Тема 3. Історія міжнародного права

План

1. Міжнародне право Стародавнього світу.

2. Міжнародне право Середніх віків (до Вестфальського миру 1648 р.).

3. Класичне міжнародне право (з 1648 р. до Версальського мирного договору 1919 р.).

4. Міжнародне право у міжвоєнний період 1919 – 1939 рр. та під час Другої світової війни 1939 – 1945 рр.

5. Міжнародне право двополюсного світу (1945 - 1991 рр.)

Терміни: pacta sunt servanda, jus gentium, ad hoc.

Питання 1. Міжнародне право Стародавнього світу.

Проблема походження МП, як і права в цілому, ще недостатньо досліджена та потребує серйозної уваги науковців. Перша форма МП, а саме – звичаєве МП, виникає у відносинах між додержавними соціальними утвореннями – вождествами або протодержавами, які виступали у вигляді міст, надплемених або надобщиних утворень та їх союзів та ін. Звичаєве МП виникає в різних цивілізаціях в різні історичні періоди та розвивається нерівномірно щодо окремих норм та інститутів. Наприклад, якщо в Месопотамії міжнародно-правове регулювання датується вже 4 тисячоліттям до н.е., то у Стародавньому Китаї цей рівень досягається у 3 – 2 тисячоліттях до н.е. Тому слід враховувати багатовекторність та непередбачуваність розвитку міжнародних відносин додержавного періоду та унікальність формування МП в різних локальних цивілізаціях.

Таким чином, додержавне МП: 1) носило звичаєвий характер; 2) було локалізоване сусідніми протодержавами, які мали спільну культуру, традиції, мову, економічні інтереси та ін.; 3) носило сакральний характер, де міфологічно-релігійній елемент був нерозривно пов'язаний з правовим. В той же час, ранні держави виникали не у міжнародно-правовому вакуумі, а у рамках уже усталених міжнародно-правових звичаїв

МП Стародавнього Сходу та Єгипту. Міждержавні відносини в Месопотамії як системне явище починають розвиватись приблизно з кінця 3 – початку 2 тисячоліття до н.е. на базі відносин, що склалися раніш між номами (містами) у долині Дворіччя. Одним з доказів існування розвиненого МП у цей період є договір між правителями месопотамських міст Лагаш та Умма, укладений приблизно 3100 року до н.е. Він підтверджував існуючий кордон, визнавав недоторканість прикордонних знаків, спірні питання сторони зобов’язувалися вирішувати мирним шляхом, зокрема арбітражем, виконання договору гарантувалось релігійною клятвою. Текст було підготовлено на шумерській мові та висічено на кам’яній стелі. Саме тому він і зберігся до наших часів.

Починаючи з 2 тисячоліття кількість міжнародних договорів, що дійшли до нас, значно збільшується. Серед них договори про союзи, про кордони, про укладання династичних шлюбів та ін.

З посиленням Єгипту, його договори набувають першість в цьому регіоні. Найбільш відомий приклад – це мирний договір приблизно 1296 року до н.е. між єгипетським фараоном Рамсесом ІІ та царем хетів Хатушилем ІІІ. Передбачалися взаємні зобов’язання сторін не воювати одна проти іншої, надавати у разі потреби військову допомогу, не приймати та видавати біглих рабів та інших правопорушників, підтверджувалась необхідність виконання раніш укладених договорів та ін. Договір забезпечувався релігійними клятвами та укладанням шлюбного союзу. Як бачимо, суб’єктами МП тут виступали не держави, а самі правителі (фараони, царі та ін.).

Стародавній Схід не знав принципу рівності суб’єктів МП. Рівноправність була похідною від реального співвідношення сил, що обґрунтовувалось волею божеств. Так, у середині 1 тисячоліття до н.е. відносно рівноправними були Єгипет, Вавилон, Мітанія, Хетська держава, а трохи пізніше – Асирія. Всі інші держави були в тій чи іншій мірі залежними від них.

Поступово коло питань, які вирішувались за допомогою міжнародних договорів, розширювалось. Крім традиційних договорів про військові союзи, з’являються договори про нейтралітет, обмін територіями, міжнародну торгівлю та ін. Поступово формується принцип «договори повинні виконуватися», який дійшов до нас у римській формулі «pacta sunt servanda».

