«Впавши ниць, поклонились йому» (2:11) Що побачили вони?

Увійшли до хати й побачили Дитятко з Марією, матір'ю його (Мт 2:11). Давайте поглянемо, що за знак слави побачили в Дитяткові і зраділи ті, хто вирушив в пошуках Царя в такий важкий шлях. Хіба вони побачили палац у блиску мармуру? А Мати Його увінчану діадемою при столі на золотому ложі? Або Дитятко, оповите в золото і пурпур? Або царський двір, повний народу? Але що ж? Вони побачили темний і брудний заїжджий двір, підхожий швидше для тварин, ніж для людей, де ніхто не захотів би затриматися, якщо не був змушений дорогою. Побачили, що Мати Його мала всього лише одну туніку, не для прикраси тіла, а для прикриття наготи, який одяг могла мати дружина теслі, яка перебуває в подорожі. Дитятко ж вони знайшли загорнутим в брудне ганчір'я і покладеним в ще брудніший загін для худоби. Якби вони шукали земного царя і знайшли його таким, то були б швидше збентежені, ніж зраділи, оскільки марно зазнали тягарів такої подорожі. Але нині вони шукали Царя Небесного, і, хоча не бачили в Ньому нічого царського, зраділи, довірившись лише свідченням зірки. Їх очі не могли бачити жалюгідної дитини, бо Дух в серцях їхніх показував, що Він страшний. До того ж, якби вони шукали в Ньому земного царя, то, знайшовши, залишилися б при ньому, як часто трапляється в цьому світі, коли, залишивши свого власного царя, віддаються під владу іншому. Але нині, і Йому поклонилися, і до свого царя повернулися, щоб мати Цього Царя над своїми душами, а того земного - над своїми тілами. (Анонімний коментар)

Вони усвідомлювали Божественність Немовляти

І вклонилися Йому. Як ти думаєш, чи вклонилися б вони немовляті, що не усвідомлює честі поклоніння, якби не вірили, що в Ньому є щось Божественне? Отже, вони віддали почесті не дитинству, що нічого не тямить, а Його всезнаючій Божественності. І те, які дари вони принесли, підтверджувало, що вони усвідомлювали Божественність Немовляти. (Анонімний коментар)

Дарунки, гідні поган

Відкрили свої скарби й піднесли йому дари: золото, ладан і миро, виконуючи визнання поганами Христа і показуючи, що виконано пророцтво Ісаї, який сказав: Сила їх прийде з Шеви, несучи золото й ладан, звістуючи хвалу Господню. Усі кедарські вівці зберуться коло тебе, і невайотські барани будуть тобі служити, зійдуть на жертовник мій, немов люба жертва. (Іс.60:6-7) І зараз впізнавши Його і відкривши свої скарби, самими цими дарами вони показали, що поклоняються Христові разом з усіма поганськими народами. Впізнавши в Ньому Царя, вони принесли Йому чисті початки і коштовність святих - заощаджене у себе золото. Збагнувши Його Божественний і Небесний початок, принесли пахощі Лівану - образ чистої молитви та приємні запахи Духа Святого. А осягнувши Його людське і земне поховання, принесли миро. (Анонімний коментар)

Золото мудрості, ладан молитви, миро стриманості.

Хоча під золотом, Ліваном і миром можна зрозуміти й інше. Бо золото означає премудрість, за свідченням Соломона, який говорить: В хаті мудрого дорогоцінні скарби (Прип. 21:20). Ліван виражає те, що він запалює силу молитви до Бога, за свідченням псалмоспівця, який говорить: Нехай моя молитва стане перед тобою, мов кадило (Пс.140:2) А миро змальовує умертвіння нашої плоті, тому свята Церква говорить про своїх подвижників, які борються до смерті за Бога: Із рук моїх закапотіла мірра (Пісн.5:5). Отже, народженому Цареві ми приносимо золото, якщо при погляді на Нього ми виблискуємо ясністю вищої премудрості. Приносимо ладан, якщо на вівтарі серця спалюємо плотські помисли святими молитовними зусиллями, щоб можна було пахнути приємним для Бога бажанням небесного. Приносимо миро, якщо стриманістю умертвляємо тілесні вади. Бо миро, як ми сказали, запобігає гниттю мертвої плоті. А що мертва плоть гниє, значить, що це смертне тіло піддається впливу розкоші, оскільки через пророка про декого говориться: Зерно зотліло під скибами своїми (Йоіл 1:17). Бо тління зерна під своїми скибами означає кончину життя плотських людей у смороді розкоші. Отже, ми приносимо Богу миро тоді, коли приправою стриманості зберігаємо це смертне тіло від гниття розкоші. (Григорій Великий «Сорок гомілій на Євангелія»)