§ 3. Критерії виправлення засуджених

У теорії кримінально-виконавчого права і практиці застосуван­ня його норм по-різному сформульовані і трактуються завдання щодо виправлення і перевиховання засуджених, що містяться в кри­мінальному і кримінально-виконавчому праві.

Свого часу в радянській літературі проблема співвідношення понять виправлення і перевиховання не дістала однозначного вирі­шення і була предметом широкої дискусії в літературі з криміналь­ного, кримінально-виконавчого права, юридичної психології.

Автори не мають на меті проводити докладний аналіз і підда­вати критиці висловлені різноманітні точки зору.

Достатньо підкреслити, що, незважаючи на значне просуван­ня шляхом реформ кримінально-виконавчого законодавства, прак- тики виконання покарання, як і раніше, серед учених і практиків у галузі кримінально-виконавчого права є чимало фахівців, які вва' жають за основну мету покарання, наприклад позбавлення волі, виправлення і перевиховання засуджених, а головним критерієм; ефективності діяльності УВП — рівень рецидивної злочинності серед звільнених з місць позбавлення волі.

Робиться висновок, що вдосконалення виконання і відбувань покарання може нарешті подолати злочинність, а також змінні звичаї, що спричиняють злочинність.

40

Розділ III. Правове регулювання виконання покарань ...

Надмірне завищення можливостей покарання у вигляді позбав­лення волі породжує ілюзії, що розходяться з дійсністю.

Практика виконання покарання свідчить, що, з одного боку, підвищення суворості кримінального законодавства (зокрема збільшення строків за окремі склади злочинів) не відбивається на зниженні рецидивної злочинності. Низька ефективність суворих покарань визначається ще й змінами в умовах і стандартах життя людей, що впливають на сприйняття покарань. З другого боку, на­ближення умов тримання в місцях позбавлення волі до звичайних умов (як це, наприклад, відбувалося в Німеччині та США), вклад значних коштів для реконструкції функціонуючих і будівництво нових кримінально-виконавчих установ, як це не дивовижно, істот­но не вплинуло на рівень рецидивної злочинності.

Реалізація такої мети покарання, як виправлення засудженого, багато в чому залежить від позитивних або негативних змін у його психіці. Позитивні зміни пов'язані з мірою виправлення, негативні — з відчуженням, сприйняттям злочинних звичаїв та відносин у місцях позбавлення волі.

Позитивна оцінка засуджених як підсумок усього періоду відбу­вання покарання визначається за трьома ступенями: особи, які дове­ли своє виправлення; особи, які твердо стали на шлях виправлення; особи, які стали на шлях виправлення. Негативна оцінка знаходить своє виявлення також за трьома ступенями: особи, які злісно пору­шують режим відбування покарання; особи, які порушують режим відбування покарання; особи, які не стали на шлях виправлення.

Ступінь виправлення засуджених («особи, які довели своє вип­равлення») враховується при вирішенні питань, пов'язаних з умов но-достроковим звільненням або заміною невідбутої частини пока­рання більш м'яким покаранням. Особи, які твердо стали на шлях виправлення, можуть бути переведені з УВП одного виду до УВП іншого виду з більш м'яким режимом тримання.

У разі злісних порушень режиму особа, яка відбуває покаран­ня у вигляді позбавлення волі, може бути переведена з УВП одно­го виду до УВП іншого виду з більш строгим режимом. У частині 2 статті 47 Виправно-трудового кодексу України визначається поняття злісного порушення вимог режиму відбування покарання: «Під злісним порушенням засудженими вимог режиму відбування пока­рання слід розуміти невиконання ними законних вимог адмініст­рації, необгрунтовану відмову від праці (не менше ніж три рази протягом року); вживання спиртних напоїв, наркотичних або інших °Дурманюючих речовин; виготовлення, зберігання, придбання, роз-