Для укладання міжнародних договорів та здійснення інших зовнішньополітичних функцій правителі направляли посольства, які носили тимчасовий характер. Але зустрічалися і такі посольства, які не були обмежені часом. Рахувалося, що посланці перебувають під захистом фараона або царя і тому особисто недоторкані. Але під час перебування у самого фараона вони були, фактично, заручниками і у разі ускладнення відносин між державами могли постраждати. Інститут особистої недоторканності тоді ще не набув загального визнання, тим більше, що не існувало принципу рівності сторін.

Географічна близькість, культурна ідентичність та розвиток економічних зв’язків призводили до поширення інтеграційних тенденцій в межах субрегіонів та створення ліг та союзів держав.

Під час війни діяло право сильнішого, яке носило сакральний характер. На стороні переможця були божества, тому переможений був повністю безправним. Вбивство мирних жителів, обернення у рабство та переселення цілих народів, як це робили, наприклад, хетти та асирійці, було звичною практикою тих часів.

Норми МП, які склалися у кінці 2 тисячоліття до н.е. в практиці Месопотамії та Єгипту були сприйняті іншими народами, зокрема, стародавніми євреями (дивись Ветхий Завіт), а від них вже перейшли до наступних поколінь.

МП Стародавньої Греції. Стародавня історико-правова спадщина Греції сягає корінням у 2 тисячоліття до н.е. Цей період відрізняється розквітом грецької цивілізації на острові Крит та її тісними зв’язками з Єгиптом та фінікійцями. Після її загибелі та періоду так званих «темних віків», йде відродження цивілізації. Відомою подією, яка датується 1184 роком до н.е., було падіння Трої, перші свідчення про яку дійшли до нас завдяки епічним поемам Гомера «Одіссея» та «Іліада». В цих літературних пам’ятках ми зустрічаємо перші елементи додержавного МП – усні договори, військові союзи, недоторканість посланців, правила ведення війни та ін.

Важливою подією було проведення Олімпійських ігор (першою датою прийнято вважати Олімпіаду 776 рік до н.е.), коли заборонялося ведення війни. Після грецько-перської війни наприкінці 5 століття до н.е. формується тривке почуття грецької ідентичності та поділу всіх народів на «еллінів» та «варварів» (дивись працю Платона «Держава»).

Греки створювали багато міжнародних союзів різного рівня інтеграції – від слабких об’єднань повністю рівноправних суб’єктів до федерацій, де домінувала одна держава-гегемон. В цілому розрізняють два основних види союзів: 1) сіммахії – військово-політичні союзи (наприклад, І та ІІ Афінські морські союзи, Пелопоннеський союз та ін.); та 2) амфіктіонії – релігійні союзи, що утворювалися навколо спільних святинь (наприклад, Дельфійський союз). Під час релігійних свят заборонялися військові дії, проводилися різноманітні спортивні та літературні змагання (наприклад, олімпійські, піфійські, немейські та ін.). При цьому релігійні центри (храми) відігравали роль міжнародних органів, які значно впливали на відносини держав. Наприклад, для того, щоб взнати думку богів з того чи іншого питання зовнішньої політики греки зверталися до оракулів.

Досить розвиненою була система міжнародних договорів. Можливо навіть говорити про типову форму договорів про союз, про арбітражне застереження, про публікацію (тобто, про закладення кам’яної стели) та ін.

Посланці користувалися в Греції особистою недоторканністю та знаходилися під захистом Меркурія – бога переговорів та торгівлі. Їм видавалися спеціальні таблички – дипломи, в яких були визначені їх повноваження. Звідси сучасна назва зовнішньополітичної діяльності – дипломатія.

Широко застосовувався міжнародний арбітраж для вирішення суперечок.

Під час війни діяло право сильнішого, але поступово формуються певні правила щодо поводження греків з греками – заборона обернення у рабство, недоторканість святинь, обмеження певних засобів ведення війни та ін.

