Стаття 189. Дослідження висновку експерта

1. Висновок експерта оголошується в судовому засіданні.

2. Для роз'яснення і доповнення висновку експерту можуть бути поставлені питання. Першою ставить питання експертові особа, за заявою якої призначено експертизу, та її представник, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Якщо експертизу призначено за клопотанням обох сторін, першим ставить питання експертові позивач і його представник.

3. Суд має право з'ясовувати суть відповіді експерта на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання експерту після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі.

4. Викладені письмово і підписані експертом роз'яснення і доповнення висновку приєднуються до справи.

 

1. Висновок експерта досліджується шлязом його оголошення в судовому засіданні.

Після оголошення висновку з метою його роз'яснення чи доповнення експерту можуть бути поставлені запитання особами, які беруть участь у справі. Першою ставить запитання особа за ініціативою, якої проводилася експертиза, а якщо експертизу призначено за клопотанням обох сторін, то першим запитання ставить позивач. Якщо експертизу призначено за клопотанням обох сторін, першим ставить питання експертові позивач і його представник.

Дані про висновок експерта і поставленні з цього приводу запитання заносяться до протоколу судового засідання. Правильність відповідей у протоколі посвідчується підписом експерта.

Суд має право з'ясовувати суть відповіді експерта на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання експерту після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі.

Викладені письмово і підписані експертом роз'яснення і доповнення висновку приєднуються до справи.

2. Реакція людини на однакові явища залежить від її емоційного стану та зовнішніх обставин. Експертне дослідження здійснюється експертом у звичній для нього обстановці. Експерт має допоміжні матеріали, може порадитися з колегами, може спокійно обміркувати методику та результати експертизи.

Допит в суді – це мікрострес для експерта. Емоційний стан, обстановка, динаміка допиту – все це суттєво відрізняється від умов, в яких проводилася експертиза. Треба враховувати й те, що між експертизою і допитом експерта в суді є тривалий проміжок часу, заповнений іншими експертними дослідженнями. У зв‘язку із цим, пояснення експерта можуть не у повній мірі збігатися із його висновком.

3. Хороші практичні рекомендації щодо оцінки висновку експерта дають автори навчального посібника “Експертизи в судовій практиці”. Під час допиту експерта перевіряється його компетентність, об‘єктивність і незаінтересованість у результатах справи, встановлюється чи не вийшов він за межі своєї компетенції, чи грунтуються висновки на одержаних ним відомостях і чи не відбиралися вихідні дані самом експертом, чи достатньо даних для певних висновків. Підлягають оцінці наукова обгрунтованість висновку, правильність застосування конкретних методик, їх дозволеність (ким і коли вона рекомендована, апробована) чи є більш сучасні методики досліджень.

Слід проаналізувати наскільки логічними є висновки експерта, чи на всі питання дано відповіді, зіставити висновки з установленими у справі фактичними даними. Наявність суперечності між ними може бути підставою для призначення повторної експертизи.

4. Суд має право з'ясовувати суть відповіді експерта на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання експерту після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі, оскільки у висновку можуть бути відповіді експерта, які є незрозумілими чи неповними.

Викладені письмово і підписані експертом роз'яснення і доповнення висновку приєднуються до справи.

Призначення експертиз в адміністративному процесі (Ст.81-86КАСУ).

Стаття 81. Призначення судової експертизи

Джерелом доказів в адміністративному

судочинстві є і висновки експертів. Висно-

вки експертів в адміністративному судочин-

стві застосовується не так часто як в кримі-

нальному процесі, оскільки значна частина

даних адміністративних справ пов’язані з

оскарженням правових актів [2; 8].

У багатьох випадках як експерти ви-

кликаються висококваліфіковані юристи

(доктори і кандидати юридичних наук),

на вирішення яких ставляться питання ви-

ключно правового характеру, наприклад,

щодо тлумачення чи використання окремих

норм матеріального і процесуального права

(це має місце особливо в практиці Консти-

туційного суду). Адміністративне судочинство було вве-

дене для захисту прав, свобод та інтересів

фізичних і юридичних осіб від порушень з

боку органів державної влади і місцевого

самоврядування, їх посадових осіб.

Відповідно до частин першої та другої статті 81 КАС ( 2747-15 ) для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд може призначити експертизу.

Особи, які беруть участь у справі, мають право подати суду питання, на які потрібна відповідь експерта. Кількість і зміст питань, за якими має бути проведена експертиза, визначаються судом. Суд повинен вмотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі.

Із аналізу зазначених норм вбачається, що суд не зв'язаний пропозиціями осіб, які беруть участь у справі, але має враховувати їх у вирішенні питання про призначення і проведення судової експертизи.

Про призначення судової експертизи виноситься ухвала (частина п'ята статті 81 КАС ( 2747-15 ).

При цьому КАС ( 2747-15 ) не передбачено можливості оскарження таких ухвал.

Водночас за приписами пункту 3 частини другої статті 156 названого Кодексу ( 2747-15 ) суд має право зупинити провадження у справі в разі призначення експертизи.

При цьому відповідно до пункту 2 частини десятої статті 66 КАС ( 2747-15 ) експерт наділений правом заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків.

За правилом частини дванадцятої зазначеної статті експерт може відмовитися від давання висновку, якщо подані йому матеріали недостатні для виконання покладених на нього обов'язків. Заява про відмову повинна бути вмотивованою.

З огляду на викладене розв'язання питання про надання експерту додаткових матеріалів і зразків стосується забезпечення експерта об'єктами експертного дослідження, а не призначення експертизи, у зв'язку з чим у разі зупинення провадження у справі це питання може вирішуватися запитом суду. Відповідно надіслання експерту зібраних матеріалів та зразків може здійснюватися листом.

ПРИЗНАЧЕННЯ І ПРОВЕДЕННЯ СУДОВОЇ ЕКСПЕРТИЗ В ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ (СТ. 41, 42 ГПК), УЧАТЬ ЕКСПЕРТА У СУДОВОМУ ПРОЦЕСІ (СТ. 31 ГПК), ВІДШКОДУВАННЯ ВИТРАТ ЗА ПРОВЕДЕННЯ ЕКСПЕРТИЗИ (СТ. 48 ГПК).

Стаття 41. Призначення і проведення судової експертизи

Для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу.

Учасники судового процесу мають право пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз'яснені судовим експертом. Остаточне коло цих питань встановлюється господарським судом в ухвалі.

Проведення судової експертизи доручається державним спеціалізованим установам чи безпосередньо особам, які відповідають вимогам, встановленим Законом України "Про судову експертизу". Особа, яка проводить судову експертизу (далі - судовий експерт) користується правами і несе обов'язки, зазначені у статті 31 цього Кодексу.

Сторони і прокурор, який бере участь в судовому процесі, мають право до початку проведення судової експертизи заявити відвід судовому експерту в порядку та з підстав, зазначених у частинах п'ятій і шостій статті 31 цього Кодексу.

Як зазначається в п. 2 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 11.11.98 р. N 02-5/424 "Про деякі питання практики призначення судової експертизи", не може розглядатись як судова експертиза дане вченими тлумачення законодавчих актів, пов'язане з наявністю у цих актах неясностей, неузгодженостей, протиріч чи інших недоліків. Документ, виданий за результатами тлумачення вченими правової норми, доказового значення не має і посилатись на нього в обґрунтування рішення не можна.

Не буде вважатися судовою експертизою експертиза, проведена на вимогу прокурора до порушення господарським судом провадження у справі, а також після порушення провадження у справі, однак на вимогу прокурора, а не за ухвалою господарського суду.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 11.03.2002 р.86 у справі за позовом дочірнього підприємства "Чексіл-маркет" до ТОВ "Обнова" про стягнення 48904,66 грн. зазначалося, що особа набуває прав та несе обов'язки експерта після оголошення (вручення) їй ухвали про призначення експертизи та попередження про відповідальність. Тільки за цих умов висновок експерта набуває доказової сили. Невиконання цих вимог унеможливлює використання висновку експерта як доказу у справі.

Також не допускається використання висновків судової експертизи, проведеної в іншій судовій справі. Втім, якщо в іншій судовій справі судовою експертизою встановлені певні обставини, то ці обставини можуть мати преюдиціальне значення і не підлягають доказуванню відповідно до приписів ст. 35 ГПК.

Стаття 42. Висновок судового експерта

Висновок судового експерта повинен містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обгрунтовані відповіді на поставлені господарським судом питання. Висновок подається господарському суду в письмовій формі, і копія його надсилається сторонам.

Якщо під час проведення судової експертизи встановлюються обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, з приводу яких судовому експерту не були поставлені питання, у висновку він викладає свої міркування і щодо цих обставин.

У випадках недостатньої ясності чи неповноти висновку судового експерта господарський суд може призначити додаткову судову експертизу.

При необхідності господарський суд може призначити повторну судову експертизу і доручити її проведення іншому судовому експерту.

Висновок судового експерта для господарського суду не є обов'язковим і оцінюється господарським судом за правилами, встановленими статтею 43 цього Кодексу.

Відхилення господарським судом висновку судового експерта повинно бути мотивованим у рішенні.

Стаття 48. Визначення розміру сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи та послуги перекладача

Витрати, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, визначаються господарським судом.

Судовим експертам і перекладачам відшкодовуються витрати, пов'язані з явкою до господарського суду, в розмірах, встановлених законодавством про службові відрядження.

Витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України "Про адвокатуру".

Частина 1 коментованої статті встановлює, що витрати на проведення судової експертизи, послуги перекладача визначаються господарським судом.

Розмір сум, що підлягають виплаті експертам (експертним установам), перекладачам, визначається відповідно до Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. N 710.

Відповідно до чинного законодавства за експертами і перекладачами зберігається середня заробітна плата за весь час, витрачений ними у зв'язку з явкою та викликом до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення.

Особам, які не є працівниками підприємств, установ чи організацій, виплачується винагорода за відрив від звичайних занять.

Крім того, всім зазначеним у цьому пункті особам, якщо виконання їх процесуальних функцій пов'язане з перебуванням за межами населеного пункту постійного проживання, відшкодовуються такі витрати: вартість проїзду до місця виклику і назад, витрати, пов'язані з найманням жилого приміщення, добові.

Перекладачам, а також особам, які виконують функції експертів чи спеціалістів не в порядку службового завдання, за проведену роботу виплачується винагорода.

Сума винагороди за відрив від звичайних занять визначається з урахуванням характеру їх занять у межах від 20 до 30 відсотків неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за день.

Розмір винагороди експерта або спеціаліста, який виконує свої функції не в порядку службового завдання, визначається залежно від його кваліфікації та складності завдання у межах від 5 до 10 відсотків неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за годину роботи.

У разі проведення судової експертизи особливої складності розмір винагороди збільшується на 25 відсотків.

Перекладачам залежно від їх кваліфікації та складності роботи встановлюються такі розміри винагороди:

за письмові переклади - від 10 до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один авторський аркуш (40 тис. друкованих (рукописних) знаків);

за усні переклади - від 5 до 10 відсотків неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за годину роботи.

Переклади з рідкісних мов, з письмовою в'яззю, своєю графікою, ієрогліфами, клинописом, а також зі стародавніх мов, так само, як і переклади на іноземні мови, що віднесені до рідкісних мов, які мають писемність в'яззю, свою графіку, написані ієрогліфами, клинописом, оплачуються із збільшенням ставок на 25 відсотків.

У цивільних справах виплати експертам провадяться судом з коштів, що їх вносить сторона, яка порушила клопотання про проведення експертизи, а у разі коли ці дії здійснюються за ініціативою суду чи за клопотанням обох сторін - з коштів, що вносяться обома сторонами порівну.

Розмір суми, яку наперед має внести сторона (сторони), визначається судом орієнтовно. Остаточний розрахунок провадиться після виконання викликаними особами своїх завдань.

Якщо суми, наперед внесені сторонами, виявилися недостатніми для розрахунків із свідками і експертами, виплати провадяться з коштів суду, незалежно від часу надходження додаткових платежів сторін.

Якщо сторона звільнена від сплати судових витрат, зазначені виплати провадяться з коштів суду. З цих же коштів виплачується винагорода перекладачеві.

Виплати винагороди особі за відрив від звичайних занять і за проведену роботу провадяться за постановою (ухвалою) органу, який зробив виклик. У постанові (ухвалі) зазначаються вихідні дані для визначення суми винагороди (конкретний розмір винагороди у межах норм, зазначених у пунктах 3, 5, 6 цієї Інструкції, та час, затрачений нею у зв'язку з явкою за викликом і на виконання даного їй завдання).

Відшкодування витрат (вартість проїзду до місця виклику і назад, витрати, пов'язані з найманням жилого приміщення, добові) військовослужбовцям, які викликаються до органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, як експерти, перекладачі, провадиться на вимогу військових частин за встановленими нормами. Особисто військовослужбовцям ніякі витрати не відшкодовуються.

Додатком до постанови Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. N 869 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. N 710" визначено нормативну вартість однієї експертогодини у науково-дослідних установах судової експертизи Міністерства юстиції України залежно від ступеня складності експертизи:

1. Експертиза проста - 14,53 грн.

2. Експертиза середньої складності - 18,16 грн.

3. Експертиза особливої складності - 21,80 грн.

У п. 9 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 04.03.98 р. N 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" зазначається, що розмір сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи (аудиту), та розподіл цих витрат має визначатись господарським судом з урахуванням ставок і окладів, встановлених експертною установою.

Вищий господарський суд України у п. 2 інформаційного листа від 15.03.2007 р. N 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" на запитання, якими мають бути дії господарського суду, якщо не здійснено попередню оплату проведення судової експертизи, призначеної з ініціативи господарського суду, відповів таке. Витрати, пов'язані з проведенням судової експертизи, під час судового розгляду має нести заінтересована сторона. Це правило стосується й тих випадків, коли судову експертизу призначено за ініціативою господарського суду. Після закінчення розгляду справи такі витрати підлягають розподілу господарським судом на загальних підставах, визначених частиною п'ятою статті 49 ГПК. У разі відмови чи ухилення заінтересованої сторони від оплати витрат, пов'язаних з проведенням судової експертизи, господарський суд розглядає справу на підставі наявних доказів.

Експертам, перекладачам, іншим особам, викликаним до господарського суду для дачі пояснень, відшкодовуються вартість проїзду до місця виклику і назад залізничним, автомобільним, водним і повітряним транспортом; страхові платежі за державне страхування на транспорті; вартість попереднього продажу проїзних документів; проїзд автомобільним транспортом (крім таксі) до залізничної станції, аеропорту, якщо вони знаходяться за межею населеного пункту; найом жилого приміщення, а також добові у розмірах, встановлених законодавством про службові відрядження, та згідно з поданими документами, що підтверджують розмір цих витрат. Якщо проїзні документи не подано, відшкодовується мінімальна вартість проїзду між місцем проживання і місцем виклику.

Витрати, пов'язані з викликом до суду, відшкодовуються після виконання експертами, перекладачами та іншими особами своїх обов'язків у розмірі, що визначається у рішенні господарського суду.

Розподіл між сторонами сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи (аудиту), послуги перекладача, а також інших судових витрат проводиться за правилами розподілу державного мита.

У п. 11 цього ж роз'яснення зазначено, що витрати, пов'язані з перекладом документів, а також з оплатою за вручення їх за кордоном відповідно до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах (до якої приєдналася Україна), під час судового розгляду має нести заінтересована сторона. Після закінчення розгляду справи такі витрати розподіляються господарським судом на загальних підставах згідно з частиною п'ятою статті 49 ГПК.

