1097161877_Interview_Viktor_Vovk

ЕКОЛОГІЧНА ЕКОНОМІКА: ВІД ДОКТРИНИ ДО ПОЛІТИКИ

Святослав Рибніков

науковий оглядач “Всеукраїнської технічної газети”

Екологічні та економічні інтереси завжди конфліктували. Ми настільки до цього звикли, що навіть не замислюємося: а чи неминуче таке протистояння? А дійсно: чому здорове довкілля та матеріальний добробут – дві безсумнівно гарні речі – мають обов’язково виключати один одного? Чи не пояснюються невдалі спроби їх поєднати не принциповою несумісністю цих понять (у чому намагаються переконати нас класичні економісти), а просто елементарною невмілістю?

Екологічна економіка – галузь, яка дедалі успішніше розв’язує споконвічні протиріччя, перед якими відступали економісти традиційні, – схоже, свідчить на користь останнього припущення. Про те, що саме є хибним у панівній філософії господарювання і як реально можна досягти гармонії між економічним, екологічним і соціальним секторами, ми вирішили поговорити з консультантом з питань екологічної економіки та сталого розвитку Комітетів Верховної Ради України, директором програми євроінтеграції та сталого розвитку Інституту громадянського суспільства, кандидатом фізико-математичних наук Віктором Івановичем Вовком.

–Вікторе Івановичу, сучасна неокласична економіка наразі стикається із дедалі більшою кількістю концептуальних і навіть суто технічних проблем. І не просто стикається: вирішувати їх в рамках панівної концепції стає дедалі складніше. З чим, на Ваш погляд, це пов’язано?

–Причину численних суперечностей, які останнім часом виникають усередині домінуючої наукової парадигми, слід шукати в хибності кількох засадничих припущень неокласичної економіки.

По-перше, економіка розглядається як ізольована система, в якій обмінна вартість здійснює кругообіг між фірмами і домашніми господарствами. Нехтується фізична основа економіки, зокрема той факт, що економіка як відкрита підсистема функціонує в межах своєї материнської системи – природного довкілля. Природні ресурси в кращому випадку розглядаються лише як один з чинників виробництва, тобто як внутрішня складова людської економіки.

По-друге, вважається, що не існує ніяких меж зростання, навіть фізичних. Розвиток технологій є тим "вічним двигуном", який дозволяє подолати будь-який дефіцит природних ресурсів через їх заміну штучними, а також шляхом підвищення ефективності технологій. Нескінченне зростання розглядається не тільки як можливе, а й як найкраще чи навіть єдине рішення як проблеми бідності (завдяки "перетіканню" благ згори донизу), так і занепаду довкілля. Вважається можливим і логічним екстраполювати в майбутнє попередні тенденції щодо економічного зростання та збільшення чисельності населення Землі.

–Ви висловлюєте сумніви щодо наріжних принципів неокласичної економіки. Але ж донедавна жоден із них не давав збою й усе чудово працювало!

–Згоден – так само, як чудово працювала колись і класична механіка Ньютона... Як деяке наближення до реальності неокласична модель була прийнятною в часи, коли фізичні масштаби людської економіки, і зокрема зумовленого нею ресурсопотоку, були незначними порівняно з відповідними параметрами глобальної екосистеми. Інакше кажучи, ця модель працювала за умов відносно "порожнього світу" – світу, ненаповненого людьми, їх витворами та відходами, світу, дуже далекому від ресурсно-екологічних та етико-соціальних обме­жень.

Проте, як цілком слушно зауважує один із творців нової, екологічної економіки Герман Дейлі, в областях, близьких до граничних, класичні теорії працюють не дуже добре – як у фізиці, так і в економіці. Аби охопити всі випадки – і звичайні, і граничні – потрібна більш загальна теорія. І якщо у фізиці потреба в такій теорії більше наукова, адже обмежувальна швидкість світла або обмежувальна малість елементарних частинок – явища, погодьтесь, виняткові для повсякдення, то в сучасній економіці – радше практична, адже граничні випадки тут усе частіше стають нормою.

