§ 2. Трудове і побутове влаштування осіб, звільнених з місць позбавлення волі

Завершальним етапом роботи з особами, покараними в криміналь­ному порядку, є їх трудове і побутове влаштування після звільнення від відбування покарання. Важливість цієї роботи полягає в тому, що юна є одним із засобів боротьби з рецидивною злочинністю і сприяє закрі­пленню результатів діяльності державних органів, що виконують по­карання, з виправлення засуджених. Щоб особи, які відбули покаран­ня, не вчиняли знову злочинів, їм слід допомогти, особливо в перший час після звільнення, почати чесне трудове життя.

Положення, що містяться в ст. 116 ВТК України про трудове і побутове влаштування звільнених, стосуються не тільки осіб, які звільняються від відбування покарання^у вигляді позбавлення волі, але й осіб, що звільняються від відбування всіх інших покарань, виконання яких регулюється ВТК України, — виправних робіт (якщо останні відбувалися на загальних підставах, тобто за місцем роботи засудженого).

Трудове і побутове влаштування осіб, звільнених від відбуван­ня покарання, складається з двох етапів:

а) підготовчої роботи адміністрації державних органів, що ви­ конують покарання, з трудового і побутового влаштування засудже­ них, які звільняються;

б) безпосередньої роботи місцевих органів самоврядування, а також підприємств, установ і організацій з трудового і побутового влаштування звільнених.

З адміністрації державних органів, що виконують покарання, не знімається обов'язок домагатися, щоб особи, звільнені від відбуван-

356

ня покарання, не вчиняли надалі злочини, а чесно працювали. Ос­новним змістом діяльності адміністрації цих органів є виправлен­ня засуджених, їх підготовка до чесного трудового життя після звільнення. Тому адміністрація повинна дбати про своєчасне тру­дове і побутове влаштування осіб, що звільняються від відбування покарання, і, у разі необхідності, сприяти їм у цьому через місцеві органи влади, громадські, господарські організації, установи і нав­чальні заклади.

Підготовча робота з трудового і побутового влаштування засудже­них, що звільняються, проводиться адміністрацією УВП та іншими державними органами, що виконують покарання, задовго до звільнен­ня засуджених, з таким розрахунком, щоб до моменту звільнення було вирішене питання про їх трудове і побутове влаштування.

Стосовно кожного засудженого адміністрація з'ясовує:

а) чи має він виробничу спеціальність;

б) де одержав її, який стаж роботи за цією спеціальністю;

в) чи має він постійне місце проживання;

г) які його родинні зв'язки;

г) куди він думає їхати після звільнення, де і ким працювати;

д) чи є в нього упевненість в тому, що він влаштується на ро­ боту, якою він хоче зайнятися, і яка йому необхідна допомога з боку адміністрації з трудового влаштування після звільнення.

Такі відомості не завжди є в особових справах засуджених, а якщо і є, то часто бувають неповними і неточними. Тому вони уточ­нюються в бесіді з засудженими або іншими шляхами. Ці відомості необхідні для правильної організації роботи з підготовки засуджених до трудового життя після звільнення. Державні органи, що викону­ють покарання, повинні мати і доводити до відома засуджених спис­ки будівництв, підприємств і установ, у яких при звільненні від відбу­вання покарання можна одержати роботу з тієї чи іншої спеціальності. Ці списки підлягають постійному оновленню і доповненню. Доцільно у вказані списки включати адреси підприємств, установ і організацій, розташованих не тільки в області, де відбуває покарання засуджений, але й за її межами. Наявність таких списків дає можливість засудже­ним заздалегідь обрати місце роботи за спеціальністю через адміні­страцію державних органів, що виконують покарання, встановити зв'язок з ними і з'ясувати умови праці і побуту.

Але незалежно від того, може чи ні засуджений сам влаштувати­ся на роботу після звільнення, адміністрація органу, що виконує пока­рання, за два-три місяці до його звільнення направляє запит підприє­мству, установі чи організації, де засуджений, що звільняється, має

357

намір влаштовуватися на роботу, і, отримавши позитивну відповідь, на­правляє його туди після звільнення. У разі ж негативної відповіді вжи­ваються інші заходи, що забезпечують своєчасне трудове і побутове влаштування осіб, звільнених від відбування покарання.

Частиною 1 статті 116 ВТК України обов'язок з трудового і побутового влаштування звільнених від відбування покарання по­кладений на виконкоми місцевих органів влади.