Частина 2 коментованої статті передбачає, що судовим експертам і перекладачам відшкодовуються витрати, пов'язані з явкою до господарського суду, в розмірах, встановлених законодавством про службові відрядження.

Відповідно до п. 1 Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. N 710, витрати, пов'язані з явкою, відшкодовуються у розмірах, передбачених законодавством для відряджених працівників.

Розмір цих витрат установлено постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 р. N 663 "Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон".

Частина 3 коментованої статті встановлює: витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються в порядку, встановленому Законом України "Про адвокатуру".

Втім слід мати на увазі, що наразі в Законі України "Про адвокатуру" немає норм, що визначають порядок установлення витрат на послуги адвоката.

Норма коментованої статті передбачає оплату лише послуг адвоката. Як зазначається в постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 1 жовтня 2002 р. у справі за позовом фабрики котлів "Rafako S.A." до ВАТ "Донецькобленерго" про стягнення суми, ст. 44 ГПК передбачено, що до складу судових витрат входить оплата послуг адвоката. У контексті цієї норми судові витрати за участь адвоката в розгляді справи підлягають сплаті лише в тому разі, якщо вони сплачені адвокату стороною, якій такі послуги надавались, і їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами. Стаття 44 ГПК України передбачає відшкодування як судових витрат сум, сплачених стороною за отримання послуг лише адвокатам, а не будь-яким представникам. Стягнення ж суми в рахунок майбутньої їх оплати у вигляді судових витрат чинним законодавством не передбачено.

Враховуючи, що витрати, пов'язані з наданням послуг адвоката, є судовими витратами, вони відшкодовуються лише сторонам. Інші особи, які беруть участь у справі, не мають права на відшкодування цих витрат.

Відшкодуванню підлягають лише фактичні витрати, тобто витрати, здійснені на дату прийняття судового рішення. Відшкодуванню не підлягають майбутні витрати. Здійснення витрат повинно підтверджуватися розрахунковими документами про перерахування коштів, видатковим касовим ордером. Не підлягають відшкодуванню витрати, оплачені векселем, оскільки відповідно до ст. 21 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" вексель - цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю), а отже, не підтверджує фактичного здійснення витрат.

Слід також ураховувати вказівки Вищого господарського суду України щодо розподілу та відшкодування витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги. У п. 10 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 04.03.98 р. N 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" (в редакції роз'яснення президії Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. N 04-5/609 "Про внесення змін і доповнень і про визнання такими, що втратили чинність, деяких роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України") зазначається, що витрати позивачів та відповідачів, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторонами на загальних підставах. Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от: угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, і платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг.

У п. 12 цього ж роз'яснення зазначається, що, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування названих витрат, крім державного мита, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним. За таких обставин суд з урахуванням обставин конкретної справи, зокрема, ціни позову, може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.

Слід також мати на увазі, що витрати на правове обслуговування не є збитками. Правову позицію з цього питання викладено в постанові Верховного Суду України від 04.03.2002 р. за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Укренергосервіс" до Промінвестбанку та Першого українського міжнародного банку про стягнення 184253 гривні збитків, з яких 124253 гривні - сума номінальної вартості втрачених векселів і 60000 гривень витрат, пов'язаних з наданням юридичної допомоги щодо захисту своїх прав, де зазначено, що віднесення арбітражним судом до збитків витрат товариства на правове обслуговування суперечить закону, зокрема, положенням статті 203 ЦК, оскільки такі витрати не мають обов'язкового характеру і факт їх наявності та розмір не знаходяться у необхідному зв'язку з оспорюваною шкодою.

ПСИХІАТРИЧНА ЕКСПЕРТИЗА

Організаційно-правові основи судово-психіатричних експертиз.

Зу «Про суд. Експертизу», ЗУ «Про психіатричну допомогу»,

Наказ МОЗ Порядок проведення судово-психіатричної експертизи

Про затвердження положень та інструкцій щодо застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які страждають на психічні розлади

Інструкцією про проведення судово-психіатричної експертизи в Україні, затвердженою наказом МОЗ України від 8 жовтня 2001 року, № 397.

Порядок проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи в психіатричних закладах осіб, які утримуються під вартою

Міжнародною статистичною класифікацією хвороб, травм і причин смерті

Інструкцією про порядок організації охорони приміщень і територій відділень судово-психіатричної експертизи та режиму тримання осіб, які перебувають під вартою і направлені на судово-психіатричну експертизу ( z0684-96 ), затвердженою спільним наказом МВС України та МОЗ України від 04.11.96 N 751/338.

Диспансе́р ([сэ] фр. dispensaire, восходит к лат. dispenso «распределяю») — специальное лечебно-профилактическое медицинское учреждение, оказывающее медицинскую помощь определённым группам населения и осуществляющее систематическое наблюдение за состоянием их здоровья.

Диспансеры осуществляют выявление больных в ранней стадии заболеваний систематически организуемыми массовыми профилактическими и целевыми обследованиями населения; взятие на учёт нуждающихся в лечении; тщательное обследование и оказание квалифицированной и специальной лечебной помощи им; активное динамическое наблюдение (патронаж) за состоянием здоровья взятых на учёт; подробное изучение условий труда, быта больных и совместно с санитарно-эпидемиологическими станциями устранение факторов, вредно влияющих на здоровье взятых на диспансеризацию и окружающих их лиц — членов семьи, а также проживающих и работающих с ними ^[1].

Психиатрическая больница — стационарное учреждение здравоохранения, осуществляющее лечение и реабилитацию лиц с психическими расстройствами, а также выполняющее экспертные функции, занимаясь судебно-психиатрической, военной и трудовой экспертизой.

Судова психіатрія - це спеціальний і самостійний розділ психіатрії, який вивчає різні психічні розлади стосовно питань кримінального і цивільного права, кримінального і цивільного процесу. На підставі висновку судових психіатрів приймаються процесуальні рішення - виносяться постанови, ухвали, вироки.

У загальному розумінні, предмет судової психіатрії становлять психічні розлади, що мають правове значення у кримінальному та цивільному судочинстві.

Судово-психіатрична експертиза призначається органами дізнання, слідства, суду та прокуратури і проводиться за їх відповідною постановою або ухвалою з метою отримати відповіді на питання, що виникають під час провадження в адміністративних, кримінальних та цивільних справах з приводу психічного стану особи. Предметом експертизи є визначення психічного стану осіб, яким її призначено, у конкретні проміжки часу і відносно певних обставин, що мають юридичне значення і цікавлять слідство та суд.

Судово-психіатрична експертиза перебуває у підпорядкуванні органів охорони здоров'я, її проведення покладене на психоневрологічні установи - психіатричні лікарні, психоневрологічні інститути і диспансери, де створюються спеціальні судово-психіатричні комісії або відділення судово-психіатричної експертизи. Судово-психіатрична експертиза, як правило, проводиться комісією в складі трьох лікарів-психіатрів (голова і два члени, один з яких є доповідачем). У виняткових випадках допускається проведення експертизи одним або двома психіатрами при об'єктивній неможливості забезпечити повний склад комісії.

Методичне і наукове керівництво судово-психіатричною експертизою здійснюється Міністерством охорони здоров'я України через Український науково-дослідний інститут соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ, якому надається право контролю за якістю проведення експертиз.

Нині провідними в Україні в цій галузі є Український науково-дослідний інститут соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України в Києві, Харківський інститут неврології, психіатрії та наркології АМН України, центри судово-психіатричної експертизи.

Судово-психіатричним експертом може бути тільки лікар-психіатр, який має відповідну підготовку в галузі судової психіатрії, атестований зі спеціальності «судово-психіатрична експертиза». Перевага надається фахівцям, які внесені до Реєстру судових експертів державних і недержавних структур.

Судово-психіатрична експертиза, як правило, проводиться комісією в складі трьох лікарів-психіатрів (голова і два члени, один з яких є доповідачем). У виняткових випадках допускається проведення експертизи одним або двома психіатрами при об'єктивній неможливості забезпечити повний склад комісії.

В експертизі відсутня інстанційність. У разі розходження думок між експертами однієї комісії, у разі розходження висновків первинної та повторної експертиз жоден із висновків не має заздалегідь установленої сили.

Проведение судебно-психиатрических экспертиз, как правило, поручается постоянным судебно-психиатрическим комиссиям, которые работают на базе психоневрологических диспансеров и психиатрических больниц. Состав этих комиссий утверждается приказом обл (гор) здравотдела области или города, где она создается. Наиболее сложные, в том числе повторные, экспертизы обычно поручаются научно-исследовательскому институту общей и судебной психиатрии им. В. П. Сербского.

Відповідно до законодавства і практики судово-психіатрична експертиза не має інстанцій. Всі СПЕК і судові психіатри, як і всі психіатри, залучені до судової експертизи, є юридично абсолютно рівноправними. Це означає, що експертиза, проведена комісією судових психіатрів у складі провідних вчених інститутів і повторно призначена експертиза в складі лікарів будь-яких психіатричних закладів або судово-психіатричних відділень лікарень - процесуально рівноправні для суду. Цей організаційний принцип дуже важливий, особливо з огляду на те, що дозволяє уникати тиску авторитетних структур владних установ, а також відомчих інтересів. Суд може не погоджуватися з висновками будь-яких медичних установ чи СПЕК, якщо вони будуть недостатньо обґрунтованими, і має право призначити нову експертизу, але обов'язково повинен мотивувати свою незгоду.

У практиці судово-психіатрична експертиза найчастіше призначається у зв'язку з наявністю сумнівів щодо психічної повноцінності звинувачуваного, підозрюваного, потерпілого, свідка, цивільних позивача та відповідача, а також особи, стосовно якої вирішується питання про дієздатність. Згідно зі ст. 76 КПКУ судово-психіатрична експертиза призначається обов'язково лише для визначення психічного стану підозрюваних або звинувачуваних при наявності у справах даних, які викликають сумніви щодо їх осудності. В ст. 69 цього кодексу передбачено також, що лише експертизою встановлюється нездатність осіб правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, і спроможність давати про них показання. При розгляді справ у цивільному процесі про визнання громадянина недієздатним, при наявності достатніх даних про психічну хворобу чи недоумство судово-психіатрична експертиза є обов'язковою, незалежно від заявлених клопотань (ст. 258 ЦПКУ). В якості судово-психіатричних експертів залучаються лікарі, які мають клінічний психіатричний досвід і працюють у лікувальних психоневрологічних закладах (психіатричних лікарнях і клініках, психоневрологічних диспансерах, спеціальних психоневрологічних інститутах).

Об'єктами судово-психіатричної експертизи є: -   підозрювані, відносно яких в органів дізнання та слідства виникли сумніви щодо їх психічної повноцінності; -    обвинувачені та підсудні,  відносно яких  в органів слідства та суду виникли сумніви щодо їх осудності та процесуальної дієздатності;

1. свідки і потерпілі, відносно яких в органів слідства та суду виникли сумніви щодо їх психічної повноцінності;

2. потерпілі, відносно яких вирішується питання про взаємозв'язок змін у їх психічному стані із скоєними щодо них протиправними  діями   (безпорадний   стан  та  заподіяння шкоди здоров'ю);

3. позивачі, відповідачі та інші особи, відносно яких вирішується питання про їх дієздатність;

4. позивачі, відносно яких вирішується питання про їх психічний стан у певні проміжки часу, про обґрунтованість встановленого раніше психіатричного діагнозу та вжиття відносно них медичних заходів;

5. матеріали кримінальної або цивільної справи, медична документація, аудіовізуальні  матеріали та  інші  процесуальні джерела інформації про психічний стан підекспертного.

Согласно современной классификации наук явления, относящиеся к психике, изучаются двумя «материнскими» науками — психологией и психиатрией.

Психология в этом контексте понимается буквально как наука о душе или, более полно, как наука о закономерностях развития и функционирования психики как особой формы жизнедеятельности [7]. Соответственно понятие «психиатрия» может быть дословно переведено с греческого как лечение души.

Вероятно, законодатель имеет в виду «состояние невменяемости», хотя психиатрия таких состояний не знает. Психиатрия изучает психические расстройства, которые ограничивают или совсем лишают лицо способности осознавать свои действия и сознательно руководить ими. Эта особенность, присущая расстройствам психики, может быть лишь основанием признания лица невменяемым, если будет доказано, что именно оно совершило общественно опасное деяние и в то время, когда состояние его психики было болезненным. Поэтому понятия «вменяемость–невменяемость» являются целиком юридическими, хотя и имеют в своѐм объѐме элемент, связанный с психическим состоянием лица.

Формула невменяемости, изложенная в ст. 15 проекта УК, не отвечает правилам определения понятия через ближайший род и видовое отличие. В ней используется союз «или» между идеаторной и волевой составными частями сознания. Между тем хорошо известно, что волевыми действиями являются только те, которые совершаются сознательно.

Осознание своих действий является обязательной и единой предпосылкой сознательного руководства ими. Эта проблема хорошо исследована в философии, психологии, нейрофизиологии3. Кроме того, психиатрия за 100 лет своего существования

так и не смогла найти пример такой психической болезни, при которой человек сознаѐт свои действия, то есть и себя, и окружающее, и соответствие действий определѐнными обстоятельствам, и их мотив, цель, а значит и противоправность, но напрочь не способен ими руководить.

Формальними підставами для призначення судово-психіатричної експертизи є:

1. хвороблива, незвичайна, недоречна поведінка обвинуваченого в слідчого або на суді, коли він неспроможний правильно осмислити питання, перестає відповідати на за питання або відповідає невпопад, бурхливо реагує на окремі зауваження або запитання і т. ін.;

2. наявність у справі документів, що свідчать про психічні порушення в минулому, перебування на лікуванні у психіатричній лікарні або на обліку в психоневрологічному диспансері або кабінеті;

3. відсутність достатніх, психологічно зрозумілих підстав і мотивів злочину - при так званих «безмотивних злочинах»;

4. неправильна, безглузда або дивна поведінка правопорушника під час вчинення злочину чи під час затримання;

5. особлива жорстокість і тяжкість злочину, якщо виникає сумнів у психічному здоров'ї особи, яка його скоїла;

6. наявність даних про перенесені в минулому захворювання головного мозку (енцефаліти, менінгоенцефаліти) чи травми черепу (струс, стиснення, забій головного мозку);

7. наявність даних про інвалідність або звільнення від строкової військової служби через психічне захворювання;

8. безглузді показання обвинуваченого, свідка та потерпілого, що мають характер обмов і самообмов;

9)   затримка психічного розвитку і навчання в допоміг ній школі;

1. підозра в симуляції і дисимуляції психічної хвороби;

2. дані про велику частоту психічних захворювань у близьких родичів.

За результатами вивчення зібраних матеріалів слідчий чи суд повинні самостійно прийняти рішення про необхідність призначення судово-психіатричної експертизи. Своєчасність виявлення і направлення на експертизу осіб, щодо психічної повноцінності яких виникають сумніви, свідчить про належну підготовку юристів і є запорукою справедливого правосуддя, а також має суттєве значення для профілактики суспільне небезпечних дій осіб з психічними відхиленнями.

Стаття 6. Конфіденційність відомостей про стан психічного здоров'я особи та надання психіатричної допомоги

Медичні працівники, інші фахівці, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, та особи, яким у зв'язку з навчанням або виконанням професійних, службових, громадських чи інших обов'язків стало відомо про наявність у особи психічного розладу, про факти звернення за психіатричною допомогою та лікування у психіатричному закладі чи перебування в психоневрологічних закладах для соціального захисту або спеціального навчання, а також інші відомості про стан психічного здоров'я особи, її приватне життя, не можуть розголошувати ці відомості, крім випадків, передбачених частинами третьою, четвертою та п'ятою цієї статті.

