2. Соціально-психологічна модель особистості

Розгляд проблеми особистості з позицій соціальної психології дає змогу поглибити сформовані у межах загальної психології характеристики особистості. Викликає інтерес запропонована Б. Паригіним соціально-психологічна модель особистості. В її обґрунтуванні учений спирається на розуміння особистості як інтегрального поняття, яке характеризує людину в якості об’єкта і об’єкта біосоціальних відносин та об’єднує загальнолюдське, соціально-специфічне й індивідуально-неповторне¹.

В моделі особистості виокремлено дві основні структури особистості: статичну та динамічну. В якості основи статичної структури особистості покладено відмінності усіх компонентів психіки людини залежно від ступеня їх представленості в особистісній структурі:

• загальних компонентів – психічних процесів, станів тощо, спільних для всіх людей;

• соціально-специфічних компонентів – соціально-специфічного досвіду особистості, сформованого шляхом засвоєння соціального досвіду, притаманного тільки певним групам людей;

• індивідуально-специфічних компонентів – притаманних окремій людині і зумовлених її індивідуальними особливостями.

Соціально-специфічний досвід особистості зумовлений фактом її перебування в конкретній соціальній спільноті. В кожній такій спільноті сформовані певні програми (шаблони діяльності), за допомогою яких регулюється поведінка її членів.

Шаблони діяльності в свою чергу представлені системою ролей, норм, цінностей і символів. За умови засвоєння особистістю вони становлять основу її соціально-специфічного досвіду. Його вихідними елементами є соціальні ролі.

Соціальна роль визначається сукупністю приписаних суспільством чи певною групою прав та обов’язків особистості, які визначаються залежно від її соціального положення.

Особистість виконує водночас та протягом життя самі різноманітні ролі. У відносинах з батьками вона є дитиною, з іншими дітьми – братом чи сестрою. У професійному колективі – працівником, який виконує конкретні функції, у країні – громадянином. Незважаючи на те, що у конкретній соціальній спільності сформовані досить чіткі уявлення про зміст кожної ролі, її виконання окремою людиною є специфічним і залежить від індивідуальних особливостей, рівня засвоєння нею інших елементів досвіду.

Сукупність виконуваних ролей складає соціальне поле діяльності особистості – систему шаблонів поведінки, зумовлених правами та обов’язками особистості як виконавця сукупності соціальних ролей.

Соціальні норми – це правила поведінки та взаємовідносин між людьми, що є обов’язковими для виконання у суспільстві в цілому чи у певній соціальній спільності. Така регламентація здійснюється за допомогою: норм-рамок (прав, обов’язків, заборон) – регуляторів теперішнього, та норм-ідеалів – моделей регуляції у майбутньому.

Ступінь засвоєння та дотримання норм для кожної особистості не є однаковою і коливається в континуумі від цілковитого сприйняття та обов’язкового виконання до аномії – заперечення існуючих норм.

Великою мірою це залежить від змісту вироблених нею ціннісних орієнтацій. Це складне особистісне утворення, побудоване з елементів світогляду, ідеалів, переконань, вольових спонукань і почуттів, визначається спрямованістю інтересів і потреб людини на певну ієрархію цінностей. Вони дають змогу кожній людині диференціювати й оцінювати явища за критеріями належного, необхідного, справедливого, прекрасного, свідомо узгоджувати свою поведінку з ними. Ціннісні орієнтації є результатом засвоєння особистістю цінностей – усвідомленого смислу діяльності, який зумовлює відносно незмінне ставлення до головних сфер життя і є еталоном для досягнення потреб.

Обираючи цінності, кожна людина утверджує своє усвідомлене ставлення до визнаних нею норм і принципів, цілей і мотивів, визначає смислову перспективу своїх дій, утворює їх відповідну якість. Завдяки осмисленню цінності і виробленню ціннісної орієнтації регуляція та реалізація діяльності і поведінки набувають певного смислу.