41

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

повсюдження предметів, що забороняються; систематичне ухилення від лікування на захворювання, небезпечні для оточення (активна форма туберкульозу, венеричні захворювання), а також вчинення за­судженим протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання за умови, якщо за кожне з цих порушень за ухвалою або за наказом начальника чи уповноважених на те осіб були накладені заходи стягнення, які не зняті Достроково або не погашені за встановленим законом порядком». Ідентичне або май­же такого змісту поняття злісного порушення вимог режиму відбу­вання покарання міститься у ст. 116 Кримінально-виконавчого ко­дексу Російської Федерації. Щоправда, його укладачі пішли далі, передбачаючи ще й поняття «злісного порушника встановленого порядку відбування покарання». Наведене поняття, що тлумачить­ся як злісне порушення вимог режиму відбування покарання, вик­ликає критику.

Незважаючи на те що свого часу на сторінках тоді всесоюзно- го пенітенціарного журналу «К новой жизни» була розгорнута ши рока дискусія з питань про поняття і ознаки злісного порушення вимог режиму відбування покарання, результат законодавчого оформлення зараз, на наш погляд, виявився не зовсім вдалим.

Правила режиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі, що регламентують поведінку засуджених, мають обов'язковий і заборонний характер. Звідси випливає, що недотримання цих імпе- ративних приписів закону засудженим як суб'єктом правових відно- син тією чи іншою мірою порушує «зсередини» порядок та умови (суспільні відносини), встановлені в даній виправній установі. Вод­ночас закон, зважаючи на специфічне становище засудженого позбавлення волі, передбачає лише дисциплінарну відповідальні: (важко або взагалі неможливо говорити тут про адміністративні відповідальність винної особи). Виходячи з цього, незрозуміло, як може мати відповідальність засуджений до позбавлення болі, на приклад, за вчинення «дрібного хуліганства», за яке громадяни звй- чайно несуть адміністративну відповідальність, оскільки хуліга ство як обов'язкову ознаку вбачає порушення громадського поря ку. Адже захід адміністративного впливу накладає посадова особе якій порушник не підлеглий.

Через це перша пропозиція щодо вдосконалення поняі «злісне порушення вимог режиму відбування покарання» поляг в тому, щоб у його змісті залишити ті діяння (що зобов'язують,. забороняють правила поведінки), які можуть тягти тільки дисцщ лінарну відповідальність, яка на відміну від відповідальності адь

ґозОІл НІ. Правове регулювання виконання покарань...

ністративної, громадської або кримінальної виникає за наявності підлеглості між порушником і особою, яка має право на притягнен­ня до неї.

Звичайно, було б правильним в окремій статті кодексу навести конкретний і вичерпний перелік правил і заборон, що зобов'язують, що їх засуджені до позбавлення волі мають дотримуватися, пору­шення яких може тягти дисциплінарну відповідальність.

Певне зацікавлення викликає об'єктивний аналіз злісних пору­шень вимог режиму відбування покарання, який розглядається як процес протиправної поведінки, коли поступовий розвиток подій та явищ відбивається в накопиченні порушень і коли кількість пере­ростає в якість.

Об'єктивний аналіз таких правопорушень свідчить про те, що ними є лише ті порушення правил режиму відбування покарання, дотримання яких передбачене діючим законодавством. Інші ж дії (або бездія) не можуть утворити ознак злісного порушення вимог режиму відбування покарання.

Для того щоб визнати порушення вимог режиму злісним, слід мати не один акт порушення, а систематичне їх порушення. Для позначення неодноразовості порушень цих правил і має вживатися термін «злісність». Іншими словами, каратися в дисциплінарному порядку повинні такі порушення правил поведінки засудженими, які набувають злісного характеру.