У Стародавній Греції сформувався інститут проксенії. Проксени – це громадяни даного полісу, які охороняли та представляли інтереси громадян іншого полісу (посланців, торгівців та ін.). Іноземці не володіли правосуб’єктністю, тому правосуб’єктність проксена дозволяла надати охорону іноземцям та представляти їх інтереси перед владними органами, судами та ін. З часом держави почали укладати договори про взаємну допомогу, дружбу й торгівлю, які вже передбачали можливість правового захисту на взаємній основі громадян одного полісу у судах іншого полісу.

Був відомий також грекам політичний притулок, спочатку як звичай, а потім і як державно-правовий інститут.

Щодо морського права, то греки визнавали свободу відкритого моря, однак судноплавство вздовж берегів, а тим більше захід у іноземні порти був підконтрольний прибережній державі.

Безумовно, надбання грецької цивілізації мали значний вплив на римлян та народи Близького Сходу, а відтак і на подальший розвиток МП.

МП Стародавнього Риму. В міжнародно-правовій історії Стародавнього Риму можливо виділити 3 умовних періоди: 1) до кінця Пунічних війн 264 – 146 роки до н.е.); 2) від їх закінчення і до 3 століття н.е.; та 3) період пізньої Римської імперії (приблизно до 5 століття н.е.).

Перший період характеризується визнанням Римом принципу незалежності інших держав. Навпаки, другий період відзначається негативним ставленням Риму до цього принципу, за виключенням держав Сходу, де Рим натикнувся на рівнозначний опір та вимушений був укладати рівноправні договори з Перською імперією. Під час третього періоду Рим вимушений був повернутися до визнання формальної незалежності не лише держав Середземномор’я, а навіть варварів, з якими Рим взагалі не визнавав раніш можливості юридичних стосунків.

Високий рівень правосвідомості, практичності, сприйняття юридичного досвіду багатьох народів та широкомасштабні міжнародні відносини призвело до того, що у Стародавньому Римі склалася високоефективна система норм МП. Навіть загибель самої Західної Римської імперії у 5 столітті, а потім і загибель Східної Римської імперії (Візантії) вже у Середньовіччі не змогли похоронити ідею МП. Збереглася юридична термінологія, а латинська мова довгий час була мовою міжнародного спілкування освіченої Європи. Так, термін «jus gentium» - «право народів» з часом трансформувався у «jus inter gentium» - «право між народами» та набув сучасного звучання – «міжнародне право».

В першу чергу, слід відзначити високий рівень деталізації та формалізації, говорячи сучасною мовою, права зовнішніх зносин. Недоторканість послів (нунціїв), легатів (вони супроводжували командуючих арміями для участі у переговорах із супротивником) і ораторів (вони передавали окремі звістки та повідомлення) суворо оберігалася. Порушення імунітету римського посла з боку іншої держави розглядалося як безсумнівна підстава для початку справедливої війни. Відповідно, римське право захищало недоторканість іноземних послів. Посли получали вірчі грамоти, у яких визначалися їх повноваження, а після виконання своєї місії повинні були надати звіт. Укладені ними договори підлягали ратифікації.

У сфері права міжнародних договорів римляни чітко сформулювали принцип «pacta sunt servanda» - «договори повинні виконуватись», причому, навіть по відношенню до своїх ворогів. Всі договори поділялися на рівні та нерівні.

Щодо іноземців Рим розрізняв їх за правовим статусом – від повністю безправних до таких, що дорівнювали у правах римлянам. Існувала спеціальна посадова особа – претор перегріні, який розглядав спори між іноземцями згідно jus gentium, а пізніше і спори римлян з іноземцями.

Щодо права війни, то римляни виходили з того, що все корисне для Риму є богоугодною справою, а тому необхідно було лише виконати чітко всі формальності щодо початку війни.

Слід відзначити, що у Стародавньому Римі відбулося виділення юриспруденції у самостійну область знання. Надбання грецької, єгипетської та інших цивілізацій були сприйняті римськими вченими та творчо застосовані в нових умовах. Цицерон та римські юристи 3 – 5 століть н.е. (Ульпіан, Помпоній та ін.) приділяли значну увагу праву народів. Їх погляди стали відомими у Європі завдяки кодексу імператора Візантії Юстиніана та працям єпископа Севільського Ісідора (570 – 636 роки).