–Давайте продовжимо розвивати аналогію з фізикою. Відомо, що в останній – як, утім, і в будь-якій іншій галузі знань – принципові узагальнення на кшталт тієї ж теорії відносності Ейнштейна виникали та приймались не одразу: їм передували спроби якось "скоригувати" наявні уявлення, обійтися "малою кров’ю". Чи пройшла цю стадію розвитку економіка?

–Певно, таким перехідним етапом можна вважати "економіку довкілля" – дисципліну, що наразі широко викладається в університетах, практикується урядами і банками розвитку. Свого часу її поява була безсумнівно прогресивним явищем, адже сам факт турботи про довкілля з боку традиційних економістів значив чимало. Проте сьогодні вже зрозуміло, що на роль панацеї від еколого-економічних суперечностей "економіка довкілля" претендувати не може: переважно мікроекономічна, ця наука зосередилась насамперед на "інтерналізації екстерналій"...

–Звучить залякливо...

–Йдеться про включення додаткових витрат, спричинених зовнішніми щодо вільного ринку чинниками – насамперед, соціальними та екологічними, у внутрішні витрати виробництва, тобто про їх інтеграцію в ринкове ціноутворення. Інтерналізація екстерналій дозволить досягти цін, які віддзеркалюють так звані "повні соціальні гранично можливі витрати". Вважається, що як тільки такі ціни досягнуті, проблема довкілля "вирішується" автоматично, оскільки макроеконо­мічний вимір в цьому підході відсутній.

Однак така теорія дедалі більше доводить свою неадекватність в якості загального рішення проблем довкілля.

–І на зміну їй приходить щось якісно нове – причому йдеться, наскільки я розумію, не про докорінну відмову від усталених поглядів, а про більш загальну концепцію, в якій традиційній економіці відводиться роль часткового випадку?

–Так, сьогодні активно розвивається "екологічна економіка" – новий міждисциплінарний підхід, який інтегрує економічні, екологічні та соціальні аспекти господарської діяльності людини. Погляньте на цю схему – так Вам легше буде уяснити собі "генеалогію" різних напрямів в економіці.

–З цієї схеми можна зрозуміти, що екологічна економіка формувалась під впливом інших наукових шкіл і напрямів. Усе ж – які відправні положення лягли в основу нової теорії?

–Я би виділив п’ять наріжних принципів. По-перше, в основі екологічної економіки лежить модель, в якій економіка за своїми фізичними характерис­тиками розглядається як відкрита підсистема матеріально замкнутої екологічної системи, що має скінченні розміри. Тобто економіка є відкритою підсистемою екосистеми Землі та функціонує в межах природних обмежувальних чинників.

По-друге, функціонування економічної підсистеми в межах екологічної системи Землі розглядається з позицій ентропійних перетворень. Між усією екосистемою та економічною підсистемою відбувається потік матерії та енергії: від ресурсів – вхідної, низькоентропійної речовини, до відходів – вихідної, високо­ентропійної речовини. На відміну від кругообігу обмінних вартостей, що відповідає механістичним уявленням, ентропійний ресурсопотік є незворотним і якісним за своєю природою. Ентропія є мірою якісної різниці між корисними ресурсами та непотрібними відходами. Ентропійний ресурсопотік є більш фундаментальним, ніж кругообіг обмінних вар­тостей. Ніяка економіка не може в принципі існувати без першого, тоді як без другого уявити собі економіку неважко – наприклад, економіку селян, які самі себе забезпечують і нічим не обмінюються, тобто ведуть натуральне господарство й не беруть участі в ринкових відносинах.

Третій принцип, покладений в основу нової економіки, – концепція масштабу, під яким розуміють фізичний масштаб або розмір людської присутності в екосистемі. Оскільки із зростанням економіки розмір екосистеми залишається постійним, то з часом масштаб економіки відносно екосистеми, яка її в собі містить, неминуче збільшується. Відбувається перехід від порожнього світу (ось він на рисунку, ліворуч) до світу наповненого (праворуч), і це породжує щонайменше два ключові запитання: наскільки великою економіка може бути – аби не зруйнувати екосистему, яка її утримує, та наскіль­ки великою їй слід бути – аби оптимізувати наше життя.

