5.3. Еволюція форм правління в незалежній Україні та її сучасна форма державного устрою

Після прийняття Декларації про державний суверенітет України республіканська форма державного правління в країні зазнала такої еволюції (5 етапів):

1) парламентська республіка: від прийняття Декларації про державний суверенітет (16.07.1990р.) до всенародного референдуму, яким був схвалений Акт проголошення незалежності України та обрання Президента в Україні (до 1.12.1991);

2) парламентсько-президентська республіка: 1.12.1991 р. – 08.06.1995р. до підписання Конституційного договору Між Верховною Радою і Президентом України;

3) президентсько-парламентська республіка: з червня 1995 р. до вересня 2005 року. Тобто, з моменту підписання Конституційного договору, після скасування якого з червня 1996 р. ця форма правління залишилась чинною на основі Конституції України, до початку вступу в силу прийнятих 8.12.2004 р. змін до Конституції України;

4) парламентсько-президентська республіка: відповідно до закону України «Про внесення змін у Конституцію України» (8.12.2004 р.) початком переходу до неї є вересень 2005 р., а завершенням – час набуття повноважень Верховною Радою, обраною 2006 року.

5) президенсько-парламеннтська республіка: згідно з рішенням Конституційного суду України від 30 вересня 2010 року у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року N 2222-IV.

Зупинимось на особливостях, що були запроваджені вказаним Законом.

Він також передбачав змішану республіканську форму правління з дещо зміненими повноваженнями президента, уряду і парламенту у бік останнього.

Внаслідок змін до Конституції України 2004 року було розширено повноваження парламенту та посилено його функції:

1) участь у формуванні вищих і центральних органів виконавчої влади:

– парламент, спираючись на сформовану коаліцію депутатських фракцій та від її імені, вносив пропозиції Президенту про кандидатуру Прем’єр-міністра України, а також пропозиції про кандидатури до складу Кабінету Міністрів України;

– парламент за поданням Президента України призначав Прем’єр-міністра, Міністра оборони, Міністра закордонних справ, а за поданням Прем’єр-міністра призначав (за президентсько-парламентської форми правління для цього потрібне рішення Президента України) інших членів Кабінету Міністрів України, Голів Антимонопольного комітету, Державного комітету телебачення і радіомовлення, Фонду Державного майна, а також звільняв їх від займаних посад, вирішує питання про відставку Прем’єр-міністра, членів Кабінету Міністрів України;

– парламент призначав на посаду і звільняв з посади за поданням Президента України Голову Служби безпеки України;

– парламент у разі прийняття резолюції про недовіру Кабінету Міністрів України здійснював його формування.

2) законотворчу функцію:

– скорочено число суб’єктів законодавчої ініціативи (Президент, народні депутати і Кабінет Міністрів України; раніше мав це право також і Національний банк України);

– спрощено подолання в парламенті вето Президента на законопроект – якщо Президент України після повторного розгляду закону парламентом його не підписав, такий закон невідкладно офіційно обнародувався Головою Верховної Ради України і публікувався за його підписом.

Крім цього був збільшений термін дії парламенту з 4 до 5 років.

Дещо обмежено повноваження Президента за рахунок посилення ролі Верховної Ради:

– Президент формально був зобов’язаний пропонувати мандат на формування уряду лідеру коаліції депутатських фракцій. За пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді Президент вносить подання в парламент про призначення Прем’єр-міністра України. Верховна Рада повинна його призначити не пізніше ніж на 15-й день після одержання такої пропозиції;

– Президент позбавлявся права самостійно відправляти уряд у відставку;

– Президент був позбавлений права самостійно приймати рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради: він мав з цього приводу провести консультації з Головою Верховної Ради, його заступниками, і головами фракцій у парламенті (раніше проведення консультацій не передбачалося);

– у разі дострокового припинення повноважень Президента України виконання обов’язків Президента України на період до обрання і вступу на посаду нового Президента України покладалися на Голову Верховної Ради України (за президентсько-парламентської форми правління виконання обов’язків Президента покладалося на Прем’єр-міністра України).

Також було посилено відповідальність уряду перед парламентом і скоординовані повноваження Президента і Кабінету Міністрів таким чином, що уряд ставав менш залежним від президента:

– уряд формувався коаліцією депутатських фракцій у Верховній Раді;

– уряд був пов'язаний подвійною (біцефальою) залежністю:

а) відповідальністю перед Президентом України і Верховною радою України (за президентсько-парламентської форми правління він відповідальний тільки перед Президентом України);

б) підконтрольністю та підзвітністю перед Верховною Радою;

Крім цього уточнено ієрархію нормативно-правових актів: Конституція, закони, укази Президента і постанови Верховної Ради, тим самим встановлена субординація актів вищих органів влади, визначено місце урядових актів у системі нормативних актів держави – після указів Президента і постанов Верховної Ради.

Таким чином, якщо в президентсько-парламентській республіці уряд фактично є інструментом президентської влади, то в парламентсько-президентській республіці він залежить від розкладу сил у парламенті.

Крім цього, за парламентсько-президентської форми правління намітилася тенденція до встановлення більш високого ступеня автономності відносин уряду з парламентом. Президент не мав повноважень своєю волею відправляти Кабінет Міністрів у відставку. Він, хоч і брав активну участь у формування Кабінету Міністрів, але був суттєво обмежений у своїх повноваженнях і мав рахуватися із законодавчим органом: для цього було потрібно внесення резолюцій недовіри уряду з боку парламенту. Президент також був обмежений і в праві розпуску парламенту.

Водночас, президент володів низкою суттєвих повноважень, що свідчить про перехід України саме до парламентсько-президентської, а не до парламентської форми правління:

1) обирався всім населенням країни (а не парламентом);

2) міг призупинити дію актів Кабінету Міністрів у разі, якщо вони суперечили Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України відносно їх конституційності;

3) скасовував акти Ради Міністрів Автономної Республіки Крим;

4) акти Президента володіли вищою юридичною силою стосовно актів уряду;

5) здійснював керівництво зовнішньою політикою, сферою національної безпеки та оборони;

6) мав право вето щодо прийняття Верховною Радою законів (окрім законів про внесення змін у Конституцію України);

7) припиняв повноваження Верховної Ради у випадках, передбачених Конституцією.

Порівняння Конституції України з конституціями інших європейських країн, які запровадили змішану форму правління, показує, що компетенцію основних інститутів вищої влади в Україні було недостатньо збалансовано, а модель влади нечітко виписана. Саме це, як свідчить аналіз, надалі стало однією з основних причин політичної кризи в Україні та проведення конституційної реформи 2010 року. Водночас, для подальшого опрацювання наявних конституційно-правових проблем та підготовки пропозицій щодо удосконалення Основного Закону згідно з рішенням Президента України було створено Конституційну асамблею на чолі з першим Президентом України Л.Кравчуком.

Лекція 6

МЕХАНІЗМ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА

ПРОБЛЕМИ ЙОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ

В СУЧАСНИХ УМОВАХ