Статтею 116 ВТК України встановлені такі умови трудового і побутового влаштування звільнених:

1. трудове влаштування повинно бути здійснено не пізніше п'ят- надцятиденного строку від дня, коли звільнений звернеться за спри­ янням у цьому;

2. забезпечення звільненого роботою повинно бути здійснено з урахуванням спеціальності, яка є в нього, лише по можливості, Якщо такої можливості немає, звільнений може бути направлений на роботу за іншою спеціальністю;

3. звільненим надається житлова площа лише в необхідних випад­ ках, тобто при повній її відсутності у них самих, а також у близьких ро­ дичів. При цьому йдеться не про надання звільненим квартири без чер­ ги або постановці на чергу для одержання квартири, а про надання мож­ ливості проживання в гуртожитку за місцем працевлаштування.

Місцеві органи влади здійснюють трудове і побутове влашту­вання осіб, звільнених від відбування покарання, через свої відділи (управління) внутрішніх справ і спостережні комісії, служби у спра­вах неповнолітніх, кримінальну міліцію у справах неповнолітніх. Ці органи зобов'язані займатися працевлаштуванням осіб, звільнених від відбування покарання.

Застосовуються .такі види трудового влаштування осіб, які звільняються:

а) трудове влаштування на підприємствах і будівництвах, з яки­ ми державні органи, які виконують покарання, мають домовленість про прийом звільнених на роботу;

б) трудове влаштування на підприємстві, де звільнений працю­ вав до арешту, або на іншому підприємстві за вибраним місцем проживання після звільнення;

в) трудове влаштування на шефських підприємствах;

г) трудове влаштування на підприємствах і будівництвах, з яки­ ми УВП мають контрагентні договори;

ґ) трудове влаштування на власному підприємстві УВП. На підприємства і будівництва, з якими є відповідна домов­леність, працевлаштовуються, як правило, засуджені, які не мають

358

близьких родичів і постійного місця проживання, .або ті, хто не ба­жає після звільнення повертатися на колишнє місце проживання або роботи. Відповідно до ч. 2 ст. 116 ВТК України розпорядження місцевих органів влади про направлення звільнених на роботу є обов'язковим для керівників підприємств, установ і організацій. Це означає, що у разі відмови в прийомі на роботу осіб, звільнених від відбування покарання і які працевлаштовуються за розпорядженням виконкому, керівники підприємств зобов'язані в письмовому вигляді пояснити місцевому органу самоврядування причини відмови. Вони несуть відповідальність перед цим органом за свої дії.

При незгоді з розпорядженнями виконкомів про працевлашту­вання звільнених керівники підприємств мають право оскаржити ці розпорядження у місцевому органі самоврядування, рішення яко­го остаточне. Вказані розпорядження виконкомів можуть бути оп­ротестовані прокурором у порядку загального нагляду.

У разі важкого матеріального становища звільненого, яке склало­ся у зв'язку з тим, що він не Зміг влаштуватися на роботу, управління УВП має право в разовому порядку, як виняток, видати звільненому, що звернувся до них, додаткову одноразову грошову допомогу.

При звільненні засуджених від відбування покарання непрацез­датних інвалідів або людей похилого віку, що не мають постійного місця проживання або родичів, які могли б взяти їх на своє утри­мання, адміністрація органу, що виконує покарання, на прохання цих осіб повинна за три місяці до їх звільнення порушити клопо­тання перед місцевими органами соціального забезпечення про надання особам, які звільняються, місць у будинку інвалідів і пре­старілих. Дозвіл від місцевих органів соціального забезпечення слід отримати заздалегідь — за кілька днів до звільнення такого засуд­женого. У будинки інвалідів і престарілих звільнені повинні направ­лятися в супроводі осіб медичного персоналу.

Щодо звільнених від відбування покарання неповнолітніх, які не мають батьків, ч. З ст. 116 ВТК України передбачає поміщення їх в школи-інтернати або в інші дитячі установи (якими можуть бути загальноосвітні школи соціальної реабілітації, центри медико-со-ціальної реабілітації неповнолітніх, професійні училища соціаль­ної реабілітації, притулки для неповнолітніх служб у справах непов­нолітніх і т. ін.) або передача у встановленому законом порядку на опікування.

У всіх цих випадках рішення про направлення звільнених не­повнолітніх до відповідних навчальних закладів або про передачу їх на опікування приймається службою у справах неповнолітніх при

359

виконкомі органів місцевого самоврядування, що виконують пока­рання. Підставою для розгляду названих питань є подання адміні­страції цього органу.