Аналіз заборонних правил поведінки, записаних у Правилах внутрішнього розпорядку, дозволяє зробити висновок, що ці прави­ла за своїм характером є юридичне рівнозначними, у законі не йдеть­ся про перевагу якогось із них над іншими. Навпаки, під злісним порушенням вимог режиму слід розуміти таке порушення, якому передувало застосування до винного протягом року дисциплінарно­го впливу за подібні порушення. Таким чином, злісним, а отже, й караним у дисциплінарному порядку слід вважати порушення однієї з вимог режиму, якщо за аналогічні дії, що йому передували, до засудженого двічі вживалися заходи дисциплінарного впливу.

Думка про особливо зухвалий характер останнього порушення або навіть одного з порушень вимог режиму є помилковою. Злісним буде порушення, вчинене засудженим, який відбуває покарання у вигляді позбавлення волі, до якого двічі протягом року законно і обгрунтовано були вжиті заходи дисциплінарного впливу. Таким чином, термін «злісність» означає, що засуджений може бути при­тягнутий до строгої дисциплінарної відповідальності після двора-вжиття до нього протягом року заходів дисциплінарного

43

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

впливу за схожі порушення. За два перших порушення вживають­ся менш строгі заходи дисциплінарного впливу. Останнє (третє) по­рушення вимог режиму становить підвищену суспільну небезпеку, тому до винного можуть бути вжиті якнайсуворіші заходи дисцип­лінарного впливу.

Отже, злісність порушень вимог режиму означає не звичайну повторюваність, а вказує на систематичність дій засудженого.

Систематичність порушень вимог режиму характеризуються:

порушенням заборонних правил поведінки, передбачених § 17 Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, тоб­то вчиненням вузького, встановленого законом кола дій;

наявністю трьох окремих порушень вимог режиму, вчинених однією особою;

обов'язковим вжиттям заходів дисциплінарного впливу протя­гом одного року за два попередні порушення вимог режиму. Слід зауважити, що засуджений притягується до строгої дисциплінарної відповідальності не за те, що вчинив три порушення вимог режи­му, а лише за одне таке порушення (третє), але за умови, якщо за два попередні порушення до нього були вжиті заходи дисциплінар­ного впливу;

дотриманням відповідного строку давності притягнення до дисциплінарної відповідальності та строку погашення правових наслідків дисциплінарних заходів впливу.

Поведінка осіб, які порушують режим відбування покарання, і тих, хто не став на шлях виправлення, характеризується або періо­дичним порушенням умов і порядку відбування покарання, або па­сивним, нейтральним ставленням до виховних заходів, що прово­дяться в УВП, або протидією, яка не має систематичного чи злісного характеру до адміністрації УВП.

Можна вважати мету покарання відносно конкретного засудже­ного досягнутою, якщо пощастило прищепити йому сумлінне став­лення до праці, дотримання правил співжиття, вимог законів. До­магатися того, щоб за час відбування покарання особа стала зраз­ковим громадянином, — завдання нереальне.

Адміністрації УВП висновок про ступінь виправлення слід робити при систематичному спостереженні та вивченні особи про­тягом всього періоду відбування строку покарання, а також врахо­вувати позитивні та негативні вчинки, звички, погляди, які властиві особі як до засудження, так і в період відбування покарання. Це сприятиме своєчасному і реальному прогнозуванню поведінки кон­кретної особи в майбутньому, тобто після її звільнення.

44

ґозот ні. правове регулювання виконання покарань ...

Ступінь виправлення визначається, як правило, адміністрацією УВП. Вона виходить з того, як засуджений дотримується правил внутрішнього розпорядку, як він ставиться до суспільно корисної праці та до інших основних виходних заходів. Проте все це не може бути гарантією успішної соціальної адаптації.

Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, та й весь побут засуджених, протиприродний, неадекватний способу жит­тя вільних громадян, адже сам процес відбування покарання у вигляді позбавлення волі — екстремальна ситуація, що виходить за межі нор­мального життя, до якої не всі можуть адаптуватися. Порушник режи­му не обов'язково дотримуватиметься правопорядку після звільнення. Певне значення мають вік, характер вчинених злочинів і т. ін.

