Тема 2. Особистість та її психіка

2.1. Сутність психіки людини

Осягнення сутності людини та її розвитку великою мірою залежить від того, як ми розуміємо сутність її психіки. Передусім зазначимо, що погляди багатьох вчених сходяться на тому, що психіка – це певна якість живого організму, котра забезпечує можливість для відображення навколишнього та внутрішнього світу.

Людина, як і кожна жива істота, володіє особливою формою відображення – подразливістю, завдяки якому отримує сигнали від зовнішнього середовища та свого організму, орієнтується в ньому, виробляє пристосувальні програми. Водночас осмислюючи життєві події, вона здобуває здатність чинити свідомо, впливати на середовище, в якому живе, створювати нові предмети та умови не лише для забезпечення свого життя, а й для задоволення своїх духовних потреб.

Накопичені емпіричні факти свідчать, що відображення людини має низку особливостей, які зумовлені її біологічною і соціальною природою. Так, будучи живим організмом, людина є сприятливою до зовнішніх подразників, має здатність реагувати на біологічно значущі зовнішні впливи. Їй притаманні різноманітні форми відображення подразнень – від подразливості до відчуття, сприймання, пам’яті.

Соціальна природа людини зумовила її здатність до значно складніших форм відображення, які реалізуються за допомогою абстрактного мислення, мови, почуттів.

Це дає змогу виокремити суттєві особливості життєдіяльності, відволіктися від конкретних обставин, здійснити аналіз їхніх причин та наслідків, отже, встановити логічні взаємозв’язки між теперішнім, минулим та майбутнім. Осмислюючи ситуацію, людина отримує можливість вийти за її межі, передбачити шлях її подальшого розвитку та наслідки цього розвитку для себе та навколишнього середовища.

Для подачі сигналів з приводу відображення безпосередньої ситуації життя, минулих або майбутніх подій, вона використовує спеціальну сигнальну систему – мову. За допомогою словесних сигналів не тільки позначаються предмети та явища, а й визначається їх смисл.

Пов’язані з життєдіяльністю переживання наповнені значущим і в той же час специфічним змістом. Як біологічна істота, людина може переживати радість, гнів, страх, що з’являються в ході задоволення природних потреб. Як соціальна істота, вона здатна до глибоких почуттів, котрі трансформуються в ставлення до інших людей, до своєї країни, до природи, до мистецтва тощо. Це почуття любові, патріотизму, захоплення, сумніву, насолоди та багато інших.

У вітчизняній науці все викладене отримало обґрунтування в матеріалістичній концепції психіки, згідно якої вона (психіка) розуміється як якість головного мозку, котра забезпечує людині і тварині можливість відображення впливів предметів і явищ дійсності.

Відповідно до цієї концепції основним носієм психіки вважається мозок, а забезпечена ним вища нервова діяльність – фізіологічною основою діяльності психічної. Нервова система утворена центральною частиною (головний та спинний мозок) та периферійною частиною (спинномозкові та черепно-мозкові нерви).

Нервові процеси мають рефлекторну основу. Рефлексом називають дію організму, яка відбувається у відповідь на подразнення з боку зовнішнього чи внутрішнього середовища.

Спинний мозок забезпечує головним чином прості природні (безумовні) рефлекси, які мають вроджений постійний характер і не залежать від набутого досвіду. Головний мозок складається з великих півкуль – це орган для вироблення умовних рефлексів, які виникають і закріплюються упродовж життя і забезпечують певні форми поведінки.

Структура умовного рефлексу має чотири частини:

1) збудження від подразнення, що передається за допомогою нервових шляхів від робочого органу, який прийняв початковий сигнал, до мозку;

2) обробка сигналу в корі головного мозку;

3) передача відповіді від мозку до робочого органу;

4) зворотний зв’язок, що забезпечує контроль та коригування перебігу останньої частини рефлексу.