Допускається передача відомостей про стан психічного здоров'я особи та надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або без згоди її законного представника для:

1) організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги;

2) провадження досудового розслідування або судового розгляду за письмовим запитом слідчого, прокурора та суду.

Експертиза проводиться в Українському науково-дослідному інституті соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України, центрах судово-психіатричних експертиз, відділеннях (амбулаторних, стаціонарних експертиз), які є структурними підрозділами психоневрологічних (психіатричних) лікарень, психоневрологічних диспансерів. Зазначені заклади охорони здоров'я виконують функції судово-експертних установ або підрозділів (далі - експертна установа (підрозділ)).

3. Експертизу в експертній установі (підрозділі) виконує лікар - судово-психіатричний експерт (далі - експерт) одноособово або у складі амбулаторних (стаціонарних) судово-психіатричних експертних комісій (далі - комісія). Посади експертів та голів комісій встановлюються згідно з чинними нормативними документами Міністерства охорони здоров'я. Склад комісій затверджується наказом керівника експертної установи (підрозділу).

У разі призначення судово-психіатричної експертизи слідчий або суд зобов'язані представити комісії матеріали справи, які повинні містити дані не тільки про обставини злочину, але й про особистість підекспертного, його поведінку, напрям думок, характерологічні особливості (жадібність, безвільність, жорстокість, мстивість, запальність і т. д.). Чим повніше вони будуть представлені в матеріалах справи, тим достовірнішими будуть висновки судово-психіатричної експертизи. Важливо встановити, як поводився підекспертний у момент вчинення злочину, до і після нього, які думки висловлював, який у нього був зовнішній вигляд і т. ін. Для проведення експертизи надзвичайно важливо мати характеристику підекспертного на всіх етапах його життя: у ранньому дитинстві, шкільні роки, період самостійної роботи. Рекомендується з'ясувати, чи не було відставання у фізичному і розумовому розвитку, коли він почав ходити, говорити; чи не було в нього будь-яких судомних нападів, травм голови, чи не переносив він важких інфекційних захворювань; як навчався в школі, чи не відставав у навчанні, яка була його поведінка при проходженні військової служби, у побуті, сім'ї і на роботі; чи не спостерігалося дивацтв, якщо спостерігалися, то в чому вони проявлялися; чи часто він змінював професію, місце роботи; чи не зловживав алкоголем. Треба з'ясувати, чи не хворів він раніше на будь-яке психічне захворювання, чи не перебував під наглядом психіатра в диспансері або на стаціонарному лікуванні. В таких випадках необхідно установити, коли почалося захворювання, в чому воно проявлялось, в якому лікувальному закладі перебував підекспертний, тривалість перебування, Діагноз, яке лікування проводилося і як воно протікало. Для цього повинні бути подані оригінали історій хвороб, амбулаторних карт, медичних обстежень про звільнення від військової служби, довідка МСЕК про інвалідність, медичні довідки про травми голови; копії попередніх судово-психіатричних висновків; історія хвороби, якщо перебував на примусовому лікуванні; при розладах мислення — записи, щоденники, листи, скарги, що стосуються душевного самопочуття, переживань і т. ін. За наявності короткочасного психічного розладу в період вчинення протиправних дій -протоколи допитів свідків і осіб, які бачили обвинуваченого до і після скоєного, з урахуванням поведінки, особливостей висловлень, послідовності вчинків і реагування на дії оточуючих. Від ретельності підготовки матеріалів для проведення експертизи залежить її повнота і всебічність, надійність експертного висновку. Цілий ряд дій має право проводити лише орган, що призначив експертизу, і заборонено перекладати їх проведення на експертів. Це передусім стосується збирання матеріалів, що підлягають дослідженню. Всі важливі для судження про психічний стан обвинуваченого дані слідчий повинен зібрати не тільки шляхом допиту обвинуваченого, але і його родичів, близьких, знайомих та інших осіб. Слід пам'ятати, що призначення судово-психіатричної експертизи відразу ж після затримання підозрюваного або на ранніх етапах досудового слідства, коли ще не зібрані необхідні матеріали, може призвести до неправильних, помилкових висновків. Судово-психіатричну експертизу варто призначати після того, коли факти, що стосуються злочину, стають достовірними, а у відношенні підекспертного зібрані дані, що достатньо характеризують його особистість. Після прийняття рішення про призначення експертизи слідчий (суд) повинен прийняти рішення про те, в який судово-психіатричний експертний заклад чи якому спеціалісту в галузі психіатрії буде направлено постанову (ухвалу), інші матеріали для вивчення та підекспертного для проведення обстеження.

Види експертиз

Амбулаторна експертиза може проводитись у кабінеті слідчого, суді, слідчому ізоляторі, експертній установі (підрозділі). Виклик експерта на вимогу слідчих або судових органів здійснюється згідно з вимогами чинного законодавства.

22. Термін проведення амбулаторної експертизи становить до 30 діб з моменту отримання всіх відповідних матеріалів. Залежно від ступеня складності експертизи і обсягу її об'єктів, поданих на дослідження, цей термін може бути продовжений за узгодженням з органом, що призначив експертизу.

23. Експерти, які проводять амбулаторну експертизу, у разі неможливості відповісти на всі запитання, поставлені перед ними, обґрунтовують висновок про необхідність проведення стаціонарної експертизи.

24. При проведенні експертизи в суді експерт оголошує акт експертизи в судовому засіданні і дає роз'яснення з питань, які виникли в учасників процесу.

25. Стаціонарна експертиза обвинуваченого проводиться в експертній установі (підрозділі) за наявності рішення суду про призначення відповідної експертизи.

Стаціонарна експертиза потерпілого, свідка, позивача та відповідача у кримінальних і цивільних справах призначається судом тільки за їх згодою.

26. Стаціонарна експертиза проводиться у експертній установі (підрозділі) з окремим утриманням осіб, які перебувають і не перебувають під вартою.

27. При проведенні стаціонарної експертизи за наявності медичних показань до осіб застосовуються відповідні їх стану методи лікування і дослідження, дозволені Міністерством охорони здоров'я України.

28. Термін проведення стаціонарної експертизи становить до 30 діб. Залежно від обсягу та складності експертизи термін її проведення може бути продовжений за узгодженням з органом, що призначив експертизу.

29. Особа, яка перебуває під вартою, після завершення експертизи повертається до установи, звідки поступила на експертизу, незалежно від експертного рішення.

30. Особа, яка не перебуває під вартою, після закінчення експертизи може бути виписана з експертної установи (підрозділу) залежно від психічного стану самостійно або в супроводі родичів, законних представників на підставі дозволу слідчого на його виписку. Особа, яка за психічним станом не може усвідомлювати свої дії та свідомо керувати ними і становить безпосередню небезпеку для себе і оточення, може бути переведена до психіатричної лікарні за місцем порушення кримінальної справи, згідно з діючими нормативними документами, де і перебуває до рішення суду за цією справою. Цей пункт поширюється на осіб, які на момент закінчення експертизи звільнені з-під варти.

31. По закінченні експертизи складається акт експертизи, що містить вступну, досліджувальну, мотивувальну частини і висновок.

2.7. Стаціонарна   судово-психіатрична   експертиза   є найбільш досконалою. Проводиться вона в психіатричних закладах, де організуються стаціонарні судово-психіатричні експертні комісії, і полягає у тривалому спостереженні за підекспертним в умовах психіатричного стаціонару. Для проведення стаціонарної експертизи підекспертні поміщаються в спеціальні судово-психіатричні відділення, а за відсутності таких - у спеціально відведені палати загальних відділень психіатричних лікарень. Бажано, щоб кожне направлення було попередньо погоджено з адміністрацією лікарні. Разом з особою, яка направляється на експертизу, необхідно подати постанову слідчих органів про проведення експертизи чи ухвалу суду, а у відношенні засуджених - лист адміністрації місць позбавлення волі з особовою справою. Для осіб, які знаходяться на стаціонарній експертизі в лікарні, існують особливі правила спостереження, які забезпечують необхідну ізоляцію і запобігають їхній втечі. На осіб, які поступили на стаціонарну експертизу, заводять історії хвороб установленого зразка з деякими додатковими розділами судово-психіатричного характеру. Після закінчення обстеження підекспертного, узагальнення всіх даних, отриманих під час перебування підекспертного у стаціонарі, і вивчення матеріалів судової справи підекспертний представляється експертній комісії, яка і дає висновок. До складу комісії входять: 1) голова, найчастіше головний лікар лікарні чи його заступник з медичної частини; 2) постійний член (члени) комісії - завідуючий судово-психіатричним відділенням чи інший (інші) лікар лікарні із числа тих, хто має спеціальну судово-психіатричну підготовку і 3) лікар-доповідач, який проводить постійний нагляд за підекспертним. При проведенні експертизи, крім клінічних, застосовуються необхідні лабораторні методи досліджень, а за наявності медичних показань - адекватні стану особи методи лікування і дослідження, на які є дозвіл Міністерства охорони здоров'я. Термін проведення стаціонарної експертизи не повинен перевищувати ЗО днів. У випадку неможливості через неясність клінічної картини винести кінцевий висновок про психічний стан і осудність у зазначений термін, комісія готує письмове обґрунтоване клопотання про необхідність продовження терміну обстеження, яке направляється органу, що призначив експертизу. У разі, коли для вирішення питання про психічний стан підекспертного необхідно компетентне судження спеціалістів інших фахів, можуть бути створені комплексні експертні комісії (психолого-психіатрична експертиза і т. ін.). Етичні норми вимагають повної поінформованості підекспертного про проведення обстеження і лікування. Якщо особа категорично відмовляється від обстеження, ця обставина відображається у висновку експертів. До ухвали суду підекспертний у правовому відношенні не вважається психічно хворим. Під час проведення стаціонарної експертизи проведення будь-яких інших слідчих дій з обвинуваченим є недоцільним, оскільки це може вплинути на хід обстеження та позначитись на його стані. Стаціонарна експертиза обвинуваченому проводиться за наявності постанови щодо обрання особі запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, санкціонованої судом; постанови судді або ухвали суду про призначення відповідної експертизи. Стаціонарна експертиза потерпілому, свідкові, позивачеві та відповідачеві у кримінальній і цивільній справах призначається судом тільки за їх згодою. Особа, яка перебуває під вартою, після заключного огляду експертною комісією повертається до установи, яка направила на експертизу, незалежно від експертного рішення. Особа, яка не перебуває під вартою, після закінчення експертизи може бути виписана із судово-експертної установи залежно від психічного стану самостійно або в супроводі родичів, законних представників, опікуна на підставі дозволу слідчого на його виписку. Особа, яка за психічним станом не може усвідомлювати свої дії та свідомо керувати ними і становить безпосередню небезпеку для себе і оточуючих, може бути переведена до психіатричної лікарні за місцем порушення кримінальної справи, де і знаходиться до рішення суду за цією справою. Це положення поширюється на осіб, які на момент закінчення експертизи звільнені з-під варти. Підставою для призначення стаціонарної судово-психіатричної експертизи є складність розпізнавання психічних захворювань, необхідність уточнення глибини наявних психічних змін, необхідність проведення спеціального лабораторного дослідження, підозра в симуляції і дисимуляції.

1. Стаціонарна судово-психіатрична експертиза осіб, які утримуються під вартою, проводиться у відділенні, що створюється управлінням охорони здоров'я у складі психіатричної лікарні (далі - відділення) як один з її структурних підрозділів або в складі Центру судово-психіатричної експертизи (далі - Центр СПЕ), який є юридичною особою.

2. Відділення бажано розміщувати в окремих будівлях, у разі неможливості такого розташування вони мають бути повністю ізольовані від інших приміщень лікувального закладу й обладнані відповідними засобами для забезпечення належного режиму утримання і створення безпечних умов роботи медичного персоналу і підрозділу міліції.

Охорона приміщень, територій відділення, режим тримання осіб, які перебувають у відділенні, забезпечуються Міністерством внутрішніх справ України

Для проведения стационарной экспертизы в психиатрических больницах Министерства здравоохранения создаются судебно-психиатрические отделения или выделяются специальные палаты в общих отделениях. Судебно-психиатрические отделения организуются для лиц, не содержащихся под стражей, и реже — охраняемые силами и средствами органов Министерства внутренних дел — для лиц, содержащихся под стражей. В них помещают только обвиняемых и осужденных. Гражданские истцы и ответчики, а также потерпевшие и свидетели для стационарной психиатрической экспертизы направляются в общие отделения психиатрических больниц.

В отношении обследуемых, находящихся под стражей, существует ряд ограничений на переписку, на свидания и т. д., которые оговорены в Основах уголовного судопроизводства. Следует прямо говорить об этом подэкспертным, поясняя, что они могут писать, но их письма пойдут через следственно-судебные органы, а разрешить свидание также могут только эти органы.

На каждого обследуемого заводят клиническую психиатрическую историю болезни. В случае необходимости широко привлекают консультантов-специалистов — невропатологов и др.

Во время стационарной экспертизы нецелесообразно разрешать какие-либо действия органов следствия с обследуемыми. Допросы, предъявление каких-либо документов, фотографий и т. п., имеющих отношение к уголовному делу, не допускаются, так как это нарушает контакт врачей не только с данным подэкспертным, но и с его соседями по палате и может нежелательно воздействовать на психическое состояние обследуемых.

2.8. Амбулаторна     судово-психіатрична     експертиза характеризується тим, що висновок здебільшого дається після однократного чи повторного обстеження підекспертного. Проводиться вона судово-психіатричними амбулаторними комісіями, що організуються при психіатричних лікувальних закладах (психоневрологічних диспансерах, лікарнях) або безпосередньо у кабінеті слідчого, суді, слідчому ізоляторі. Основна перевага амбулаторної судово-психіатричної експертизи - її короткочасність і оперативність, а недолік - неможливість в усіх випадках вирішити питання про характер і глибину психічних порушень, їх прогноз. Якщо амбулаторна судово-психіатрична експертиза не може відповісти на поставлені на її вирішення питання, вона дає висновок про необхідність проведення стаціонарної експертизи, обґрунтовуючи це в резолютивній частині акта. Категоричний експертний висновок може бути сформульовано у випадках, коли підекспертні раніше перебували під наглядом психіатра і перебували на обліку у психоневрологічному диспансері, при обстеженні осіб, що вчинили правопорушення в стані простого алкогольного сп'яніння, у випадках короткочасного розладу психічної діяльності. Вирішальними обставинами у цьому випадку є матеріали кримінальної справи, якщо вони містять достатньо даних, що характеризують особу на момент вчинення суспільне небезпечного діяння. Окрім обвинувачених, амбулаторну судово-психіатричну експертизу проходять особи для визначення дієздатності при розгляді цивільних справ, а також більшість свідків і потерпілих. Термін проведення амбулаторної експертизи становить до 20 днів з моменту отримання всіх необхідних матеріалів. Залежно від ступеня складності експертизи і кількості її об'єктів, поданих на дослідження, цей термін може бути подовжений на підставі мотивованого рішення експерта, надісланого органу, який призначив експертизу.