Надзвичайно важливо відрізняти справжнє виправлення засуд­женого від вдаваного. У практиці УВП відомі випадки, коли засуд­жені досить старанно демонструють свою зразкову поведінку і чес­не ставлення до праці, маючи на меті одне — якнайшвидше вийти на волю, щоб продовжити свою злочинну діяльність¹. Об'єктивно визначити критерії виправлення не так просто. Головні труднощі полягають у тому, що за існуючих умов відбування покарання у вигляді позбавлення волі не завжди можна перевірити істинність виправлення. Висновок про виправлення засудженого роблять лише виходячи з його поведінки в період відбування покарання. До речі, система ізоляції та правообмежень, примусова регламентація роз­порядку дня і вжиття заходів стягнення до правопорушників став­лять засуджених у такі умови, коли вони, часом незалежно від своєї свідомості і внутрішньої дисциплінованості, змушені дотримувати­ся встановленого порядку і правил режиму.

Тривала ізоляція засудженого від суспільства та його адаптація до специфічних умов місць позбавлення волі призводять до певних змін його особи. З одного боку, ці зміни мають позитивний характер (каят­тя, намір жити і працювати чесно), з другого — негативний. З віком адаптивні можливості людини зменшуються. Змінюється статус рані­ше судимого, виникають психопатія і соціальне відчуження. Щоб по­долати при цьому труднощі, що виникають, потрібні певні вольові зу­силля суб'єкта, а також допомога з боку суспільства. Велике (якщо не вирішальне) значення набуває гнучкість психіки особистості.

Після звільнення судима особа опиняється в незвичних для неї ситуаціях. Вона змушена виступати то в одній, то в іншій ролі, що часто супроводжується психічним напруженням, стресами і фрустрацією.

Див.: Бердников В. М. К вопросу о критериях направлення й практике их при-менения к осужденньїм // Тр. Киев. ВШ МВД СССР. - К., 1973. - Вьт. 7. - С. 252.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Про невідповідність висновків стосовно виправлення ї прогно­зування реальної поведінки після звільнення свідчать матеріали об­стеження осіб, яких звільнили з УВП. Згідно з характеристиками, виданими працівниками УВП особам, які звільнюються з колоній, довели своє виправлення —-15,3%, стали на шлях виправлення 24,5%, злісно порушували режим — 5,7%, Водночас прогнозування начальників загонів про можливу вірогідність рецидиву (криміно­логічний прогноз) був такий; 1) переконаність у тому, що злочини не, вчинять,— 23,2%; 2) за відсутності надто великого впливу не* гативного середовища злочини не вчинять —г- 34,6%; 3) впев­неність у тому, що злочини не вчинять, відсутня — 30%; 4) не відмо­вилися від злочинного наміру, рецидив залежить від умов-*- 5,6%. При зіставленні наведених даних була помічена така суперечність: у процесі відбування покарання засуджені показали себе як особи, які не виправилися, проте й рецидивів злочинів не очікується. Певна річ, висновки про виправлення або невиправдення грунтувалися передусім на виконанні засудженими вимог правил режиму, що. зрештою зводилося до рівня адаптації засуджених до умов життя в УВП.

Хоч як добре був би поставлений процес виправлення засудже­них у місцях позбавлення волі, він не може вважатися завершеним, через те що здійснюється він у штучно створених умовах—в ізо­ляції людини від суспільства. Повинен минути певний час, перш ніж звільнений з місць позбавлення волі пристосується і звикне до умЬв життя на волі, поновить суспільне корисні відносини і стане повно­цінним членом суспільства^

Покарання слід розглядати лише як складову частину ціле­спрямованого громадського впливу на індивіда, який вчинив злочин, тому, природно, у відриві від інших соціальних заходів покарання не зміг повністю вирішити проблему виправлення. Для її вирішен­ня слід би було створити певні умови і продовжити виховнуробо-ту з судимим вже після його звільнення, аби сформувати законо­слухняного члена суспільства, не допустити рецидиву антисустль-ної, протиправної поведінки.

