7.2.2. Особливості життєдіяльності малої соціальної групи

У життєдіяльності малої соціальної групи мають місце процеси утворення і розвитку, досягнення згуртованості, керівництва, лідерства, прийняття рішень, групового тиску.

Утворення і розвиток малої групи відбувається протягом декількох стадій. Закономірно, що спочатку виникають міжособистісні відносини, починає формуватися групова самосвідомість. Міжособистісні відносини виявляються в сукупності взаємозв’язків та взаємодії між членами групи і визначаються наявністю емоційно наповненого взаємного ставлення.

Згодом відносини між членами групи стають стабільнішими, з’являється узгодженість в їхніх діях, вдосконалюються групові норми і цінності, починає функціонувати загальна думка. Нарешті група консолідується, виникає ціннісно-орієнтаційна єдність, що визначається спільними цілями і інтересами, спрямованими на конкретний результат.

Проблема розвитку малої соціальної групи отримала пояснення у стратометричній концепції А. Петровського, згідно якої основним критерієм розвитку гіпотетичної малої групи визначено ступінь зумовленості міжособистісних відносин у групі змістом діяльності та її суспільної значущості¹.

Початкову стадію розвитку становить так звана дифузна група – сукупність людей, які практично не виконують спільної діяльності, а відносини між ними лише починають формуватися. Прикладом дифузної групи може бути новостворена театральна студія, учасники якої зібралися на своє перше заняття. Більшість з них знайомі лише з окремими учасниками, або не знають жодного з них, мають приблизне уявлення про майбутню спільну діяльність.

Наступну стадію розвитку групи називають асоціацією. В ній спостерігається певний рівень розвитку міжособистісних відносин та діяльності, які реалізуються відповідно до визначеної мети. Проте рівень обумовленості першого явища другим є низьким.

Найвищою стадією розвитку групи в її русі в просоціальному напрямі є колектив – згуртована, соціально зріла спільність людей, яка має позитивну з точки зору суспільства мету, характеризується високими показниками в діяльності та в міжособистісних відносинах, підпорядкованих цілям діяльності.

Основними механізмами групової динаміки, або розвитку групи (за Є. Дубовською та Р. Кричевським) є механізми розв’язання групових суперечностей, ідеосинкразичного кредиту, психологічного обміну².

Механізм розв’язання групових суперечностей сприяє переходові групи від одного рівня розвитку до іншого через загострення протиріч та їх розв’язання. Всередині групи найчастіше виникають суперечності між її потенційними можливостями та актуальними завданнями діяльності, між зростаючим прагненням членів групи до самоствердження і тенденціями щодо включення особистості до структури групових відносин. Цей механізм можна свідомо використовувати, ставлячи перед групою задачі, як потребують від неї пошуків нових можливостей для їх розв’язання через удосконалення діяльності, зміцнення стосунків, інший розподіл обов’язків тощо.

Сутність механізму ідеосинкразичного кредиту полягає в упровадженні в життя групи моменту інноваційності завдяки відходу її лідера від встановлених норм. Дозвіл на це отримується ним від групи залежно від минулого вкладу в спільну діяльність та забезпечення результативності такої діяльності. Дія цього механізму залежить: по-перше, від авторитетності лідера та його здатності впливати на групу; по-друге, від ступеня довіри лідерові та готовності групи відійти від сформованих в ній норм і традицій, прийняти запропоновані лідером інновації стосовно способів та форм виконання діяльності, шляхів взаємодії (норм спільної діяльності, розподілу функцій та обов’язків, прийняття рішень, делегування повноважень та ін.), організації міжособистісного спілкування.

Ідеосинкразичним кредитом користувалися Л. Курбас, О. Довженко, К. Станіславський, пропозиції яких були інноваційними, відмінними від існуючих на той час нормативів, але прийнятими та реалізованими акторами.

Механізм психологічного обміну полягає у взаємному задоволенні окремими членами групи певних соціальних потреб один одного шляхом надання кожним з них деяких соціальних цінностей (наприклад, сприяння підвищенню соціального статусу). Дія цього механізму зумовлена певною якістю міжособистісних стосунків між членами групи чи окремими угрупуваннями, які функціонують у структурі групи.

Так, якщо в стосунках окремих членів групи один до одного переважають симпатія, дружба, приятелювання, кохання (емоційний аспект ставлення), повага (моральний аспект ставлення), визнання особистісних переваг партнера у виконанні діяльності, усвідомлення його важливості чи користі від нього (раціональний аспект ставлення), між ними встановлюється взаємозв’язок дещо міцніший, ніж з іншими. Коли він виявляється не тільки у приватних розмовах, а й під час обговорення проблем групи, в ході прийняття рішень та виконання дій, то це може вплинути на групові процеси, викликати в них певні зміни.

