Тема 10. Педагогічні основи виховання, самовиховання і перевиховання особистості

10.1. Сутність процесу виховання

Майбутнє української нації значною мірою залежить від розв’язання проблем виховання молодого покоління. Нині важливо, щоб виховання молоді було спрямовано на засвоєння системи суспільних цінностей, норм, правил, на становлення духовно збагаченої, творчої особистості, громадянина, здатного відстоювати інтереси своєї держави.

Процес виховання на сучасному етапі визначається такими особливостями, як:

• посилення ролі національного компоненту в змісті виховної роботи усіх освітніх закладів, що полягає в актуалізації народознавчих знань, оптимізації народних педагогічних засобів, методів та форм підготовки молодого покоління до життя;

• демократизація та гармонізація відносин в системі “педагог – вихованець”;

• орієнтація на особистість вихованця, врахування його вікових та індивідуальних особливостей, можливостей та інтересів;

• спрямованість на творення повноцінної, творчої, гармонійно розвиненої особистості, здатної розкрити та реалізувати свій потенціал в усіх сферах життя суспільства.

Сутність виховного процесу тлумачиться неоднозначно. Так, М. Фіцула визначає його як “систему виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості” ¹. На думку Н. Мойсеюк процес виховання треба розуміти як “цілеспрямовану динамічну взаємодію (співробітництво, партнерство) вихователя і вихованця, у ході якої в різноманітних видах діяльності здійснюється самореалізація, самоствердження вихованця, формується його особистість” ². Н. Волкова, наголошуючи на соціальній значущості феномена, характеризує його як “соціально і педагогічно організований процес формування людини як особистості” ³. Узагальнюючи означені підходи пропонуємо таке визначення: виховання – цілеспрямований соціально значущий процес сприяння гармонійному розвиткові особистості, що реалізується у ході взаємодії вихователя і вихованця. Результатом такої взаємодії має бути сформованість у вихованця системи якостей, наукового світогляду, громадянської позиції, а також культури та готовності до особистісної творчої самореалізації.

Структурними компонентами процесу виховання є мета, завдання, закономірності, принципи, зміст, методи, прийоми, форми, засоби, результати виховання.

Проблема визначення мети виховання має давню історію. Так, на думку Демокріта, вона має бути спрямована на підготовку молоді до реального життя, до досягнення добродійності, основою якої є здатність соромитись. Щастя, за Демокрітом, не в багатстві, а у правдивості, правді. Він вважав, що зробити людину щасливою можуть не тілесні гроші, а лише правдивість і багатостороння мудрість.

Мета виховання у сучасній інтерпретації полягає у створенні оптимальних умов для гармонійного розвитку особистості вихованця, розкритті його творчого потенціалу.

Мета виховання є емерджентною (системною) і залежить від прогнозованого кінцевого результату взаємодії педагога і вихованця (вихованців). Згідно висновків Л. Волкова мета виховання в театральній школі конкретизується в таких завданнях, як:

1. Виховання моральної чистоти, стійкості власних суджень і переконань, вироблення активної життєвої позиції, а також нівелювання професійно небажаних якостей. Для актора є важливим виховання таких якостей як:

   • спостережливості, що має бути спрямована не лише до зовнішніх проявів, а й до мотивів діяльності об’єкта спостереження;

   • відповідального ставлення до роботи, без якого неможливо створити художній образ, осягнути внутрішній світ персонажу;

   • наївності, яка допомагає актору розвивати почуття правди і віри, співпереживати і розуміти оточуючих;

   • здатності до отримання задоволення від будь-якої ролі, навіть якщо це маленький епізод.

2. Формування в актора уміння керувати своїм тілом, рухами, турбуватися про щоденну нейтральність тіла (вилучення зайвих жестів, міміки), берегти енергію, раціонально її використовувати.

3. Виховання “наївної віри” у придуманий самим виконавцем образ, обставини, події, що дозволяє актору глибоко повірити в свій задум і жити в ньому, слідуючи логіці і послідовності дій задля реалізації задуманого.

4. Становлення “громадської грамотності” – важливого елемента професійного виховання майбутнього актора, який передбачає нівелювання впливу аудиторії на виконавця, переключення уваги з глядачів на виконання ролі.

5. Виховання сценічної наївності, як одного з головних шляхів до розкриття образу і оволодіння ним у процесі перевтілення.

6. Формування усвідомленого позитивного ставлення до партнерів на сцені, що дає змогу будувати адекватні взаємини з ними у процесі втілення задуманого образу ¹.