Завдяки функціонуванню правої і лівої півкуль головного мозку відбувається сприйняття та переробка інформації, забезпечується орієнтація організму в середовищі, прийняття рішень, реалізація активної поведінки. Півкулі головного мозку утворені певними ділянками його кори – групами нервових клітин, що відрізняються одна від одної своєю формою, величиною і будовою. Вони функціонують порівняно ізольовано одна від одно і виконують різні функції. Водночас кожна з півкуль також виконує різні функції: ліва півкуля оперує логічною інформацією і забезпечує її осмислення за допомогою аналітичної переробки та мови; у правій півкулі відбувається переробка цілісних образів та їх емоційне сприйняття, вона забезпечує орієнтацію у просторі.

Кора головного мозку об’єднує ці ділянки в єдине ціле, що уможливлює виконання нею складної аналітико-синтетичної діяльності: аналіз картини світу (сприйняття сигналів від нього, виокремлення різноманітних подразників), синтез результатів аналізу шляхом утворення тимчасових нервових зв’язків між ділянками кори..

Координація функцій кори головного мозку здійснюється завдяки взаємодії нервових процесів збудження (активізації кори, що супроводжується утворенням нових умовних нервових зв’язків) та гальмування (припинення збудження та блокування тимчасових нервових зв’язків). Взаємодія між ними відбувається завдяки процесам: іррадіації – поширення збудження чи гальмування від місця їх початкового виникнення на інші ділянки кори головного мозку; концентрації – поступовому зосередженні нервового процесу в відносно невеликій ділянці кори (будь-яке збудження спочатку іррадіює, а потім концентрується в певних нервових центрах, які необхідні для обробки сигналу); взаємної індукції – нервових процесів, що мають місце в одній ділянці кори і викликають протилежні процеси в інших її центрах.

Цілісна реакція організму на подразники та його пристосування до них забезпечується системою складних умовних нервових зв’язків, що утворюється на основі стійкого розподілу вогнищ збудження і гальмування – динамічними стереотипами. Утворення динамічних стереотипів у корі головного мозку є основою для звичних дій, звичного образу мислення, почуттів, станів.

В межах схарактеризованої концепції вважається, що основні функції психіки полягають у:

• відображенні впливів дійсності;

• регуляції поведінки і діяльності людини;

• усвідомленні людиною свого місця в світі.

Вищою формою психіки є свідомість – особлива форма психічної діяльності, завдяки якій формується суб’єктивна (тобто вироблена людиною як носієм предметно-практичної діяльності і пізнання) модель зовнішнього та внутрішнього світу.

Свідомість зорієнтована не тільки на відображення, а й на перетворення дійсності. Завдяки свідомості у психіці людини можуть бути відображені реальні образи дійсності, в тому числі її самої та її діяльності. Свідомість формується протягом життя, в умовах суспільства. Це продукт суспільно-історичного розвитку людини, основу якого становить її включення в діяльність.

До структурних компонентів свідомості належать:

• знання про навколишню дійсність, природу, суспільство;

• відділення людини від навколишнього світу, розділення «Я» і «не Я»;

• цілеспрямованість, планування власної діяльності і поведінки, передбачення її результатів;

• ставлення до об’єктивної дійсності, людей, самої себе.

Свідомості властиві:

• атрибути: знання, переживання, ставлення до того, що людина пізнає та переживає;

• рівні ясності: ясна свідомість, неусвідомлення, патологічні порушення, втрата свідомості, інсайт, натхнення;

• динаміка – здатність до розвитку та переключення на різні стани свідомості;

• функції.

Свідомість виконує такі основні функції:

• забезпечує пізнання світу та синтезує динамічну модель дійсності, яка є основою для орієнтації в ній та вироблення ставлення до неї;

• забезпечує попередню, мисленнєву побудову дій, передбачає їх наслідки, регулює і контролює поведінку людини;

• формує внутрішній план діяльності та її програму.