–А чому, перепрошую, проблему оптимального масштабу економіки не може вирішити ринок – так само автоматично, як він вирішує проблему оптимального розміщення ресурсів в процесі виробництва?

–Це вкрай важливе питання. Справа в тому, що оптимальне, тобто ефективне розміщення потоку ресурсів певного масштабу в межах економіки – мікроекономічна проблема, а оптимальний, себто екологічно сталий масштаб усієї економіки відносно екосистеми – зовсім інша, макроекономічна. Ринок не вирішує проблему оптимального масштабу присутності економіки в екосистемі – до речі, так само, як і проблему справедливого розподілу добробуту серед людей.

Економісти визнають незалежність цілей ефективного розміщення та справедливого розподілу і загалом погоджуються, що краще дозволити цінам слугувати ефективності, а спра­ведливості до­сягати шляхом політики перерозподілу доходів і соціальних програм. Оптимальний (екологічно сталий) масштаб – це третя незалежна політична мета, яка вимагає третього політичного засобу. Зрозуміло, що вирішити конфлікт між трьома цінностями: розміщенням ресурсів (ефективністю), розпо­ділом добробуту(справедливістю) та фізичним масштабом (екологічною сталістю) – ринок, який "пасує" навіть перед більш простим, двобічним конфліктом ефективності та справедливості, не може.

Чудовим прикладом незалежності політичних цілей масштабу, розподілу та розміщення та відносин між ними є система видачі й торгівлі дозвільними ліцензіями, або квотами на забруднення.

По-перше, необхідно створити обмежений обсяг прав на за­бруднення. Сукупний або загальний обсяг забруднення, що відповідає цим правам, визначається таким чином, щоб він знаходився в межах поглинаючої спроможності довкілля, тобто обмежується до рівня, визнаного екологічно сталим. Такий підхід вимагає, щоб питання оптималь­ного масштабу було вирішено з самого початку. Це можна робити на основі оцінки потенційної місткості екосистеми, або екологічно безпечних мінімальних стандартів або аналізу витрат і вигод, але якесь обмеження загальному забруд­ненню суспільство чи держава мають вста­новити.

По-друге, обмежений обсяг прав, що відповідає обраному масштабу, треба розподілити між різними суб’єктами. Мож­ливо, між громадянами або компаніями, а може, колективно у вигляді суспільної власності, яку держава потім виставить на аукціон і продасть індивідуальним покупцям. Але попередній розподіл по­винен відбутися ще до початку процесу ефективного розміщення квот у результаті торгівлі.

І тільки по-третє, після прийняття суспільних рішень щодо екологічно сталого масштабу і етично справедливого розподілу можна дозволити перерозміщення квот серед індивідуальних користувачів в інтересах ефективності з допомогою ринку за ціною продажу, що може вільно змінюватися.

Таким чином, масштаб визначається не цінами, а суспільним рішенням, яке відображає екологічні обмеження. Первинний розподіл теж визна­чається не цінами, а суспільним рішенням, яке відображає справед­ли­вий розподіл новостворених активів. Вже потім, після цих рішень дефіцитні права ефективно перерозміщуються в процесі ринкової торгівлі. Система дозвільних ліцензій, якими можна торгувати, створює індивідуалістичний “вільний ринок”, але тільки після того, як його жорстко і колективно зафіксували в межах певного (екологічно сталого) масштабу та первинного (суспільно справедливого) розподілу.

–Дякую за вичерпне пояснення. Давайте тепер повернемось до решти ключових принципів.

–Четверте важливе "нововведення" – ставлення до "природного капіталу" як до повноправної економічної категорії. Причому якщо неокласична модель припускає, що природний капітал і капітал, створений людиною, є взаємо­замінними, а, відтак, – вважає цілком допустимим позбавля­тися першого за умови створення еквівалентної вартості другого (це так звана слабка сталість), то з точки зору екологічної економіки природний капітал і капітал, створений людиною, переважно доповнюють і тільки частково замінюють один одного. Таким чином, більш доречною є концепція сильної сталості, коли кожна зі складових повинна утримуватися незмінною – окремо чи разом у певному співвідношенні, адже продуктивність одної залежить від наявності іншої.