Висновок про виправлення засудженого слід робити, виходячи з обґрунтованого прогнозу його поведінки в звичайних умовах жит­тя, поза УВП або після зняття правообмежень, зумовлених покаран­нями, що не пов'язані з позбавленням волі. Дотримання правил режиму, активна участь у роботі самодіяльних організацій, інші позитивні вчинки можуть свідчити про виправлення засуджених лише в тому разі, коли в їх основі є внутрішня перебудова особи і

46

Іч. привіте рксунюеиппл иикинипп* пик,ирипо .

подолання тих її властивостей, які безпосередньо зумовили вчинен­ня злочину. Якщо злочин відбивав свідому антисоціальну позицію особи, то виправлення означає докорінну її зміну. Якщо злочин по­в'язаний зі слабкою пристосованістю індивіда до умов життя або з тимчасовою втратою самоконтролю» то ознаками виправлення пра­вомірно вважати факти, Що свідчать про зміцнення вольових якос­тей, підвищення рівня інтелектуального розвитку» уміння володіти собою тощо. Завдання судів та органів держави, які виконують по­карання, полягає в правильному встановленні такої внутрішньої зміни в психіці засуджених¹. Водночас, на наш погляд, є дані, що переконливо свідчать про Існування безпосереднього зв'язку між ступенем виправлення звільненого і його адаптацією. Так, запровад­жене нами дослідження показало, що з-поміж осіб, які характери­зувалися позитивно за весь період перебування в місцях позбавлен­ня волі, після звільнення цілком адаптувалися: із осіб, які довели своє виправлення, — 97,3%; із осіб, які твердо стали на шлях вип­равлення, — 82,7%; із осіб, які стали на шлях виправлення, — 32,3%. Цілком очевидний прямий зв'язОк,між діяльністю адмініст­рації УВП щодо виправлення засуджених і перспективами їхньої стійкої соціальної адаптації після звільнення.

Шпішне проходокіння процесу соціальної адаптації опосеред­ковано залежить, звісно, від стану виховної роботи в УВП, вміло­го застосування засобів стимулювання» прагнення засуджених до виправлення, чіткого дотримання всіх положень законодавства про виконання покарання у вигляді позбавлення волі.

Чинники, що Несприятливо характеризують поведінку засуджено­го в місцях позбавлення волі, можуть прямо чи побічно вплинути на становлення особистості звільненого від покарання. Зокрема, несум­лінне ставлення до праці, лінощі, схильність до паразитування, вияв­лені в період відбування покарання, свідчать про високу ступінь віро­гідності того, що з адаптацією після звільнення виникнуть труднощі². Загальновизнаним показником виправлення є усвідомлення засудже­ним своєї вини, щиросердне каяття у вчиненому, прагнення порвати зі злочинним минулим, спокутувати свою вину. Водночас неправильним

Див.: Зелинский А. Ф. Осознаваемое й неосознаваемое в преступном поведе­ний. - Х„ 1986. - С. 139.

² Див,: Васильєв А. Й, О критериях оденки степени исправления й псревоспи-тания // Тр, ВНИИ МВД СССР. - 1980, - № ІЗ. - С, 24-26; його ж. Исследование факторов, влияющих на рецидивную преступность среди освобожденньїх из испра-вительно-трудовьіх учреждений // ВопросьІ ответственнодти й наказати... - Рязань, 19&2.-С. 121.

47

було б ототожнення каяття і визнання засудженим справедливості ви­року і визначеного покарання. Каяття і визнання вини можуть врахо­вуватися як ознаки виправлення лише тоді, коли самоосуд та муки сум­ління адекватні позитивному сприйняттю акту правосуддя.

Аналіз чинного кримінально-виконавчого законодавства, практи­ка діяльності органів, які виконують міру покарання у вигляді позбав­лення волі, уможливлює окреслити відносно повний перелік даних про особу, встановлюючи структуру найхарактерніших ознак виправлен­ня. Тож визначення ступеня виправлення засуджених, напевне, доціль­но проводити згідно зі спеціально опрацьованою програмою, що містить різні напрями і характеризує їх об'єктивні показники.

