Лекція № 2. Становлення етнопедагогіки як науки План

1. Виникнення виховної практики у стародавньому суспільстві.

2. Зв’язок стану народної педагогіки із суспільно-історичним розвитком України.

2. Джерела для наукового дослідження української народної педагогіки.

2. Методи дослідження історії української етнопедагогіки.

3. Характеристика відомих пам’яток української народної педагогіки.

1. Виникнення виховної практики у стародавньому суспільстві

В умовах демократизації суспільства, гуманізації виховання молоді, відродження національної школи зростає інтерес до духовних джерел, багатовікового народного досвіду з формування особистості. Велику вагомість у цій справі має народна педагогіка, яку невипадково називають усною традиційною фольклорною материнською школою, виховною пансофією, педагогікою життя, школою, яка завжди з нами. Суттєвою її ознакою є те, що вона природно, просто й вільно входить у щоденне життя дитини.

Педагогічній системі кожного народу, так само як і його мові, притаманні неповторні риси й особливості. Важливим чинником етнопедагогіки є народна мораль – зібрання типових правил про спільне життя й діяльність, норм, традицій, обрядів, які виробляв етнос протягом століть.

Українська народна педагогіка традиційно охоплювала такі важливі напрямки виховання дітей і молоді, як трудове, моральне, інтелектуальне, фізичне й естетичне. Народ завжди турбувався про те, щоб дитина зростала здоровою фізично, засвоювала морально-етичні закони, ставала духовно багатою.

Надзвичайно високі вимоги до морально-духовного розвитку молоді передбачали виховання таких якостей, як порядність, чесність, совісність, правдивість, справедливість, працелюбність, гідність, честь, дотримання слова, вірність (громадянська, товариська, подружня), шанобливе ставлення до старших, свого роду, тактовність, гостинність, любов до вільної праці, побожне ставлення до хліба, відданість отчій землі. Дітей змалечку привчали допомагати по господарству, доглядати за іншими членами родини, коли вони цього потребували, бути повсякчас до них уважними, шанобливими й турботливими.

Народна мораль суворо засуджувала внутрішньо-сімейну ворожнечу; родинне життя мало ґрунтуватися на засадах щирої співдружності, людяності, поваги до свого родоводу: звичай зобов’язував кожного члена роду досконало вивчати і знати свій родовід до сьомого коліна. Людина, яка не знала історії свого роду, вважалася безрідною. Повага й любов до свого роду, рідної землі, національних звичаїв і традицій починалася з поцінування писемних пам’яток, переказів, предметів побуту, портретів, сімейних реліквій та інших матеріалів про життя пращурів.

Ще однією характерною рисою української народної педагогіки було високе поцінування жінки-матері, жінки-трудівниці, адже вона стояла на сторожі доброї, лагідної, світлої атмосфери в сім’ї. Мати з раннього віку привчала дочку підтримувати порядок, доглядати молодших членів родини. Майбутня господиня мала вміти виконувати всю хатню роботу, доглядати домашнє майно, прясти, шити. За народною мораллю, образити матір або батька вважалося великим злочином.

Однією з найважливіших вимог народної моралі була діяльна любов до людей, допомога ближньому. Шанобливе ставлення до старших виявлялося у звертанні на “Ви”; вітаючись, молодші мали вклонятися старшим. Така шана ґрунтувалася на переконаності в тому, що найбільшу повагу треба виявляти до того, хто має більший життєвий досвід.

Головний моральний обов’язок народ убачав передусім у допомозі тому, кого спіткало нещастя, в турботі про вдову, піклуванні про сиріт.

У народній моралі за ганебне визнавалося недотримання християнського прощення. На щиросердне “прости мене” годилося відказувати: “Хай Бог простить, а я прощаю”.

Не можна було перебивати співрозмовника, а слід було спокійно вислухати до кінця. Казали, що добра людина лагідно відповідає й дивиться в очі, про неї судять не лише за її словами чи намірами, а й за вчинками.

За народними поглядами, вагомим мірилом гідності людини, її становища в суспільстві й сім’ї є працьовитість. Ставлення до праці як постійного супутника життя, основного засобу матеріальних благ, достатку широко відображено в прислів’ях і приказках, в яких закладено морально-етичні норми, ідеали народу, оспівано в піснях, адже вона для українця завжди була не лише засобом прожиття, а й можливістю самовиявлення творчого потенціалу. Недарма народ високо цінував честь трудової людини. В народній етиці важливого значення надано співвідношенню моральних рис людини з якісною характеристикою її праці. Існували повір’я, що в нечесної людини не родить земля.