Прикладом дії означеного механізму є вплив активу на життєдіяльність групи. Практика роботи з різноманітними групами свідчить про посилення такого впливу у ході зміцнення взаємозв’язків між активістами. В той же час члени активу отримують певні переваги і стають популярнішими, авторитетнішими, впливовішими в системі групових відносин.

В окресленому аспекті привертають увагу процеси формування таких зв’язків і відносин між членами групи, які дають змогу досягати найкращих результатів спільної діяльності, уникати конфліктів і конфронтації, тобто забезпечити соціально-психологічну єдність. Це явище отримало назву згуртованості малої групи, яка є для багатьох її членів привабливою цінністю, бажаним груповим станом, становить мету перебування і діяльності в ній.

Докладну характеристику соціально-психологічної єдності групи надають М. Варій та В. Ортинський. Автори вважають, що цей феномен «відображає внутрішню і зовнішню силу тяжіння її членів один до одного, до групи як до окремого «рідного» соціуму. В основі цієї сили – соціальна, духовно-перцептивна, емоційна та вольова єдність, яка, у свою чергу, залежить від рівня розвитку СС»¹. (СС – смисл спільності, в якому відображено групові потреби, інтереси, норми, цінності та ціннісні орієнтації, стиль взаємодії та спілкування всередині групи).

Як бачимо, соціально-психологічна єдність групи є складним явищем. Її структуру утворює низка компонентів:

• соціальна єдність – усвідомлення групи як єдиного цілого, ідентифікація себе з групою;

• духовно-перцептивна єдність – ідейне ядро групи, основу якого складає спільний світогляд (відтворення світу, осягнення сенсу буття в ньому);

• емоційна єдність – сукупність домінуючих почуттів, які спільно переживають члени групи стосовно цінних для неї явищ: один до одного, до змісту життєдіяльності групи (дій, вчинків, досягнень, труднощів, невдач);

• вольова єдність – спільна вольова готовність членів групи активізувати або гальмувати свої зусилля заради досягнення групових цілей.

Охарактеризовані феномени є важливими чинниками регуляції діяльності та поведінки членів групи, зумовлюють характер відносин між ними. Проте регуляція набуває остаточної визначеності завдяки процесам лідерства та керівництва.

Керівництво – це процес управління групою, що здійснюється керівником як посередником між соціальною владою (державою) і її членами на основі наданих йому правових повноважень і норм. Лідерство – це процес особистісного впливу людини на групу, що виникає спонтанно, залежно від її індивідуальних особливостей, характеру взаємовідносин в кожній конкретній групі. Член групи може посідати позиції лідера відносно стабільно в кожній ситуації її життя. Такий лідер називається універсальним. Коли ж він впливає лише на деякі аспекти групової життєдіяльності в окремих ситуаціях, то він вважається ситуативним.

Офіційне керівництво групою та функції її лідера може виконувати як одна людина, так і різні люди. Це явище зумовлене тим, що між керівництвом і лідерством є схожість і відмінність.

Їх подібність полягає в тому, що як керівник, так і лідер посідають провідні місця у системі групових відносин, здійснюють реальний вплив на групу, виконують функції координаторів, організаторів її життєдіяльності.

Згідно узагальнень Л. Орбан-Лембрик, відмінності між керівництвом та лідерством виявляється в тому, що:

• керівника призначають офіційно, а статус лідера отримується завдяки спонтанним чинникам;

• керівник діє в межах офіційно визнаних прав та обов’язків, а лідер може їх не мати;

• керівник оперує системою офіційно встановлених санкцій щодо впливу на підлеглих, а лідер таких санкцій не має;

• керівник уповноважений здійснювати зовнішнє представництво групи, а лідер обмежений переважно відносинами у групі;

• керівник несе відповідальність за діяльність групи перед законом, а лідер такої відповідальності не несе;

• керівник є організатором офіційних відносин, а лідер – неофіційних, міжособистісних стосунків між членами групи;

• керівництво є складовою макросередовища (зумовлене системою суспільних відносин), а лідерство виникає в умовах мікросередовища (малої соціальної групи);

• керівництво визначається відносною стабільністю порівняно з лідерством (висунення лідера залежить від настрою групи);

• керівник приймає складні рішення, враховуючи численні обставини, що мають як внутрішні, так і зовнішні витоки, а лідер переважно зосереджений на прийнятті рішень, які безпосередньо стосуються життєдіяльності групи¹.