Реалізація виховних завдань стає можливою за умови поетапної організації процесу виховання. До його основних етапів належать:

1. Діагностико-прогностичний етап, протягом якого відбувається вивчення особистості вихованця, виокремлення притаманних йому позитивних і негативних якостей та рис, визначення рівня вихованості. Важливим на цьому етапі є проектування подальшого розвитку і формування особистості, формулювання мети і конкретних завдань виховання.

2. Організаційно-операційний етап, що передбачає підбір методів, форм, засобів впливу на вихованця з метою виховання адекватних якостей і регулювання міжособистісної взаємодії у всіх сферах його життєдіяльності.

3. Реалізаційно-дієвий етап. На цьому етапі впроваджується розроблений план і програма виховної роботи, зміст якої підпорядковується визначеній меті і завданням виховного процесу.

4. Контрольно-результативний етап, котрий спрямований на аналіз одержаних результатів і підведення підсумків виховної роботи, встановлення співвідношення між отриманими і запланованими результатами, визначення позитивних і негативних досягнень.

За стилем відносин між вихователем і вихованцями виокремлюють авторитарне, демократичне, ліберальне і потуральне виховання.

Авторитарне виховання здійснюється на основі певної ідеології, котра виступає домінантою у взаєминах між людьми. Такому вихованню властивий примус з боку вихователя. При цьому використовуються такі виховні методи, як вимога (висування конкретної норми поведінки до вихованців у відповідній ситуації), примус, наказ.

Для демократичного стилю виховання характерний розподіл повноважень між педагогом і вихованцем щодо навчання, праці, дозвілля. Педагог у стосунках з вихованцем вимогливий, справедливий, доброзичливий. Він приймає рішення, радячись з вихованцем, дає можливість йому висловитись, враховує його інтереси та потреби.

Ліберальний стиль (невтручання) виховання характеризується пасивністю педагога щодо керівництва процесом виховання і прийняття важливих рішень. Здебільшого він використовує умовляння, щоб вихованці виконали яку-небудь роботу чи доручення. Педагогу з ліберальним стилем притаманна низька вимогливість і слабка відповідальність за результати педагогічної діяльності.

Потуральному стилю виховання властива байдужість з боку педагога щодо розвитку вихованців та формування їхньої вихованості. Це спостерігається або через надмірну любов до дітей, або через переконаність у необхідності надання їм повної свободи у діях, або через байдужість до долі вихованців. При цьому педагог, як правило, орієнтується на задоволення будь-яких інтересів дітей, не враховуючи можливих наслідків їхніх вчинків та потреб особистісного розвитку.

На практиці охарактеризовані стилі не можуть виявлятися у чистому вигляді. Саме тому застосовуються змішані стилі: ліберально-демократичний, потурально-ліберальний, авторитарно-демократичний та ін.

Особливість процесу виховання полягає в його довготривалості, неоднозначності, неперервності впливу системи факторів, відносній керованості, поступовому виявленні результатів виховного впливу.

Серед факторів, які здійснюють прямий і опосередкований вплив на особистість виділяють дві групи: об’єктивні і суб’єктивні. Об’єктивні фактори охоплюють рівень і стан політичного, соціально-економічного розвитку, культурні надбання нації, соціально-педагогічна діяльність сім’ї, закладів освіти, громадських організацій, засобів масової інформації, закладів культури і мистецтва. Суб’єктивні фактори визначаються активністю особистості, її якостями, характером, темпераментом, ставленням до самої себе, навколишнього середовища, праці тощо.

Головними рушійними силами процесу виховання особистості є суперечності, що виникають між наявним рівнем вихованості і необхідним досвідом поведінки в суспільстві.

У процесі виховання майбутніх митців, в тому числі акторів, слід враховувати суперечності, які пов’язані з особливостями впливу мистецтва на формування особистості. За своєю природою суперечності можуть бути внутрішніми і зовнішніми. До внутрішніх суперечностей належать:

• суперечність між зростаючими вимогами до особистості, що відповідає потребам нашого часу і наявними в неї можливостями;

• суперечність між зовнішніми вимогами (наприклад, увійти в образ, грати будь-яку запропоновану роль) і власним бажаннями та прагненнями особистості;

Серед зовнішніх суперечностей варто виділити такі, як:

• неадекватність вимог, що висуваються з боку усіх учасників виховного процесу (передусім батьками, педагогами);

• зіткнення організованої педагогічної діяльності зі стихійним впливом зовнішнього середовища (засобів масової інформації, вулиці, неформальних об’єднань і організацій).

Означені впливи можуть спровокувати формування також таких професійно небажаних для актора рис, як роздратованість, непостійність, образливість, недоброзичливість тощо.

У вихованні особистості важливо враховувати закономірності.

