§ 2. Принципи кримінально-виконавчої політики

У юридичній науці під принципами кримінально-виконавчої політики мають на увазі основоположні начала (провідні ідеї), що випливають із соціально-економічної природи суспільного ладу та

У науці й на практиці вживаються різні терміни стосовно поняття «покарання».

Так, установлення кримінального покарання — визначення законодавством виду кримінального покарання та конкретної міри покарання за кожен злочин.

Визначення кримінального покарання — обрання вироком суду згідно з зако­ном конкретної міри покарання. •

Виконання кримінального покарання — прийняття відповідною установою або органом держави щодо засудженого заходів, що складають зміст даного виду кри­мінального покарання, в межах, установлених вироком суду.

Відбування кримінального покарання — дотримання засудженим усіх вимог, що ставляться до нього згідно зі змістом виду покарання, визначеного вироком суду.

Застосування кримінального покарання — охоплює поняття визначення, ви­конання і відбування покарання.

закріплені в праві і що визначають спрямованість, характер, підста­ви та обсяг правового регулювання суспільних відносин.

Кримінально-виконавчу політику слід розглядати як складову частину внутрішньої єдиної державної політики, що ґрунтується на таких загальнополітичних (загальногалузевих) принципах:

1. строге дотримання законності;

2. гуманність;

3. демократизм;

4. поєднання засобів переконання і примусу;

5. соціальна справедливість;

6. моральність.

Поряд з цими загальними принципами слід вирізняти і спе­цифічні (галузеві) принципи кримінально-виконавчої політики:

1. притягнення засуджених до суспільне корисної праці;

2. індивідуалізація виконання покарання і диференційоване застосування засобів і методів виховного впливу на засуджених;

3. участь громадськості у виховній роботі з засудженими;

4. поступова заміна тюрем виховними установами;

5. рівноправність засуджених.

Наведемо стислу характеристику загальнополітичних (загаль­ногалузевих) принципів кримінально-виконавчої політики¹.

Чітке дотримання законності як принципу кримінально-виконавчої політики означає, що всі працівники органів, які виконують кримінальні покарання, а також засуджені до цих мір, зобов'язані строго підпоряд­ковувати свою поведінку вимогам законів, що регулюють порядок і умо­ви виконання і відбування кримінальних покарань та інших підзаконних (нормативних) актів, виданих на їх основі і в їх розвиток.

Цей принцип закріплено в ст. 10 Виправно-трудового ,кодексу України, у якій йдеться про те, що вся діяльність органів, які вико­нують кримінальні покарання, ґрунтується на строгому дотриманні законів. Посадові особи цих установ та інших органів несуть відпо­відальність за забезпечення законності в їх діяльності.

Особи, які відбувають покарання, зобов'язані неухильно дотри­муватися вимог законів, що визначають порядок та умови виконання покарань.

Гуманність кримінально-виконавчої політики свідчить пере­дусім про те, що її здійснення спрямоване на захист суспільства від злочинних посягань. Особам, які вчинили злочини, завдають страж­дань і позбавляють їх волі в ім'я відстоювання інтересів законослух­няних громадян.

Галузеві принципи будуть докладно проаналізовані у викладі окремих тем курсу.

5

ЗАІАЛОПЛ

Гуманність виявляється і щодо самих засуджених:

1. за своїм правовим становищем засуджений продовжує зали­ шатися громадянином України (ст. 8 ВТК України);

2. застосовуючи кримінальне покарання, держава прагне вип­ равити засудженого (домогтися від винного законослухняної пове­ дінки), повернути його на шлях чесного трудового життя;

3. виконання і відбування покарання не має на меті завдати фізич­ них страждань або принизити людську гідність (ч. 2 ст. 1 ВТК України);

4. під час виконання і відбування покарання засудженому ство­ рюються (надаються) умови для нормального існування, всієї його життєдіяльності (забезпечення харчуванням, приміщенням для проживання, побутовим і медичним обслуговуванням і т. ін.).

До основних напрямів гуманізації порядку та умов виконання і відбування покарання слід віднести й збереження здоров'я засуд­жених (зокрема належить запровадити примусове лікування захво­рювання на туберкульоз); забезпечення процесу соціальної адаптації за рахунок збільшення кількості побачень, виїздів та відпусток, на­дання пільг засудженим до позбавлення волі жінкам; стимулюван­ня процесу виправлення засуджених шляхом надання різноманітних пільг і заохочень та ін.