Экспертиза этого вида состоит в однократном, реже повторном, освидетельствовании лица комиссией психиатров. Основное преимущество амбулаторной экспертизы — ее краткосрочность и оперативность, а недостаток — ограниченные возможности обследования и наблюдения. В случаях затруднений в распознавании болезни и определении ее тяжести, необходимости дифференциальной диагностики при первичном установлении диагноза хронического психического заболевания необходимо стационарное обследование. Это обстоятельство не должно приводить к недооценке амбулаторной экспертизы, так как в пределах ее компетенции она способна дать ответ на все вопросы следственных, органов и суда. Возможности амбулаторной экспертной комиссии в решении поставленных перед ней вопросов во многом предопределяются правильной подготовкой следственно-судебными органами всех нужных экспертам медицинских и следственных материалов, о которых говорилось выше.

Во время амбулаторного освидетельствования врач-докладчик изучает материалы дела, обследует подэкспертного, составляет историю болезни. Члены комиссии также знакомятся с делом и после доклада им истории болезни беседуют с подэкспертным. Затем выносится заключение и оформляется акт экспертизы амбулаторной комиссии. В некоторых случаях бывает необходимым провести повторную (обычно через несколько дней) беседу с подэкспертным, и тогда при оформлении акта указываются даты освидетельствования, отмечается динамика психического состояния и дается единое заключение. Если экспертная комиссия не может дать ответ на поставленные вопросы, то она выносит заключение о необходимости стационарной экспертизы.

Амбулаторная экспертиза может вынести окончательное решение при освидетельствовании психически здоровых лиц, совершивших правонарушение в состоянии простого алкогольного опьянения, в случаях кратковременных расстройств психической деятельности в момент совершения преступления. Решающим обстоятельством в этих случаях являются материалы уголовного дела, если они содержат достаточно данных, характеризующих психическое состояние лица в момент инкриминируемого деяния. Амбулаторная экспертиза может вынести окончательное решение при несомненных процессуальных психических заболеваниях, подтверждаемых медицинскими документами.

Большую долю работы амбулаторных комиссий занимает освидетельствование лиц, состоящих на учете в психоневрологических диспансерах с нерезко выраженными психическими расстройствами (легкие формы дебильности, остаточные явления черепно-мозговой травмы, хронический алкоголизм, последствия перенесенных в детстве нейроинфекций, психопатические черты характера). Окончательное заключение об их вменяемости также может вынести амбулаторная экспертиза. Однако психотические эпизоды и состояние декомпенсации в анамнезе в таких случаях говорят о необходимости стационарной экспертизы. Амбулаторную экспертизу проходят многие лица, нуждающиеся в определении дееспособности, а также большинство свидетелей и потерпевших. Потерпевшим по делам об изнасиловании, особенно несовершеннолетним, следует стремиться проводить только амбулаторную экспертизу. Пребывание таких лиц в стационаре нецелесообразно по деонтологическим соображениям.

9.Судово-психіатрична експертиза в кабінеті слідчого може проводитися одноосібне або комісійне, як правило, одноразово і часто має консультативний характер. Після обстеження обвинуваченого або підозрюваного експерт надає свій остаточний висновок про психічний стан особи на даний час щодо можливості проведення з нею слідчих дій або вказує на необхідність призначення амбулаторної чи стаціонарної судово-психіатричної експертизи, приєднання до справи додаткових медичних документів і яких саме, характеристик та інших матеріалів, зазначає, які обставини необхідно уточнити під час допиту свідків, тощо. Судово-психіатричну експертизу в кабінеті слідчого необхідно відрізняти від консультування слідчого судовими психіатрами як спеціалістами. Консультування — це поза-процесуальна дія і для його проведення складати постанову не потрібно.

Этот вид судебного освидетельствования в практике носит характер консультации, так как обычно проводится при однократном осмотре обследуемого одним психиатром. При экспертизе в кабинете следователя нет возможности провести обследование даже в той мере, в какой оно осуществляется при амбулаторной экспертизе, и поэтому обычно не выносится заключение о вменяемости ( невменяемости). Психиатр дает заключение по ряду других интересующих следователя вопросов: о психическом состоянии лица в данное время, о необходимости проведения ему экспертизы определенного вида (амбулаторная, стационарная), о возможности подвергать обследуемого по состоянию его психического здоровья допросам и проводить очные ставки с его участием и т. п.

При заключении о необходимости амбулаторного или стационарного освидетельствования врач-эксперт может сообщить следователю, какие материалы будут необходимы экспертной комиссии, какие обстоятельства, касающиеся психического состояния обвиняемого, нужно уточнить при допросах свидетелей. При психиатрической консультации в отличие от экспертизы; заключение может быть предположительным. Конечно, зачастую психиатр приходит к определенному выводу по поставленным ему вопросам и в кабинете следователя. Так, он может вынести заключение, что обвиняемый или подозреваемый не нуждается в судебно-психиатрической экспертизе ввиду отсутствия каких-либо признаков психического расстройства. При явном психическом заболевании и соответствующей медицинской документации можно посоветовать провести лишь амбулаторную судебно-психиатрическую экспертизу. В другом случае эксперт-психиатр может прийти к выводу, что обследуемый в связи с особенностями психического состояния или с необходимостью проведения лабораторных исследований определенно нуждается в стационарной психиатрической экспертизе.

2.10.Судово-психіатрична експертиза в суді може проводитись психіатром-експертом одноосібне або комісією з кількох лікарів-психіатрів, що викликаються судом, якщо питання про судово-психіатричну експертизу виникає тільки в процесі судового слідства. Після ознайомлення з обставинами справи й особистістю підекспертного в процесі судового слідства експерт дає письмовий висновок, оголошує його в судовому засіданні і дає роз'яснення з питань, які виникають у зв'язку з його висновком. У випадку неможливості дати відповіді на запитання, які поставлені судом, експерт виносить рішення про необхідність направлення підекспертного на стаціонарну судово-психіатричну експертизу, указує на необхідність приєднання до справи додаткової медичної документації. Підставами для призначення судово-психіатричної експертизи в суді можуть бути: неправильна поведінка обвинуваченого, який раніше не проходив судово-психіатричної експертизи; зміна психічного стану обвинуваченого, що проходив раніше судово-психіатричну експертизу і був визнаний осудним; незгода з висновками судово-психіатричної експертизи, що проводилася раніше, у зв'язку з отриманням додаткових матеріалів; необхідність одержання роз'яснення окремих положень, що містяться у висновку про осудність - неосудність або застосування тих або інших примусових заходів медичного характеру.

Необходимость экспертизы в суде возникает при различных обстоятельствах. Ее проведение суд может определить обвиняемым, которые ранее не подвергались экспертному освидетельствованию, и сомнение в их психической полноценности впервые возникло во время судебного рассмотрения дела. В таких случаях эксперт далеко не всегда может дать окончательное заключение, особенно в отношении лиц, которые не обнаруживали ранее психических нарушений. Чаще эксперт рекомендует направить обвиняемого на амбулаторную или стационарную экспертизу.

Иногда экспертная комиссия сама рекомендует проведение экспертизы в судебном заседании, так как затрудняется решить вопрос о вменяемости (или дееспособности) пои противоречивых данных о психическом состоянии подэкспертного во время совершения правонарушения (или сделки в гражданском процессе). Экспертная комиссия предполагает оценить психическое состояние путем опроса свидетелей в судебном заседании. В таком случае на суде может присутствовать один эксперт, наблюдавший обследуемого ранее, так как отрывать от текущей экспертной работы всех членов комиссии зачастую нецелесообразно. Тем самым экспертный вопрос передается на единоличное решение. Подобные решения выносятся редко, поскольку практика экспертизы показывает, что в большинстве случаев при своевременном получении нужных экспертам материалов можно вынести заключение в условиях обычного обследования. В связи с этим решение экспертных вопросов на судебном заседании следует рекомендовать лишь в крайнем случае, когда при освидетельствовании нет иной возможности уточнить психическое состояние обвиняемого в момент преступления.

Чаще всего экспертов-психиатров вызывают на судебное заседание в отношении лиц, прошедших экспертизу с вынесением окончательного заключения. Вызов эксперта бывает связан с сомнением суда в правильности заключения, необходимостью разъяснения тех или иных положений экспертного заключения, получением неизвестных экспертам данных, которые, по мнению суда, могут иметь значение, и, наконец, изменением психического состояния и поведения обвиняемого. В последних случаях редко возникает вопрос о вменяемости, который ранее был уже решен. Чаще приходится дифференцировать реактивный психоз, психогенную декомпенсацию и симуляцию.

До начала судебного заседания эксперт-психиатр должен ознакомиться с теми материалами уголовного дела, которые получены уже после проведения экспертизы. В случаях изменившегося состояния целесообразно ознакомиться с данными личного дела, в которых отражено поведение обследуемого в следственном изоляторе.

Во время судебного заседания эксперт внимательно наблюдает за поведением обвиняемого, анализируя факты, как подтверждающие вынесенное заключение, так и свидетельствующие об изменениях в психическом состоянии. С разрешения председательствующего эксперт может задавать вопросы свидетелям и обвиняемому. Спрашивать надо в понятной для опрашиваемого и для суда форме, избегая заведомо наводящих формулировок. В случае расхождения ответов, которые давались теми же свидетелями на предварительном следствии, рекомендуется в тактичной форме обратить на это внимание суда и самих свидетелей с тем, чтобы суд выяснил причину изменения показаний. Обследование обвиняемого следует проводить во время специального перерыва в судебном заседании в отсутствие состава суда и участников процесса.

Экспертов-психиатров вызывают в суд также по делам невменяемых при направлении их на принудительное лечение. При этом суду может потребоваться согласовать с экспертом меры медицинского характера, оценить общественную опасность больного. Такие вопросы чаще возникают тогда, когда экспертная комиссия не рекомендует применения принудительных мер медицинского характера, что бывает при острых кратковременных психотических состояниях в момент совершения общественно опасного деяния. В таких случаях для предупреждения вызова эксперта в суд следует более аргументированно. В мотивировочном разделе акта показывать кратковременность перенесенного психоза, отсутствие болезненных расстройств психики уже к моменту освидетельствования.

В судебном заседании эксперту задаются вопросы с разрешения председательствующего. Эксперт вправе указать на вопросы, выходящие за пределы его компетенции или излишне отвлеченные. Вопросы, выходящие за пределы компетенции эксперта-психиатра и не относящиеся к данной экспертизе, суд отклоняет.

Иногда эксперту-психиатру задают научные вопросы по его специальности, выходящие за рамки данного заключения, если их разъяснение имеет значение для оценки судом и участниками процесса выводов экспертизы. Это вопросы о различных вариантах прогноза при заболевании, установленном у обвиняемого, возможности сочетания симуляции с психическим заболеванием и др.

На судебном заседании заключение по поставленным вопросам эксперт представляет суду в письменном виде. Если в судебном заседании участвует несколько экспертов-психиатров, и они придерживаются единого мнения, то представляется общее заключение. В случае расхождения экспертных мнений заключения подаются раздельно. В подобных случаях суд часто ставит перед каждым экспертом вопрос, почему он считает неправильным иное мнение, которого придерживаются другие эксперты.

В соответствии с п. 25 Инструкции о производстве судебно-психиатрической экспертизы при невозможности дать ответы на вопросы, поставленные судом, эксперт в своем заключении делает вывод о необходимости направления обследуемого на стационарную экспертизу. Так же необходимо поступать в отношении признанных вменяемыми обследуемых, если у них ко времени суда возникли психические изменения, препятствующие участию в судебном процессе. Обычно в таких случаях речь идет о психогенных заболеваниях, но в судебном заседании установить подлинный характер и продолжительность подобных состояний бывает трудно.

2.11.Заочна судово-психіатрична експертиза проводиться лише у виняткових випадках,  коли підекспертний не може бути доставлений для особистого обстеження. Зокрема: коли він знаходиться поза межами країни; коли необхідно уточнити висновок уже проведеної амбулаторної або стаціонарної судово-психіатричної експертизи (якщо одержані додаткові дані, за необхідності встановлення часу початку і тривалості психічного захворювання в зв'язку з тим, що виникали сумніви в достовірності попереднього експертного висновку). Іноді вона має консультативний характер,коли прокуратурою в порядку нагляду направляються матеріали кримінальної справи на засуджених для уточнення правомірності висновку судово-психіатричної експертизи, що проводилася в період слідства, про осудність цієї особи; коли необхідно одержати роз'яснення психіатрів з теоретичних наукових питань. Проводиться вона за матеріалами справи, медичними та іншими документами, комісією у складі не менше трьох психіатрів-експертів.

Заочная судебно-психиатрическая экспертиза проводится только по материалам дела, если невозможно непосредственное обследование обвиняемого (подозреваемого) или если необходимо выяснить психическое состояние умершего в тот или иной период его жизни. Такая посмертная экспертиза может назначаться при расследовании дел о самоубийствах, а также в гражданском процессе, когда возникает сомнение в психическом здоровье лица в момент составления им завещания или совершения иного юридического действия.

При заочной экспертизе психическое состояние подэкспертного оценивается на основании свидетельских показаний, медицинской документации (в этих случаях особенно важно получить подлинники историй болезни и амбулаторных карт), характеристик, письменной продукции обследуемого. Эксперт должен внимательно изучить документы и уметь связать в единое целое ряд мелких штрихов, присутствующих в отдельных характеристиках и показаниях, чтобы вынести заключение об особенностях психического состояния.

Иногда для получения более полных данных о психическом состоянии обследуемого целесообразно провести дополнительные допросы свидетелей и близких. После консультации психиатра с работниками следствия и суда это может проводиться с участием одного из членов экспертной комиссии.

Недостаточность материалов, предоставленных в распоряжение экспертов, особенно при заочных экспертизах, может быть причиной отказа от дачи заключения. Неполнота сведений в некоторых случаях заочных (посмертных) экспертиз в уголовном процессе (но не в гражданском, где решаются вопросы дееспособности и действительности сделки) позволяет ограничиться предположительным заключением о психическом состоянии. Необходимо тщательно мотивировать такое заключение. 2.12. Посмертна судово-психіатрична експертиза проводиться комісією лікарів-психіатрів або психіатром-експертом одноосібне на основі вивчення поданих матеріалів справи і медичної документації. За умови її проведення допускається дача попереднього висновку у зв'язку з недостатністю матеріалів. Підставою для призначення такої експертизи є: вирішення питання про психічний стан обвинуваченого, який помер до суду; вирішення питання про психічну неповноцінність особи в період вчинення правопорушення, за яким вона була засуджена і померла в місцях позбавлення волі; вирішення питань про дійсність або недійсність заповіту, успадковування або іншої угоди; з'ясування психічного стану в момент правопорушення у відношенні до осіб, що покінчили життя самогубством; доведення до самогубства (коли особа, що притягається до кримінальної відповідальності, намагається виправдати себе, стверджуючи, що самогубство стало наслідком психічної хвороби. В таких випадках часто призначається комплексна судово-психіатрична і судово-медична експертиза). Основне завдання судово-психіатричної експертизи у разі самогубства зводиться до того, щоб відповісти на запитання, чи не був самогубця психічно хворим і чи не було у нього в момент самогубства хворобливого розладу психіки тимчасового характеру, в результаті якого він був не спроможний розуміти значення учиненого ним діяння чи керувати своїми вчинками. Для проведення судово-психіатричної експертизи у справах про самогубство органи розслідування повинні зібрати дані, які стосуються особи самогубці, сімейних взаємовідносин, стану здоров'я. Зрозуміло, що всі документи медичного характеру (історії хвороби, довідки, результати медичних аналізів) рекомендується збирати повністю. 4 Особливої уваги заслуговують свідчення про поведінку даної особи взагалі і особливо перед самогубством, про деякого роду дивні проступки І висловлювання, якщо вони мали місце. Слід критично ставитися до показання осіб, які намагаються відтворити цю подію тенденційно, в спотвореному вигляді з різних спонукань, інколи через особисту чи матеріальну зацікавленість. У показаннях свідків і в характеристиці поведінки самогубця для експерта важлива не констатація психічної хвороби, а описання конкретних фактів, які свідчать про психічні відхилення. При цьому дуже важливими є щоденники і особливо передсмертні записки. Нерідко вони не тільки розкривають мотив самогубства, але і характеризують особу самогубці. Деякі автори відзначають, що потреба людини в останні хвилини життя пояснити душевний стан є такою великою, що лише небагато з них можуть протистояти внутрішній потребі висловити хвилюючі їх почуття. Самий же факт звернення до людей перед самогубством свідчить про те, що автори їх залишились психічно здоровими людьми. Психічно хворі рідко залишають після себе записки, а якщо і залишають, то викладають в них у більшості випадків хворобливі переживання. Характер і зміст передсмертних записок можуть дати цінні дані для розпізнання психічного захворювання.