Таким чином, свідомість уможливлює планування діяльності і поведінки та їх послідовну реалізацію, передбачення бажаних результатів та небажаних наслідків, реалізацію контролю за діяльністю та поведінкою, побудову взаємин з іншими людьми та навколишнім світом. Вона є вищою формою психічної активності людини як соціальної істоти.

Обов’язковою умовою формування і прояву свідомості є мова – специфічно людська знакова система, яка слугує для позначення (звук) та визначення (осмислений зміст звучання) предметів і явищ навколишнього світу.

В результаті усвідомлення людиною самої себе, свого ставлення до природи та інших людей, своїх дій і вчинків, думок, переживань та різних психічних якостей формується її самосвідомість – вищий рівень розвитку свідомості, який забезпечує сприйняття особистістю самої себе, формування уявлення про себе, а на цій основі – поняття свого «Я», осягнення своєї відмінності від інших «Я».

Самосвідомість виявляється у самоспостереженні, у критичному ставленні до себе, в оцінці своїх позитивних і негативних якостей, у самостриманні та відповідальності за свої вчинки.

Вагомим результатом функціонування самосвідомості є створений особистістю образ власного Я. Згідно теорії чеських учених К. Благи та М. Шебека, образ Я об’єднує у собі декілька елементів:

• Я-процесуальне – систему суджень, які формуються на основі сприйняття, мислення, фантазування, прийняття, оцінки людиною самої себе);

• Я-структурне – конкретний зміст власного Я, відображений у складному поєднанні аспектів саморозуміння: самовідчуття – «Я є», сукупності уявлень про себе та осягнення своєї сутності, що виникає як сукупність думок, переживань, почуттів;

• картину світу – поєднання власних оцінок світу та оцінок інших людей, співвіднесення власних та групових суджень про світ, переживання розуміння світу та уявлень про те, що можна змінити у світі¹.

Образ Я формується шляхом сприйняття оцінок з боку інших людей, порівняння себе з іншими, самоспостереження (інтроспекції), оцінки своєї соціальної ролі і позиції.

Свідоме становить лише невелику частину психічного і виявляється лише в тих життєвих ситуаціях, коли людина довільно керує своєю поведінкою.

Водночас у структурі психіки мають місце психічні явища, стани і дії, які в конкретний момент часу відсутні в свідомості людини, знаходяться поза сферою її розуму, непідзвітні їй і принаймні в цей момент не піддаються контролю. Ці феномени належать до несвідомого і виявляються в автоматизації дій, в імпульсивних діях, у психологічній установці тощо. Вони є зашифрованими для свідомості, проте виступають в якості джерела психічної енергії і позначаються на поведінці людини.

Співвідношення свідомого і несвідомого було вперше проаналізовано та охарактеризовано З. Фрейдом, який вважав, що структуру психіки утворюють:

• несвідоме (енергетичне ядро особистості) – зміст психічного, яке не осягається свідомістю (психологічні установки, імпульсивні дії);

• підсвідоме – емоційно наповнені спогади (бажання, потяги, почуття, стани), які у певний момент життя «вийшли» зі свідомості, однак, виявляються у певних життєвих ситуаціях без втручання свідомості і потенційно можуть бути усвідомлені за допомогою спеціальних технік;

• передсвідоме – зміст психічного, який може стати усвідомленим за необхідності: план автоматизації дій, підпорогове сприймання тощо;

• свідоме – рефлексивний зміст свідомості, який підпорядковується довільній регуляції².

На думку З. Фрейда, несвідоме виявляється на глибокому рівні функціонування психіки і продукує регулюючий вплив на поведінку людини. Так, психологічна установка зумовлює її спрямованість на активність в цілому, стійку орієнтацію на певні дії та об’єкти. Імпульсивні дії реалізуються спонтанно. При цьому людина не усвідомлює ні причини, ні наслідку таких дій. Несвідомі компоненти присутні у таких явищах, як інтуїція та творчість. Адже практично неможливо пояснити шлях людини до інсайту – того своєрідного «творчого осяяння», яке призводить до виникнення нового рішення чи ідеї.