Віковічні ідеї, які визначають сутність етичного начала українського народу, — прославлення добра й заборона зла в людських-стосунках. Добро і благо не можуть бути реальними без добрих людей, їхніх добрих учинків. Людський дух має стверджувати в серцях доброту й красу моральних стосунків, високі моральні ідеали, відданість святому й непорушному правилу бути людиною, що означає бути добротворцем, людинолюбцем, який прагне взаєморозуміння і взаємозбагачення духовності людей. У цьому й полягає сутність закону моральності; людина знаходить у собі сили і здатність долати зло й творити добро. Любов до людей і добрі діла в ім’я їхнього щастя й добробуту — вища духовна сила, здатна зближувати, одухотворювати, робити людей милосердними й доброзичливими.

Визначальною рисою справжньої людини є любов до рідної землі, патріотизм. Народ завжди високо цінував і цінує лицарську честь, готовність віддати своє життя за Батьківщину. Зрада — найстрашніше безчестя, а відданість Батьківщині — важлива чеснота.

Великим безчестям народ вважав і зречення рідної мови. Відцуратися її означало позбутися закодованих у ній категорій добра, правди, честі, відвертості, адже саме в мові акумулювалася соціальна, національна, загалом людська гідність, зрікаючись якої, людина втрачає не лише кровні зв’язки зі своїм народом, а й своє морально-психічне осердя.

Неодмінна умова збереження честі – пошанування правдивості. Батьки завжди вчили дітей казати правду. Ніколи не кажи неправди, бо як піймають на брехні, то вже хоч і божися, все одне не повірять, — провіщає народна мудрість.

Народ суворо осуджував зневажання етики й моралі. Ще донедавна для дівчини найстрашнішими був людський поговір, пущена неслава за втрату гідності і цноти. Так само осуджувався й хлопець, який залицявся до дівчини, не маючи наміру одружуватися. У стосунках молодших зі старшими високо цінувалися слухняність, доброзичливість, сердечне ставлення до батьків і родичів.

Ідеї народної педагогіки високо цінували педагоги різних часів, які всебічно вивчали їх і широко використовували для створення своїх виховних систем. Одним із перших, хто теоретично обґрунтував народне виховання, був Я.А. Коменський. У працях він неодноразово звертався до побуту, культури народу і його виховних традицій. В основі сповідуваних ним принципів та ідеалів лежать народні педагогічні погляди.

Значну увагу ідеям народної педагогіки як важливому засобу виховання молодого покоління надавав Г.С Сковорода. У притчах, байках, листах він порушував питання природовідповідності виховання і радив звертатися до рідного слова, народної творчості, бо “правильне виховання полягає у природі самого народу”.

Можливості народної педагогіки у вихованні дітей та молоді високо цінував О.В. Духнович. Під народністю виховання він розумів широке використання рідної мови. Обстоюючи притаманні народній педагогіці ідеї природовідповідності, О.В. Духнович зазначав: “...природа (натура), наука і звичай, природні нахили одержує людина від самої природи, ідея складає темперамент, але науку і звичай дають вправи і настанови, або виховання”.

Заслуговують на увагу ідеї педагога про моральне виховання, які значною мірою ґрунтувалися на народних поглядах. “…людина буває тим, — писав він, — до чого пристосовується від молодих нігтів, звикне до тієї чи іншої справи, закріпиться у м’яке серце її добрий чи недобрий норов, і буває зазвичай доброю або злою”. А щоб виховання було успішним, слід повсякчас звертатися до рідної пісні та історії.

Великого значення народній педагогіці надавав К. Д. Ушинський. Він неодноразово писав про важливість у навчанні й вихованні дітей пам’яток народної культури. Свій підхід педагог пояснював тим, що “виховання, створене самим народом і побудоване на народних засадах, має ту виховну силу, якої немає у найліпших системах, заснованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу”. На його думку, “будь-яка жива історична народність є найпрекраснішим утворенням Божим на землі, і вихователеві лишається тільки черпати з цього багатого й чистого джерела”.