Експертиза в кабінеті слідчого проводиться нечасто і має, як правило, оглядово-консультативний характер. На відміну від позапроцесуального консультування слідчого судовими психіатрами, для якого не потрібна постанова, в результаті такого експертного обстеження робиться висновок про психічний стан особи на цей час, щодо можливості проведення з нею слідчих дій, а також про необхідність призначення того чи іншого виду судово-психіатричної експертизи. Так, наприклад, експерт-психіатр може уточнити, які ще документи потрібно зібрати слідчому для проведення амбулаторної чи стаціонарної експертизи. Може взагалі бути скасовано потребу в проведенні судово-психіатричної експертизи в разі встановлення відсутності психічного захворювання.

Судово-психіатрична експертиза в судовому засіданні може бути призначена звинувачуваному, що не оглядався психіатром раніше, а його психічне здоров'я викликало у суду сумніви. В цих умовах судово-психіатричний експерт не завжди може зробити остаточний висновок; найвірогідніше це можливо, коли підекспертний не хворий психічно. Найбільшу групу підекспертних, з приводу яких психіатрів-експертів викликають на судове засідання, становлять звинувачувані, щодо яких вже проводивсь якийсь вид судово-психіатричної експертизи і було винесено остаточний висновок. Виклик експерта в суд може бути зумовлений сумнівами у правильності експертного висновку чи необхідністю отримати роз'яснення щодо матеріалів, які не були відомі експертам на час проведення ними експертного дослідження. В багатьох випадках воно спричинене тим, що відбулися зміни в психічному стані та поведінці звинувачуваного, раніше визнаного судово-психіатричними експертами осудним. При ньому найчастіше мова йде про реактивні стани чи симулятивну поведінку звинувачуваного. Виклик судово-психіатричного експерта може бути пов'язаний і потребою вирішення судом питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Коли СПЕК прийшла до єдиної думки щодо свого висновку, то до суду викликається лише один експерт - її член. У судовому засіданні він має право ставити запитання свідкам, потерпілим, звинувачуваним і проводити обстеження підекспертних. Для цього оголошується спеціальна перерва в засіданні й обстеження проводиться в присутності складу суду, захисника, законних представників та учасників процесу. Фактично такі обстеження практикуються дуже рідко, лише в необхідних випадках.

Амбулаторна судово-психіатрична експертиза - це одноразове, рідше повторне обстеження особи комісією лікарів-психіатрів в умовах відповідно створеної в системі охорони здоров'я на постійній основі спеціальної СПЕК, яке проводиться в амбулаторних умовах при психіатричних диспансерах, психіатричних відділяннях або у відповідних приміщеннях слідчих ізоляторів. Амбулаторну експертизу проводять для визначення дієздатності особи при розгляді цивільних справ, а також більшості свідків і потерпілих. При розгляді кримінальних справ експертні висновки можуть бути сформульовані, здебільшого, у зрозумілих випадках, коли досліджувані раніше знаходилися під наглядом психіатричних лікувальних установ або в результаті обстеження осіб, котрі вчинили протиправні дії в стані звичайного алкогольного сп'яніння, під час короткочасних розладів психічної діяльності, коли матеріали кримінальної справи містять достатньо даних про стан особи в момент скоєння правопорушення.

Порядок проведення амбулаторної судово-психіатричної експертизи. Лікар-доповідач попередньо проводить огляд і детальну співбесіду з підекспертним, знайомиться з матеріалами справи, складає історію хвороби. Для ефективної роботи попередньо збираються всі документи, що потрібні лікарям-експертам, встановлюються суттєві обставини справи і дані, які характеризують особу досліджуваного. Всі відомості потрібно завчасно подати для попереднього ознайомлення з ними експертів. Лікар-доповідач представляє підекспертного СПЕК, повідомляє їй історію його хвороби. На основі особистого та колегіального обстеження, даних історії хвороби, всіх матеріалів справи комісія виносить висновок з питань, які перед нею були поставлені.

Основною перевагою амбулаторної експертизи є її короткочасність, а головним недоліком - неможливість у всіх випадках вирішити питання про характер і тяжкість психічних розладів та їх прогноз, для чого потрібна стаціонарна експертиза. Однак останні обставини не мають призводити до недооцінки значення амбулаторної експертизи. В тих випадках, коли стоїть питання про тимчасовий розлад психічної діяльності під час скоєння правопорушення, а до моменту проведення амбулаторної експертизи психічні порушення не спостерігалися, висновки в деяких випадках можуть бути зроблені амбулаторною експертизою, звичайно, якщо зібрані достатньо певні матеріали, які характеризують поведінку та висловлювання обвинуваченого у той час. Так само без особливих труднощів проводиться амбулаторне обстеження явно психічно хворих, котрі лікувалися раніше у психіатрів, та осіб, які не є психічно хворими.

Під час проведення стаціонарної експертизи припиняються будь-які слідчі дії з підекспертним, щоб це не вплинуло на стан його психіки та хід дослідження.

Проводяться спеціальні лабораторні дослідження крові, біологічних рідин і виділень, пункційне дослідження спинномозкової рідини (при потребі), електроенцефалографічні, рентгенокраніографічні, томографічні, ехографічні й інші доступні в стаціонарних умовах інструментальні дослідження, які можна проводити в динаміці та комплексі з психіатричним спостереженням.

Посмертна експертиза необхідна при розгляді справ про самогубства, а в цивільному процесі - коли виникають сумніви в психічному здоров'ї особи, котра померла, при факті складання дарчого акта, заповіту чи іншої юридичної дії.

У практиці судово-психіатричний висновок експертів оформляється у вигляді документа, під назвою "Акт судово-психіатричної експертизи", а результати - у заключній частині акта - "висновки".

Окремі прояви психопатології та її правове значення

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.

Недоумство «стойкое, необратимое недоразвитие уровня психической, в первую очередь интеллектуальной деятельности, связанное с врожденной или приобретенной (деменция) органической патологией головного мозга.

Деменція (лат. dementia - безумство) - придбане недоумство, стійке зниження пізнавальної діяльності з втратою в тій чи іншій мірі раніше засвоєних знань і практичних навичок і утрудненням чи неможливістю придбання нових. На відміну від розумової відсталості (олігофренії), недоумства вродженого або набутого в дитинстві, що представляє собою недорозвинення психіки, деменція - це розпад психічних функцій, що відбувається в результаті уражень мозку, найбільш часто - у старості (сенільний деменція, від лат. Senilis - старечий, старечий). У народі сенільний деменція носить назву старечий маразм. хвороба Альцгеймера (50 - 60% всіх випадків деменції) судинна (мультиінфарктна) деменція (10 - 20%) алкоголізм (10 - 20%) внутрішньочерепні об'ємні процеси - пухлини, субдуральна гематоми і мозкові абсцеси (10 - 20%) аноксія, черепно-мозкова травма (10 - 20%) нормотензивная гідроцефалія (10 - 20%) хвороба Паркінсона (1%)

Олігофренія – вроджене слабоумство.

Ідіотія - найбільш глибоке вроджене слабоумство. При цій формі олігофренії майже повністю відсутня мова й інші психічні функції. Ознаки ураження головного мозку (різко збільшена чи зменшена голова й інші спотворення як результат патології внутрішньоутробного розвитку) при ідіотії звичайно виявляються одразу ж після родів. Через велику патологію мозку життя ідіотів рідко триває до 20 років, вони не можуть оволодіти навіть елементарними життєвими навичками. При ідіотії вкрай послаблені або спотворені реакції на навколишній світ. Сприйняття слабо диференційоване, фіксація уваги неможлива; ідіоти фактично не можуть навчатися. Їхні рухи погано координовані, виконання планомірних актів практично неможливе. Вони не можуть самостійно пересуватись, їх не вдається привчити до дотримання елементарної гігієни. Навіть досягаючи підліткового та юнацького віку, хворі виразною мовою так і не оволодівають; вони не розуміють змісту зверненої до них мови, хоч іноді правильно починають реагувати на інтонацію. Хворі або залишають­ся нерухомими, або протягом багатьох годин виконують стереотипні рухи (розгойдуються, смокчуть пальці, плещуть у долоні тощо), при цьому вираз обличчя залишається тупим, рот відкритим. Іноді цей стан змінюється спонтанним збудженням. Під час такого безмотивного збудження хворі можуть хаотичними рухами нанести тілесні пошкодження особам, які здійснюють нагляд за ними. Однак, зважаючи на виразну наявність психічної хвороби, стосовно ідіотів кримінальні справи ніколи не порушуються і в судово-психіатричній практиці не зустрічаються. Хворі залишаються повністю безпомічними, не усвідомлюють своєї неповноцінності і потребують постійного догляду.

Імбецильність - менш глибока ступінь вродженого слабоумства. Серед інших форм олігофренії вона зустрічається до 10%. На відміну від ідіотів, імбецили можуть виявляти елементарні, але все таки диференційовані і різноманітні реакції на навколишнє середовище. Вони можуть орієнтуватися в уже опанованій ними ситуації, однак зовсім розгублюються в новій ситуації. Мова при імбецильності при­мітивна, аграмтична, невиразна, хоч словниковий запас хворих іноді досягає 200-300 слів; вони можуть вживати нескладні фрази та розуміти їх. Їм доступні елементарні узагальнення, вони володіють деякими відомостями в межах простих побутових знань, здатні орієнтуватись у нескладних питаннях побутової обстановки. Однак утворення абстрактних понять їм недоступне, логічні операції здійснюються на дуже низькому рівні, мислення надто конкретне, тугорухоме. Логічна пам'ять при імбецильності відсутня, але механічна пам'ять може бути задовільною, що сприяє засвоєнню деяких елементарних знань і навичок, які правильно, хоч і стереотипно, використовуються в звичній ситуації. У випадках менш тяжкої імбецильності, не дивлячись на низький розвиток інтелекту, безпосередні емоційні реакції можуть бути відносно розвиненими. Це дозволяє навіть встановлювати певні індивідуальні характерологічні відмінності. Відзначається і розвиток ознак особистісного самоусвідомлення, емоційно диференційоване ставлення до оточуючих. Багато імбецилів надзвичайно прив'язані до близьких, можуть співчувати іншим людям, охоче намагаються наслідувати добрим прикладам. Загалом же імбецилів характеризує збідненість, одноманітність емоцій, відсутність ініціативи, здатності до самостійної організації своєї поведінки.

Хворі на імбецильність підвищено навіювані, схильні до сліпого наслідування, нерідко в них відбувається сексуальне перезбудження. Все це може зумовити вчинки, які формально відповідають кримінально карним: підпали, крадіжки, нанесення тілесних ушкоджень, відкрите оголення статевих органів і маніпулювання ними та навіть зґвалтування. Однак усі ці дії характеризуються імпульсивністю, відсутністю якої-небудь усвідомленості і, тим більше, розуміння протиправності. В рідкісних випадках, коли з міркувань юридичного порядку (наприклад, для оформлення закриття справи, пов'язаної зі знищенням матеріальних цінностей у результаті підпалу) проводиться судово-психіатрична експертиза, олігофрени завжди визнаються неосудними. Вони також не можуть бути дієздатними, над ними завжди встановлюється опіка.

Дебільність - найлегша і найрозповсюдженіша форма олігофренії. Для судової психіатрії вона має особливе значення. Це пояснюється тим, що серед інших форм олігофренії по суті лише хворі на дебільність становлять значну частину направлених на судово-психіатричну експертизу.

Виразність психічного недорозвитку при дебільності може бути різною: від тяжкої, близької до імбецильності до легкої, що межує з практичною нормою, тобто рівнем психічно здорових осіб із низьким інтелектом. Це визначає велику неоднорідність клінічних проявів, різний темп психічного розвитку і різний рівень (ступінь) виразності психічного дефекту, котрий спостерігається у хворих із надбанням життєвого досвіду. В цьому сенсі прийнято розрізняти глибоку, помірно виражену та легку дебільність.

Чим більше виражена дебільність, тим раніше вона виявляється. При глибшому ступені хвороби відставання у психічному розвитку виявляється вже в ранньому дитинстві. Характерною є зовнішність (непропорційна тілобудова, погана координація рухів, дурнуватий вираз обличчя); хворі пізно (після 3-5 років) починають ходити і розмовляти, їх мова часто залишається недорозвиненою, вони недотепні, не вловлюють змісту найпростіших дитячих розваг, відсутня дитяча допитливість. Темп психічного розвитку в таких хворих низький, їм рідко вдається закінчити навіть допоміжну школу. Хворі залишаються безпомічними і потребують постійного догляду.

Легша (помірна) дебільність виявляється дещо пізніше. Такі хворі ходять до школи, але з самого початку виявляють нездатність повноцінно усвідомити навіть відносно легкий навчальний матеріал, будь-які звичайні педагогічні зусилля покращити успішність не мають успіху. Як правило, після 2-4-го класу цих хворих переводять у спеціальні школи або інтернати для розумово відсталих дітей. Там за допомогою спеціальних методів навчання хворі навіть із середнім (помірно вираженим) ступенем дебільності набувають навичок читання, рахування, письма, а дехто - навіть більш складного пізнання. В процесі навчання чітко виявляється слабкість абстрактного мислення. Хворі встановлюють різницю між предметами та явищами лише за зовнішніми ознаками, не здатні передати прихований зміст прислів'їв і метафор. Осмислювання та логічне запам'ятовування підмінюється механічним завчанням, сліпим наслідуванням. Відзначається слабкість активної цілеспрямованої уваги: вона тяжко привертається, погано фіксується, легко розсіюється. Переважає пасивна увага з бездумною реєстрацією навколишнього. Мова відзначається збідненим запасом слів; відомі слова вживаються в елементарних зв'язках, узагальнення значень слів малодоступне. Характерні неправильні за змістом вживання слова, переважають мовні штампи, та короткі, примітивно побудовані фрази. У допоміжних школах хворі нерідко одержують прості виробничі навички (як правило спеціальності, що вимагають механічної стереотипної праці) та надалі працюють або в трудових майстернях психіатричних установ, або навіть за отриманим фахом на загальних умовах. Однак після закінчення допоміжної школи дебільні особи явно вирізняються бідним запасом знань, вузьким колом інтересів, відсутністю ініціативи та самостійності, уповільненістю й інертністю психічних процесів. Основна складність для цих хворих - пристосування до нових незвичних ситуацій, коли встановлені схеми-шаблони поведінки вже недостатні, не підходять і стають необхідними не тільки осмислення, а й елементи творчого підходу до розв'язання завдань і труднощів, які виникли.

