Питання 2. Міжнародне право Середніх віків (до Вестфальського миру 1648 р.)

До загальних рис МП Середніх віків слід віднести наступен:

1) регіоналізм перестав бути його ознакою, хоча універсального МП ще не існувало. Нові міжнародні відносини тяжіли до міжрегіонального рівня, яскравим прикладом чого був Великий Шовковий Шлях, тоді як стародавнє МП майже не виходило за межі свого регіону.

2) Протягом кількох століть в різних частинах світу розвалюються імперії стародавнього типу: Ханська в Китаї, Кушанська в Середній Азії, імперія Гупт в Індії, Гунська кочова імперія. Персія часів Сасанідів та Візантійська імперія виживають лише завдяки переходу на нову модель міжнародно-правових відносин. На зміну «пірамідальній» приходить «горизонтальна» структура міжнародних відносин.

3) Серед джерел МП продовжує переважати міжнародно-правовий звичай, однак вага міжнародних договорів поступово і невпинно зростає. Вони стають чи не основним засобом приведення у відповідність старого МП до нових міжнародних відносин.

4) Важливим фактором, що впливав на МП, був феодалізм – складна система ієрархізованих правовідносин між формально незалежними феодалами, яка базувалася на договорах залежності васала від сеньйора. За межами цих договорів кожен князь, граф, барон був сувереном і міг вступати у міжнародно-правові відносини. Зокрема, проводити дипломатичну діяльність, укладати міжнародні договори, об’являти та вести війни та ін. Причому, публічний і приватний елементи тут були нерозривно поєднані. Лише з формуванням абсолютистських монархій поступово припиняється міжнародно-правова діяльність місцевих феодалів, визнаються верховні права суверена у зовнішньополітичній сфері, з’являється поняття державної території та відповідної національної юрисдикції та ін.

В той же час, складна система феодальних договірних відносин дозволила не тільки зберегти у середньовіччі старовинну правову норму «pacta sunt servanda» - «договори повинні виконуватись», яка, між іншим, була проголошена принципом МП на Карфагенському соборі 438 р., але й розвинути його у нових історичних умовах.

5) Важливим моментом для розвитку МП у середні віки є інституалізація монотеїстичних релігій та формування єдиних соціокультурних та правових засад локальних цивілізацій. Це значно полегшувало спілкування народів однієї цивілізації та прискорювало міжнародний правотворчий процес на регіональному рівні. На ранніх етапах середньовічної історії релігійні норми навіть виконували регулятивну функцію щодо міжнародних відносин, коли не вистачало норм МП. Так, в рамках Європи християнство не тільки зберегло у канонічному праві надбання римської юриспруденції, але й зуміло вибудувати першу загальноєвропейську міжнародну організацію, яка з часом набула такої могутності, що зуміла перемогти Римського імператора германської нації та контролювати майже всю європейську політику. Але тут слід розрізняти позитивні та негативні елементи. Позитивом є вплив церкви на мирне врегулювання міжнародних спорів між європейськими государями, гуманізацію збройних конфліктів, утвердження ідеї особистості як суб’єкта права, який створено «по образу, та подобію Божого», а не по волі законодавця. Негативом є релігійна нетерпимість, яка не раз призводила до «священних» війн, христових походів, до відмови у визнанні правосуб’єктності іновірців та тих, кого рахували відступниками від релігійних догматів, введення релігійної цензури щодо усіх без винятку сфер публічного та приватного життя. Чого тільки варта діяльність інквізиції, яка носила загальноєвропейський характер.

6) Важливим аспектом історії МП у Європі була рецепція римського права, зокрема поняття jus gentium – права народів. Юридична техніка стародавнього Риму виявилася настільки досконалою, що старі формули наповнювалися новим змістом і продовжували ефективно регулювати суспільні відносини. Це стосувалося недоторканості послів, укладання, виконання та тлумачення міжнародних договорів та ін. (Див. Дигести Юстиніана, праці Ісідора Севільського). МП поступово пристосувалося до нових історичних реалій, одночасно виявивши безперервність щодо правового надбання Античності.