Нарешті, екологічна економіка визнає принцип коеволюції, за яким людські (знання, культура, технології) та природні системи під час свого розвитку постійно взаємодіють і пристосовуються один до одного. В контексті сталого розвитку з цього випливають щонайменше два наслідки: по-перше, еволюція не обов’язково означає прогрес, який забезпечить людям – як кінцевій ланці – довічне виживання, а по-друге, коеволюційна сутність наших стосунків із природою залишає неминучий мінімум непередбачуваності в них. Як природні системи, так і людська культура є складними динамічними системами, яким притаманне виникнення випадкових нових елементів і структур, тож здатність людини прогнозувати та контролювати природу є принципово обмеженою. Згідно з парадигмою коеволюції, спроможність людства до адаптації залишається критично важливим чинником, а це, в свою чергу, вимагає збереження всіх видів різноманіття в наших стосунках зі світом природи та проведення мудрої політики для збереження якнайширшого спектра різних можливостей у майбутньому перед лицем невизначеності.

–Давайте поговоримо докладніше про природний капітал, адже вже з його назви можна зробити висновок про достатню розробленість цієї категорії – як в екологічних, так і в економічних термінах.

–Природний капітал – це фонд, який продукує потік природ­них ресурсів й послуг: це й родовища нафти в землі, ліквідація яких дає потік викачаної сирої нафти; і ліс, який регенерує потік зрубаних дерев, і популяція риби в океані, яка відновлює потік виловленої риби; і прісноводний басейн, який підтримує водопостачання.

–В чому тоді полягає відмінність цього поняття від природних ресурсів?

–Корисні товари, тобто природні ресурси, – лише одна складова природного капіталу. Крім них, останній надає людям безліч послуг, які забезпечують їх господарську діяльність: поглинання відходів, кругообіг речовин в природі, самоочищення повітря та водоймищ, фотосинтез та утворення кисню, формування ґрунтів і підтримка їх природної родючості, біорізноманіття й генетичний банк рослин і тварин, рекреаційні послуги тощо.

–Напевно, поняття природного капіталу й уможливлює вихід на якісно новий рівень узагальнення без радикальної переробки старих концепцій?

–Так. Справа в тому, що природний капітал поділяється на два види: відновлювальний і невідновлювальний; перший можна використовувати до його повного виснаження та пере­творення на другий. Причому виснажуватись можуть не тільки ресурси, а й послуги природного капіталу – за умови, коли їх використовують понад відновлювальну спроможність: це стосується, наприклад, здатності атмосфери поглинати вуглекислий газ або спроможності ґрунтів відновлювати свою родючість.

В минулому вважалося, що обсяг природного капіталу є надто великим, а його ціна була близька до нуля або визначалася переважно інвестиціями необхідними для його використання. Тепер з’ясовується, що не виробничий, а саме природний капітал, який залишився, стає дефіцитним, а тому – обмежувальним. Дійсно, вилов промислової риби нині обмежується не числом риболовних суден, а кількістю риби, яка залишилася, виробництво деревини – не лісопильнями, а наявними лісами, обсяг викачаної сирої нафти – не виробничими потужностями з нафтовидобутку, а родовищами нафти (і, схоже, вже в близькому майбутньому спроможністю атмосфери поглинати викиди вуглекислого газу при спалюванні нафтопродуктів), сільськогосподарське виробництво – не дефіцитом хімікатів, тракторів і комбайнів, а деградацією ґрунтів і виснаженням водних басейнів для зрошення полів.

Економічна логіка вимагає, що поведінка стосовно обмежувального чинника керувалась двома настановами: необхідно якомога більше підвищувати його продуктивність та інвестувати в його зростання. Ця логіка залишається незмін­ною – змінюється схема дефіциту в світі, через що – аби залишатися економічною – має змінитись і поведінка.

–Як само?