Хворі з найменшою вираженістю слабоумства (легкий ступінь дебільності) виявляються пізніше за інших, у зв'язку зі зміною звичного для них життєвого стереотипу. Багатьом із них все таки вдається закінчити дев'ятирічну загальноосвітню школу чи навіть ПТУ. Дебільність у цих випадках, звичайно, виявляється при намаганні продовжити освіту, під час проходження медичних комісій (найчастіше в зв'язку з призовним віком), в перші тижні служби в армії, на новому місці роботи, а також при судово-психіатричному обстеженні. У таких дебільних осіб часто непогано розвинена мова, їх поведінка практично адекватна і самостійна, якщо порівнювати з глибшою олігофренією; добра здатність наслідувати і механічна пам'ять певною мірою маскують слабкість мислення.

Тільки ретельніше дослідження спеціальними методами виявляє у хворих при легкому ступені дебільності недостатність абстрактного мислення, переважання конкретних асоціацій. Абстрактні поняття в них пов'язані не стільки з певним змістом, скільки зі словесним запозиченням, наслідуванням. Перехід від простих до складніших узагальнень (від конкретних до абстрактних) для них є утрудненим. Вищий рівень узагальнення, пов'язаний із переходом від чуттєвого пізнання до абстрактного мислення, навіть при легкій дебільності є неможливим.

Не дивлячись на загальну ознаку олігофренії - недорозвиненість психіки загалом, особи, котрі страждають на дебільність, мають свою індивідуальність як за характерологічними особливостями, так і за соціальними, що, на відміну від імбецильності і тим більше від ідіотії, дозволяє говорити про особистісні особливості хворих. Ці особливості спостерігаються в різних ступенях виразності між двома основними варіантами: з одного боку, крайньою розгальмованістю, рухливістю, збудженістю, настирливістю, конфліктністю, гіперсексуальністю хворих, а з іншого - постійною загальмованістю, в'ялістю, апатичністю, байдужістю до всього навколишнього. Часто всі прояви виражені помірно, в деяких випадках характерологічні особливості дебільних осіб нагадують окремі варіанти патології характеру при психопатіях, а іноді вони виразні настільки дисгармонійно, що можна говорити про емоційно-вольові порушення, які досягають рівня хворобливих розладів.

Загальна особливість вольової сфери -поєднання слабкості ініціативи з імпульсивністю поведінки, підвищеної навіюваності, схильності до наслідування зі впертістю. При всій слабкості витримки та низькій здатності стримувати свої потяги, недостатності цілісного обмірковування своїх вчинків і підвищеній навіюваності хворі з легким ступенем дебільності можуть достатньо корегувати свою поведінку залежно від зміни ситуації та передбачати наслідки своїх вчинків.

Серед різних видів протиправних дій, що скоюються дебільними особами, найбільш типові майнові - це, зазвичай, дрібні крадіжки, нерідко під впливом психічно здорових зловмисників. На другому місці за частотою стоїть хуліганство. Дуже велика в цих осіб (зокрема, в юнацькому віці) питома вага сексуальних деліктів. Ризик скоєння протиправних дій хворими олігофренією різко зростає, коли вони знаходяться під впливом антисоціального середовища. Найбільшу небезпеку становлять дебільні особи у стані сп'яніння, коли підсилюється і без того наявна слабкість стримування своїх потягів, прогнозування наслідків своїх вчинків. Майже всі дебіли, котрі проходять експертизу, скоюють суспільно небезпечні дії в стані сп'яніння. Більшість із них почали систематично вживати спиртні напої в віці до 14 - 15 років, на момент правопорушення вже страждали на хронічний алкоголізм. Найтяжчі делікти скоюються в стані сп'яніння. Розпізнаванню істинного рівня вродженого слабоумства під час судово-психіатричного обстеження іноді заважають спроби хворих підсилити наявну психічну неспроможність (агравація) або симулювати не властиві їм психічні розлади (наприклад, скаржаться на "голоси" в голові). Однак нездатність хворих імітувати цілісну картину психічних розладів, наївний і неприхований характер прикидань досить швидко дозволяють встановити, що насправді цих розладів немає. І, навпаки, дебільні особи нерідко хочуть, щоб їх визнавали осудними та ставилися до них, як до нормальних людей. Ці хворі можуть легко визнавати себе винними і вимагати, щоб їх за скоєне засудили, говорити, наприклад, що не можна вбивати, красти. Однак між цими формальними ствердженнями та реальною здатністю усвідомлення, обмірковування ними цього "не можна", а, тим більше, здатністю до більш-менш адекватного прогнозування наслідків своїх вчинків може бути великий розрив, який свідчить про значну глибину вродженого слабоумства.

Потрібно також враховувати, що неспівпадання критеріїв осудності і дієздатності може зумовити, наприклад, одночасне заключення про неосудність і дієздатність при дебільності. Крім цього, при різних правопорушеннях, що потребують різного об'єму осмислення їх протиправного характеру, можливі висновки про осудність стосовно одного діяння та неосудність щодо іншого. При такому диференційованому підході до рішення експертних питань потрібно вважати неправомірними та схоластичними спроби знайти точні, стандартні ознаки меж. Вирішенню цих питань допомагає клініко-соціальний аналіз, який враховує не тільки виявлений на експертизі рівень вродженої психічної неповноцінності, а й те, як ця неповноцінність позбавляє хворого здатності самостійно адаптуватися до життя, розуміти соціально-психологічні реалії та відповідно до них організовувати й усвідомлювати свою поведінку (тобто з оцінкою вираження цієї недостатності в соціальній діяльності).

Іноді при формально неглибокому інтелектуальному дефекті дебіли, які виступають свідкам або потерпілими, нездатні оцінити обстановку, котра склалася, і дати про неї правильні свідчення, тому має бути висновок, що до показань таких осіб потрібно відноситись, як до таких, що даються психічнохворими.

Хронічне психічне захворювання - це розлад психічної діяльності, що має тривалий перебіг і тенденцію до наростання хворобливих явищ. В окремих випадках спостерігаються періоди тимчасового покращення стану хворого, так звані ремісії, але це не означає видужання. До хронічних психічних захворювань належать шизофренія, епілепсія, прогресуючий параліч тощо.

Шизофренія (F-20) відноситься до групи т. зв. ендогенних психічних за­хворювань разом із маніакально-депресивним психозом та епілепсією.

Це психічне захворювання має прогресуючий характер, що проявляється в найрізноманітніших психопатологічних симптомах - від легких і перехідних до тяжких і стійких. Вони супроводжуються змінами особистості у вигляді зниження психічної активності, аутизму, втрати єдності психічних процесів, їх дезінтеграції, порушення мислення, що разом становить т. зв. шизофренічний дефект. Пам'ять, інтелект, надбані до хвороби знання залишаються без особливих змін. Не дивлячись на це, при шизофренії дуже характерними є зниження і повна втрата працездатності. Хвороба найчастіше розпочинається у віці від 15 до 25 років. Виокремлюють 3 основні форми шизофренії залежно від типу перебігу хвороби: безперервну (безперервно-перебіжну), періодичну (рекурентну) і нападоподібно-прогредієнтну (у формі шубів). Більшість таких пацієнтів залишаються мешканцями психіатричних закладів. Особливості початкового етапу багато в чому визначають і характер протиправних дій: як правило - це хуліганські вчинки, пов'язані з розладами потягів. Факт скоєння делікту нерідко вперше приводить хворих до лікаря. Іноді хворі вчиняють і тяжкі суспільнонебезпечні дії, наприклад, вбивства. В багатьох випадках в їх основі лежать виразні зміни особистості й імпульсивні дії.

Експертна оцінка може значно ускладнюватися, коли правопорушення було вчинено в стані чітко визначеної ремісії особою, яка в минулому безсумнівно перенесла шизофренічний напад. З цього приводу існує така точка зору: якщо глибока ремісія без особистісних змін тривала, то хворі добре соціальне адаптовані; якщо у них в умовах психотравмуючих ситуацій, у т. ч. пов'язаних із правопорушеннями (арешт, утримання під вартою, процес кримінального розслідування), погіршання стану не виникає, то вони визнаються осудними. Однак практика свідчить, що саме такі особи рідко скоюють правопорушення. Як правило, експерти-психіатри знаходять ті чи інші особистісні зміни та легкі позитивні розлади тому, на практиці більшість хворих на шизофренію визнаються неосудними і в стані ремісії.

В настоящее время выделяют следующие признаки шизофрении:

• продуктивную симптоматику (чаще всего бред и галлюцинации),

• негативную симптоматику (снижение энергетического потенциала, апатию, безволие),

• когнитивные нарушения (расстройства мышления, восприятия, внимания и др.).

Бред (лат. Delusio) — расстройство мышления, которое характеризуется возникновением не соответствующей действительности совокупности болезненных представлений, рассуждений и выводов^[1], в которых больной полностью, непоколебимо убеждён и которые не поддаются коррекции^[2] апатия

Маніакально-депресивний психоз (МДП), або (біполярний афективний розлад F-31, циркулярний психоз, циклофренія) - захворювання, що має перебіг у формі маніакальних і депресивних фаз, розділених між собою найчастіше інтермісіями, тобто повною відсутністю психічних розладів під час цих світлих проміжків і збереженням властивих хворому до початку захворювання особистісних характеристик, навіть після багатьох років захворювання. Частіше хворіють жінки віком 35-55 років (70% захворювань на МДП). Значну роль у генезі цього захво­рювання відіграє обтяжена спадковість (80% випадків) та інші захворювання. Дерресивні – небезпечні для себе. Маніакальний – манія величі, гіперсексуальність, У стані загострення хвороби, під час психотичного нападу, хворі втрачають здатність критично та свідомо оцінювати свої вчинки і можливість адекватно керувати поведінкою. В маніакальному стані вони часто порушують норми суспільного життя і правопорядку: вчиняють сварки, бійки, алкогольні ексцеси, інколи навіть прилюдні розпусні дії, а при сильному збудженні вдаються до агресивних насильницьких дій. У такому стані частими є скандали, розтрати, хабарі, незаконні майнові угоди й оборудки.

Епілепсія (падуча хвороба, священна хвороба, хвороба римських легіонерів та ін.) - ендогенне психічне захворювання, що проявляється різними судомними припадками або безсудомними нападами (пароксизмами),

присмерковий стан свідомості - несподівано настає відключення свідомості на нетривалий термін, потім спогад про період затьмарення свідомості повністю відсутній, але при присмерковому стані свідомості людина зберігає здатність виконання автоматичних звичних дій;

римінальні дії, вчинені у затьмарених станах свідомості, характеризуються певними особливостями (відповідним почерком): раптовістю, безмотивністю, відсутністю умислу - спеціального наміру, неприйняттям заходів перестороги, відсутністю намагань приховати наслідки та сліди вчиненого діяння. Діагно­стичними в цьому плані є ознаки незрозумілої та надзвичайної жорстокості нанесення жертві численних тяжких ушкоджень нерідко з наступним спотворенням і розчленуванням трупа. Подібний характер злочину, зрозуміло, зумовлює припущення про наявність присмеркового (сутінкового) потьмареного стану.

 Тимчасовий розлад психічної діяльності- це психічне захворювання, що розпочинається раптово, характеризується швидким розвитком, триває відносно недовго і як правило закінчується повним одужанням особи (гострий алкогольний психоз, реактивний стан, тобто хворобливий розлад внаслідок тяжкого психічного потрясіння, так звані виняткові стани - патологічне сп'яніння, патологічний афект тощо).

Під психопатіями або розладами особистості розуміють стійкі аномалії особи, що характеризуються дисгармонією емоційно-вольової сфери та своєрідним, переважно афективним мисленням. Психопатія - це незвичайний, аномальний характер. Судово-психіатрична оцінка патологічного паранояльного розвитку різна, залежно від етапу і психопатологічного змісту синдрому. Наявність домінуючих ідей як утворень, що лежать в основі психологічних переживань, що являють собою афективно-забарвлені думки та уявлення, не змінюють якісну структуру особи і не порушують грубо соціальну адаптацію, потрібно розцінювати як стани, котрі не виключають осудності.

Симуляція та дисимуляція психічних розладів

Симуляцією психічного захворювання є свідома удавана поведінка, що полягає в демонструванні неіснуючих ознак психічного розладу чи у штучному викликанні їх у себе за допомогою медикаментозних засобів.

Серед симулянтів переважають особи з повторними правопору­шеннями, соціально і педагогічно занедбані, а також характерологіч­но деформовані умовами тривалої ізоляції у специфічному мікросе-редовищі. Це пояснюється великою поінформованістю таких осіб у практиці призначення і здійснення судово-психіатричної експертизи. Симулятивна поведінка найчастіше спостерігається у підслідних, ніж у засуджених. Це пояснюється напруженістю і невизначеністю слідчої ситуації, що активізує захисні тенденції особистості. Симуляція у осіб, що перебувають під слідством, може виникати на будь-якому етапі, але найчастіше з'являється під час взяття під варту, пред'явленні об­винувачення, при ознайомленні з матеріалами справи чи під час судо­вого розгляду.

У засуджених симулятивна поведінка найчастіше з'являється при зміні режиму утримання, відмовленні в достроковому звільненні тощо. Велике значення мають характерологічні особливості особистості — здатність до наслідування, перевтілення, багата уява, навіюваність і водночас витримка, цілеспрямованість.

Розрізняють три варіанти симуляції:

• попередня, тобто в період, що передує злочину, з метою створи­ти думку про протиправну дію як акт, вчинений у стані психіч­ного захворювання;

навмисно здійснювана в період правопорушення з метою при­

ховування мотивації;

після здійснення правопорушення, як свідома, цілеспрямована

поведінка з метою уникнути відповідальності.

У судово-психіатричній практиці найчастіше спостерігається ос­танній варіант.

Існує два способи симуляції:

власне психічного захворювання, коли поведінкою і висловлю­

ваннями підекспертний намагається відтворити патологічний

стан психіки (якого немає й не було). Іноді для цього приймають

спеціальні лікарські засоби, які тимчасово викликають стан, що

може створити враження психічного захворювання;

анамнезу, коли симулянти подають помилкові відомості про па­

тологічний стан, який нібито виявлявся в минулому. У такий

спосіб створюється враження про перенесене в минулому психічне

захворювання, якого насправді не було. При симуляції анамне­

зу в окремих випадках попередньо інструктуються родичі, які

в разі потреби сповістять вигадані відомості про неправильну

поведінку підекспертного в минулому. Іноді такі особи попередньо

госпіталізуються до психіатричного стаціонару чи звертаються

до психоневрологічного диспансеру з певним комплексом напе­

ред продуманих скарг для створення ілюзії перенесеного психіч­

ного розладу.

Останнім часом, як засвідчує судово-психіатрична практика, од­наковою мірою виявляються обидва способи симуляції.

Симуляція психотичного стану найчастіше виявляється у вигляді відтворення окремих його симптомів чи синдромів психічного захво­рювання (ступор, психомоторне збудження, слабоумство, галюцина­ції) і рідко однієї його клінічної форми. При цьому відтворюються несумісні симптоми різних психічних хвороб. Окремі психотичні симп­томи дуже важко піддаються наслідуванню, а тому потребують від особи величезного напруження емоцій і сил. До таких симптомів на­лежать, наприклад, мовне і рухове збудження при маніакальному стані, мовна сплутаність тощо. На відміну від психічно хворих здорові осо­би в таких випадках швидко втомлюються.