Закономірності виховання – це відносно стійкі, повторювальні об’єктивні зв’язки, які наявні у педагогічному процесі і визначають його ефективність.

До загальних закономірностей належать такі, як:

1. Зв’язок виховання із суспільними потребами та умовами виховання. Так, потреба в естетизації життя зумовлює необхідність у розвитку естетичної культури особистості, естетичних почуттів, смаків, запитів.

2. Зв’язок виховання з навчанням. Навчання дає вихованцеві змогу отримати знання про предмети та явища дійсності, а виховання – сформувати ставлення до нього.

3. Вплив на результати виховання всієї сукупності чинників, що взаємодіють між собою (керованих, напівкерованих, некерованих).

4. Результат виховання залежить від якості виховного впливу на внутрішній світ людини. Це вимагає вивчення особливостей трансформації зовнішніх впливів у внутрішні, наповнені духовним змістом процеси особистості (вироблення мотивів, ціннісних орієнтацій, переконань, бажань, вольових установок тощо).

5. Визначальним у вихованні є діяльність і спілкування, які забезпечують засвоєння вихованцями досвіду у вигляді знань, умінь, навичок ставлення до дійсності.

6. Хід та результати виховання залежать від індивідуальних особливостей вихованця: темпераменту, характеру, здібностей, які позначаються на якості засвоєння та реалізації досвіду попередніх поколінь, вироблення особистісних якостей.

7. Результативності виховання можна досягнути за умови опори на позитивне в його особистості, стимулювання до активності, творчості, саморозвитку.

Виховання засобами мистецької педагогіки визначається ще й такими закономірностями:

1. Результати виховання залежать від спрямованості діяльності митця, його прагнення підвищити рівень своєї професійної майстерності.

2. Зміст та результати виховання митця залежать від рівня розвитку мистецької сфери в цілому та конкретної мистецької галузі зокрема. На основі цих культурних здобутків формується його світоглядна позиція, переконання, які надалі відтворюються в діяльності.

3. Ефективність виховання майбутнього митця визначається взаємодією професійно організованого навчально-виховного процесу і комплексу індивідуально типологічних характеристик вихованця (в тому числі наявних здібностей, таланту, професійно необхідних якостей).

4. Результативність виховання митця зумовлена єдністю його поглядів і переконань щодо мистецтва, що проявляються в діях і спрямованості поведінки, адже для актора важливим є вміння бачення мистецтва в собі, а не себе в мистецтві.

Ефективність виховної роботи залежить від урахування системи принципів, яких повинні дотримуватися всі учасники виховного процесу, а особливо педагоги і батьки.

Принципи виховання – вихідні керівні положення, які визначають загальні закономірності і особливості виховного процесу та висувають загальні необхідні вимоги до змісту, методів, форм і засобів організації виховної роботи.

Основні принципи театральної педагогіки вироблені з урахуванням загальних тенденцій педагогічної практики та специфіки її конкретної (в цьому випадку театральної) галузі. До них належать:

1. Систематичність, послідовність і неперервність виховної роботи дає змогу сформувати в майбутнього актора професійні уміння, позитивні якості, необхідність постійно працювати над собою, над своїм тілом і душею.

2. Цілеспрямованість виховання забезпечує реалізацію спрогнозованої мети: формування творчої гармонійно розвиненої особистості, яка здатна не лише до діяльності в усіх сферах життя суспільства, а до активного перетворення навколишнього світу через втілення задуманих образів і сюжетів.

3. Комплексний підхід до виховання ґрунтується на врахуванні виховних впливів всіх факторів, а також єдності всіх завдань процесу виховання, підпорядкованих його меті.

4. Гуманізація є одним із важливих принципів для виховання майбутніх акторів, оскільки передбачає визнання неповторності кожної особистості, уважне ставлення до неї. Водночас цей принцип висуває ряд вимог до вихованця, зокрема, позитивного ставлення до своїх професійних обов’язків, колег, глядачів.

5. Врахування вікових та індивідуальних особливостей уможливлює розкриття потенціалу кожної особистості, створивши необхідні умови для повноцінного формування.

6. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю вихованця. Цей принцип покладено в основу виховання “сценічної наївності” як невід’ємного елемента акторської майстерності.

7. Врахування принципу єдності свідомості та поведінки має на меті виховати в майбутніх акторів почуття “віри і правди в собі” задля ефектного правдивого відтворення сценічного образу.

8. Зв’язок виховання з життям. Цей принцип має подвійне значення: по-перше, передбачає виховання в актора справжнього інтересу та спостережливості до навколишнього світу, по-друге, вживаючись в образ, актор робить його невід’ємною складовою свого життя.