–Дуже просто: нині необхідно інвестувати в поповнення відновлюваного природного капіталу та в зменшення обсягу ресурсопотоку, потрібного для підтримки добробуту людей. Останнє зумовлює необхідність, по-перше, стримати, а зрештою й зупинити зростання чисельності населення планети, а по-друге, інвес­тувати в підвищення ефективності використання ресурсопотоку.

Ось, фактично, й уся сутність екологічної економіки – не стільки нової економічної теорії, скільки нової поведінки. Якщо хочете, це та сама стара економічна теорія – тільки працює вона в світі з новою схемою дефіциту.

–Добре, з тим, що робити, ми визначились. Тепер саме на часі усвідомити як це зробити.

–Підвищення ціни природного капіталу шляхом оподаткування ресурсопотоку спонукатиме до максимізації продуктивності природного капіта­лу – внаслідок дії економічного стимулу до підвищення ефективності використання ресурсів. На думку екологічних економістів, найбільш дієвим і соціально корисним буде часткове перенесення бази оподаткування з праці та доходу на ресурсопотік.

Існуюча система оподаткування фактично знеохочує саме те, чого суспільство найбільше прагне! Дивіться самі: наявна податкова система збільшує вартість праці відносно інших економічних чинників (в Україні, наприклад, соціальні податки на заробітну плату складають близько 40% від розміру зарплати!) і водночас робить відносно дешевшими енергоносії та природні ресурси (особливо, коли вони субсидуються – як вугільна галузь чи металургія). З одного боку, це підживлює тіньову економіку, підштовхуючи роботодавців до виплати зарплати "в конвертах", а з іншого – заохочує марнотратство ресурсів та створення відходів. Тож не дивно, що бізнес намагається звільня­тися від робочої сили й замінювати її, наскільки це можливо, більшим обсягом виробничого капіталу та ресурсопотоку: це єдиний логічний у даній ситуації висновок.

Між тим, стратегічно правильне рішення діаметрально протилежне – зменшувати ресурсопотік у зв’язку з високими зовнішніми витратами, пов’язаними з виснаженням природних ресурсів і забрудненням довкілля, та водночас збільшувати використання робочої сили та рівень її оплати; це зумовить значні соціальні вигоди, пов’язані зі зниженням рів­ня безробіття та підвищенням доходів.

–Чи не буде така податкова реформа надто болісною – як для платників податків, так і для державного бюджету?

–Зміни в системі оподаткування слід обов’язково здійснювати у фіскально нейтральний спосіб, тобто без збільшення загального податкового тягаря – інакше подолати політичну протидію буде проблематично. Скажімо, одним із перспективних для започаткування в Україні є такий варіант: значно зменшити пенсійний податок – з нинішніх 32% хоча б до 20-22% від розміру зарплати, та одночасно запровадити для підприємств та інших господарюючих суб’єктів податки на споживання електроенергії, нафтопродуктів, газу, послуги водопостачання та промислової каналізації – орієнтовно на рівні 10-15% від вартості енергоресурсів і послуг. Соціально важливими на перших порах могли б бути тимчасові пільги для підприємств, які обслуговують населення, зокрема житлово-комунального господарства.

–Наскільки реально перейти від наукових обґрунтувань до законодавчих актів?

–Минулого року схожий, хоча й недосконалий, законопроект був зареєстрований у Верховній Раді. Причому, що вкрай показово й обнадійливо, ініціатива йшла від промисловців; на їх погляд, така реформа в системі оподаткування є ледь не єдиною стратегією, яка дозволить одночасно ефективно збільшувати зарплату в процесі економічного розвитку, залучати інвестиції в технологічні інновації, зменшити витрати енергоносіїв та інших ресурсів, зменшити шкідливі викиди та забруднення природного довкілля та здійснити ефективну структурну перебудову промисловості.

–Напевно, фіскальна політика, подібна до вітчизняної, застосовується і в інших країнах. Наскільки там усвідомлюють необхідність її перегляду? Може, в світі вже напрацьовані дієві схеми оподаткування та механізми їх безболісної імплементації, які Україні просто варто перейняти?