Демонстрування зміненого мислення і окремих видів слабоумства так само становить для симулянта великі утруднення, оскільки потре­бує тривалої напруженої уваги під час розмови. Тому до таких форм симуляції психічно здорові особистості вдаються рідко. Досвідченіші підекспертні імітують симптоми, які не потребують пізнань у психі-

атрії, а також великих витрат фізичних і психічних зусиль і легко ав­томатизуються.

Як свідчить судово-психіатрична практика, найчастіше симулю­ється депресія з монотонною поведінкою, невиразною мімікою, уста­новкою на неприступність, що виявляється в ухильних коротких відповідях. Водночас спостерігаються рухова загальмованість, відмов­ляння від їжі з посиланнями на можливість отруєння, а також демон­стративні суїцидальні прояви (висловлювання, готування, спроби, незначні самоушкодження). Часто на цьому тлі симулюються елемен­тарні галюцинаторні розлади, переважно зорового характеру (вбрані в чорне загрозливі постаті, страшні обличчя тощо), а іноді слухові обмани сприймання (голоси), маячні ідеї переслідування (стежать, дивляться).

Іноді стан загальмованості чи гіпоманії виявляється не весь пері­од симулятивної поведінки, а епізодично.

Оскільки симуляція є індивідуальною творчістю, вона відбиває особливості особистості. Тому вибір симптомів, які симулюють, за­лежить в основному від поінформованості в галузі психіатрії, знань, отриманих зі спеціальної літератури, особистих переживань у минулому і спостережень за поведінкою душевнохворих, а також від існуючих у різні часи в суспільстві уявлень про причини і симптоми психічних захворювань. Усе це зумовлює значну різноманітність проявів симу­ляції, відсутність будь-яких закономірностей у прояві удаваних симп­томів.

Зауважимо також, що у зв'язку з виявлюваним патоморфозом пси­хічних захворювань змінюються і прояви симуляції.

Якщо в минулому найчастіше симулювалися судомні напади, у 30-ті роки XX ст. — маячні синдроми, афективні розлади і слабоумство, то в 60-ті роки найчастіше ізольовані симптоми — мутизм, елементи псев-додеменції. Останнім часом знову збільшується кількість випадків си­муляції з проявом маячних ідей, різних за структурою і змістом. Най­частіше висловлюються ідеї переслідування, впливу (апаратами, променями, гіпнозом), іпохондричного характеру (твердження про невиліковне захворювання, найчастіше про рак). Часто демонстру­ються і продуманіші, ретельно підготовлені й подані ідеї винахідництва. Так, підекспертні заявляють, що тривалий час займаються розроб­кою "наукових проблем", винаходять нові двигуни, способи лікуван­ня невиліковних захворювань тощо. Усі ці висловлювання звичайно підкріплюються відповідними малюнками, схемами, кресленнями і

записами, де помічається характерний зв'язок цієї продукції з мину­лим досвідом особистості, її інтересами, захопленнями і схильностями.

Виявляються й нові форми симулятивної поведінки, зокрема твер­дження про спілкування з космосом, інопланетянами, скарження на внутрішні голоси, розлади мислення ("порожнеча в голові", "відсут­ність" і "обривання думок"), переживання, що виявляються при син­дромі психічного автоматизму ("уроювання чужих думок", "ніби щось штовхає, змушує робити неприємне"). Ці висловлювання зазвичай повторюються більшістю підекспертних у заштампованій та одно­манітній формі.

На початку симуляції поведінка таких підекспертних має мінли­вий, немов би пошуковий характер. Вони з обережністю спілкуються з лікарем, уважно стежать за справленим на нього враженням. Уло­вивши сумнів у тоні співрозмовника щодо своїх висловлень, відмов­ляються від них, демонструють інші, змінюють манеру поведінки з лікарем і оточуючими, а також вибирають інші симптоми для симу­ляції.

З огляду на утруднення розпізнавання симуляції експертизу осіб, які підозрюються у симулятивній поведінці, необхідно здійснювати у стаціонарних умовах. Тільки при тривалому динамічному спостере­женні в різних ситуаціях — під час розмов з лікарями, комісіями, а та­кож у відділенні стаціонару — можливий поглиблений аналіз сукуп­ності всіх отриманих даних з метою обґрунтування висновку про наявність симуляції.

В усіх подібних випадках необхідно порівнювати відомості, які надаються підекспертними та їх рідними, з об'єктивними даними, що підтверджують чи спростовують їх.

Крім того, у випадках симуляції може виявитися невідповідність змісту хворобливої симптоматики манері її демонстрування. Так, під-експертні активно й настирливо скаржаться на постійні головні болі, загальну млявість, слабкість, тугу, але висловлюються з відтінком злостивості, роздратування, у стані емоційного напруження, що не відповідає демонстрованій тузі та іншим скаргам астенічного кола.

В інших випадках попри складність пропонованих скарг, що імітують галюцинаторно-параноїдний синдром, який, як правило, різноманітний за проявами, хворі описують свій стан одноманіт­но, а якщо їх перебивають, починають повторювати все спочатку, щоб нічого не пропустити, ретельно обмірковують кожне слово.

149

 

Осіб, які демонструють маячні ідеї різного змісту краще не переби­вати, оскільки вони дуже швидко виснажуються. На відміну від бага­тослівних хворих на шизофренію з порушеннями мислення ці підекс-пертні одразу зупиняються, очікуючи додаткових запитань.

Часто підекспертний, що імітує шизофренію, скаржиться на са­мотність, емоційний холод, не хоче ні з ким спілкуватися, однак для хворого на шизофренію самотність — це потреба і тому не може бути скаргою. Таке порушення цілісної клінічної картини створює "зайві" симптоми (наприклад, образні яскраві зорові галюцинації в поєднанні з резонерськими міркуваннями і "голосами" чи поєднання складних маячних ідей з елементами псевдодеменції).

При відтворенні маячних переживань виявляється невідповідність маячної ідеї емоційному фону, відсутність охоплення особи маячними переживаннями, як це властиво для психічно хворих. Зміст маячних ідей викладається ухильно, непевно, часом схематично з відтінком роздратування і злостивості. Маячні ідеї величі, переоцінки власної особистості викладаються на тлі пригніченості, що відповідає психо-травмуючі ситуації і не супроводжуються піднесеним настроєм, як у справді маячних хворих.

При розпізнаванні симуляції важливою ознакою є особливості по­ведінки підекспертних, яка так само відбиває невідповідність поєд­нання окремих проявів у структурі синдрому. У більшості випадків пропоновані маячні ідеї, образні й яскраві зорові галюцинації не по­значаються на їх поведінці у відділенні, яка залишається правильною, відповідною до конкретних обставин.

Якщо підозрювані в симуляції висловлюють маячні ідеї отруєння, вони демонстративно відмовляються їсти, відштовхують тарілки, і водночас охоче харчуються, коли їх ніхто не бачить, віддаючи пере­вагу продуктам з передач.

Особи, які демонструють слабоумство, порушену орієнтацію в на­вколишньому середовищі, нерозуміння причин направлення на екс­пертизу, водночас читають і пишуть листи, уважно перечитують спи­сок продуктів з передачі, вміло обстоюють власні інтереси. Поведінка при симуляції незважаючи на різні її форми завжди має диференційо­ваний характер, а властива цим особам форма поведінки з демонст­ративним перебільшенням симптоматики спостерігається лише при розмовах з лікарями чи медперсоналом. У відділенні, коли підексперт­ний вважає, що за ним ніхто не спостерігає, поводиться правильно, його міміка і рухи відповідають обставинам, він правильно орієн-

тується у справах відділення, знає до кого з яким проханням зверну­тися. Підозрювані в симуляції попри демонстровану симптоматику охоче спілкуються з оточуючими, переважно з психічно здоровими підекспертними, слухають радіо, виявляють інтерес до телепередач. Однак побачивши лікаря, одразу змінюють форму поведінки на "хво­робливу". При цьому в них відновлюється демонстративна міміка, яка відбиває переляк чи повне нерозуміння навколишнього.

При пред'явленні скарг на епілептичні напади у осіб, що підозрю­ються в симуляції, дослідження біоелектричної активності головного мозку (електроенцефалографія) не виявляє судомної готовності, яка існує у хворих на епілепсію.

Особливо велике значення для діагностики мають результати екс­периментально-психологічного обстеження. Ці дані становлять важ­ливу додаткову інформацію про наявність чи відсутність у осіб пору­шень мислення, емоційно-вольової сфери, інтелектуально-мнестичних функцій.

Насамперед зауважимо, що в таких випадках не виявляється ці­лісна клінічна картина будь-якої з відомих форм психічного захво­рювання, а симулянти демонструють окремі ізольовані симптоми пси­хічного захворювання, а не хворобу загалом. Поряд з ізольованістю пропонованої симптоматики слід зазначити її несумісність, співісну­вання симптомів, характерних для різних форм психічних захворю­вань чи для різних етапів їх перебігу (початкового і віддаленого). У результаті такої ізольованості та несумісності симптомів порушу­ються закономірності розвитку і перебігу психічного захворювання.

Агравація — навмисне перебільшення симптомів наявного захво­рювання. У судово-психіатричній клініці агравація виявляється до­волі часто, і основною її метою є домагання бажаного вирішення екс­пертних питань.

Найчастіше агравація спостерігається у осіб з органічним уражен­ням головного мозку травматичного чи судинного характеру, а та­кож при олігофренії і відповідно виявляється в перебільшенні інтелек­туальної недостатності, що природно при такій патології.

Так, при олігофренії "хворі" прагнуть показати великий ступінь розумового недорозвинення, ніж він є насправді, що значно утрудняє оцінку ступеня наявних особливостей розумової недостатності.

У "хворих" на церебральний атеросклероз особливо часто пере­більшуються розлади пам'яті, здатність запам'ятовувати і утримувати в пам'яті поточні події, а також демонструються прояви перенесеного

інсульту чи динамічного порушення мозкового кровообігу, якщо воно було в минулому.

Особи з наслідками травми голови часто підсилюють чи віднов­люють тики, заїкуватість, тремтіння окремих частин тіла — кінцівок, голови. Вибір симптомів і форма їх демонстрування відбивають ха­рактер і глибину справді наявних змін психіки: що глибший ступінь інтелектуальних розладів, то збільшуються безглузді та гротескні прояви агравації.

Метасимуляція — свідоме штучне продовження перенесеного пси-хотичного стану. Таке цільове демонстрування вже відсутніх симп­томів щойно перенесеного захворювання в судово-психіатричній практиці нині зустрічається частіше, ніж у минулі роки. Найчастіше спостерігається навмисне відтворення симптомів перенесеного реак­тивного психозу.

Здебільшого відтворюються депресивні стани з перебільшеними проявами пригніченості, штучним відтворенням приступів ядухи, спазмів у горлі, порушень рухів за типом паралічів, парезів нижніх кінцівок. Іноді до цього додаються скарги на страшні зорові та слухові галюцинації, які нібито з'являються вночі. В окремих спостереженнях поряд із симптомами депресії свідомо відтворюються окремі прояви псевдодеменції. Під час розмови у підекспертних з'являється підкресле­но дурнуватий вираз обличчя, розгубленість, витріщання очей, вони багаторазово перепитують запитання, нібито не розуміючи їх змісту. У присутності лікарів і персоналу у підекспертних з'являється непри­родна хода, вони валандаються, йдуть, як сліпі, тримаючись за стіни.

Якщо при реактивному психозі спостерігався синдром маячнопо-дібних фантазій, відтворюється саме ця симптоматика. При цьому висловлювання підекспертних мають одноманітний, заштампований і водночас гротесковий характер, не супроводжуються колишнім афективним охопленням і патологічною активністю — здатністю го­динами просиджувати за побудовою креслень і проектів.

Зауважимо, що при всіх навмисно відтворюваних симптомах пе­ренесеного в минулому реактивного стану всі вони мають ізольова­ний характер, демонструються тільки у присутності лікарів чи персо­налу і не впливають на поведінку цих осіб. Перебуваючи в палаті, підекспертні правильно поводяться, нормально розмовляють з ото­чуючими, їхня міміка втрачає гротескні прояви розгубленості й неро­зуміння, моторика стає звичайною без елементів незграбності, утруд­нень у пересуванні.

Сюрсимуляція — демонстрування хворобливих симптомів, що не відповідають наявному в особи психічному захворюванню.

Така форма поведінки найчастіше виявляється у хворих на ши­зофренію з проявом властивих шизофренічному процесу порушень мотиваційної сфери мислення. Тому її порівняно легко розпізнати. Хворі не виявляють критичного ставлення до справді наявних у них хворобливих проявів. Тому з метою уникнути покарання вони демон­струють симптоматику, яка, на їхню думку, є справді хворобливою.

Іноді хворі прагнуть приховати своє захворювання (шизофренію) і демонструють симптоми, не властиві йому, наприклад епілептичні порушення чи порушення пам'яті, які не спостерігаються при шизоф­ренії, або грубе слабоумство, не властиве цьому захворюванню. Од­нак справді наявні психічні порушення таких хворих завжди відбива­ються в особливостях їхньої удаваної поведінки. Так, на відміну від симуляції удавання при шизофренії має характер, позбавлений логіки.

Дисимуляція психічних розладів — навмисне приховування наяв­ного психічного захворювання або окремих його симптомів.

При повній дисимуляції хворі заперечують наявність у них психіч­них розладів як на момент обстеження, так і в минулому.

При частковій дисимуляції хворі приховають тільки окремі клі­нічні прояви, а про інші розповідають доволі докладно. До часткової дисимуляції належать випадки, коли всі наявні психічні розлади хворі зараховують до минулого, цілком заперечуючи їх на момент обсте­ження. До дисимуляції вдаються хворі, які побоюються госпіталізації до психіатричного стаціонару, позбавлення цивільних прав чи праг­нуть виписатися з психіатричної лікарні, особливо в разі перебуван­ня на примусовому лікуванні.

У судово-психіатричній практиці зустрічаються випадки, коли диси-мулюють маячні хворі з метою виписування зі стаціонару для одержан­ня можливості реалізації своїх соціально небезпечних маячних ідей.

Хворі у стані депресії також можуть дисимулювати, прагнучи вчи­нити самогубство.

Зауважимо, що навмисне приховування хворими хворобливої симп­томатики є однією з основних причин помилкових діагностичних і експертних висновків. Несвоєчасна діагностика, у свою чергу, при­зводить до спізнілого застосування активного лікування і зниження його ефективності. При цьому можливе передчасне виписування із психіатричного стаціонару таких хворих, що є однією з причин здійснення психічно хворими повторних суспільно небезпечних дій.

Серед симулятивних проявів одне з перших місць за частотою займають посилання на провали і порушення пам'яті, що розповсюджується на все минуле або на період часу, який відноситься до інкримінованих діянь. Такого роду скарги завжди подаються в надто демонстративній, акцентованій формі. При зображенні їх досліджувані не можуть уникнути протиріч у поведінці, висловлюваннях, нерідко виявляють помилки, що швидко вказує на штучний характер вдаваних розладів пам'яті.

Дисимуляція найчастіше спостерігається при маячних психічних розладах. У цих випадках хворі іноді дуже вправно приховують свої параноїдні переживання для того, щоби виписатися з психіатричної лікарні, здійснити власні наміри, продиктовані маячними ідеями. Вдаючись до дисимуляції, депресивні хворі, зокрема, намагаються здійснити свої приховані суїцидальні наміри.

