Тема 6. Спілкування

6.1. Поняття спілкування

Значення спілкування в житті людини і суспільства важко переоцінити. Потреба у спілкуванні є однією з найважливіших людських потреб. Вона притаманна кожній людини і розвивається з віком. Так, новонароджена дитина потребує контакту з матір’ю. Дитина середнього шкільного віку не мислить своє життя без спілкування з однолітками. Молоді люди прагнуть розширити коло своїх контактів, вдосконалити взаємодію з іншими, глибше пізнати світ людей та своїх близьких. Представники похилого віку досягають досить високого рівня спілкування з навколишніми та нерідко використовують свої уміння для передачі досвіду молодшому поколінню.

Експериментально доведено, що не тільки окрема людина, але й групи людей важко переживають свою ізоляцію від зовнішнього світу. Такі ситуації викликають в них, як правило, пригнічений стан, нерідко призводять до втрати відчуття часу.

Задоволення потреби у спілкуванні є необхідною умовою становлення індивіда як особистості. За допомогою спілкування він оволодіває мовою, здобуває знання, засвоює різноманітні види діяльності, розвиває свою свідомість.

За допомогою спілкування може здійснюватися спільна діяльність, налагоджуватися взаємозв’язки між окремими людьми, малими та великими групами людей (націями, державами). Це надає спілкуванню значення фактору становлення та існування спільності.

Знаходячись у групі, людина діє та поводиться по-іншому, ніж наодинці. В оточенні людей змінюються її почуття та стани. Вона відчуває тонізуючий вплив з боку інших: активніше виявляє свої здібності, інтелектуальні, вольові якості та інші властивості, працює продуктивніше. Водночас, у присутності оточуючих може спостерігатися й інше явище – гальмування певних дій чи поведінкових проявів. Це зокрема спостерігається в театрі, коли перебуваючи в емоційному контакті під час вистави, глядачі досягають досить високого рівня спільності у переживанні естетичних, моральних, інтелектуальних почуттів. Разом з тим, вони намагаються утриматися від недоречних у такому товаристві дій: не говорити, не заважати іншим тощо.

В нинішніх умовах, коли число інформаційних зв’язків у світі постійно збільшується, спілкування набуває ще більшої значущості. Адже завдяки спілкуванню (безпосередньому, опосередкованому, усному, письмовому тощо) відбувається передача та отримання інформації окремими людьми, та їхніми групами. Саме спілкування є тим невичерпним джерелом інформації, завдяки якому ми дізнаємося про події у світі, здобутки в усіх сферах життя: політичного, економічного, духовного тощо.

Отримання людиною інформації дає змогу збагатити свої знання, удосконалити діяльність, відрегулювати поведінку, внести необхідні зміни до структури своїх вчинків.

Зростання значущості спілкування, що спостерігається протягом ХХ – початку ХХІ ст. спричинило посилення уваги до нього з боку учених. Пов’язані з цим феноменом проблеми висвітлено у працях Б. Ананьєва, Г. Андреєвої, М. Кагана, Н. Казаринової, В. Куніциної, О. Леонтьєва, М. Лісіної, Б. Ломова, В. Мясищева, М. Обозова, Л. Орбан-Лембрик, С. Рубінштейна, Б. Паригіна, В. Погольші, В. Семиченко.

Спільним у цих дослідженнях є визнання спілкування закономірною формою існування людини й суспільства, необхідною умовою їхнього розвитку, основним засобом виявлення людської сутності. Це надає явищу спілкування особливої значимості – від його ефективності залежить не лише якість соціального становлення особистості, а й особливості перебігу суспільних процесів.

Широку інтерпретацію спілкування пропонує Л. Орбан-Лембрик. На думку дослідниці, спілкування – це увесь спектр зв’язків і взаємодії людей у процесі духовного і матеріального виробництва, спосіб формування, розвитку, реалізації та регуляції соціальних відносин і психологічних особливостей окремої людини, що здійснюється через безпосередні чи опосередковані контакти, в які вступають особистості та групи¹.