У підсвідомості і передсвідомості (різновидах несвідомого) акумулюється набутий людиною досвід – збережена у пам’яті інформація, яка в той чи інший момент життя виконує регулятивну функцію без втручання свідомості. Це позбавляє психіку від зайвого напруження і дає можливість будувати свою поведінку на рівні автоматизму. Так, окремі думки приходять до людини ніби «самі по собі». Виконуючи певні дії (наприклад, під час ходіння, плавання, здійснення навчальних чи трудових операцій), вона може діяти не замислюючись, майже автоматично.

Людина зазвичай не замислюється й над тим, яким чином отримує свої враження про навколишній світ. Проте завдяки збереженому у підсвідомості досвідові, вона має можливість реагувати на ці враження усталено, чітко, тобто автоматично. Таким чином, підсвідомість виконує важливу функцію регулювання її відносин з тією частиною дійсності, що перебуває за порогом свідомості.

Присутність у психіці несвідомого може мати для людини як позитивне, так і негативне значення. З одного боку, ці компоненти позбавляють її від багатьох зайвих зусиль та дій, а з іншого – можуть стати на заваді перебігові необхідних процесів, знизити їхню результативність. Відомо, що не завжди піддається контролю спрямованість сприймання, запам’ятовування, уваги, уяви та інших процесів. Людині приходиться застосовувати додаткові зусилля, щоб зосередитися на контрольованих свідомістю пізнавальних операціях – наприклад, на вивченні необхідної інформації, запам’ятовуванні тих чи інших її фрагментів. Цей процес нерідко супроводжується отриманням інших, не передбачених попереднім планом результатів (закарбованих у пам’яті думок чи уявних образів, емоцій, почуттів), які також позначаються на поведінці.

З. Фрейд вказував на присутність у психіці свідомих компонентів, які уможливлюють довільну регуляцію поведінки. Така регуляція набуває морального змісту завдяки функціонуванню свідомості на найвищому рівні надсвідомості – змісті психічного, що є носієм совісті особистості¹

У сучасній психологічній науці визнаним є й такий підхід, відповідно якого стани свідомості диференціюються як:

• несвідомий стан – екстремальний стан, який визначається перебігом лише психовегетативних реакцій та відсутністю перебігу пізнавальних і емоційних процесів;

• сон – стан, в якому людина переживає сновидіння, що уможливлює підпорогове сприйняття і часткове запам’ятовування змісту сновидінь;

• неспання – стан усвідомлення себе і навколишнього світу, що охоплює спектр таких психічних проявів, як сприймання, увага, пригадування, мислення, саморегуляція;

• змінені стани свідомості – спосіб пристосування свідомості до зміни зовнішніх і внутрішніх умов, що виявляється у зниженні зосередженості уваги, втраті виразності сприйняття тощо².

Змінені стани свідомості виникають: а) спонтанно; б) під впливом психоактивних речовин (алкоголю, наркотиків та ін.) або психоактивних процедур (сенсорної ізоляції чи сенсорного перенавантаження); в) в результаті застосування певних психотехнік: релігійних обрядів, психотерапевтичних процедур, аутотренінгу тощо.

Дані щодо вивчення станів зміненої свідомості засвідчують, що в пам’яті людини зберігається інформація, яка стосується далекого минулого не тільки самої людини, але й тієї спільності, до якої вона належить. Це дає можливість стверджувати, що між індивідуальною психікою та соціальною психікою спільності, відображеної в її характері, почуттях, волі, свідомості, совісті, існує тісних зв’язок. Він забезпечує включення людини у світові процеси, усвідомлення себе часткою Всесвіту.