Широкою палітрою народнопедагогічного матеріалу вражають твори Т. Г. Шевченка. Добре знаючи побут і звичаї українського народу, поет наповнював цим змістом свої твори, тому вони були близькими й зрозумілими простим людям.

Зверталися до ідей народної педагогіки й інші українські письменники — І.П. Котляревський, І.С Нечуй-Левицький, І.Я. Франко, Леся Українка. Зокрема, І.С.Нечуй-Левицький розглядав виховні проблеми як єдине ціле з етнопедагогікою, з формуванням національної самосвідомості, духовності. “Народні наші пісні, казки, приказки, колядки, козацькі думи, — писав він, утвори поважні й моральні, все це в українського народу невичерпний, багатий скарб і для навчання та виховання”. У тексти повістей, оповідань він часто вплітав народні пісні, уснопоетичні образи, традиційні народні звичаї, обряди, жартівливі примовки тощо. Письменник радив наполегливо прислухатися до народної мудрості, вслухатися в українські пісні, адже народна педагогіка впливає на всі провідні напрямки формування всебічно розвиненої особистості.

І.Я. Франко в листі до галицької молоді закликав її розвивати розум, почуття й волю, вчитися ними керувати на благо народу. “Здобувайте знання, — писав поет, - теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статечних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не нотками фраз, а невтомною тихою працею. Таких мужів потребує кожна нація й кожна історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичному житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода”.

С.Ф. Русова наполягала на тому, що виховання має прилучати дітей до національної культури. Вона стверджувала, що нація народжується коло дитячої колиски і лише на рідному ґрунті. “Все виховання, — стверджувала педагог, — має бути національним, зростати на рідній землі, серед рідного слова, у рідному культурному середовищі, на зразках народної пісні, поезії, художності”. Тільки завдяки цьому здатна вирости національно свідома особистість, адже саме через слово сприймаються й засвоюються духовні цінності народу, його світобачення та світосприйняття, мораль, історичний досвід.

У контексті розглядуваної проблеми не можна не згадати думок Г. Г. Ващенка про виховний ідеал українців. Дослідник зазначав: “Не треба думати, що виховний ідеал нації може бути відображений лише у педагогічних системах, або, інакше кажучи, у творах педагогів. Він віддзеркалюється і у звичаях народу, і в його пісні, і у творах письменників. Він створюється віками і за традицією переходить від старших поколінь до молодших, які його доповнюють і вдосконалюють”. Г. Г. Ващенко не вважав народну педагогіку чимось давно існуючим, застиглим, таким, що залишилося в далекому минулому. Він проводив тісну паралель між традиційними й сучасними поглядами народу на виховання й педагогічною наукою. Основне місце в традиціях, на думку педагога, посідають досягнення духовної культури, насамперед народні ідеали, які тісно пов’язані зі світоглядом, вірою й мораллю. Особливо поціновував Г.Г. Ващенко народну пісню, її багатий і повчальний зміст, що віддзеркалює всі сторони життя українського народу, його погляди, правила співжиття тощо.

“Скарбницею народної мудрості”, до якої “кожне покоління робить свій маленький дорогий внесок” називав народну педагогіку В. О. Сухомлинський. Вихователеві потрібні велике мистецтво і майстерність, гаряче серце і холодна мудрість, “щоб ці скарби не розгубити, а вміло використовувати у духовному житті наступних поколінь”.

Розглядаючи сутність, зміст і виховні можливості народної педагогіки, не можна не звернутися, до наукового доробку М.Г. Стельмаховича, який вважав її галуззю емпіричних педагогічних знань і досвіду трудового народу, сукупністю народних засобів, умінь і навичок виховання й навчання, відображеною у фольклорі – казках, легендах, прислів’ях, приказках, піснях, а також іграх і танцях, ужитковому мистецтві, музиці, святкових обрядах і традиціях.

Таким чином, народна педагогіка, пройшовши у своєму розвитку тривалий шлях, накопичивши потужний виховний потенціал, не втрачає свого значення. Трансформувавши найліпші надбання народних поглядів на зміст виховного процесу, вона не лише містить основні його напрямки, а й пропонує різноманітний спектр засобів, які не втрачають своєї дієвості і в сучасних умовах.