З явищем лідерства і керівництва тісно пов’язаний інший груповий процес – прийняття рішень, тобто пошуку виходу з ситуації, в якій опинилася група. Він реалізується в сукупності дій, що полягають в обговоренні ситуації з метою її оцінки та з’ясування позицій членів групи, в аналізуванні можливих шляхів розв’язання наявних проблем, вироблення єдиної точки зору стосовно оцінки наявних проблем та способів їх розв’язання.

Прийняття рішень відбувається у вигляді групової дискусії, в котрій, як правило, перемагає більшість. Проте у випадках, коли меншість є згуртованою, а її представники авторитетними, вона може здійснити суттєвий вплив на думку більшості, внести корективи, або й цілковито змінити запропоноване більшістю рішення.

Особливе місце у структурі життєдіяльності групі посідає феномен групового тиску – впливу, спрямованого на дотримання членами групи її норм і цінностей. Цей процес виконує функції забезпечення досягнення групових цілей, збереження групи як цілого, роз’яснення членам групи орієнтовних принципів життя і діяльності, стимулювання членів групи до певної якості ставлення до соціального оточення.

В результаті групового тиску виробляються психологічні характеристики поведінки членів групи, які сприяють прийняттю її позицій, думки, стандартів, цінностей, забезпечують підпорядкування груповим нормам. Ці прояви отримали назву феномен конформності.

Явище конформності характеризує підкорення людини груповому тискові та зміну поведінки відповідно до цього. Конформна поведінка має місце там, де у випадку розходження в поглядах між особистістю і групою, особистість підпорядковується, поступається думці групи. Явищем, протилежним конформності, є незалежність, самостійність людини, яку вона відстоює перед іншими.

Розрізняють зовнішню і внутрішню конформність. Зовнішня конформність – це демонстративне підкорення груповому тискові, що реалізується з метою отримання схвалення або уникнення осуду чи санкцій з боку інших членів груп. Внутрішня конформність – це справжнє перетворення індивідуальних установок внаслідок внутрішнього прийняття позиції інших членів групи.

Рівень конформності зумовлений:

• особливостями члена групи, який підлягає груповому тиску (стать, вік, рівень освіти, обізнаність з проблемою, тип темпераменту, риси характеру);

• особливостями групи (розмір, ступінь єдності більшості, значущістю групи для індивіда);

• особливостями взаємозв’язку індивіда і групи (статус індивіда, характер відносин з іншими членами групи);

• змістом проблеми та її важливістю для індивіда.

Особливим різновидом залежності індивіда від групи є негативізм, який виявляється у прагненні формувати свою поведінку всупереч позиції більшості, за будь-яку ціну стверджувати точку зору, протилежну думці більшості. Прояви негативізму не є результатом самостійного рішення члена групи і виникають залежно від змісту сформованої нею думки.

У разі порушення рівноваги між структурами групи чи виникнення таких ситуацій у відносинах між членами групи, які складно вирішити, виникає конфлікт.

До конфлікту можуть призвести явища, які мають місце у внутрішньогруповій системі відносин:

• протиріччя між інтересами, цінностями, мотивами, ролями членів групи;

• порушення норм і правил внутрішньогрупової взаємодії, ігнорування або недотримання домовленостей;

• поява і стійке домінування негативних емоцій і почуттів у членів малої групи;

• протиріччя між мікрогрупами, які існують всередині малої групи;

• орієнтація високостатусних членів групи на зовнішню референтну групу, цілі та цінності якої суперечать цілям та цінностям даної групи, або її керівника;

• протиборство між керівником та певною мікрогрупою;

• розрив відносин усередині однієї з мікрогруп;

• неприйняття норм групи частиною її учасників;

• протиборство між лідерами групи;

• протиборство між лідером і керівником групи.

Протиріччя між мікрогрупами можуть виявлятися у формах: деіндивідуалізації членів однієї мікрогрупи (невизнання їхньої особистісної цінності) з боку іншої; міжгрупового порівняння – позитивної оцінки власної групи та приниження цінності іншої; групової атрибуції – приписування неіснуючих негативних характеристик іншій спільності.

Прийнято вважати, що конфлікти дисфункціональні, тобто здійснюють руйнівний вплив на взаємодію та відносини конфліктуючих сторін. Дійсно, через зосередженість на спірному питанні учасники конфлікту (опоненти) нерідко ігнорують нагальні проблеми. Конфліктна ситуація позначається на їхньому психологічному стані – вони переживають гострі негативні емоції, нерідко не можуть зосередитися на своїй основній діяльності (навчанні, праці), роблять помилки. Відносини між учасниками конфлікту помітно погіршуються – у ставленні однієї сторони до іншої домінує негативна, нерідко несправедлива оцінка. В ході розгортання конфлікту їхня взаємна ворожість поступово зростає, з’являється прагнення за будь-яку ціну перемогти, а той «знищити» ворога.