Тому є підстави вважати, що психіка має здатність розвиватися на особливому рівні, який отримав назву над свідомого. Проте на відміну від згаданого вище тлумачення цього явища З. Фрейдом, надсвідоме в цьому контексті розуміють як сукупність психічних процесів, актів і станів, які виникли внаслідок взаємодії людини із Всесвітом. Так, наприклад, доведено, що на поведінку людей впливають такі явища, як зміна клімату, погоди, пори року, геомагнітного стану, сонячні збурення тощо.

Узагальнюючи викладене, маємо підстави стверджувати, що психіка є функцією мозку, забезпечує відображення об’єктивної реальності, визначається самодетермінацією і водночас суспільною зумовленістю.

Разом з тим у працях вчених (К. Альбуханова-Славська, Г. Костюк, С. Рубінштейн, В. Татенко) обґрунтовується точка зору, яка значно розширює наше розуміння психіки та психічного. Відповідно до неї мозок розглядається як фізіологічний орган психічного, як матеріальна основа для виникнення і функціонування психіки, а джерелом психічного виступає навколишній світ (С. Рубінштейн). Залежно від співвідношення людини зі світом виникають її думки, почуття, виробляються навички, формуються здібності та характер.

Тому психічна діяльність (за В. Татенко) не може визначитися тільки як діяльність мозку. Мозок є лише умовою виникнення, функціонування, розвитку психіки, а «причини психічного і його суб’єкт містяться в ньому самому»¹.

У зв’язку з цим М. Варій та В. Ортинський пропонують ширше визначення психіки і трактують цей феномен як «багаторівневе і багатосистемне, але цілісне й самостійне суще утворення, яке одночасно існує в індивіді і поза ним, поєднує різне психічне минулого, теперішнього і майбутнього та відображає зовнішній світ, минулий розвиток людства, етносу, нації; утримує й відтворює внутрішній світ суб’єкта психіки; гармонізує й упорядковує смисли його життєдіяльності; розоб’єктивовує внутрішнє психічне й об’єктивує зовнішнє психічне у внутрішнє»².

Відповідно автори розуміють психічне як таке, що містить психоенергію будь-якої полярності. В ньому закодовано думки, ідеї, почуття, стани, установки тощо, які різняться за величиною енергетичного потенціалу і можуть бути усвідомленими, неусвідомленими, а також функціонувати на рівні підсвідомості та надсвідомості.

Згідно запропонованої концепції, психіка і психічне взаємодіють завдяки обміну і взаємовпливу психоенергії, яка існує в різних видах і формах, акумулює в собі змістово-інформаційний та енергетичний потенціал, може передаватися ті сприйматися у часі і просторі за допомогою певного відповідного тій чи іншій формі (видові) психічного коду. До складу психічного входять:

а) внутрішнє психічне – всі психічні явища, які вміщує психіка окремої людини, тобто той психоенергетичний потенціал, що належить до внутрішнього світу (емоції, почуття, стани, думки, погляди, установки, мотиви, ціннісні орієнтації, стереотипи тощо) та психоенергетичний потенціал, що передається від етносу й нації (ментально-психічне) і може бути або активним, тобто безпосередньо задіяним у життєдіяльності людини, чи пасивним – існуючим, але не використовуваним в даним момент життєдіяльності потенціалом;

б) зовнішнє психічне – різні субстанції психічного, які існують у вигляді специфічної психоенергії (соціальні психіки первинних малих груп, великих груп, націй (власної та інших), народів (свого та інших); планетарна психіка, космос, психічні явища, які існують в цих системах.

Внутрішнє психічне може перейти у зовнішнє і навпаки, зовнішнє психічне має здатність переходити у внутрішнє (втілитися у норми, принципи, звички, емоції, почуття, діяльність, творчість та ін.). Будь-яке проникнення одного психічного в інше психічне (що є можливим через дію психоенергії) призводить до зміни їхнього психоенергетичного потенціалу³.

Таким чином, феномен психіки людини можна розуміти як складне утворення, що уможливлює суб’єктивне відображення дійсності у минулому, теперішньому та майбутньому, забезпечує орієнтацію в ній та вироблення відповідних форм поведінки.