§ 4. Порядок і умови звільнення від відбування покарання у зв'язку з хронічною або іншою тяжкою хворобою

У разі, коли засуджений у період відбування покарання захворів на хронічну душевну або іншу тяжку хворобу, яка перешкоджає відбуванню покарання, суддя районного (міського) суду за подан­ням начальника органу, який виконує покарання, на підставі виснов­ку лікарської комісії має право винести постанову про звільнення цієї особи від подальшого відбуття покарання (ст. 408 КПК Украї­ни). При звільненні від відбування покарання засудженого, який

334

Розділ XIX. Звільнення від відбування покарання

захворів на хронічну душевну хворобу, суддя може застосувати при­мусові заходи медичного характеру чи передати його на піклуван­ня органів охорони здоров'я: помістити до психіатричної лікарні з звичайним, з посиленим чи з суворим наглядом. Якщо не буде виз­нано необхідним застосування до душевнохворого примусових за­ходів медичного характеру, а так само в разі припинення застосу­вання таких заходів суддя може передати його на піклування роди­чам чи опікунам при обов'язковому лікарському нагляді.

При вирішенні питання про звільнення від подальшого відбу­вання покарання осіб, які захворіли на тяжку хворобу, окрім душев­нохворих, суддя бере до уваги тяжкість вчиненого злочину, особу винного та інші обставини.

Таким чином, закон розрізняє:

а) дострокове звільнення від відбування покарання у зв'язку з душевною хронічною хворобою;

б) дострокове звільнення від відбування покарання засуджених, хворих на іншу тяжку хворобу, яка перешкоджає відбуванню пока­ рання.

Для цих двох випадків встановлені різні критерії вирішення питання про звільнення від покарання, які повинні враховуватися при внесенні відповідних подань до суду.

Якщо душевне хронічне захворювання перешкоджає подальшо­му відбуванню покарання, то відповідно до ст. 40&'КПК України засуджений підлягає достроковому звільненню незаі)?ежно від тяж­кості вчиненого ним злочину, невідбутого строку покарання чи яки­хось інших обставин. При звільненні від покарання внаслідок ду­шевної хвороби має значення лише те, виліковна хвороба чи ні¹.

При вирішенні питання про можливість внесення подання про дострокове звільнення від подальшого відбування покарання засуд­жених, хворих на душевну та іншу тяжку хворобу, вирішальне зна­чення має не характер хвороби, а тягар вчиненого злочину, особа засудженого, його ставлення до дотримання встановленого режи­му, а також інші обставини, які впливають на ступінь суспільної небезпеки особи засудженого.

Внесення подання про звільнення від відбування покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу в цих випадках доцільне лише тоді, коли:

Див.: Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від дальшого відбування покарання / Наказ Державного де­партаменту України з питань виконання покарань і Міністерства охорони здоров'я України від 18 січня 2000 р. № З/З.

335

частина

а) вчинений злочин не являє підвищеної суспільної небезпеки, тобто не є тяжким (ч. 2, ст. 7^і КК України);

б) засуджений захворів на тяжку хворобу;

в) хвороба перешкоджає подальшому відбуванню покарання;

г) дані про особу винного та інші обставини в поєднанні з тяж­ кою хворобою дають підставу розраховувати, що він, знаходячись , на волі, не буде являти значної суспільної небезпеки і не стане вчи­ няти нових злочинів.

За відсутності такої упевненості (наприклад, якщо особа пору­шує режим у місцях позбавлення волі) не слід вносити подання про дострокове звільнення. У цьому разі забезпечується належне ліку­вання засудженого в лікувальних закладах місць позбавлення волі. Звільнення від відбування покарання небезпечних злочинців, навіть тих, хто страждає на тяжку хворобу, може завдати серйозної шко­ди суспільству, оскільки не виключена можливість вчинення ними нових злочинів (адже вони таким чином залишаються небезпечни­ми для суспільства, а точніше є «рецидивонебезпечними»).