Підготовка матеріалів для судово-психіатричної експертизи

Кожна призначувана судово-психіатрична експертиза має бути ре­тельно підготовлена слідчим (судом). Від якості підготовчої роботи багато в чому залежать повнота і всебічність експертного дослідження, а також надійність експертних висновків. Більшість необхідних дій для успішного проведення експертизи має право виконувати тільки орган, що призначає експертизу. Насамперед це стосується мате­ріалів, які підлягають експертному дослідженню, оскільки експерти неправомочні збирати їх самостійно.

Підготовча діяльність судово-слідчих органів багато в чому виз­начається характером підстав для призначення експертизи. Якщо се­ред них фігурують відомості про перебування особи щодо якої вирі­шується питання про проведення судово-психіатричної експертизи під спостереженням психіатра, експерту необхідно витребувати ме­дичну документацію з відповідних психіатричних установ, а також документацію із судово-психіатричних експертних відділень і комісій (копію акта судово-психіатричної експертизи), якщо така особа під­давалась судово-психіатричній експертизі.

Основною такою установою є психоневрологічний диспансер (чи кабінет) за місцем проживання особи. Цей диспансер обслуговує на­селення закріпленої за ним території — району, області, міста. Саме до нього найчастіше звертаються по психіатричну допомогу. У дис­пансері зберігаються дані про подання особі, яка обслуговується в ньо­му, психіатричної допомоги іншими психіатричними установами, вклю­чаючи стаціонарні. Це є важливим джерелом для подальших пошуків необхідної медичної документації.

Крім цього судово-слідчі органи повинні надати експертам медич­ну документацію з наркологічних установ, якщо відомо, що особа лікувалася в них від алкоголізму чи наркоманії. До наркологічних установ належать наркологічні диспансери (кабінети), наркологічні лікарні та відділення.

В окремих випадках експерту-психіатру потрібна медична доку­ментація зі звичайних, неспеціалізованих поліклінік, лікарень, медич­них пунктів, куди особа могла звертатись у зв'язку із захворюваннями головного мозку — енцефалітом, інсультом, травмою черепа та ін.

Крім збирання медичних документів необхідний допит осіб, яким відомі особливості поведінки суб'єкта дослідження. Це важливо на-

самперед тоді, коли цей суб'єкт раніше не спостерігався у психіатра, а підставою для призначення судово-психіатричної експертизи була неадекватність його поведінки.

Будь-які свідчення про неадекватну поведінку обвинувачуваного мають бути уточненими й деталізованими, у чому конкретно виявля­лась неадекватність поведінки.

Відомості про поведінку особи не повинні бути уривчастими і хаотичними. Їх необхідно збирати систематизовано і послідовно. Підвищену увагу слід приділяти таким обставинам, як перенесені захворювання, характер відносин з оточенням, успішність навчання і дисципліна в навчальному закладі, виконання відповідних службо­вих обов'язків, проходження військової служби, родинний стан, вжи­вання спиртних напоїв, наркотичних та інших одурманюючих речо­вин, здійснення в минулому правопорушень і злочинів, звертання по психіатричну допомогу, перебування на примусовому лікуванні та ін. Особливий інтерес мають становити періоди істотних змін у пове­дінці суб'єкта, несподівані, різкі зміни в його житті: раптове і різке погіршення успішності; зниження показників праці (наростаюча професійна декваліфікація, неможливість упоратися з покладеними службовими обов'язками, часті звільнення та ін.); поява у суб'єкта не­властивих йому раніше брутальності, озлобленості, конфліктності; емоційна холодність, черствість до рідних і близьких, відносини з яки­ми були колись дружніми і теплими; втрата колишніх інтересів і за­хоплень; постійне зниження соціальної адаптації; наростаюча соці­альна дезорганізація і деградація особистості.

Особливу увагу доцільно звернути на період до вчинення злочину, здійснення угоди чи іншої юридичної дії, що є підставою провадження кримінальної чи цивільної справи. Показань щодо вчинків, висловлю­вань, зовнішнього вигляду суб'єкта (обвинуваченого, потерпілого, по­зивача та ін.) у зазначений період має бути зібрано якомога більше.

Лише після завершення такої роботи судово-слідчими органами матеріали для експертизи можна вважати підготовленими.

Як свідчить експертна практика, основний недолік підготовки ма­теріалів для судово-психіатричної експертизи полягає в їх неповноті: відсутня медична документація; не допитуються особи, які добре знали суб'єкта дослідження, про особливості його поведінки; не встановлю­ються інші обставини, що стосуються предмета експертизи. Це зму­шує експертів заявляти численні клопотання про надання відсутніх матеріалів, що призводить до затягування термінів експертизи, а отже,

і термінів судочинства, до порушення прав громадян, необґрунтова-них втрат часу експертів.

Прийнявши рішення про необхідність призначення судово-психіа­тричної експертизи, слідчий (суд) повинні визначитись, яким психіа­трам чи співробітникам якої судово-психіатричної експертної установи слід доручити її проведення.

Найчастіше експертиза доручається членам СПЕК, що обслуговує відповідний регіон. Будь-яке відхилення від цього загального прави­ла має бути продиктовано поважними причинами. Наприклад, коли через особливості конкретної справи всі члени обласної СПЕК підля­гають відводу. У цьому разі проведення експертизи доручається ін­шим експертам (наприклад, членам СПЕК сусідньої області).

Найпершою у справі доцільно призначати амбулаторну судово-психіатричну експертизу. Стаціонарні експертні дослідження призна­чаються лише тоді, коли експерти впевнені, що амбулаторних дослі­джень для відповіді на поставлені запитання недостатньо. Первинна стаціонарна експертиза загалом можлива, але необхідність її прове­дення має зумовлюватись справді вагомими причинами і бути ґрун­товно мотивована в постанові (ухвалі) про її призначення. Якщо слід­чий (суд) призначив стаціонарну судово-психіатричну експертизу, експерти не мають права обмежитися амбулаторною експертизою.

Термін амбулаторної експертизи не повинен перевищувати 20 днів з дня надходження в експертну комісію постанови (ухвали) про її при­значення з усіма необхідними матеріалами до дня направлення пись­мового експертного висновку (акта експертизи) і матеріалів справи слідчому чи суду. У термін виконання амбулаторної експертизи не входить час, пов'язаний з наданням експертам додаткових матері­алів, несвоєчасним прибуттям підекспертного, а також втрати часу, які було допущено не з вини експертів або експертної установи.

Стаціонарна судово-психіатрична експертиза починається з дня надходження в експертну установу постанови (ухвали) про її призначен­ня, матеріалів кримінальної чи цивільної справи або особистої справи заарештованого, а також прибуття до стаціонару підекспертного.

Згідно з діючою Інструкцією про проведення судово-психіатрич­ної експертизи термін перебування підекспертного у стаціонарі не по­винен перевищувати 30 днів. У разі потреби цей термін може бути продовжений.

Якщо необхідно продовжити тридцятиденний термін перебування підекспертного у стаціонарі експертної установи, експерти складають

проміжний акт судово-психіатричної експертизи, який направляєть­ся органу, що призначив експертизу. Стаціонарна експертиза вважа­ється завершеною після того, як складено і підписано експертний вис­новок. Термін оформлення висновку чинними нормативними актами не передбачений. Це питання вирішується індивідуально.

Нормативними актами не визначено також терміни заочних і по­смертних експертиз. З огляду на особливості цих експертиз їх термі­ни не повинні перевищувати граничного терміну амбулаторної екс­пертизи, тобто 20 днів, крім затримок, що виникли не з вини експертів. Експертиза в кабінеті слідчого має бути розрахована на разову при­сутність там експерта.

У суді термін судово-психіатричної експертизи залежить від часу, який потрібен експерту для вивчення матеріалів, вислухування свід­чень учасників процесу, що стосуються предмета експертизи, спосте­реження за підекспертним у залі суду і його експертного огляду в пе­рерві судового засідання (у наданому для цього приміщенні суду).

Суд виносить відповідне рішення лише після того, як заслухає дум­ки всіх учасників судового розгляду.

Судово-психіатрична експертиза в цивільному процесі

Судово-психіатрична експертиза в цивільному процесі набуває останніми роками дедалі більшого значення у зв'язку з постійним збільшенням кількості справ у цивільному судочинстві. Основна мета судово-психіатричної експертизи — захищати цивільні права та інте­реси психічно хворих осіб, які є учасниками цивільного процесу.

Правовий стан громадянина — учасника цивільних відносин виз­начається такими його ознаками, як правоздатність та дієздатність. Згідно зі ст. 9 Цивільного кодексу (ЦК) України цивільна право­здатність — це "здатність мати цивільні права і обов'язки. Право­здатність громадянина виникає з моменту його народження і припи­няється смертю". Володіти правоздатністю означає, що громадянин може мати в особистій власності майно, користуватися житлом та іншим майном, успадковувати і заповідати майно, вибирати профе-

сію і місце проживання, мати права автора витворів науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходу, раціоналізаторської пропозиції, а також інші майнові та особистісні немайнові права (ст. 10 ЦК Ук­раїни).

Поняття правоздатності нерозривно пов'язано з поняттям дієздат­ності. У ст. 30 ЦК України наводиться визначення поняття цивільної дієздатності як здатності громадянина набувати своїми діями цивіль­них прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Згідно із законо­давством України дієздатність людини в повному обсязі настає з по­вноліттям (18 років), коли вона досягає психічної зрілості й набуває достатнього життєвого досвіду, що й визначає її здатність правильно усвідомлювати та регулювати свої вчинки. Таким чином, дієздатність порівняно з правоздатністю обмежена фактором віку.

На відміну від правоздатності дієздатність пов'язана з окремими якостями громадянина, у тому числі усвідомлювати значення своїх дій, керувати ними та передбачати їх наслідки. Ці якості залежать не тільки від віку, а й від стану психіки особи. Так, при різних психічних захворюваннях у людини, яка досягла повноліття, може зникнути здат­ність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. У цьому разі постає питання про можливість цієї людини здійснювати свої ци­вільні права і виконувати цивільні обов'язки, тобто про її дієздатність чи недієздатність.

Згідно зі ст. 39 ЦК України "фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого пси­хічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, може бути визнана судом недієздатною у порядку, встановленому ЦПК України. Над нею встановлюється опіка". Та­ким чином, у цій статті визначено два критерії недієздатності люди­ни: медичний (психічне захворювання) та юридичний (не може усві­домлювати свої дії та (або) керувати ними).

Психічні захворювання істотно різняться за клінічною картиною, виразністю, глибиною, тяжкістю та формами перебігу. Серед них є такі, що можуть не впливати на можливість людини самостійно здійснювати свої цивільні права. З огляду на це встановлення психі­атричного діагнозу ще не означає, що людина недієздатна, вирішаль­ним же є встановлення стійкості, виразності, глибини психічних роз­ладів, що й створюють медичний критерій.

Юридичний критерій особи (не може усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними) складається з двох частин: інтелектуальної (не може усвідомлювати значення своїх дій) та вольової (не може керувати

своїми діями). Таким чином, для визнання особи недієздатною необ­хідно, щоб медичний та юридичний критерії збігалися.

У цьому разі виникає аналогія з неосудністю, але треба пам'ятати, що неосудність завжди належить до конкретної дії в минулому, а не­дієздатність охоплює всі права людини як у минулому, якщо йдеться про укладення угоди, складання заповіту чи трудові суперечки, так і в майбутньому, якщо вирішується питання про можливість підтриму­вати шлюбні відносини чи брати участь у вихованні дітей. Тому по­няття недієздатності за значенням ширше від неосудності. Різняться вони й тим, що до осіб, визнаних неосудними судом, застосовуються примусові заходи медичного характеру, а над недієздатними особами встановлюється опіка.

Згідно з чинним законодавством України, органами опіки та пік­лування є виконавчі комітети районних і міських рад народних депутатів, які й призначають опікунів. Особи, які судом визнані недіє­здатними, не втрачають своїх прав на володіння майном, на його одер­жання у спадщину за заповітом, але одержати майно у спадщину чи продати його вони можуть лише через свого опікуна. Будь-яка угода, що укладається недієздатною особою без опікуна, є недійсною.

Заяву про визнання хворої особи недієздатною можуть направити до суду державні чи громадські організації, родичі, органи опіки та піклування, психіатричні заклади, прокурор (ст. 256 ЦПК України).

У справах про визнання осіб недієздатними обов'язково призна­чається судово-психіатрична експертиза, яка за видом може бути стаціонарною, амбулаторною, заочною чи посмертною. Під час проведення такого експертного дослідження експерти-психіатри ви­рішують питання про характер психічного захворювання особи та її можливість чи неможливість усвідомлювати свої дії та (або) керу­вати ними.

У разі одужання чи значного поліпшення психічного стану хворої особи, яку визнано недієздатною, суд на підставі відповідних виснов­ків судово-психіатричної експертизи може визнати її дієздатною (ст. 260 ЦПК України). Після такого рішення суд анулює також вста­новлену над нею опіку.

Стаття 237. Особи, які можуть бути заявниками 3. Заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами її сім'ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, психіатричним закладом. Стаття 239. Призначення експертизи 1. Суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров'я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу. 2. У виняткових випадках, коли особа, щодо якої відкрито провадження у справі про обмеження її у цивільній дієздатності чи визнання її недієздатною, явно ухиляється від проходження експертизи, суд у судовому засіданні за участю лікаря-психіатра може постановити ухвалу про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу. 4. Скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, в разі її видужання або значного поліпшення її психічного стану здійснюється за рішенням суду на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, органу опіки та піклування.

Особа визнається судом обмежено осудною з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи. Відповідно до ч. 2 ст. 20 визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання. Очевидно, це означає, що вчинення злочину у стані обмеженої осудності може пом'якшити покарання.

2. Положення ч. 2 ст. 20 щодо можливості застосування примусових заходів медичного характеру до особи, яка визнана судом обмежено осудною, не поширюється на випадки, коли винний вчинив злочин у стані осудності, але до постановления вироку або під час відбування покарання у нього стався вказаний психічний розлад і він фактично набув ознак, що характерні для обмеженої осудності. Адже у п. 3 ст. 93 йдеться про осіб, які захворіли на психічну хворобу, а психічні розлади, що можуть становити медичний критерій обмеженої осудності, не є психічними хворобами у вузькому розумінні цього слова.

3. Такі суспільне небезпечні захворювання, як хронічний алкоголізм, наркоманія і токсикоманія, також здатні викликати стан обмеженої осудності, але в цьому разі суд не може визнати особу обмежено осудною. Цей висновок випливає із положень ст. 96, яка передбачає можливість застосування, незалежно від призначеного покарання, примусового лікування до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб 'яро перелік таких хвороб див. коментар до ст. 96). На відміну від

них, до обмежено осудних (і неосудних) застосовуються примусові заходи медичного характеру, а не примусове лікування, що вказує на різний правовий статус цих осіб. Відповідно до закону хронічний алкоголік чи наркоман за певних умов можуть бути визнані судом неосудними (якщо, наприклад, наркологічне хворий у стані абстиненції не здатний керувати своїм суспільне небезпечним діянням), але при цьому за будь-яких умов відсутні правові підстави для визнання таких осіб обмежено осудними.

таття 92. Поняття та мета примусових заходів медичного характеру Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь. Стаття 93. Особи, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб: 1) які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння; 2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини; 3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання. Стаття 94. Види примусових заходів медичного характеру 1. Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру: 1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; 2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом; 3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом; 4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом. 2. Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу. 3. Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку. 4. Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду. 5. Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду. 6. Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.