§ 1. Сучасні теорії науки кримінально-виконавчого права в зарубіжних країнах

У різні періоди часу в зарубіжних країнах особлива увага при­ділялася таким категоріям, як злочин і покарання. Згодом у надрах науки кримінального права сформувалися дві течії, або два напря­ми, які в подальшому започаткували дві науки — пенологію¹ та пе­нітенціарну науку. Проте, якщо досліджувати їх методи і предме­ти, важко визначити якісь істотні відмінності.

Пенологія — наука, яка займається проблемами ролі держави в запобіганні злочинам та її права на покарання; проблемами вста­новлення і застосування покарання.

Пенітенціарна наука більш тяжіє до проблем, пов'язаних з вико­нанням і відбуванням кримінального покарання, практичною діяль­ністю тюрем, її заснування, формування і розвиток поєднують з іме­нами англійського гуманіста Джона Говарда і філософа Ієремії Бен-тама. Пенологія та пенітенціарна наука набули подальшого розвитку. Пенологія сконцентрувала свою увагу не на всіх видах кримінального покарання, а лише на проблемах визначення і виконання позбавлен­ня волі, а також інститутах, що супроводжують виконання цього виду покарання, а конкретніше — на проблемах успішного проходження процесу соціальної адаптації після звільнення засудженого від відбу­вання покарання (системи пробації, дострокового і умовно-достро­кового звільнення, постпенітенціарної опіки і т. ін.). Оскільки і пені­тенціарна наука почала досліджувати ті самі проблеми, на думку багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників, предмети цих двох наук фактично зрівнялися, стали однаковими.

Бурхливий розвиток цих двох наук спостерігається особливо після закінчення другої світової війни, з виникненням нових теоре-тичних праць, присвячених проблемам виконання покарання у вигляді

Пенологія (лат. роепа — покарання; грец. Хоуоо -г- наука) в перекладі оз­начає наука про покарання.

111

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

позбавлення волі (проблемам декриміналізації і депеналізації вчинків, поводження з правопорушниками у виправних установах, вдосконален­ня систем пробації, пероул, постпенітенціарної опіки і т. ін.).

Про актуальність проблем злочинності, виконання і відбуван­ня покарань свідчать численні міжнародні конвенції та угоди, прий­няті міжнародними (у тому числі й європейськими) організаціями. Як приклад, можна навести такі:

Європейська Конвенція проти тортур та інших жорстоких, не­людських або таких, що принижують гідність, видів ставлення і покарання (ратифікована Україною 24 січня 1997 року, набрала чин­ності в Україні з 1 вересня 1997 року);

Європейська Конвенція про відмивання, виявлення, вилучення і конфіскацію доходів від злочинної діяльності (Закон України про приєднання до цієї Конвенції був прийнятий 15 вересня 1995 року);

Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими (прийняті в 1955 році на першому Конгресі ООН щодо запобіган­ня злочинності і поводження з правопорушниками);

Конвенція про запобігання злочинам геноциду і покарань за нього (для України набрала чинності з 15 лютого 1955 року);

Заходи, що гарантують захист прав тих, хто засуджений до смертної кари (прийняті резолюцією 1984/50 Економічної і Соціаль­ної ради від 25 травня 1984 року);

Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправ­лення правосуддя щодо неповнолітніх («Пекінські правила», затверджені резолюцією 40/33 Генеральної Асамблеї ООН від 29 ли­стопада 1985 року) і т. ін.

Із усіх проблем щодо призначення і виконання покарання у вигляді позбавлення волі особливо палкі суперечки викликало пи­тання про мету покарання. Автор однієї з праць щодо цієї пробле­матики Стенлі Е. Груп, проаналізувавши весь науковий апарат з цієї проблематики, сучасні теорії про мету покарання класифікував на чотири групи¹. Це такі теорії:

теорія відплати (геІгіЬшіоп) — випливає з того, що покарання спричиняється злочинцю за вчинений ним біль. Основний сенс цієї теорії—викликати негативне ставлення до особи, яка вчинила зло­чин і відбуває покарання. До представників цієї теорії належать Кант, Гегель, Фома Аквінський;

теорія страхання (сіеіегепсе) — ґрунтується на тому, що для блага суспільства злочинця слід змусити боятися покарання, яке має бути тяжким, завдавати страждань, її прибічники, як і послідовни-

Див.: ТЬеогу оГРипізЬтепІ Ьу Ошрр. В1оотіп§1оп, Ьоініоп, 1973. Р. 5—9. 112

гозош v її. Ілмиїтвості гірааоки^и рк^уліиаання кикининня пики^иння...

ки теорії відплати, розглядають людину як Істоту, яка прагне уник­нути будь-якого болю (фізичного і духовного);

теорія реабілітації (геЬаЬШІаІіоп), або перевиховання, — пе­ретворення злочинця шляхом справляння на нього індивідуально­го виховного впливу на корисного члена суспільства;

інтегративні теорії— поєднують у собі елементи попередніх теорій.

За наших часів учені і практики особливої уваги надають пробле­мам мети покарання. Насамперед слід зазначити дві полярні позиції щодо поглядів на покарання. З одного боку — це прихильники теорії покарання як відплати і страхання, які обґрунтовують свою позицію необхідністю посилення репресій у боротьбі зі злочинністю, яка набула небезпечних форм. З другого — послідовники, які розглядають пока­рання як засіб виправлення і перевиховання, реабілітації засуджених і тому обстоюють посилення в процесі відбування покарання заходів виховного впливу, оскільки, на їх думку, репресивні заходи, яких вжи­вали протягом багатьох років, не дали бажаних результатів.

Мета покарання надто активно обговорюється в пресі, на радіо, телебаченні, на конференціях, симпозіумах як вітчизняних, так і зару­біжних, у тому числі й на симпозіумах різних міжнародних організацій.

Практично доцільним, на наш погляд, є розгляд проблем співвідношення відповідальності і покарання з позицій концепції соціального захисту. Теорії, пов'язані з цими проблемами, широко розроблялися науковцями і мали практичне застосування. Фунда­ментом цієї концепції, на думку зарубіжних дослідників, була кон­цепція «превентивних заходів» Е. Феррі. Ідеї концепції соціально­го захист), які фактично розвивають теорію соціологічної школи в кримінальному праві, вперше сформулював А. Принс у 1910 році в праці «Соціальний захист і трансформація кримінального права».

Фактично теорія соціального захисту була реакцією на догматизм і формалізм класичної школи кримінального права, що спиралася на абстрактні поняття злочину і покарання, тобто, на думку представ­ників класичної школи, органи правосуддя мають розглядати кримі­нальні справи, не зважаючи на особу злочинця. У подальшому при­хильники теорії соціального захисту розподілилися на два напрями: перший очолив Ф. Граматика¹, який відстоював старі позиції, другий— М. Ансель², поборник «нового соціального захисту».

Див.: Сгатаїііаг Г. Ье ргосйз еп (Іеих рЬазез <1ап$ Іе зузШте сіє Ііейпзе зосіаіе. Коте. 1969.

² Див.: Ансель М. Новая социальная защига (гуманистическое движение в уго-ловной практике) / Под ред. й со вступительной статьей чл.-кор. АН СССР проф. А. А. Пионтковского. - М., 1970.

113