Термін «спілкування» в науковій літературі нерідко ототожнюють з терміном «комунікація» (із лат. “сommunico” – спілкуюся з кимсь). Потрібно уточнити, що значення останнього терміну є варіативним – ним позначаються як процеси обміну інформацією, так і процеси спілкування загалом. Це дає змогу називати всі ситуації спілкування та події, котрі в них розвиваються, комунікативними.

Виходячи з визначення спілкування, треба розглядати цей феномен принаймні у двох сферах людських відносин: суспільній та міжособистісній.

Сучасна вітчизняна наука розглядає суспільні відносини як взаємодію не конкретних людей, а соціальних ролей, тому визначає їх безособовий характер, об’єктивність, обумовленість соціальними факторами.

Спілкування в системі суспільних відносин є опосередкованим, навіть анонімними. Такі відносини будується на основі певного становища індивіда чи соціальної групи в суспільстві, зумовлені суспільними регулятивами (нормами, правилами, приписами тощо) і не залежать від симпатії чи антипатії однієї конкретної людини стосовно іншої.

Дійсною реальністю суспільних відносин виступають міжособистісні відносини. В них бере участь порівняно невелика кількість людей, які безпосередньо контактують один з одним, виявляють свої емоції і почуття.

Міжособистісне спілкування – це спілкування, яке здійснюється в умовах безпосереднього психологічного контакту між невеликою кількістю його учасників, реалізується за допомогою мовленнєвих та немовленнєвих засобів і супроводжується виникненням емоційно наповнених відносин між людьми.

У ході таких контактів між учасниками спілкування спостерігається особливий емоційно наповнений взаємозв’язок, який суттєвим чином впливає на їх поведінку, думки, вчинки.

Явище міжособистісного спілкування характеризують за допомогою таких основних термінів, як:

• міжособистісний контакт – спрямованість учасників спілкування один на одного в умовах доступності для взаємного сприйняття, взаємодії та передачі інформації;

• міжособистісна комунікація – використання учасниками спілкування певних способів передачі та прийняття інформації;

• міжособистісна взаємодія – взаємне виявлення активності у системі дій, що призводить до змін у поведінці, діяльності, відносинах, установках учасників спілкування;

• міжособистісні відносини – виникнення між учасниками спілкування певної інтимної залежності та взаємної відповідальності за якість реалізованих у ході спілкування контактів у конкретний момент часу.

Залежно від величини утвореної між партнерами зі спілкування дистанції можна виокремити такі рівні міжособистісного спілкування, як ритуальний (соціально-рольовий), діловий та інтимно-особистісний.

Ритуальний, або соціально-рольовий рівень міжособистісного спілкування визначається анонімністю учасників спілкування, спрямованістю на виконання очікуваної від людини (як члена суспільства, групи) соціальної ролі, дотримання існуючих у суспільстві (групі) норм та ритуалів, реалізацію очікуваних суспільно схвалених комунікативних дій.

Діловий рівень міжособистісного спілкування характеризується певною відстороненістю учасників спілкування один від одного. Він націлений на виконання спільної діяльності, досягнення спільних результатів, актуалізацію тих функціональних якостей партнерів, які забезпечують високий ефект взаємодії.

Інтимно-особистісний рівень міжособистісного спілкування вирізняється домінуванням емоційного ставлення партнерів зі спілкування один до одного і націлений на задоволення їхніх потреб у спілкуванні, співчутті, співпереживанні, розумінні.

Таким чином, кожний учасник суспільних відносин має дві протилежні якості: він є водночас і анонімним виконавцем соціальної ролі, і неповторною особистістю, котра виконує таку роль.

Отже, спостерігається взаємозв’язок і взаємообумовленість суспільних і міжособистісних відносин. На якості останніх відбивається характер перших, і, в свою чергу, суспільні відносини отримують часткове емоційне забарвлення внаслідок індивідуальної інтерпретації соціальної ролі. Суспільні та міжособистісні відносини виступають як загальне і одиничне, соціальне та індивідуальне.