Варто взяти до уваги й іншу властивість цінностей – виникаючи внаслідок осягнення смислу будь-якого явища, власне цінності й визначають його смисл та, як слушно зауважує В. Малахов, «в певному цілком реальному відношенні духовно творять або відроджують людину з усіма її потребами» ¹. У цьому розумінні йдеться про духовні цінності, як: а) складову свідомості особистості, відображену в знаннях, моральних і естетичних нормах, принципах, ідеалах; б) характеристику поведінки особистості в спілкуванні з людьми, тобто реалізації цінностей у вчинках.

Такого результату особистість може досягнути за умови засвоєння соціальних цінностей у параметрах розумного, морального та естетичного буття.

Важливим засобом розповсюдження та закріплення системи цінностей є символи – спеціальні знаки, в яких відображено раціональне значення та емоційне ставлення людей до певної цінності. Так, наприклад, втіленням громадянських цінностей є герб і прапор. Естетичні цінності відображені в художніх образах: живописних, пластичних, словесних. Багату символіку розроблено для відображення християнських символів – хрест, ікона, свічка та багато інших.

Всі ці елементи утворюють систему закарбованих у соціальному досвіді соціальних значень. Частка їх засвоюється особистістю і складає систему особистісних надбань.

З точки зору Б. Паригіна, засвоєння особистістю соціального досвіду є послідовним процесом, який проходить такі стадії, як:

1) знання – отримання вихідної інформації про певні соціальні значення;

2) сприйняття – формування певного (позитивного чи негативного) ставлення до отриманої інформації;

3) установка – готовності діяти відповідно до засвоєного значення (бажання, переконання);

4) спонукання – вироблення вольового зусилля, необхідного для дій відповідно до засвоєного значення².

Ставлення особистості до системи значень визначає позицію особистості. Вона зумовлена низкою факторів, зокрема: її самосвідомістю, системою особистісних ціннісних орієнтацій, громадською думкою, оцінками близьких людей тощо. Позиція відображає соціально-психологічну сутність людини і характеризує її як суб’єкта діяльності і взаємодії з іншими.

Значний вплив на формування позиції особистості здійснює її самосвідомість. Вона забезпечує усвідомлення всієї системи зв’язків та відносин, котрі характеризують особистість як представника різноманітних соціальних спільнот (сім’ї, класу, трудового колективу, нації), а саме: усвідомлення свого соціального становища та його співвіднесення зі становищем інших людей; усвідомлення санкціонованих зовні норм, вимог, функцій, ролей тощо, які висуваються суспільством щодо тієї чи іншої соціальної групи.

Таким чином, соціальний досвід презентований у свідомості індивіда не в чистому вигляді, а в контексті індивідуально-неповторного досвіду. Він може бути реалізованим у діяльності та поведінці за умови досягнення відповідності між системою соціальних значень та системою норм, цінностей, установок, засвоєних у ході формування індивідуально-неповторного досвіду.

На відміну від статичної структури особистості її динамічна структура є мінливою і зумовленою тими обставинами, в яких вона перебуває у конкретний відрізок часу. Динамічна структура виявляється в психічних станах (внутрішній аспект динамічної структури) та поведінці особистості (зовнішній аспект динамічної структури), ступінь усвідомлення яких може коливатися.

Психічні стани особистості отримують відображення в її настрої (радісному, меланхолійному, апатичному тощо) – інтегральному структурному утворенні, що характеризує тональність і ступінь предметної спрямованості психічного стану в конкретний відрізок часу. В настрої акумулюється отримана протягом певного відрізку часу інформація. Він виступає в якості установки щодо сприйняття інформації та подальшої діяльності, виконує функцію регулятора і тонізатора активності індивіда, є тим емоційним фактором, який позначається на виробленні відповідної ціннісної орієнтації.