Щодо окремих інститутів та галузей прав. Помітимо.

Досить розповсюдженою практикою вирішення міжнародних спорів були третейські суди, які носили публічно-приватний характер. До 15 ст. суб’єктами спорів виступали самі государі, духовні особи, рицарські ордени, міста та ін. Крім того, використовувалися посередництво, добрі послуги, дипломатичні переговори, жеребкування.

Договірна практика йшла від усних до письмових договорів, які укладалися найчастіше латиною, рідше – мовою сторін. До VIII – IX ст. поділу на окремі статті не існувало, але поступово до XIV ст. склалася відповідна практика. Забезпечувалися договори крім традиційних релігійних клятв також заручниками з числа родичів правлячої особи, заставою цінностей і заставою території (наприклад, Генуя передала Франції під заставу Корсику). Існувала гарантія договору з боку третіх осіб. Спочатку договори стосувалися лише особисто правителя, а згодом почали укладатися і від імені наступників.

У Європі після ХІІІ ст. виникає інститут постійних дипломатичних представників. Посли вважалися особистими представниками своїх монархів, тому питанням їхньої безпеки та недоторканності приділялася особлива увага. Ще раніш, приблизно у Х-ХІ ст. виникає інститут консулів, пов'язаний з розвитком міжнародної торгівлі приморських міст Північної Італії. У ХІІ-ХІІІ ст. було укладено перші договори між християнськими та мусульманськими государями, де визначався статус іноземців. Саме їх можливо розглядати як перші консульські договори.

Морське право розвивалося як звичаєве право, яке записувалося у спеціальні збірники. Наприклад, збірник родоського права, кодекс візантійського права (Базіліка), Орлеанські світки, Закони Вісьбі та ін. Щодо принципу відкритого моря, то тут вже у ХІІ – ХІІІ ст. протистояли два підходи – розповсюдження державного суверенітету на ці простори та визнання свободи Світового океану для усіх держав. Прикладом першого підходу є поділ між Іспанією та Португалією просторів Атлантичного, Тихого та Індійського океанів за договорами 1494 і 1529 рр. Визнається територіальне море, ширина якого складала 3 морські милі (так зване право гарматного пострілу), тобто діяла концепція що влада прибережної держави закінчується там, де закінчується реальна сила зброї.

Слід відзначити, що к 16 ст. МП як наука поступово відокремлюється від релігії та філософії. Найбільш видатні імена – це Дж. Віклеф (1320 - 1384); Франциско Вітторіа (1480 – 1546), засновник іспанської школи МП; Альберико Джентілі (1552 – 1608); Гуго Гроцій (1583 – 1645), якого іноді називають «батьком науки МП» та ін..

Питання 3. Класичне міжнародне право

(від Вестфальського миру 1648 р. до Версальського мирного договору 1919р.)

Руйнівна Тридцятилітня війна 1618 – 1648 рр. закінчилася завдяки Вестфальському конгресу, який проходив у 1643 – 1648 рр. одночасно у містах Мюнстер (делегати від Франції, папської курії, Імператора та інших держав) та Оснабрюк (делегати від Швеції, Імперії та дрібних німецьких князівств) німецької землі Вестфалії. Участь у конгресі приймали 16 європейських держав, яких представляли 194 учасника. 24 жовтня 1648 р. було укладено два мирні договори – Мюнстерський (Імператора з Францією) та Оснабрюцький (Імператора зі Швецією). Доктринальною основою для укладення миру стала праця Гуго Гроція «Про право війни та миру», яка з’явилася у розпал Тридцятилітньої війни – в березні 1625 р. та була поширена серед усіх правителів Європи.

Якщо узагальнити результати Вестфальського миру, то головними з них є наступні:

1. Встановлення міжнародного миру, поновлення загальноєвропейського правопорядку, який передбачав амністію учасникам бойових дій.