У статті 408 КПК України йдеться про те, що тяжка хвороба може розглядатися як підстава для дострокового звільнення засуд­жених лише тоді, коли ця хвороба виникла під час відбування по­карання і перешкоджає його відбуванню, тобто у разі, кол# подаль­ше тримання в місцях позбавлення волі загрожує життю або може призвести до серйозного погіршення здоров'я чи до інших тяжких наслідків (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 вересня 1973 р. № 8 «Про практику застосування судами законодав­ства про звільнення від відбуття покарання засуджених, які захво­ріли на тяжку хворобу»)¹.

Це викликано двома міркуваннями: а) не можна звільняти від покарання особу, якій тяжка хвороба в момент перебування на волі не перешкодила вчинити злочин. У цьому разі не може бути впев­неності в тому, що хвороба значно зменшить суспільну небезпеку даної особи і не дасть їй вчинити нове злочинне діяння. Однак, при різкому загостренні хвороби в період відбування покарання, що робить тяжко хворого засудженого малонебезпечним, дострокове звільнення не виключається; б) тяжка хвороба особи, що виникла до вчинення нею злочину, враховується при визначенні покарання, його виду і строку. Крім того, при наявності тяжкої хвороби засуд­женого, яка перешкоджає відбуванню покарання, виконання виро-

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. - К., 1995. - С. 264.

336

ку про засудження особи до позбавлення волі або виправних робіт може бути, відповідно до п. 1 ст. 405 КПК України, відстрочено до видужання засудженого.

Передбачену статтею 408 КПК України можливість звільнен­ня від відбування покарання особи, яка захворіла на душевну хро­нічну хворобу або іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуван­ню покарання, не слід розуміти так, що особу, хвору на душевну хронічну хворобу, що виникла до початку відбування нею покаран­ня, не можна звільняти від відбування покарання. Законодавець виходив з того, що душевнохворі не підлягають покаранню. Згідно зі ст. ІЗ КК України до осіб, які вчинили суспільне небезпечні дії в стані неосудності або здійснили їх у стані осудності, але захворіли до виголошення вироку на душевну хворобу, яка позбавляє їх мож­ливості усвідомлювати свої дії чи керувати ними, суд застосовує не покарання, а, за необхідності, — примусові заходи медичного ха­рактеру, що здійснюються лікувальними закладами органів охоро­ни здоров'я, а саме:

1. поміщення до психіатричної лікарні з звичайним наглядом;

2. поміщення до психіатричної лікарні з посиленим наглядом;

3. поміщення до психіатричної лікарні з суворим наглядом¹. Суд, визнавши необхідним призначити примусовий захід медичного

характеру, обирає його вид залежно від душевного захворювання осо­би, характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого нею діяння.

Поміщення до психіатричної лікарні з звичайним наглядом може бути застосоване судом щодо душевнохворого, який за своїм психіч­ним станом і характером вчиненого суспільне небезпечного діяння потребує тримання в лікарні і лікування в примусовому порядку.

Поміщення до психіатричної лікарні з посиленим наглядом може бути застосоване судом щодо душевнохворого, який вчинив суспільне небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя громадян, і за психічним станом не становить загрози для оточуючих його людей, але потребує тримання в лікарні і лікування в умовах посиленого нагляду.

Поміщення до психіатричної лікарні з суворим наглядом може бути застосоване судом щодо душевнохворого, який за своїм пси­хічним станом і характером вчиненого суспільне небезпечного діян­ня становить особливу небезпеку для суспільства і потребує триман­ня в лікарні і лікування в умовах суворого нагляду.

Див.: Перелік показань та протипоказань для направлення хворих засудже­них у спеціалізовані лікарні (відділення) / Наказ Державного департаменту Украї­ни з питань виконання покарань і Міністерства охорони здоров'я України від 18 січня 2000р. №3/6.