На психічних станах та поведінці особистості суттєво позначається установка, що виявляється в готовності особистості діяти певних чином стосовно матеріальних та нематеріальних об’єктів, будувати свою поведінку щодо них. Така готовність виникає не сама по собі, а залежить від отриманого особистістю досвіду та значущості того чи іншого соціального об’єкта.

Соціальна установка – зумовлений попереднім досвідом стан психологічної готовності особистості поводити себе певним чином по відношенню до матеріальних та нематеріальних об’єктів.

Соціальна установка – складне утворення. До її структури входять такі компоненти, як:

• когнітивний компонент, який функціонує у вигляді знань про якості, призначення, способи взаємодії з об’єктами та думок чи тверджень (раціональних оцінок) стосовно цих об’єктів;

• афективний компонент, відображений у ставленні до об’єктів у формі переживань та почуттів (емоційної оцінки: подобається, не подобається байдужий до об’єкта);

• поведінковий компонент – готовність індивіда до здійснення певної діяльності стосовно об’єкта.

Завдяки наявності цих компонентів установка виконує функцію регуляції соціальної поведінки особистості. Якщо в реальних умовах людина має справу не з одним, а з декількома об’єктами, на поведінці особистості позначається домінантна (найвпливовіша) установка, а інші залишаються субдомінантними, тобто прихованими (латентними).

Установка виконує ще одну соціально важливу функцію – захисну. Її сутність полягає в тому, що в оточенні групи інших людей (сім’ї, колективу) людина може підпорядковувати свої установки відповідно до існуючих у цій групі нормативів (стандартів, стереотипів) і діяти відповідно до них. Таким чином вона отримує можливість утриматися від несанкціонованої поведінки, отримати соціальне схвалення.

Найстійкішими формами установок, які майже не піддаються впливові нового досвіду, є:

• соціальні стереотипи – схематичні, стандартизовані, емоційно забарвлені, стійкі образи, або уявлення про соціальне явище чи об’єкт, що склалися під впливом соціальних умов і відображають звичне ставлення людини до них: позитивне, негативне, амбівалентне; у стереотипі відображено спрощені, поверхові уявлення про явища дійсності: події, діяльність, людей як представників певної статі, професії, національності тощо;

• забобони – стереотипні, емоційно забарвлені думки, стійкі, ірраціональні компоненти індивідуальної та суспільної свідомості, що функціонують у формі абсурдних думок і тверджень (як правило, упереджених), які виникли на основі неперевіреного досвіду і мають ілюзорний, фантастичний характер.

В результаті засвоєння досвіду та розвитку самосвідомості формується “Я-концепція” особистості – сукупність її установок по відношенню до себе.

До структури “Я-концепції” входять:

• образ “Я” – сукупність уявлень про себе;

• емоційно-раціональні оцінки свого “Я”, що формуються відповідно соціокультурних стандартів і норм соціального оточення; з урахуванням соціальних реакцій на особистість з боку інших людей; на підставі засвоєних особистістю індивідуальних критеріїв і стандартів.

Основні положення “Я-концепції” розроблено в межах гуманістичної психології. Вони зводяться до наступного:

• поведінка людини зумовлена особливостями суб’єктивного сприйняття об’єктивної реальності;

• образи сприйняття об’єктивної реальності інтегруються навколо її “Я-концепції”;

• “Я-концепція” є водночас і продуктом сприйняття і сукупністю уявлень, в яких містяться цінності, принесені з соціокультурного середовища;

• “Я-концепція” є основою для регулювання поведінки особистості;

• водночас з формуванням “Я-концепції” виникає потреба у позитивному ставленні до особистості з боку інших людей;

• особистість використовує різноманітні захисні стратегії для зняття невідповідності між наявним життєвим досвідом та сформованою “Я-концепцією”;

• головним мотиваційним спонуканням особистості є потреба у самоактуалізації, що полягає і підтримці та підвищенні цінності власної “Я-концепції”.