Ці напрями можуть бути такими:

1. узагальнення соціально-демографічних кримінально-право­ вих даних про особу засудженого;

2. характеристика даних про дотримання засудженими вимог режиму відбування покарання;

1. відображення даних про трудову діяльність засуджених;

3. характеристика ставлення до загальноосвітнього і професій­ ного навчання;

4. моральна і психолого-педагогічна характеристики засудже­ ного, соціальна спрямованість особистості;

2. відбиття емоційно-вольових особливостей особистості;

3. орієнтація особи та її життєві плани на майбутнє¹.

У системі органів, що виконують міру покарання у вигляді поз­бавлення волі, доцільно створити спеціальні «центри діагностики особистості засуджених», у яких визначався б ступінь їх суспільної небезпеки та соціально-моральна занедбаність². Щоб зазначені оз­наки виправлення мали об'єктивний характер, відбивали реальний стан, необхідне їх підкріплення шляхом виявлення справжніх мо^ тивів скоєння тих чи інших вчинків і встановлення, наскільки усві­домленими є джерела поведінки засуджених.

Викладене дає підставу зробити висновок про те, що опрацю­вання критеріїв для максимально точного наукового прогнозуван­ня поведінки звільнених від відбування покарання в процесі їхньої соціальної адаптації слід розглядати як одне з найважливіших зав­дань. Особливо суттєвим є передбачення можливості рецидиву зло­чинів. Цей рецидив можна передбачити тільки тоді, коли йдеться про осіб, які вже вчинили злочини, чия поведінка в минулому та

Див.: Сизий А. Ф., Васильєв А. Й. Оценка степени исправления й перевос-питания осужденньїх. - Рязань, 1986. - С. 26-27.

² Див.: Шмаров Й. В. Преодоление отрицательїшх последствий отбьівания уголовного наказания // Сов. гос-во й право. - 1977. - № 2. - С. 90.

48

особистісні риси достатньою мірою вивчені. Тож «прогноз вірогід­ності рецидиву в окремих осіб можливий на тому рівні знань, якого досягла сучасна кримінологія, тобто за відсутності повного обліку та аналізу всіх причин конкретного злочину»¹. Щоправда, мають при цьому на увазі відносний, імовірнісний характер кримінологі­чного прогнозування індивідуальної поведінки, яке, на думку бага­тьох дослідників, не зменшує його соціальної цінності². Він запо­чатковує зворотний інформаційний зв'язок, чим сприяє своєчасній превенції (запобіганню) ймовірному антисуспільному вчинку. Сус­пільство не зацікавлене в тому, щоб несприятливе прогнозування здійснилося. Карально-виховні заходи впливу, що вживаються на його основі, не мають характеру репресій і, отже, не є примусовими.

Проте цілком очевидно, що ні висновок про виправлення засуд­женого, ні сприятливе прогнозування аж ніяк не гарантують запобі­гання рецидиву злочинів, оскільки таке прогнозування не завжди може врахувати ситуацію після звільнення чи приховані риси і наміри звільненого. Таке прогнозування має ймовірнісну властивість.

Далеко не всіх злочинців покарання виправляє. Дехто залишає установу виконання покарання в стані ще більшої соціальної і психо-логічноГвідчуженості, а часто — й озлобленості. У цієї категорії осіб процес адаптації відбувається найважче, і небезпека рецидиву є особ­ливо великою. До таких звільнених потрібна посилена увага, а в разі потреби — адміністративний нагляд (згідно зі ст. 120-121 ВІК Украї­ни). Але й тут не може бути категоричного, однозначного передбачен­ня. Не виключено, що на нього може сприятливо вплинути оточення. Чинником виправлення можуть також стати позитивні риси особи.