2. Новий міжнародний правопорядок базувався на визнанні суверенітету та рівності держав. Папа Римський вже не керував міжнародними відносинами, а був одним з європейських правителів. На зміну одноосібному пануванню прийшло міжнародне публічне право незалежних держав. Це сприяло також закріпленню принципу невтручання у внутрішні справи один одного.

3. Становлення інституту колективного визнання міжнародної правосуб’єктності держав (зокрема, Швейцарії, Нідерландів, обмеженого статусу 355 держав-князівств Імперії). Вперше сформульована декларативна теорія визнання.

4. Розвиток інституту посередництва, як одного з мирних засобів вирішення міжнародних спорів, завдяки якому представники непримиренних конфесій зуміли знайти спільну мову і дійти юридичного компромісу.

5. Формування інституту колективної міжнародно-правової гарантії, що мало велике значення для розвитку права міжнародних договорів та права міжнародної безпеки. Учасники Вестфальського конгресу зобов’язувалися разом протидіяти міжнародним правопорушенням. Це була перша загальноєвропейська система колективної безпеки.

6. Подальший розвиток інституту міжнародно-правової відповідальності. Наприклад, за підсумками Вестфальського миру передбачалося широке застосування реституції.

7. Становлення окремих інститутів міжнародного економічного права. Зокрема, встановлювалась свобода торгівлі.

8. Зародження перших елементів міжнародного захисту прав людини. Зокрема, свобода віросповідання, хоча це стосувалося лише католиків, лютеран та кальвіністів. Визнавався конфесіональний нейтралітет.

Таким чином, Європа вже не розглядалася як єдина християнська держава на чолі з Імператором та Римським Папою, а являла собою регіональну міжнародно-правову систему суверенних держав.

Вестфальська система міжнародних відносин базувалася на принципі рівноваги політичних сил. Якщо одна держава набувала могутності, яка загрожувала іншим державам, то останні утворювали союзи та коаліції для відновлення рівноваги. Тому 17 і 18 століттям відомі цілі низки локальних війн, які завершувалися мирними договорами. Важливим тут є те, що поступово формувалися нові та пристосовувалися до нових умов давно відомі інститути та галузі МП.

Найбільш важливими подіями тут були наступні:

1709 р. англійський парламент видав спеціальний «Акт про збереження привілеїв послів і публічних міністрів від іноземних государів і чинів», що був пов'язаний зі спробою арешту за борги російського дипломата А.А. Матвеева у Лондоні. Була остаточно підтверджена особиста недоторканність дипломатичних агентів.

Поступово до середини 18 ст. затверджується принцип свободи відкритого моря та відміняються фіскальні перешкоди для свободи судноплавства по міжнародних річках.

У 18 ст. дещо пом’якшуються закони та звичаї війни. Зокрема, з’являються положення щодо захисту приватної власності мирного населення (ст.19 Утрехтського трактату 1713 р.) та недоторканості медичного персоналу (франко - пруська угода 1759 р.).

28 лютого (11 березня) 1780 р. Росія в односторонньому порядку оголосила Декларацію про морський озброєний нейтралітет, що була пов’язана з англо-американською війною. Нейтральна Росія силою зброї змушена була захищати власний торговельний флот від англійських військових кораблів. Декларація була підтримана іншими європейськими державами, що вплинуло на розвиток інституту нейтралітету у МП.

Серед основних ідей Американської та Великої французької революцій, які мали значення для подальшого розвитку МП, можливо виділити наступні:

1. Визнання суверенітет народу (нації), а не монарха. Суб’єктами МП тепер проголошувалися не монархи, а самі народи (нації). Безумовно, це було в першу чергу політико-ідеологічне гасло, бо сам народ не може безпосередньо здійснювати міжнародно-правову діяльність. Формально-юридично точніше казати про те, що тепер не монарх, а сама держава виступає суб’єктом МП.

2. Боротьба за незалежність американських колоній та проголошення США 1776 р. означало формування нового принципу права націй на самовизначення та юридичної рівності всіх народів. Хоча для утвердження цих принципів знадобилися століття, тим не менш, свій початок вони беруть саме з цього часу.