Принцип гуманізму не можна розуміти лише як надання пільг засудженим: передусім — це побудова такої правової основи функ­ціонування пенітенціарної системи, яка відповідала б людським потребам, сприяла оздоровленню, поліпшенню стосунків між засуд­женими і адміністрацією і, зрештою, створенню сприятливих умов у кожній установі виконання покарання (УВП).

Демократизм кримінально-виконавчої політики виявляється в тому, що ця політика є практичною реалізацією волі народу, що діяльність установ виконання покарання та інших органів держа­ви, які виконують кримінальні покарання, здійснюється під конт­ролем представницьких (громадських) організацій спостережними комісіями та службами у справах неповнолітніх. До того ж гро­мадськість бере безпосередню участь у виправленні засуджених (в організації і проведенні індивідуальної виховної роботи).

Поєднання переконання і примусу властиве всім сферам діяль­ності держави. На подібному поєднанні ґрунтується і кримінально-виконавча політика. Цей принцип виражається в тому, що в процесі виконання і відбування покарання до засудженого застосовуються як каральні, так і суто виховні заходи і методи впливу.

Принцип соціальної справедливості знаходить свій вияв у тому, що при виконанні та відбуванні покарання кожному засудженому

має бути забезпечене справедливе ставлення до нього, гарантува­тися рівноправність громадян перед законом, судом та іншими пра­воохоронними органами незалежно від віросповідання, національ­ності, інших чинників; застосування заходів заохочення і стягнен­ня повинно здійснюватися відповідно до вимог законів та інших відомчих актів з урахуванням характеристики особи, поведінки за­судженого з метою його виховання, щоб пристосувати засуджено­го до життя в суспільстві після звільнення.

Згідно зі ст. 10 Загальної декларації прав людини кожна особа для визначення її прав і обов'язків і для встановлення обґрунтова­ності кримінального обвинувачення, що їй пред'являється, має пра­во на те, щоб на основі повної рівності її справа була розглянута гласно і з дотриманням усіх вимог справедливості незалежним і неупередженим судом.

Під час відбування покарання має ефективно функціонувати система скорочення строків покарання, що діє відповідно до пове­дінки засудженого, його психологічної і соціальної орієнтації.

Принцип моральності потребує, щоб під час виконання і відбу­вання покарання правоохоронні органи керувалися не тільки вимо­гами законів, але й враховували вимоги узвичаєних людських норм поведінки, їхня діяльність повинна бути направлена на дотриман­ня традиційних норм моралі, закріплення загальнолюдських цінно­стей новими гуманними і демократичними правилами, застосування заохочення як головного заходу виховного впливу, а також на вирі­шення певних проблем виховання.

Принцип моральності знаходить своє вираження і у формуванні в суспільстві свідомої терпимості, довіри до тих, хто відбув пока­рання, створенні умов звільненим з місць позбавлення волі для їхньої соціальної реабілітації.

У нормах права закріплюються всі принципи кримінально-вико-навчої політики. Крім згаданих, до них слід віднести і деякі інші за­гальні положення (начала), хоч їх значення і не таке велике, щоб підно­сити їх до принципів. До них належать, наприклад, принцип розділь­ного тримання засуджених в УВП; відбування всього строку покарання в УВП одного виду; зміна умов тримання осіб, які відбувають покаран­ня у видгляді позбавлення волі, як у межах УВП одного виду, так і шляхом переведення до УВП інших видів; закріплення результатів виховного впливу після відбування засудженим строку покарання.

Щодо питання про співвідношення принципів кримінально-ви­конавчої політики, кримінально-виконавчого права і принципів діяль­ності установ виконання покарання в літературі простежуються різні

ЗАГАЛЬНА

точки зору. На нашу думку, правильною є та, згідно з якою коло ос­новних положень (начал), що розглядаються як принципи кри­мінально-виконавчої політики, ширше за коло положень, які стосу­ються принципів кримінально-виконавчого права, оскільки до пер­ших належать найзагальніші положення.