Важливо звернути увагу на те, що спілкування завжди має конкретно-історичний характер і реалізується відповідно до ступеня суспільного розвитку. Представники кожного покоління вступають у відносини один з одним, успадковують накопичений попередніми поколіннями досвід, удосконалюють його у спілкуванні. В ході цього процесу відбувається перехід об’єктивного у суб’єктивне, соціального в індивідуальне.

Так, на думку Б. Ананьєва, спілкування зумовлене системою взаємопов’язаних зовнішніх умов, в яких воно відбувається, та внутрішніх чинників: інтелектуальних можливостей, мотивів, почуттів і волі особистості, котрі забезпечують дію пізнавальних і регулятивних механізмів у ході його реалізації¹.

При цьому кожний з учасників спілкування є активним, тобто має власне ставлення до спілкування і потенційну можливість для відповіді. Існуючі у спілкуванні людей відмінності можна пояснити наявністю внутрішньої, суб’єктивної його основи, що виявляється у ставленні учасників спілкування один щодо одного.

На думку В. Мясищева, ставлення особистості до себе і до інших позначається на характері спілкування – зміцнює, руйнує або реорганізує відносини². Водночас ставлення є засобом відображення особистості того, хто спілкується, отже, належить до вагомих показників особистісного розвитку загалом та особистісної культури зокрема.

Розвиток особистості у спілкуванні відбувається як процес внутрішніх змін, що пов’язані передусім із його наповненням нормативно-ціннісним змістом. «Світ відносин, - як зазначає Т. Іванова, – це безперервний процес взаємостосунків між людьми, який зумовлює характер, спрямованість, особливості цих стосунків. Наявні в суспільстві цінності, умовності, тенденції фіксуються, закріплюються у свідомості людей і слугують керівництвом для дії. Норми спілкування людина постійно «проектує» на своє ставлення, свою поведінку оцінює з позиції цих норм (їх прийняття або неприйняття)»³.

Це стає можливим завдяки активізації таких особистісних пізнавальних та регулятивних механізмів, як:

• взаєморозуміння партнерів зі спілкування, що забезпечують сприйняття інформації й тих, хто її передає та отримує;

• самопізнання, осягнення власного Я, власних запитів і потреб;

• регуляції стосунків з людьми, пов’язана з усвідомленням себе та своїх партнерів, моральних основ взаємодії з ними.

Означені механізми дають змогу пізнати себе й інших, реагувати на дії партнерів, регулювати власну поведінку та оцінювати результати спілкування.

Слід підкреслити, що продуктивність спілкування залежить не тільки від того, наскільки зрозумілою для особистості є реальна комунікативна ситуація, але й від її здатності досягти взаєморозуміння та узгодженості з іншими в оцінках цієї ситуації, прийняти правила комунікативної поведінки, обрати найефективніші способи, засоби й форми її організації.

Як бачимо, у міжособистісному спілкуванні відбувається розкриття суб’єктивних світів тих, хто спілкується, здійснюється обмін думками, враженнями, мріями, почуттями тощо. В таких контактах розкривається все розмаїття якостей, рис і сторін особистості, підтверджується її соціальна значимість, виявляються симпатії й антипатії, сумісність або несумісність із співрозмовником. Спілкування є тим продуктивнішим, чим краще його учасники розуміють себе й один одного, уміють «читати» партнера, осягати його сутність, ураховувати його й свої особливості та будувати на цій основі взаємодію. Водночас спілкування людей відбувається в конкретному соціокультурному середовищі, що накладає відбиток на їх внутрішній світ, призводить до певних особистісних змін та позначається на якості комунікативного процесу.

Викладене засвідчує, що продуктивність спілкування великою залежить від сформованості чинників міжсуб’єктної взаємодії її учасників. Очевидно, ними можуть бути особистісні когнітивні, афективні й поведінкові механізми, які забезпечують певні способи спільного опрацювання й оцінки інформації та відповідно врегульовані і реалізовані дії. Тоді досвід спілкування особистості доцільно розуміти як складну й динамічну систему набутих знань, умінь, способів, засобів і форм організації комунікативної поведінки, ставлення до комунікативних подій, котрі розвиваються й змінюються у відповідності до динамічних процесів (просоціальних й асоціальних), що відбуваються в суспільстві.