337

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Осіб, поміщених до психіатричної лікарні з посиленим або су­ворим наглядом, тримають в умовах, що виключають можливість вчинення ними нового суспільне небезпечного діяння.

Якщо не буде визнано необхідним застосування до душевно­хворого примусових заходів медичного характеру, а так само в разі припинення застосування таких заходів, то, відповідно до п. 7 ст. 13 -КК України, суд може передати його на піклування родичам чи опі­кунам при обов'язковому лікарському нагляді.

Стаття 109 ВТК України має на увазі звільнення від покарання за хворобою осіб, які відбувають не тільки позбавлення волі, але й інші види покарання (наприклад, виправні роботи без позбавлення волі). При захворюванні на душевну хронічну або іншу тяжку хворобу, яка перешкоджає відбуванню цього більш м'якого, ніж позбавлення волі, виду покарання, звісно, також можливе дострокове звільнення від відбування покарання за хворобою на підставі цієї статті.

Особам, що визнані непрацездатними, суд може замінити вип­равні роботи без позбавлення волі штрафом або громадською дога­ною (ч. З ст. 29 КК України). Якщо тяжка хвороба перешкоджає відбу­ванню виправних робіт без позбавлення волі, але має тимчасовий ха­рактер, то, відповідно до ст. 405 КПК України, виконання даного покарання може бути відстрочене до видужання засудженого. Слід зазначити, що відстрочка виконання вироку не допускається щодо особливо небезпечних рецидивістів, а також щодо осіб, засуджених за особливо небезпечні злочини проти держави, незалежно від строку покарання, і щодо осіб, засуджених за інші тяжкі злочини до позбав­лення волі на строк не менший ніж п'ять років.

Виплата штрафу може бути відстрочена або розстрочена не більш як на один рік у тому разі, коли засуджений не може сплати­ти його негайно ж.

/ Перелік виняткових обставин, передбачених п. 4 ч. 1 ст. 405 КПК України, які можуть бути підставою для надання відстрочки виконання вироку, не є вичерпним, і суд може визнати такими підставами й інші обставини, які свідчать про те, що негайне вико­нання покарання може призвести до винятково тяжких наслідків для засудженого та його сім'ї.

У статті 109 ВТК України не говориться, про яке саме покаран­ня йдеться, — про основне чи також і про додаткове покарання. Про звільнення за хворобою від відбування додаткових заходів покаран­ня нічого не сказано і в ст. 408 КПК України. Оскільки особливі правила для звільнення від відбування додаткових заходів покаран­ня не встановлені, слід керуватися загальними правилами, вста-

338

Розділ XIX. Звільнення від відбування покарання

мовленими названою статтею, а також ст. 407 КПК України. Якщо внаслідок душевної хвороби засуджений був у стані неосудності, тобто не міг усвідомлювати своїх дій або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, то, відповідно до ст. 13 КК України, до такої особи не можуть застосовуватися ні основне, ні додаткове покарання. Лише після її видужання призначене покарання може бути застосоване, якщо не закінчилися строки давності виконання обвинувального вироку, або ж на інших підставах для звільнення від покарання. Якщо ж особа, яка відбуває додаткове покарання, захворіла не на душевну, а на іншу хворобу, подання в суд про звільнення від покарання може бути внесене лише в тому разі, коли відбування покарання справді неможливе у зв'язку з тяжкою хво­робою засудженого.

Подання про звільнення від покарання за хворобою вносяться др суду за місцем відбування покарання, незалежно від того, яким судом був винесений вирок (ч. 4 ст. 409 КПК України). Відповідно до ст. 411 КПК України в судовому засіданні в розгляді цього по­дання бере участь прокурор, а також в обов'язковому порядку вик­ликається представник лікарсько-трудової комісії', що дала висно­вок про стан здоров'я засудженого. У засіданні також бере участь представник органу, який виконує покарання; як правило, викли­кається і засуджений.