен”. Абсолютно неприпустимо з педагогічного погляду організовувати змагання 4—12-річних дітей для визначення того, хто з них зовні красивіший та ще й під чужинськими іменами. Фізична краса дитини — Божий дар і не варто дорослим ним маніпулювати, А якби навіть це й доцільно було робити, то знову ж таки виникає логічне запитання: чому Барбі, чому Кен, а не Наталочка і Петрусь? А “міс” і “містер” узагалі звернення зі світу дорослих з чужих країн.

Запозичати в розумних людей можна й треба, але лише те, чого не вистачає самим — уміння раціонально господарювати, консолідуватися у справі відстоювання своїх інтересів, дотримуватися поваги один до одного. Але звичаями, позитивними традиціями, обрядами треба користуватися своїми.

5. Низка традиційних свят українського народу наповнена звичаєвими елементами. Таким, наприклад, є свято “Явдохи”, яке відзначають 14-го березня за новим стилем. У цей день, за повір’ям, повертаються з вирію ластівки. “Якщо побачиш ластівку, — повчала колись мати свого малолітнього сина, — то візьми жменю землі, кинь за нею і скажи: “На тобі, ластівко, на гніздо!” — це щоб швидше весна приходила. Ластівка на своїх крилах нам весну з вирію несе”.

Дитина, у якої обличчя всіяне веснянками, що звуться ластовинням, побачивши ластівку в цей день, гукає: “Ластівко, ластівко, на тобі веснянки, дай мені білянки!”, після цього біжить умиватися “весняною” водою — “щоб ластовиння не було”.

6. Українська народна педагогіка завжди була спрямована на виховання у дітей бережливого ставлення до довкілля. Це здійснювалося різними засобами: в усній народній творчості (піснях, казках, легендах, прислів’ях, оповідях та ін.) оспівувалась краса і велич природи, її одухотворення. Через систему застережень формували у дітей бережливе ставлення до живої і неживої природи. Наприклад, були поширені такі застереження: “Не руйнуй пташиних гнізд, не забирай пташиних яєць, бо твоє обличчя покриється ластовинням”, “Не руйнуй гнізд лелек, бо це свята птаха. Якщо зруйнуєш гніздо лелеки, він у своєму дзьобі принесе жарину і спалить твою хату”, “Не їж зелених слив, бо в животі жаби виростуть”, “Не плюй на вогонь, бо обличчя струпом покриється”.

Цікавими в народній педагогіці є застереження, які спрямованні на виховання культури поведінки дитини під час їжі: “Не об’їдайся медом, бо через пуп потече”, “Коли їси, то не співай, бо матимеш дурного чоловіка (дружину)”, “Не їж у шапці, бо твоя жінка буде мати дурного чоловіка”, “Не облизуй макогін, бо швидко станеш лисим”, “їж цілушку хліба, будуть тебе хлопці (дівчата) любити”, “Не сьорбай і не клацай ложкою по зубах, бо матимеш заїди” та ін.

7. У кожного народу є свої звичаєві норми, які регулюють взаємини між людьми. Наведемо лише окремі приклади усталених в українській народній педагогіці звичаїв, що торкаються особливостей міжлюдських стосунків.

У ментальності українського народу віками склався звичай звертатися до батьків, бабусь і дідусів на “Ви”. У цьому реалізувалася заповідь Божа: “Шануй свого батька та матір свою, як наказав був тобі Господь, Бог твій, щоб довгі були твої дні, і щоб було тобі добре на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі”.

Та згодом під впливом радянських тенденцій щодо приниження ролі сім’ї у вихованні дітей, руйнування культу Матері й Батька, а також через штучне запозичення з ментальності російського народу, де переважала тенденція спілкування з батьками і старшими на “Ти”, в українській культурі теж почав ігноруватися цей важливий звичай.

У зв’язку з цим пригадується давня історія, свідком якої був один з авторів.

1945 р. — рік завершення Великої Вітчизняної війни. Воїни-захисники поверталися з фронтів у рідні сім’ї. Родина сільського коваля і матері-ланкової, яка виростила восьмеро діток, теж дочекалася свого найстаршого сина. Молодий, красивий капітан, груди якого прикрашали ордени й медалі, був гордістю всієї родини. За святковим столом зібралася вся дружня сім’я, близькі родичі, сусіди. Мати за допомогою двох дочок виставляла на стіл нехитрі страви: борщ, смажену картоплю зі шкварками, вареники з картоплею, вишневий кисіль, узвар. Був тут і житній хліб, спечений на капустяних листках. Батько приніс із заповідної схованки трилітрову сулію з сивухою. Менші дітки тулилися біля свого старшого брата-героя.

Усі почали вітати батьків і всю родину з поверненням сина та ще й у званні капітана. Очі матері наповнилися сльозами радості. Сусідка, схилившись до столу, поспіхом витирала непрохані сльози горя: вона під кінець війни отримала повідомлення, що її чоловік “загинув смертю хоробрих”. Виникла пауза... Син-капітан, не піднімаючись із-за столу, бадьорим голосом командира “подав команду”:

— Мать, что ты плачешь. Кончай это. А ты, тётка Настя, заревлась. Наших там тысячи в землю легли. Зато победили...

Батько рвучко підвівся з-за столу, докірливо подивився на сина і з душевним болем промовив:

— Миколо, ти хоча й герой, при орденах, але чого це ти так швидко забув батьківську мову? Ще Антонячина собака тебе не забула, не гавкає на тебе, а ти вже рідну мову забув. А що це в тебе за манера: на рідну матір, на знедолену куму нашу Настю, яка з покійним Гаврилом хрестила наших маленьких діток, отак грубо “мать”, “ти”. Зараз же негайно вибачся і перед мамою, і перед кумою Настенькою. Чуєш? Бо я не подивлюся, що ти в погонах капітана й при орденах, швидко зірву. Ти лише капітан. А батьки — це полковники, генерали. А кума Настя — вище генерала. Вона он в якому горі ростить чотирьох козаків...

Микола підвівся з-за столу ще тоді, коли батько гнівно подивився на нього, стояв похнюпившись із зашарілим обличчям. Як тільки батько закінчив свій монолог, син вийшов з-за столу, підійшов до матері, став на коліна, взяв її руки, поцілував їх і промовив:

— Матусю, рідненька, вибачте, вибачте мені. І ви, тату, — кинув очима на батька.

Потім підійшов до тітки Насті, поцілував її по-синівськи в чоло. Не витерпів: з його очей потекли сльози...

Ось така невесела, але повчальна історія.

8. У народній педагогіці українців культивувалися звичаї побутовій етики, які треба вивчати, актуалізувати, відроджувати. Пригадаємо лише окремі з них. Якщо чоловік заходить у чужу чи свою оселю, він обов'язково має зняти головний убір. Вітаючись на вулиці зі старшими чи знайомими, чоловіки знімали капелюха (шапку, кашкета) і чемно вклонялися або кивком голови висловлювали свою повагу. При цьому привітно дивилися в очі зустрічного.

З особливим пієтетом (нім. pietдt, франц. рійtй, від лат. pietas — благочестя — глибока пошана до когось, до чогось) чоловікам, юнакам належить ставитися до осіб жіночої статі: першому вітатися, цілувати руки. Коли жінка заходить до кімнати, чоловіки мають вставати. У благочестивих сім’ях під час сніданку, обіду чи вечері члени родини (діти, онуки) починають їсти лише після того, як благословлять на це мати або батько, розпочавши трапезу першими.

9. В українському фольклорі як одній з найдавніших ознак народної мудрості широким полотном пролягає народна пісня.