3. Визнання природних та невід’ємних прав людини, які не даровані державою, а виникають у людини з моменту народження і не можуть порушуватися владою. З цього витікало визнання приватних прав іноземців та право на політичний притулок у Франції, а також деяка гуманізація законів та звичаїв війни, зокрема, щодо військовополонених.

Значний вплив на розвиток класичного МП мали міжнародні конгреси та конференції. Так, найбільш важливими підсумками Віденського конгресу 1815 р. були наступні:

1. Поновлення міжнародного правопорядку після наполеонівських війн на принципах легітимізму, тобто поновлення прав колишніх монархів, що втратили свої володіння. Монархи зобов’язувалися спільно боротися проти революційних рухів в Європі.

2. Встановлення нових державних кордонів у Європі. Краків оголошено Вільним містом.

3. Визнання постійного нейтралітету Швейцарії, підтвердженого колективною міжнародно-правової гарантією.

4. Встановлення поділу дипломатичних агентів на класи у Положенні щодо дипломатичних агентів від 7 (19) березня 1815 р.

5. Прийнято Декларацію держав про припинення торгівлі рабами від 27 січня (8 лютого) 1815 р. Це один з перших проявів впливу неурядових правозахисних організацій як інститутів громадянського суспільства на зовнішню політику держав.

6. Забезпечення свободи судноплавства по прикордонних і міжнародних ріках Рейн, Майн, Мозель, Маас, Шельда в ухваленій Постанові про свободу судноплавства по міжнародних ріках від 27 січня (8 лютого) 1815 р.

Паризький конгрес 1856 р. підвів підсумки Кримської війни. Росія відказувалася від укріплень Аландських островів, від протекторату над Валахією, Молдавією, Сербією, від частини південної Бессарабії, погоджувалася на свободу судноплавства по Дунаю. Принципове значення мав пункт про нейтралізацію Чорного моря, за яким всім причорноморським державам заборонялося мати у Чорному морі військові флоти, арсенали та фортеці. До трактату додавалася конвенція про протоки Босфор та Дарданелли, які закривалися для військових кораблів у мирний час.

Берлінський конгрес 1878 р. повернув Росії втрачені 1856 р. землі південної Бессарабії. Колективно визнавалась незалежність Чорногорії, Сербії та Румунії. Причому, відносно Сербії, було підкреслено принцип недопустимості дискримінації в користуванні громадянськими і політичними правами, допуску до публічних посад за релігійною ознакою. Гарантувалася свобода судноплавства по Дунаю від Чорного моря до Залізних Воріт та ін.

Берлінська конференція 1885 р. обговорювала колоніальний розподіл Африки між європейськими державами.

Класичне МП не забороняло війну як засіб вирішення міжнародних спорів, хоча і прагнуло максимально зменшити негативні наслідки збройних конфліктів. Зокрема 1864 р. за ініціативою Червоного Христа було прийнято Женевську конвенцію про хворих і поранених. У 1868 р. у Санкт-Петербурзі підписано Декларацію про заборону куль, що розриваються. Вводиться поділ на комбатантів та некомбатантів.

Важливе значення мали Гаазькі конференції миру 1899 і 1907 рр. Перша Гаазька конференція 1899 р. прийняла 3 конвенції (Про мирне вирішення міжнародних зіткнень; Про закони і звичаї сухопутної війни; Про застосування до морської війни засад Женевської конвенції 1864 р.), а також 3 декларації (Про заборону на п'ятирічний термін метання снарядів і вибухових речовин з повітряних куль або за допомогою інших подібних нових способів; Про невживання снарядів, що мають єдиним призначенням поширювати задушливі або шкідливі гази і Про невживання куль, що легко розвертаються або сплющуються в людському тілі).

Особливе значення має конвенція Про мирне рішення міжнародних зіткнень, згідно якої держави погодилися докладати всі зусилля до того, щоб забезпечити мирне вирішення міжнародних суперечок, і намітили основні засоби для досягнення цієї мети: «добрі послуги», посередництво, міжнародні слідчі комісії і міжнародний третейський суд.