СЕРЕДЗЕМНОМОРСЬКА ЕКОНОМІЧНА МОДЕЛЬ (ІТАЛІЯ, ІСПАНІЯ, ПОРТУГАЛІЯ, ГРЕЦІЯ)
Основні характеристики:
-низький рівень державних соціальних видатків у порівняні з попередніми моделями;
-низький рівень соціальних видатків балансується частково сильною підтримуючою роллю сімейних зв’язків. Сім’ї грають велику роль у забезпечені домівки та грошової підтримки;
-соціальні видатки переважно спрямовані на пенсії, існує значна сегментація платежів;
-соціальна система передбачає захист зайнятості та механізми раннього виходу на пенсію для вилучення певної частини осіб з ринку праці;
-профспілки є важливим елементом у централізованому процесі переговорів щодо зарплат та умов праці;
-рівень зайнятості, особливо для жінок, є досить низьким.
7.2. Еволюція та особливості італійської моделі розвитку
•У післявоєнний період Італія мала одні з найнижчих макроекономічних показників в Європі, безробіття сягало 30-40%
•Застосування інструментів та механізмів кейнсіанської моделі розвитку, надходження значних американських та європейських інвестицій дали значний ефект, значно зростало національне виробництво
На початку 1960-х існувало 4 типи господарських структур:
•Державні підприємства з фінансуванням з держбюджету
•Організації з самостійними бюджетами, що діяли у сфері послуг, банківській та страховій
•Муніципальні підприємства, у т.ч. банки
•Підприємства з державною участю, що регул. холдингами
Реформи 1950-х вивели Італію до 1970-х у світові лідери.
Втім: У 1970-1971 мала місце криза, у т.ч. енергетична
•Відновити темпи розвитку не вдалося, а державні холдинги виявилися неефективними у 1970-і роки
•“продуктові війни” та прорахунки сільськогосподарської політики призводили аж до бунтів фермерів
Відбувся поступовий перехід від неокейнсіанства до неолібералізму
•1 етап – 1970-і рр. – безсистемні спроби переглянути промислову політику країни орієнтовані на галузеву трансформацію
•2 етап – 1980-і рр. – криза державного регулювання, обмеження ролі уряду, зростання зовнішнього боргу країни, відплив
інвестицій, наростання інфляції. Протистояння між профспілками та підприємцями призвело до скасування рухливої шкали підвищення зп, але інфляцію не подолало.
•3 етап – з 1992 року – жорстока бюджетна та монетарна політика уряду
Основні заходи оздоровлення економіки
(Уряд С. Берлусконі):
•Швидка приватизація держпідприємств
•Стимулювання залучення інвестицій ч/з ↓ податкового навантаження
•Обмеження зростання заробітної плати
•Зменшення бюджетного дефіциту та державного боргу
•Створення нових робочих місць
•Обмеження соціальних гарантій
ВРЕЗУЛЬТАТІ:
•Перерозподіл ВВП через бюджет зменшився з 50 до 35-40%
•Зменшилися інфляція, дефіцит платіжного балансу, безробіття та тіньова економіка
•Поглибилося розшарування населення (кількість бідних зросла з 2 до 7 млн. осіб) та північ-південь
•Дотримувалися вимоги входження до Європейського валютного союзу
•Італійська модель розвитку повинна розглядатися насамперед через призму унікальної корпоративної структури, що має високу ступінь концентрації власності в руках “сімейних кланів” (до 60% вартості цінних паперів)
•Складовою корпоративних структур є фінансово- промислові групи, на чолі яких стоїть фінансовий холдинг
•Холдинг пов’язаний вертикальними ланцюжками управління з незалежними фірмами, над якими здійснюється контроль за принципом піраміди з де- кільками рівнями
•Диверсифікація діяльності структурних елементів холдингу відбувається через міжгрупове володіння акціями
•Посилює корпоративну структуру італійської економіки розвинена система договірних відносин між окремими компаніями та наявність неформальних угод між ними (охоплює близько 3/4 великих та середніх фірм)
Питома вага державної власності залишається досить високою:
•19,4% - доданої вартості;
•23,6% - інвестицій;
•15% - зайнятих (без сільського господарства)
Регіональна модель Італії:
•Політика місцевих автономій, що базувалася на європейській моделі,
•децентралізація управління
•вели до швидких змін в італійській системі складних стосунків місцевих та центрального бюджету,
•що спонукало уряд до проведення реформи національного та місцевого управління.
Основні чинники реформи національного та місцевого управління
1.Перехід наприкінці 1990-х рр. до європейської моделі вимірювання активності і депресивності територій та імплементації відповідних інструментів і механізму регіонального регулювання;
2.Реалізація принципу компліментарності у наданні грантів ЄС через систему структурних фондів Євросоюзу, який передбачає співучасть національного та місцевих фондів регіонального розвитку у фінансуванні проектів;
3.Вплив європейського процесу децентралізації;
4.Формування нових європейських соціальних стандартів, що випливають з Соціальної хартії, для виконання яких у місцевої влади бракувало фінансових ресурсів;
5.Поширення ідей «асистенціалізму» на півдні Італії, які декларують необхідність постійного забезпечення бідних регіонів багатими через трансфертні платежі, дотації та субсидії.
Позиції південноєвропейських країн у світовій та європейській економіці.
За Індексом Глобальної Конкурентоспроможності країни займають досить невисокі позиції:
Іспанія – 33 місце (2015-16); 35 (2014-15); Португалія - 38 місце (2015-16); 36 (2014-15); Італія - 43 місце (2015-16); 49 (2014-15); Греція - 81 місце (2015-16); 81 (2014-15).
Всім країнам притаманне відставання за показниками стабільності макроекономічного середовища, розвитком фінансового ринку та ефективністю ринку праці.
Для Італії та Греції характерною є також низька ефективність державних інституцій.