–В західних промислових країнах дійсно мають місце ті ж проблеми. Скажімо, в ЄС податкові нарахування на зарплату та обов’язкові внески на соціальний захист останніми десятиріччями невпинно зростали: від 18% усіх податкових надходжень у 1965 році до 25% у 1995. Податки ж на енергоресурси разом із неенергетичними екологічними податками наразі складають лише близько 7,5%, а податки на капітал у більшості країн зменшилися.

Еко-трудова податкова реформа теоретично обговорювалась з кінця 1970-х років, але почала ставати реальністю тільки в 1990-х роках, коли Данія, Нідерланди, Швеція та Фінляндія пов’язали екоподатки зі зменшенням податків на доходи та фонд заробітної плати. Перерозподіл податків тоді становив 0,5–3% від усіх бюджетних надходжень у цих країнах. Незабаром до них приєдналися Іспанія, Італія, Франція, Великобританія та Німеччина. Загальний ж обсяг екоподатків у країнах ЄС у 2001 році сягнув 238 мільярдів євро, здебільшого – за рахунок оподаткування енергоносіїв.

Найбільшим досвідом у впровадженні еколого-економічних механізмів регулювання національної економіки може похвалитись Німеччина. Зокрема, протягом 1999-2002 років політична коаліція партії зелених та соціал-демократів здійснила перший етап "екологічної податкової реформи", метою якої є часткове перенесення наголосу з оподаткування праці на оподаткування потоків природних ресурсів та викидів шкідливих речовин. Зміна податків склала загальну суму в майже 20 мільярдів доларів, зокрема ставка обов’язкового внеску на пенсійне страхування була зменшена з 22% до 19,5% від розміру зарплати.

Що ж до безболісного переходу на нову схему оподаткування, то слід підкреслити: адміністрування ресурсно-екологічних податків є нескладним і часто вимагає лише заміни стандартної статистичної звітності податковою. Вони також мають ту велику перевагу, що від них важко ухилитися, оскільки вони базуються на обліку фізичних величин. Показники ресурсопотоків легко фіксуються лічильниками й фізичними приладами, і їх важко приховати – на відміну від тіньових грошових потоків, що використовують необліковану готівку. Крім того, реформу оподаткування слід проводити поступово, заздалегідь опублікувавши графік переходу, – аби вона якомога менше пору­шили нормальний хід виробництва й гармонійно вписалась у структурну перебудову економіки країни.

–Вікторе Івановичу, останнє запитання: можливо, Україні наразі не варто взагалі перейматись впровадженням еко-трудового оподаткування – адже все одно нам прийдеться його вводити, коли мова йтиме про вступ до ЄС? Чи не доцільніше витратити "вільні" декілька років на щось більш нагальне?

–Членство в ЄС неминуче змінить посткомуністичні країни в усіх аспектах, у тому числі в сфері екологічної політики. Однак залишається відкритим питання, чи знайдеться в них достатньо завзятості, щоб реалізувати міріади складних і дуже витратних завдань, які зрештою дозволять виконати багато жорстких – технічних та адміністративних – вимог Євросоюзу, які нині регулюють сферу довкілля. Існує серйозна загроза укорінення в посткомуністичних країнах, які нині не беруть участі в розширенні ЄС, і без того поширеного упередження, що "якість довкілля є привілеєм багатих". Цей стереотип створює реальну небезпеку ігнорування або заниження значущості в цих країнах, і зокрема в Україні, як екологічних проблем, так і загальної концепції сталого розвитку.

Відтак, якщо сьогодні ми добровільно впровадимо те, що завтра будемо змушені впровадити, ми, безсумнівно, виграємо – як в економічному, так і в політичному сенсі. Взагалі, євроінтеграційна політика України на сьогоднішньому етапі повинна сприяти "руху на випередження" – до ЄС "майбутнього", радше ніж до його "минулого". Таку політику слід будувати на засадах перспективності, ефективності й мінімальної витратності, а також адекватності тенденціям розвитку самого ЄС, що визначатимуть його критерії та конкретні умови вступу України до Євросоюзу через 5-7 років. Зрештою, таку політику слід орієнтувати на можливе спрощення й здешевлення для України виконання цих майбутніх вимог ЄС.

м. Київ

7