Конфлікт між окремими людьми позначається на діяльності всієї групи, до якої (до яких) вони належать. Викликані порушення привертають їхню увагу, відволікають від справ, спонукають до обговорення причин та особливостей конфліктної ситуації, навіть призводять до участі в ній.

Проте варто звернути увагу і на позитивні наслідки конфлікту. Наявність цього явища завжди свідчить про те, що у спілкуванні людей є певні проблеми. Визнання проблематичності відносин може спонукати до аналізу стану речей, пошуку шляхів розв’язання, узгодження спірних позицій та інтересів.

В окремих ситуація, коли існуюча проблема торкається принципових питань життєдіяльності групи чи особистості, конфлікт є необхідним способом її розв'язання (за умови відсутності інших можливостей). Так, виправданим вважається конфлікт з приводу захисту честі і гідності людини.

Конструктивний характер конфлікту виявляється також в його сприянні інтеграції членів групи (в окремих обставинах) – у конфліктній ситуації відбувається своєрідне об'єднання між собою окремих членів групи, мікрогруп, малих та великих соціальних груп на основі спільних думок, оцінок, позицій. Приклад цьому – об'єднання людей заради захисту незалежності держави.

Розглянемо конфлікт між режисером театру та актором з приводу інтерпретації та виконання ролі. Безумовно, він негативно позначається на відносинах між його учасниками. Репетиція може бути зірваною, а інші актори почнуть реагувати на конфлікту ситуацію (прислухатися до слів, що лунають, захищати чи засуджувати опонентів) і навіть мимоволі можуть бути втягненими у конфлікт. З іншого боку, наявні обставини можуть сприяти розкриттю прихованих протиріч у труппі, виявленню справжніх думок і прагнень. Залежно від того, які позиції посідають опоненти (учасники конфлікту), труппа може підтримати справедливі вимоги одного з них, згуртуватися навколо нього, вказати іншому на його помилки, вимагати від нього дотримання вироблених нею нормативів.

За словами Т. Дуткевич, основними факторами загострення конфлікту є конфліктогени – слова, дії (або бездіяльність), які ображають або принижують людину чи групу людей. Конфліктогени виявляються як:

• прагнення до зверхності: прямі вербальні вияви (наказ, зауваження, критика, сарказм, звинувачення, погроза), поблажливе ставлення, хвалькуватість, категоричність, нав’язування порад, приховування важливої інформації, кепкування, порушення етики, брехня, перенесення відповідальності на інших, нагадування про ситуації, в яких опонент виявив слабкість;

• агресивність: вербальна, фізична (природна, ситуативна, вікова);

• егоїзм.¹

В конфліктології виокремлено декілька ефективних стратегій управління конфліктними ситуаціями, зокрема: запобігання конфліктові, придушення конфлікту, відстрочення конфлікту та його розв’язання.

Стратегія запобігання конфліктові полягає в усуненні предмету конфлікту та залученні до його оцінки авторитетних арбітрів, думка яких сприймалася б обома конфліктуючими сторонами.

Стратегія придушення конфлікту спрямована на скорочення числа його учасників, розробку регулятивів (наказів, розпоряджень), які б упорядкували взаємини між опонентами, зменшили можливість безпосереднього спілкування між конфліктуючими. До цієї стратегії вдаються у випадку деструктивного спілкування опонентів, коли протиборство між ними досягає гострого і непримиренного характеру.

Стратегія відстрочення конфлікту націлена на послаблення конфлікту і передбачає здійснення впливу на одного чи обох опонентів з метою трансформації їхніх уявлень один про одного, про конфліктну ситуацію та про значущість предмету конфлікту.

Стратегія розв’язання конфлікту охоплює спектр дій щодо з’ясування його причин, цілей опонентів, виявлення особливостей конфліктуючих, визначення можливостей для наближення або утворення спільних точок зору на окремі аспекти проблеми.

Як бачимо, утворення, функціонування та розвиток малої соціальної групи залежить не тільки від змісту суспільних запитів, а й від тих людей, які наповнюють цю групу: від їхніх індивідуальних особливостей, розвиненості комунікативних умінь, ставлення до групи, до себе та до інших членів групи, готовності взаємодіяти з ними.